Ізидора Косач-Борисова

Тамара Скрипка

(1888–1980)

«Знаєш, в мені сидить якась “авантуристка”, бо відомость, що ти можеш опинитись в Америці (таке саме писала нам і Оксана про себе) мені здається дуже цікавою. Я просто аж заздрю, що у вас це може бути не тільки мрія, але й дійсність», – писала Ізидора Косач-Борисова у листі до Климента Квітки 29 листопада 1923 р. [1] Це був складний найперше для елементарного фізичного виживання (через голод) рік для усієї родини Косачів, члени якої проживали тоді у Могилеві-Подільському. Чи Ізидора вимріяла, чи таки судилось їй долею рівно через двадцять років вирушити в далеку дорогу й завершити свій земний шлях у США?

Як велося цій найменшій гілочці знаменитого роду-древа на еміграції? Адже судилося прожити довгий вік – 92 роки. З гумором наводила слова знайомих про себе: “така стара, а така рухлива”. Ізидора Петрівна на дев’ятому десяткові життя поринає у спогади про минуле. Вона свято берегла пам’ять про Лесю Українку й свої яскраві враження і спогади про сестру не скаламученими передала новим поколінням, для яких кожна деталь про поетесу – цілий скарб. Ізидора Петрівна скаже нам, які були у Лесі очі та який був її усміх. “Тож то кожному відомо, що очі в неї були сіро-блакитні; близькі, що бачили її наприкінці життя, можемо засвідчити, що тоді її очі були якісь яскраво-блакитні” [2]. Доривчі та надзвичайно промовисті деталі. За ними криються не висловлені за життя сестринські почуття. І як тут не згадати, що Ізидора Петрівна невимовно тішилася щастям народитися Косачівною і своєю учителькою й вихователькою мати Лесю Українку.

Завжди погідна духом, оптимістично налаштована І. Косач-Борисова наприкінці свого життя напише, що було воно у неї цікаве, барвисте, багате на зустрічі з оригінальними людьми і, попри всі удари долі, – щасливе.

Важлива частина її вражень – пори дитинства і юності – насамперед пов’язана з Колодяжним. Творча атмосфера і любов родини, казкова поліська природа справили вирішальний вплив на формування особистості дівчини. Близьке й тривале спілкування з матір’ю і сестрою Лесею сприяли тому, що Ізидора з дитинства любила літературу, багато читала. Як і більшість дітей, вона отримала ґрунтовну домашню освіту (вивчення іноземних мов, заняття музикою і т. п.), якою керувала її мати. У 1905 році, після закінчення Фундуклеївської жіночої гімназії у Києві, Ізидора вступила на Стебутівські Вищі жіночі сільськогосподарські курси у Петербурзі, але, уже в першому семестрі захворівши, повернулася до Києва. Вищу освіту вона здобула у Київському політехнічному інституті, що цікаво, опинившись у когорті перших жінок – випускниць цього закладу.

Після Жовтневого перевороту Ізидорі, як, до слова, і старшій сестрі Ользі, довелося зазнати тяжких випробувань. Її чоловікові Юрію Борисову в 1930 році влада інкримінувала участь в антидержавних організаціях, за що він, учасник Першої світової війни, змушений був відбути трирічне адмінзаслання у Вологодській області. Вдруге його арештували у березні 1938 року, коли дружина, після “відсидки” у Лук’янівській в’язниці за надуманим звинуваченням, вже перебувала на засланні в сумновідомому “Онєглазі”. Лише глибока віра і незламний дух допомогли їй витримати важкі випробування. З табору вдалося повернутися тільки у листопаді 1939 року [3].

Втративши чоловіка й відбувши більше двох років ув’язнення, І. Косач-Борисова в серпні 1943 року наважується покинути рідний Київ. Протягом наступного року вона разом з донькою та онуками перебувала в м. Криниця (Польща), звідки й виїхали до табору Ді-Пі біля Відня, а згодом перебралися в “Сомме касерне” в Авґсбурзі. Тут Ізидорі Петрівні випало пережити ще одну особисту трагедію: 11 листопада 1945 року померла її сестра Ольга Косач-Кривинюк.

Перейшовши усі митарства нелегкої долі біженки з рідного краю, у грудні 1949 року І. Косач-Борисова емігрувала до США, де й прожила наступні 30 літ. Оселившись із донькою та її родиною у містечку Піскатавей, жила випадковими заробітками посудомийниці, вишивала для української крамниці у Філадельфії подушки і серветки. І… берегла пам’ять про минуле, плекала надію на друк “Хронології життя і творчости Лесі Українки”, над якою її сестра Ольга працювала майже 10 років. До кінця життя Ізидора Петрівна була активною в громадському житті, подорожувала, читала лекції про своїх відомих родичів і знайомих. Її поважали не лише за приналежність до заслуженого перед Україною роду, а й як непересічну, талановиту людину. Ізидора Косач-Борисова – ще одна яскрава особистість у родинному гроні Драгоманових-Косачів, а її життя – то ще одна сторінка трагічної історії національної еліти кінця XIX–XX ст.

