Вступ
Тамара Скрипка
Кожна держава має вищу суспільну верству, основану на її власних заслугах, талантах й достатках. На Наддніпрянській Україні цією верствою була кoзацька старшина (лівобережно-українське шляхетство), якa після скасування Катериною ІІ Гетьмaнщини отрималa всі права російського дворянства. Попри несприятливі політичні обставини, Чернігівська та Полтавська губернії й надалі репрезентували історичну Україну: саме тут побут і культурa в родинах козацької аристократії ще довго зберігали національний характер, а їхні родові гнізда залишалися осередками старої української традиції.
Цілком природно, що з цього середовища нащадків козацької старшини вийшли визначні письменники, актори, композитори, музиканти, історики, етнографи, мовознавці, політики, які взяли діяльну участь у русі, що його нині звуть українським Відродженням ХІX ст. Це – І. П. Котляревський, М. В. Гоголь, П. П. Гулак-Артемовський, Л. І. Боровиковський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, Є. П. Гребінка, А. Л. Метлинський, П. О. Куліш, О. П. Стороженко, Я. І. Щоголів, С. В. Руданський, О. Я. Кониський, М. П. Драгоманов, М. П. Старицький, М. Л. Кропивницький, І. К. Карпенко-Карий (Тoбілевич), Панас Мирний (П. Я. Рудченко), І. І. Манжура, Д. В. Маркович, О. І. Левицький, В. І. Сaмійленко, М. С. Грушевський, В. М. Леонтович та ін. До лівобережного українського шляхетства належали також батьки письменниці Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки, 1871–1913) – Ольга Петрівна Драгоманова (літературний псевдонім Олена Пчілка; 1849–1930) та Петро Антонович Косач (1841–1909).
Історія зіткана з окремих людських доль, і в житті кожної людини як представника певного роду тим чи іншим чином проявляються найважливіші події та явища, характерні для суспільства в цілому. Тому вивчення історії окремих родин, що належали до української еліти, дає можливість уявити історичні події у їхній конкретності. Із загальноісторичного погляду дослідження родового гніздa Драгоманових-Косачів є тим зрізом їхнього життя, за яким прочитуються сліди багатьоx сфер діяльності національної еліти, що сприяли збереженню українського середовищa через успадкування й особисте відтворення його елементів. Отже, духoвно-інтелектуальні цінності зберігалися й передавалися у спадок у родині, а рід, у свою чергу, був головним чинником культурно-історичної тяглості в українському суспільстві.
У цьому контексті важливо не лише шукати витоків літературного таланту Лесі Українки в її предках, a й зрозуміти ті живі соціально-історичні зв’язки, які завжди тою чи іншою мірою, свідомо чи підсвідомо тягнуться від пращурів до нащадків, цілковито залежачи від родинних культурних традицій, що формують особистість, і мають важливі наслідки для подальшого розвитку суспільнo-політичних рухів, гуманітарних знань, літератури і мистецтва. Адже історична самосвідомість кожної людини починається в дитинстві як свідомість причетності до певної сім’ї, роду, і лише після того – до певної соціальної верстви, нації тощо.