Оксана Драгоманова

Тамара Скрипка

Оксана Драгоманова (1894–1961) походила зі славетного роду. Її батько Олександр був наймолодшим сином гадяцького поміщика Петра Яковича Драгоманова, братом Михайла й Ольги Драгоманових, дядьком Лесі Українки. Та як письменниця, перекладачка, активна діячка міжнародного й українського жіночого руху початку XX ст. Оксана Драгоманова досі залишається невідомою [Публікації, які переповідають посмертну згадку М. Гаврилюка “Оксана Драгоманова” та її помилки, до уваги не беруться.]. Її ім’я подибуємо лише у “Хронології життя і творчости Лесі Українки” Ольги Косач-Кривинюк та у її ж виписках із “Рукопису” Гліба Лазаревського [Гліб Лазаревський, опрацьовуючи архів М. П. Драгоманова в Українському науковому інституті (Варшава), скопіював 142 листи Лесі Українки і до неї, зробивши відповідний коментар. Розмір його праці – 330 сторінок. Ольга Косач-Кривинюк зробила виписки з цього “Рукопису”, ймовірно, у 1940 або 1941 році, після повернення його автора до УРСР. Існує два варіанти її виписок із коментарем.]. Біографи Лесі Українки свідомо уникали згадок про її двоюрідну сестру – політичну емігрантку. Тож Оксаниного батька, Олександра Драгоманова, також оминали увагою. Скупа інформація про нього міститься в коментарях до листів у найповнішому виданні творів Лесі Українки [Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1978–1979. – Т. 10–12]. Однак і він, як постать вельми цікава, духовно споріднена з братом Михайлом і сестрою Ольгою, заслуговує на пильнішу увагу дослідників.

Оксана народилася 22 грудня 1894 р. в Санкт-Петербурзі, де тоді жила родина її матері Олександри Василівни Драгоманової (у дівоцтві Кузьминої, по лінії матері – з роду Карташевських, які походили з Полтавщини). У 1895 році мати з десятимісячною Оксаною переїхала у Творки (містечко Прушковського повіту Мазовецького воєводства в Польщі), куди її чоловіка ще в листопаді 1891 року призначили лікарем психіатричної лічниці [Олександр Драгоманов разом із Юзефом Працьким, Емілем Пшиходським, Іваном Шабашниковим (першим директором), Олександром Любарським, Едвардом Стейфеном і Вацлавом Кноффом був засновником психіатричного шпиталю, який тоді називався Warszawska Lecznica dla Obłąkanych.]. Тож Оксанине дитинство минуло у Творках, Варшаві та Петербурзі, а також у Гадячі, куди Олександр Драгоманов разом з дружиною та двома доньками приїздив у відпустку до матері й при цій нагоді приватно лікарював.

Творки, місце постійного осідку Олександрової родини, увійшли й до географії Лесиних подорожей. У травні 1892 року, після тижневого перебування у Варшаві, вона разом із матір’ю та сестрою Ольгою відвідали Олександра Драгоманова. У липні 1896 року Леся вдруге гостювала у дядька, доньці якого Оксані було вже півтора року. Картина психічно хворих серед мальовничого парку, що займав двадцять три гектари з п’ятдесяти восьми, на яких було розташовано шпиталь, не могла не вразити Лесину творчу уяву. Контраст між гармонією природи й дисгармонією екзистенційною ліг в основу її оповідання “”.

Утретє Леся відвідала Творки разом із матір’ю та братом Михайлом 14–15 січня 1899 р. дорогою до Берліна. Її душевний стан напередодні складної операції потребував підтримки та поради дядька, авторитетного невропатолога та психіатра.

