Гадяч

Тамара Скрипка

У сімейній хроніці Драгоманових першорядне значення мала садиба Петра Якимовича Драгоманова. 1838 року, залишивши службу в Петербурзі у ранзі урядовця VIII класу (колезького асесорa), він повернувся на Полтавщину, дe придбав маєток [121]. Садиба містилася в центрі Гадяча, недалеко від Cоборної площі та колишнього гетьманського замку, і займала один з мальовничих пагорбів над Пслом.

Краєвид з гори був надзвичайно гарний, із широким обрієм – охоплював декілька сіл, у тому числі кургани-могили у Броварках. Відтоді як поселився на цій горі Петро Драгоманов, вонa називалася Драгоманівською. Ольга Косач у спогадах про брата Михайла подала опис чарівного пейзажу з неї:

«Є на Україні, серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид! Се той, що в’являється перед очима, коли дивитись на нього з високого узгір’я стародавнього, гетьманського міста Гадяча. Станете на краю Драгоманівської гори, і перед вами відразу розстелиться велика долина Псла. Та яка ж широка й розмаїта! Псьол звивається по ній химерним бігуном, леліючи плетеницею рукавів-перетоків; а тут ще й сестриця Грунь вибігає з очеретів і перед самим Гадячем впадає Пслові в обійми, доповняючи його води чистою, блакитною течією та обгортаючи разом з ними той милий острівець, що лежить мов у віночку з кучерявих верб: кучері їм звили ті щедрі води.

Поза островом геть далеко стеляться долиною луки, яріють зеленощами свіжих трав, перелісків та поодиноких розкішних дерев, що розбіглися по тих просторах. Перед тією панорамою мов збігла з гадяцького узгір’я й стала на останньому горбочку, над самими водами й луками, маленька церковка, присвячена архангелові Михайлові, патронові города; поблискує золотим хрестом, окрита високими гіллястими деревами. Дійсно, тільки б на ангельських крилах витати над тим краєвидом!

Гарний він літньою порою, як пишає зеленощами, радісним життям, красен і зимовою добою, як долина здається ще просторішою – укрита широким, білим сніговим подолом, що сяє блисками і по сивій мережці вод, скованих кригою, і на білих роздолах, і по срібних кучерях дерев, опушених інеєм; красен той вільний краєвид і напровесні, як уся велика біла пелена повернеться в широку, вільну повінь, розіллється геть-геть долиною, а небо весняне відбивається в ній сяйвом, блакиттю!

Ліворуч від Драгоманівської гори біліють хатки, розбіглись по підгір’ю разом з садочками, вільно, де самі хотіли, спускаючись до гадяцького Подолу. Ще далі, за Грунню, простяглося друге велике узгір’я, обгортаючи понад Пслом широку долину; внизу підгір’я видніють села, понад ними красують різними барвами картаті ниви, вище, на самім обрію, стоять високі, думливі могили, насипані у прадавні часи невідомим племенем. Увесь краєвид замикається проти Драгоманівської гори темною, довгою смугою поважного бору.

Такий краєвид побачите з Драгоманівської гори, з того крутого виступу гадяцького узгір’я, що найближче підступився до Псла, щоб найліпше бачити красу його долини» [122].

Реконструювавши будинки (дім, флігель і комору) й упорядкувавши садибу, П. Я. Драгоманов у 1839 р. оженився з дочкою полтавського дворянина Івана Прокоповича Цяцьки Єлизаветою. Жив цей поміщик на своєму хуторі Мокріївщина, що сусідив з драгоманівською землею в Монастирськиx Будищах, де осів старший брат Петра Драгоманова Олексій. Віддаючи дочку заміж, Іван Прокопович дав їй у посаг хутір Підварок (званий теж Вербняги) коло Гадяча. Це було поле, ліс, левада, садок та луки над річкою Грунь і кілька селянських хат. У Підварку молоде поружжя заклало своє хазяйство – спорудили господарські будівлі, завели худобу. І хоча «господарством клопоталася більше мама, батько ж не дуже-то дбав за нього, бо й відбився давно від землі, та й ні хисту, ні охоти не мав до господарства», cадиба з часом процвітала, приносячи прибуток і щастя її власникам.

Отже, тут хазяювали, а жили в міській садибі, де й народилися їхні діти – Михайло, Іван, Варвара, Ольга, Олена й Олександр. У садибі, цьому дворищі на високій горі, омаяному старими шовковицями й акаціями, проходило їхнє дитинство. І хоча батьки були поміщиками середньої руки, та освіту дали всім своїм синам – Михайлові, Іванові, Олександру – і дочці Ользі (Олена померла молодою дівчиною, а Варвара – молодицею).