Досі вважалася, що Ізидора була єдиною дитиною, яку мати не залучила до літературної творчості. Однак у листі до літературознавця О. З. Дуна від 4 серпня 1972 року донька спростовує цю інформацію [4]. І саме на еміграції, вже на шостому десяткові життя сповна проявилися її літературні здібності. Особливе місце у доробку Ізидори Петрівни займають мемуарні нариси про Олену Пчілку і Лесю Українку, а також про інших близьких до родини визначних людей: М. Лисенка, Л. Старицьку-Черняхівську. Великі заслуги авторки й у відтворенні меморіальності квартири на Саксаганського, 97, в якій жили Косачі протягом 1900–1909 рр. У 1952 році на сторінках журналу “Наше життя” побачили світ її перші спогади, що мали коротку й промовисту назву – “Колодяжне”. Через два роки у цьому ж виданні надруковано ще одну працю, тепер уже про полтавський осідок родини – “Зелений Гай”. До 50-ліття з дня смерті Лесі Українки Ізидора Петрівна написала спогади про письменницю, показуючи її в колі близьких і друзів. Якщо Ользі Косач-Кривинюк найбільш притаманна й органічна роль літописця родини та епохи, то спогади наймолодшої сестри пройняті тонким відчуттям природи й умілим нюансуванням відтінками почуттів. Її талант мемуариста у відтворенні картин минулого настільки глибокий і чуттєвий, що слова набирають здатності викликати до життя здавалося б назавжди втрачену реальність.

У 1971 році Ізидора Петрівна завершила корпус своєї мемуаристики спогадами про власне ув’язнення, в яких детально описала кожен етап “ходіння по муках”. Згадуючи пережите, вона не прагне викликати співчуття, а лише намагається поділитися із читачем своїм розумінням подій, явищ і процесів та їхніх творців і учасників.

Незламна духовна стійкість за будь-яких зовнішніх обставин, любов до людей, відчуття краси природи – визначальні риси особистості І. Косач-Борисової, що відбилися у своєрідності її мемуарної прози та епістолярію. Авторка розуміла, що її спогади ніколи не будуть прийняті політичною системою, яка намагалася знищити її фізично. Та все ж неодноразово надсилала то частинами, то фотокопіями публіковані тексти науковцям і музейним працівникам. Усвідомлюючи цінність мемуарів Ізидори Петрівни, А. Костенко зумів помістити вибірку з повного тексту у виданні “Спогади про Лесю Україну” (К., 1971) та у російськомовному виданні “Леся Украинка в воспоминаниях современников” (М., 1971).

Водночас Ізидора Петрівна невтомно клопоталася збором коштів для видання книги О. Косач-Кривинюк “Леся Українка. Хронологія життя і творчости”. Всі свої сили до останку вона поклала на те, щоб оприлюднити фундаментальну працю сестри, цінуючи її за достовірність та сумлінність опрацювання матеріалів. Мріяла, щоб ця книга потрапила в Україну. Літературна й наукова праця І. Косач-Борисової належно оцінена Українською вільною академією наук, яка у 1972 році надала їй звання члена-кореспондента.

Поринаючи в епоху Лесі Українки, а отже, й у свій власний час, Ізидора Косач-Борисова наче перекидала такий ефемерний і водночас надійно-міцний місток від давнини до сучасності. Адже єдине, із чим не могла примиритись, то це – із забуттям. Часто цитувала безсмертні строфи В. Жуковського:

О милых спутниках, которые нам свет

Своим присутствием животворили,

Не говорим с тоской: их нет,

Но с благодарностию: были.

Саме оте слово – “животворила” – найточніше передає дух листів та мемуарів цієї дивовижної жінки з шляхетного роду Косачів, яка заслужила від нащадків гідну пам’ять і шану.

Померла Ізидора Петрівна 12 квітня 1980 року в місті Піскатавей штату Нью-Джерсі, похована на українському цвинтарі Бавнд-Брук.

1. “Листи так довго йдуть…”: Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2003. – C. 190.

2. Косач-Квітка Лариса Петрівна (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / ред. О. Біланюк. – Нью-Йорк – К.: Факт, 2004. – С. 239.

3. У своїх спогадах Ізидора інколи називає січень 1940 року.

4. «Переклад “Старухи Изергиль”, – інформувала І. Косач-Борисова адресата, – то це мій. Точно дати не пам’ятаю, але то було влітку, я була ще (як то галичани звуть) “смотрик” (с[еб]т[о] ще не доросла панна, а такий собі підліток (мала років 12 або 13). Якось Мих[айло] Вас[ильович] Кривинюк, що тоді гостював у Зеленому Гаю (де зібрався досить великий гурт наших родичів і приятелів на вакаціях), “під’юдив” мене зробити переклад, спробувати свої сили, якого завгодно жанру твору. Тоді виходили “Сборники Знания” та інші рос[ійські] видання, що наша молодь їх залюбки читала, і я взялася й переклада “Стар[уху] Изер[гиль]”, а через якийсь час (через ½ чи може менше) прислав мені Мих[айло] Вас[ильович] мій переклад вже надрукований (переклад був підписаний ініціалами “І. К.”, я це добре пам’ятаю). Серед моєї компанії молодої це справило великий ефект, але я певна, що той переклад виправляв Мих[айло] Вас[ильович], або Леся, коли відсилали до редакції, хоч (на диво!) тих поправок було небагато, з чого я й досі “горда”. Досада тільки мене бере, як подумаю, – і чого то я перший переклад в житті зробила з твору Горького, якого я, вже як стала доросла, не любила. Взагалі, я доросла для заробітку, перекладала досить багато (в Держ[авному] видавництві), але тільки з франц[узької] мови, а з російського красного письменства ніколи в житті більш не перекладала» // ВР ІЛ. – Ф. 179, од. зб. 61.

Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, епоха, культура» – Вип. 2. – Луцьк, 2012. – C. 194 – 200.