Патріотична атмосфера драгомановської родини, традиції виховання дітей сприяли не лише знанню української мови, але й закладенню тих духовних підвалин, які вплинули на долю Оксани. Як і всі Драгоманови, вона мала здібності до вивчення іноземних мов й досконало володіла сімома. Про її успіхи у навчанні свідчить срібна медаль, яку вона отримала після закінчення класичної гімназії у Варшаві. Відтак продовжила освіту на юридичному відділенні Бестужевських курсів у Петербурзі. Ще дитиною Драгоманівна пробувала свої сили в письменництві, та все ж пішла слідами діда Петра, здобувши юридичну освіту й ставши однією з перших жінок-правників у царській Росії.

У роки визвольних змагань в Україні Оксана Драгоманова разом із чоловіком Іваном Храпком, петербурзьким присяжним повіреним, як службовці дипломатичної місії Української Держави у Петрограді долучилися до розбудови своєї історичної Батьківщини. Невдовзі їх перевели до Києва на службу в юридичний відділ Міністерства закордонних справ, а за кілька місяців – до Відня. Цей період історії новочасної української дипломатії, її перші кроки, описує у спогадах Надія Суровцова, яка саме тоді познайомилася з Оксаною.

«Виявилися і поїхали до Відня, – пише мемуаристка, – подружжя Храпків, вони обоє були адвокати, він просто звичайний російський присяжний повірений, а вона – небога “того самого” Драгоманова, дочка лікаря Драгоманова, що жив і працював у Варшаві. Славний рід не тільки одкрив двері міністерства, але і зобов’язував Оксану до певного мінімуму, якщо не політичного, то національного. Мовою вона володіла, тягла за собою чоловіка, якого, мабуть, любила, але який був її блідою тінню в усіх відношеннях. Пізніше я заприязнилася з нею і пізнала їх ближче, а в той час вони просто промайнули через мої руки, як і більшість інших» [Життя Надії Суровцової, описане нею самою в селищі Нижній Сеймчан Магаданської області // Наука і культура. Україна. – К., 1991. – Вип. 25. – С. 468.].

Про перебування Оксани у Відні є також згадка в листі Вікторії Чикаленко до батька, у якому вона пише, що Дмитро Антонович “мусить їй (Оксані Драгомановій. – Т. С.) зробить візита” [Чикаленко Є. Щоденник, 1919–1920 / за ред. В. Верстюка та М. Антоновича. – К.: Вид-во ім. О. Теліги; Нью-Йорк, 2005. – С. 282.].

Після демісії українського посла у Відні В’ячеслава Липинського (липень 1919 року) справи посольства перебрав Григорій Сидоренко. Саме тоді Оксану Драгоманову призначили службовцем дипломатичного корпусу у Відні, а її чоловіка – правником. У цей період вийшла друком його праця “Збірник законів і постанов Українського Правительства відносно закордонних інституцій” (Відень, 1919. – Част. 1. – 151 с.).

Оксану Драгоманову, яка вільно володіла європейськими мовами, включили до складу дипломатичної місії Директорії на Версальську мирну конференцію. Влітку 1920 року МЗС УНР відрядило Івана Храпка до Софії для ліквідації справ та погашення боргу українського посольства в Болгарії [Інформація кандидата історичних наук Тетяни Осташко, якій складаю подяку.]. У цей період у болгарській столиці з ним перебувала й дружина.

Після поразки визвольних змагань Оксана Драгоманова, не змінивши своїх ідейних переконань, залишилася у Західній Європі. На відміну від більшості емігрантів, вона швидко адаптувалася до європейських життєвих обставин. Переїхавши до Парижа, влаштувалася пакувальницею пудри на парфюмерній фабриці “Коті” й одночасно відвідувала лекції на юридичному факультеті Сорбонни. Отримавши ще один диплом правника, вона розпочала адвокатську практику в Парижі. Відомо, що 1923 року жила в Берліні, де з чоловіком мала власну адвокатську канцелярію. Їхніми послугами користувалися переважно українські емігранти, серед них Володимир Винниченко, який урегульовував проблеми з видавцями. Згодом подружжя знову повернулося до Парижа, де відкрило власну адвокатську контору.