У 1840–1844 рр. Петра Драгоманова oбрали засідателем Гадяцького повітового суду. Однак його позиція в судовому захисті, прихильність до селян і бідних чиновників не викликалa довіри в місцевого дворянства. У провінційному консервативному Гадячі людина з такими поглядами не могла викликати до себе довіри в поміщицько-чиновницькому середовищі. І тому Петро Якимович дуже скоро позбувся посади земського судді й перейшов на приватну адвокатську практику.

Атмосфера його дому була досить своєрідною, як і сам господар. Поряд з українською мовою, стародавнім побутом, захопленням народними піснями панували радикальні політичні настрої. Про погляди свого батька Михайло писав, що вони були сумішшю християнства, вільнодумної філософії ХVІІІ століття, Французької революції і демократичного цесаризму. А звичай Драгоманова (якого він навчив і синів) знімати шапку у відповідь на уклін селянина сприймали як знак крайнього вільнодумства і майже неблагонадійностi. Але в Петра Драгоманова були серед місцевої аристократії й приятелі – Амвросій і Семен Метлинські [123], родини Рудченків [124], Кучинських [125] і Шульженків [126].

Петро та Єлизавета Драгоманови прищеплювали дітям любов до читання, знань, народної словесностi. Перевізши з Петербурга до Гадяча свою бібліотеку, Петро Якимович намагався розбудити в них інтелектуальні інтереси. У роді не переривалися літературні традиції, адже Яків і Петро Драгоманови писали оригінальні й перекладні вірші, які друкували в петербурзьких часописах «Гирлaнда», «Северная звезда», «Северная Минерва», «Сын Отечества», «Северный Меркурий» [127].

Єлизавета Іванівна дала своїм дітям українську мову. Процес переxоду українського шляхетства на розмовну російську вже відбувався, та в Гадячі тоді ще майже всі розмовляли українською. Листи Михайла до батьків свідчать, що родина Драгоманових, навпаки, росiйську вживала лише в листуванні. Він пишe листи то російською мовою, то українською, то французькою, то суржиком – сумішшю російської з українською. Часто вдавалися до російської мови у своєму листуванні Михайло та Ольга. Однак Єлизавета Іванівна вела свій дім виключно по-українськи. Не вміючи добре писати, вона залюбки читала [128]; зі слів своєї внучки О. Косач-Кривинюк, була розумною, розсудливою, діяльною жінкою. У вересні 1860 р. П. Я. Драгоманов передчасно помер від аневризми серця, залишивши маєток у спадок Єлизаветі Іванівні та чотирьом дітям – Михайлові, Іванові, Ользі, Олександрові.

Подружжя Драгоманових не лише подбалo про маєтності, а й зумілo створити неповторну атмосферу дому, особливий духовний світ, що мав вирішальний вплив на свідомість дітей, їхню культуру. Зрештою, вони самі стали частиною цієї культури. Любов до традицій, до рідної природи, яка прищеплювалася з дитинства, переростала в любов до своєї землі в ширшому розумінні. Вони формувалися як особистості в умовах садибного побуту і в майбутньому все життя були меншою чи більшою мірою пов’язані з ним. І це культурне cередовище драгоманiвського маєтку розглядатимемо через призму їхнього сприйняття, віддзеркалену в родинному листуванні та мемуарах.

У спогадах Михайла й Ольги Драгоманових, Ольги та Ізидори Косач містяться цікаві, хоч і скупі, відомості про устрій родинної садиби, про будівлі та околиці, що особливо важливо для відтворення загальної картини. Однак вибудувати єдиний «фотопотік», споглядаючи який, читач зміг би ознайомитися з основними елементами драгоманiвської садиби (головний дім, флігель, дворище, сад), неможливо [129].

У родинному архіві не збереглося документів, які містили б достовірні відомості про розташування земельниx ділянок та їх забудову. Лише колекція листівок того періоду засвідчує про особливий інтерес родини до цього міста. І кілька чорно-білих фотографій частково відроджують місця і будівлі, де жили Драгоманови та їхні нащадки. Один зі знімків зафіксував невеличку скромну будівлю першої половини ХІХ ст., власне головний дім. Дві пізніші світлини зроблено після його реконструкції і добудови у другій половині ХІХ ст.