На еміграції Іван Храпко належав до політичного табору УНР. І тому серед вінків, які лягли на могилу Симона Петлюри в день його похорону, був вінок від подружжя Храпків. Оксана Драгоманова тяжко переживала не лише поразку визвольних змагань, a й емігрантські та політичні чвари, у яких був задіяний її чоловік. На її плечі також лягла опіка над молодшою сестрою Ніною (1901 року народження), чоловік якої Володимир Тихонович загинув у роки визвольних змагань. Через його антибільшовицькі погляди Ніну заарештувала нова влада й рік протримала у московській в’язниці. Від розстрілу її врятував тиф. Позаяк батьки сестер померли, Оксана через свої дипломатичні зв’язки допомогла Ніні виїхати до Парижа. Намагалася дати сестрі, вихованці Полтавської гімназії, професійну освіту, та через скромні заробітки не змогла оплачувати навчання навіть на курсах “Alliance Française”. Утім, життєпис Ніни Драгоманової – окрема сторінка в дослідженні родинного оточення Лесі Українки.

У бурхливому політичному та культурному житті Оксана всюди встигала, всім цікавилася. Особливо відзначилася як засновниця й активістка українського жіночого руху, який зародився після Першої світової війни. На початку 1920-х років вона була членом управи Української секції Міжнародної жіночої ліги миру та свободи, брала участь у міжнародних конгресах цієї організації в Гаазі, Відні, Вашингтоні.

[Міжнародну жіночу лігу миру та свободи заснувала після Першої світової війни відома американська діячка Емілі Балч. Під її керівництвом Ліга стала однією з найактівніших і найвпливовіших міжнародних організацій, яка об’єднала жіноцтво всіх політичних напрямів. Ліга складалася з національних секцій, завдання яких полягало в інформуванні про політичні умови життя свого народу. Статут Ліги проголошував засади свободи кожного народу, його право на самовизначення, підтримку політичних, соціальних, культурних і релігійних прав національних меншин. Конгреси Ліги відбувалися що три роки. Світове бюро містилося у Женеві. Українські жінки, які волею політичних обставин опинилися у Відні, 1921 р. заснували Українську національну секцію Міжнародної ліґи миру та свободи. Головою обрали письменницю Валерію О’Конор-Вілінську, до управи ввійшли Оксана Драгоманова-Храпко, Надія Суровцова, Ївга Лоська, Олена Залізняк, Оксана Лотоцька-Токаржевська, Ольга Ґалаґан. На один із конгресів Ліги було делеговано сенаторку Олену Левчанівську, яка мешкала на Волині.]

Як представниця Ліги виступала з доповідями i працювала у складі Міжнародної жіночої комісії, яка виборювала рівноправ’я жінок в усіх суспільно значущих сферах. Разом із Валерією О’Конор-Вілінською, Надією Суровцовою, Ганною Келлер-Чикаленко, Ївгою Лоською, Ольгою Ґалаґан долучилася до роботи Третього Міжнародного жіночого конгресу, який відбувся 10–17 липня 1921 р. у Відні.

У 1924 році Драгоманова була учасницею конгресу Міжнародної жіночої ліги миру та свободи у Вашингтоні. На пропозицію Джей Адамс, голови Ліги, вона разом із Суровцовою та іншими делегатками здійснила агітаційне турне США та Канадою в поїзді миру. Побувала у двадцяти трьох штатах, познайомилася з відомими американськими діячками міжнародного жіночого руху, їхнім громадським і родинним життям, зустрічалася з визначними політичними та культурними діячами, відвідала українські громади. Про цю подорож детально оповідає у мемуарах Суровцова. Написати спогад про свою “сердешну приятельку, одну з найрозумніших жінок, яких зустрічала в своєму житті” [Лист Оксани Драгоманової до Лідії Бурачинської від 24 грудня 1954 р. // Архів-музей ім. Д. В. Антоновича УВАН у США. – Ф. 12], Драгоманова обіцяла Лідії Бурачинській, редакторці журналу “Наше життя”, та здійснити задумане перешкодила недуга.

Будучи добре обізнаною з історичними передумовами становища жінок у багатьох країнах, Оксана Драгоманова вважала, що в жіночих об’єднаннях

“на Україні в її будучому самостійному існуванні не буде потреби, бо жінка займе в суспільному та політичному житті рівне місце з чоловіком, яке їй належить від стародавніх часів та в згоді з історичними традиціями. Але в теперішніх умовах, коли ми мусимо напружити усі зусилля для утворення і будови своєї держави, жіночі товариства можуть відіграти велику ролю, особливо в справі виховання дітей, вироблення в них національного почуття” [Лист Оксани Драгоманової до Лідії Бурачинської від 24 грудня 1954 р. // Архів-музей ім. Д. В. Антоновича УВАН у США. – Ф. 12.].

Родинне життя в Оксани Драгоманової не склалося. Шлюб з Іваном Храпком, за якого вона вийшла заміж у сімнадцятилітньому віці, протривав десять років і не лишив їй приємних споминів. Освіченій, діяльній, з широким колом зацікавлень жінці було тісно у межах того, чим жила українська політична громада Парижа. Й водночас вона не почувалася затишно в Європі з її консервативними поглядами на емігрантів. У 1928 році Оксана вирішила переїхати до Південної Америки. Спершу оселилася в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), даючи приватні уроки французької та німецької мов. Бразильський клімат не сприяв її здоров’ю, й того ж року з півтора песо в кишені вона переїхала до Арґентини, де відчула, що може

“користуватись усіма правами громадянства, а не бути небажаною чужинкою, як це було у Відні, в Берліні, в Парижі. Арґентина – молода держава, яка має багато просторів і дозволяє усім людям доброї волі будувати тут своє життя, не втручаючись і не перешкоджаючи жити як вам подобається, аби ви не порушували державних законів та жили в згоді з приписами моралі” [Лист Оксани Драгоманової до Лідії Бурачинської від 24 грудня 1954 р. – Ф. 12].

Оселившись у Буенос-Айресі, Оксана Драгоманова попервах заробляла на життя шиттям і перукарством. А через місяць влаштувалася до філії північноамериканського банку “Бостон” на вакансію урядовця польсько-російського відділу. Серед вкладників банку виявився великий відсоток українців, для яких старанням Драгоманової було відкрито український відділ, що проіснував до початку Другої світової війни й налічував майже дев’ять тисяч осіб. Та все ж, попри ґрунтовну освіту, авторитет і заслужену повагу керівництва банку впродовж тридцяти років праці, Драгоманова не сягнула високої службової позиції – на її думку, через нерівноправність жінки у латиноамериканських країнах.

У Буенос-Айресі Оксана Драгоманова присвятила себе громадській роботі. Драгомановську відданість українській ідеї, свій організаторський досвід вона виявила у заснуванні першого українського жіночого товариства в Арґентині, головою якого її пізніше обрали (1931). Тоді ж вона працювала над укладанням підручника української мови для дітей емігрантів. Стараннями Драгоманової побачив світ українсько-іспанський словник “Перші кроки українця в Арґентині”: вона не лише виступила його співавторкою, а й забезпечила його видання коштом банку “Бостон”.

Після Другої світової війни, з припливом нової хвилі еміграції, Оксана Драгоманова стала членом новозаснованого Союзу українок Арґентини, Братства Святої Покрови Української автокефальної православної церкви, членом і головою (після смерті Євгена Онацького) літературного відділу Спілки українських науковців, літераторів і мистців.

На схилі віку Драгоманова вдруге вийшла заміж. На жаль, вдалося встановити лише прізвище її чоловіка – Чорноіваненко, пілота за фахом, з яким її поєднала пристрасть до подорожей.