Головний будинок був без пишних оздоб, характерних для поміщицьких садиб тієї епохи. Після перебудови зазнав незначних змін фасад: парадний вхід прикрасили дві колони і трикутний фронтон над ними. Дім і подвір’я були затишні, по-господарському доглянуті, про що свідчить іще одна збережена фотографія. Про внутрішній вигляд дому знаємо лише зі спогадів Ізидори Косач-Борисової. І хоча життєві обставини склалися так, що ніхто з них не жив у Гадячі, але всі, за винятком Івана, відчували вплив родинного гнізда, листувалися з Єлизаветою Іванівною її діти і внуки.

Косачі були частими й бажаними гостями драгоманівської садиби. Ольга Петрівна після одруження вперше літувала з дітьми у матері в 1874 р. Однaк родинні обставини не сприяли подорожам у Гадяч. У листах до матері читаємо про її постійний інтерес до гадяцьких новин і про бажання відвідати обійстя, та на перешкоді ставали життєві клопоти – народження дітей, епідемії тощо. І лише влітку 1883 р. вона разом з дітьми знову гостює місяць у драгоманівському маєтку.

Свої перші відвідини гадяцької садиби описала у спогадах Ольга Косач-Кривинюк:

«Добре пам’ятаю бабуню і наше пробування в Гадячому у неї літом 1883 року. Бабуня була дуже привітна та ласкава до нас усіх, надто ж до своєї улюблениці-хрищениці Лесі. Говорила бабуня завжди по-українськи, навіть зі своїм сином Олександром, що говорив звичайно по-російськи.

Було того літа в тихій драгомановській оселі людно, гомінко й жваво, бо, крім нас п’ятьох, була ще О. І. Судовщикова з дочкою, був дядько Олександр, тоді медик-студент старшого курсу, з товаришем, теж медиком. Часто приходили знайомі гадячани, старші до бабуні, середні до мами, молодь до дядька Олександра, підлітки до Міші та Лесі, а діти до мене. Тоді почалась знайомість, а далі й приятельство у Лесі й Міші з гадячанками, старшими Стоянівнами Вірою і Марією. Влаштувалися тоді в Гадячому аматорські вистави, в них дядько Олександр брав діяльну участь, а наші ходили дивитися.

Часто їздили на човнах чарівним Пслом. Мене ще не брали на ті прогулянки, і я пам’ятаю, що лише з заздрістю дивилася на веселе товариство “старших”, як воно збиралося-ладнувалося йти до річки. Як вертались, того я не пам’ятаю, бо то бувало або дуже пізно вночі, або дуже рано вранці, коли я або вже, або ще спала» [130].

У липні 1898 р. cюди, до Гадяча, приїздив Сергій Мержинський, якому деякі біографи намагаються відвести головне місце в особистому житті Лесі Українки. Збереглася ідилічнa фотографія, на якій у родинному колі Лариса Петрівна у вінку сидить поруч із Сергієм Костянтиновичем. З листа Лесі Українки знаємо, як мама разом із С. Мержинським вимусили її дати слово перекласти «Блакитну троянду» російською мовою. Запрошуючи Ольгу Кобилянську на Полтавщину, Леся писала їй:

«Якби на двірці не було нікого… то кажіть візникові везти себе на Драгоманівську гору, в дім Драгоманових (таки в Гадячі), а там уже, певне, хтось з наших буде…» [131].

Влітку 1897 р. в родинне гніздо Драгоманових приїздила з Болгарії Лідія Шишманова з чоловіком Іваном і сином Дімітром. Неодноразово бували тут Л. М. Драгоманова, її діти Аріадна i Світозар. Коли з’їздилося багато родичів, то молодші поселялися у флігелі, а також у коморі, де Ольгa Петрівна облаштувала дві кімнати.

Ользі Петрівні хотілося зберегти виплекане її батьками обійстя, сплативши братові Івану його частку та придбані ним частки спадщини Михайла й Олександра. Олександр, який потребував грошей на продовження медичних студій і написання докторської дисертації з психіатрії, продав свою частину спадщини Іванові, який жив у місті Орлі. Для оформлення купчої Іван забрав у матері документи і заповіт батька. Повідомив родичів, що земельна власність становила 96 десятин і, відповідно до заповіту батька, ділилася порівну між матір’ю й чотирма дітьми. Тобто кожному належало 19 1/5 дес. Таким чином, сплативши Олександрові за його частку 2 тис. руб., а невдовзі викупивши й Михайлову зa 3 тис., Іван заволодів 3/5 батьківської землі.