Оксана Драгоманова мала шляхетну й товариську вдачу, була добродушна, з великим почуттям гумору, захоплювалася театром, кінематографом, мандрівками. “Вона була завжди дуже скромно і акуратно вдягнута. Вела себе завжди достойно – було замітне її аристократичне походження”, – згадує Тетяна Михайлівська-Цимбал [Михайлівська-Цимбал Т. Спогади (Моє життя на еміграції). – Буенос-Айрес: Вид-во Ю. Сердюка, 1984. – С. 96.]. Надія Суровцова характеризує її як людину веселу, дотепну й освічену, приємну співрозмовницю [Життя Надії Суровцової, описане нею самою в селищі Нижній Сеймчан Магаданської області. – С. 498.]. За словами І. Качуровського, О. Драгоманова “була людиною висококультурною, з таким діапазоном знань і таким рівнем сприйняття мистецтва, який притаманний лише одиницям” [Драгоманова О. По той бік світу. – Буенос-Айрес: Вид-во М. Денисюка, 1951. – C. 87.].

Письменницький дебют Оксани Драгоманової відбувся ще в 1920-х роках: тижневик “Воля”, який виходив у Відні в 1919–1921 рр., надрукував два її оповідання. 1924 року вона опублікувала кілька репортажів у газеті “Народна воля”, яка виходила у США. Після тридцятилітньої перерви в 1951 році вийшла друком її повість “По той бік світу”, задумана як перша частина трилогії. Відповідаючи на питання Лідії Бурачинської, чому не стала письменницею, Драгоманова зізналася, що на перешкоді було її напружене, інтенсивне життя, а письменницькій праці, на її думку, сприяє спокійна атмосфера і виважений щоденний ритм. “Друга перешкода для систематичної літературної творчості – це труднощі, які має український автор для друкування своїх творів. Бо писати і не знати, коли вийде в світ написане, це відбиває охоту писати, принаймні, у мене”, – підсумувала вона в листі до тієї ж адресатки [Лист Оксани Драгоманової до Лідії Бурачинської від 24 грудня 1954 р. – Ф. 12.].

Оксана Драгоманова відома як перекладачка творів західноєвропейської літератури. Продовжуючи родинну традицію Олени Пчілки, Лесі Українки, Олесі Зірки, Михайла Обачного, вона збагатила українську перекладну літературу творами Гі де Мопассана, Шарля де Костера, Жуля Верна, Арчибалда Кроніна й ін. Їй також належать переклади творів української літератури іноземними мовами, зокрема, французькою, якою володіла бездоганно. Більшість її перекладів друкувалися на сторінках журналів “Овид” і “Пороги”, які виходили в Буенос-Айресі. Оксана Драгоманова – авторка ґрунтовного нарису з історії аргентинської літератури [Драгоманова О. Арґентинська література // Овид, 1950. – Ч. 10–11. – С. 6–7; Ч. 12. – С. 6–7; 1951. – Ч. 2. – С. 6–7.]. Її перу належать переклади статей із різних галузей знань, друковані в українській еміграційній періодиці. А також – детективних оповідань, які друкувала здебільшого під псевдонімом O. Drago. Вимогливий Юрій Косач висловлювався про Оксанин літературний доробок неприхильно, бо вважав, що “підпис Драгоманова зобов’язує до чогось поважнішого” [З листа Юрія Косача до Оксани Драгоманової від 18 січня 1948 року також довідуємося, що вона клопоталася про його переїзд із таборів Ді-Пі до Арґентини, надіславши запрошення (assurance), з якого він, проте, не скористався. Коротке їхнє листування припинилося 1952 року.].

Та все ж варто відзначити заслуги Оксани Драгоманової у розширенні обріїв української літератури новою проблематикою – із життя українських емігрантів у Південній Америці, яке вона добре знала. На думку Ігоря Качуровського, автора короткої передмови до книжки “По той бік світу”, “повість потрібна, бо при нашій прозовій бідності ми майже не маємо ні романів, ні повістей, ні новель, ані навіть оповідань із життя української еміграції, а з життя нашої еміграції в Аргентині не маємо в українській літературі взагалі нічого. А це ж цілий безмежний світ” [Драгоманова О. По той бік світу… – С. 6.]. У 1957 році Оксана збиралася видати книжку своїх творів, куди мали увійти прозові речі “Далекими шляхами”, “Блакитна година”, “Пригода”, спогади “Запасний фонд” і “Destiny”, але через закриття видавництва Миколи Денисюка намір не зреалізувала. Рукописи цих творів зберігаються в Архіві-музеї УВАН у США.

У грудні 1959 року через недугу серця тяжко хвора Оксана Драгоманова переїхала разом із чоловіком до США – країни, яка привабила її ще в 1924 році. Тут із письменницею трапився повторний інсульт, унаслідок чого їй спаралізувало праву руку. Та Драгоманова, яка ніколи не впадала у розпач, усе ж зважилася на подорож автівкою через усю Америку.

Хвороба здолала цю мужню жінку, яка, проживши майже все життя поза Україною, завжди залишалася українською патріоткою. Життєвий шлях Оксана Драгоманова завершила 5 квітня 1961 р. о 5 годині ранку в Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США). Заупокійну Службу Божу відслужив о. Петро Маєвський перед похованням її праху на голлівудському цвинтарі.

Бібліографія літературних творів Оксани Драгоманової

Проза

Вікно: оповідання // Воля: тижневик. – 1920. – Ч. 13. – Груд. – C. 651–656. – Підпис: О. Храпко-Драгоманова.

Сентиментальне оповідання // Воля: тижневик. – 1921. – Ч. 11/12. – Черв. – C. 446 – 448. – Підпис: О. Храпко-Драгоманова.

По той бік світу. – Буенос Айрес, 1951. – 155 с.

Пригода // Наше життя. – 1951. – Жовт. – С. 8–9.

Nahuel Huapi: уривок з повісті “Далекими шляхами” // Овид. – 1954. – Ч. 9. – С. 6, 11.

Блакитна година: новеля // Новий шлях. – Вінніпег, 1956. – 21 верес. – Ч. 74. – С. 2.

Ранок у Тигре // Овид. – 1958. – Ч. 27. – С. 17–18.

Переклади

Буте Ф. Невдячний острів // Пороги. – 1949. – Ч. 3. – С. 5–6.

Крісті Агата. Пояс Гіполіти // Пороги. – 1950. – Ч. 10. – С. 5-10.

Фернандез В. Фльоренс. Ноїв ковчег // Пороги. – 1951. – Ч. 4. – С. 13–14.

Альберто А. Іглесіас. Заклад // Пороги. – 1951. – Ч. 10. – С. 6–10.

Крісті Агата. Дев’ятиголова гідра // Пороги. – 1951. – Ч. 12. – С. 6–10.

Пер Лагерквіст. Варрава: Уривки // Пороги. – 1952. – Ч. 36/37. – С. 21–28

Кронін А. Лік від кашлю бабусі Тодд // Пороги. – 1953. – Ч. 42/43. – С. 25–27.

Курціо Маляпарте. Чорний вітер // Пороги. – 1953. – Ч. 44/45. – С. 19–22.

Зелінко Анна-Марія. Дезіре // Пороги. – 1954. – Ч. 50/60. – С. 8–10.

Картьє Раймонд. 48 Америк // Овид. – 1955. – Ч. 3. – С. 11.

Спогади

Запасний фонд: З віденських спогадів // Пороги. – 1951. – Ч. 20/21. – С. 5–11.

Destiny: З віденських спогадів // Пороги. – 1952. – Ч. 28. – С. 14–16.

Рукописи

Скринька. Скетч в І дії // Музей-архів УВАН у США. – Ф. 127.

Думки: фантазія в 2 сценах // Музей-архів УВАН у США. – Ф. 127. Співавт.: Тамара Лівша.

Далекими шляхами // Музей-архів УВАН у США. – Ф. 127.

Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, культура, епоха», Луцьк, 2010, вип. 1, с. 80 – 88.