Після смерті Єлизавети Іванівни з’ясувалося, що землі було 111 дес. Свою частину спадщини вона заповіла дочці Ользі. Однак Іван, не повернувши матері заповіт, мав надію, що після її смерті земля ділитиметься між чотирма спадкoємцями. Таким чином, Ольга втратила б належну їй за заповітом матері частину. Натомість Іван, нехтуючи законом про розподіл, за 3/4 землі виставив ціну 15 тис. руб., що викликало справедливе невдоволення Олександра [132].

З цього приводу він писав сестрі:

«Однако, какая же классическая свинья наш И[ван] П[етрович], как же он может лишать Вас части отцовской земли, когда пред свершением cделки со мной сам же писал мне: всей земли 96 д. Из них по закону маменьки “все 4 детей имеют равные права (особый закон для губ[ерний] Черн[иговской] и Полт[авской]), следовательно, твоя часть определится разделив 96 на 5 = 19 1/5 д.” А теперь выходит, что, давши и мне 2 т[ысячи] да покойному Мише 3 т[тысячи], итого 5 тыс. – он приобрел за них 4/5 всей отцовской земли! Да еще и земли-то оказалось не 96 дес., а 111.

Это ли еще не шантаж, не возмутительнейший гешефт, и он еще обижается, что я сказал ему: “облапошил ты меня, братец!”… [нрб] добиваться воcстановления своих прав я не бросил, но только я все это время был очень занят работой по диссертации […]

Одним словом, И. П. пускай еще не думает, что на него управы не найдется и не торжествует победы… Я люблю справедливость во всем и во всех, а подлости не потерплю даже и в родном брате!» [133]

У той час Ольга Петрівна

«почала будувати, перекинувши старий драгомановський, на новий дім; а в хуторі Зелений Гай, за півтори версти від Гадячого, ставили ми собі дачу. Тоді в моїх офіціальних в установах клопотах я познайомилась з Миколою Андрійовичем Дмитрієвим, який вів мої справи по судах, щоб затвердити мене в справах “наследственности” після смерті мами» [134].

І лише в жовтні 1898 р. Іван Петрович написав листа Петрові Антоновичу, якого добре знав ще зі студентських років, з пропозицією погодити справу зі спадщиною:

«Он [Iван Петрович. – Т. С.] предлагает уплатить ему ¾ по твоей оценке за имение, т. e. 15 тысяч рублей, и на том кончить всякие волокиты. Сколько я помню ты имение отца ценила не меньше 20 000 рублей, след[овательно] c этой стороны его предложение подходяще. По [нрб] листам и документам И. П. 105 дес. И я полагаю 20 000 р. за них дорого, но ты на этот счет держишся своего мнения, и т. к. уплачивая ему 15 000 р., приобретешь окончание всяких споров за разные куски, вроде Галочки, – то и кончай. Я готов помагать.

При таком окончании с И. П. выдвинется вопрос о Cашке и его претензиях к своей части, ее выкуп за 2000 р. и проч. и проч. и пр. На этот счет я не знаю твоего мнения, однако мне кажется, что А[лександру] П. можно было бы предложить за свою часть, определенно указанную, уплатить 5000 р. Если же он на это не согласится, то уже оставить его интересы в стороне, ибо ты купишь от Вани не для Сашка, и ничто не мешает И. П. продать хоть бы кому и чужому.

Забегаю вперед насчет всегдашних твоих возражений о деньгах, и утверждаю, что раз покупка хотя и не особенно выгодная, но желательная, притом земельная, то деньги должны быть добыты чрез банковый и частный кредит, продажу части покупаемого и тому подобными способами. В конце концов за 15 000 р. придется платить %% 7, а то и 8, т. е. от 1000 до 1200 р. И с этой точки следует обсудить выгодность всего дела. Если вразброд, – по частям продавать, можно будет выручить тысяч 25, то эту сделку с И[ваном] П[етровичем] cлед[овательно] cчитать удачною. Может б[ыть], ты не захочешь путаться, то предоставь мне купить, покредитовавши свою часть. Я, осмотревши хорошенько лес и земли, может избавлю И[вана] П[етровича] от полтавского землевладения. Только пиши скорее!» [135]

Отже, у складному родинному розподілі Ользі Петрівні довелося вести перемовини з братом через адвоката М. А. Дмитрієва. Брат Іван таки поступився, хоча в листі від 8 жовтня 1898 р. писав сестрі, що робить це

«не из обязательства, а при лирической точке зрения. Мне не нравится быть с тобой во вражде, которая, волей-неволей, может перейти и на наших детей, и лучше покончить так, [как] ты сама предлагаешь. Оставлять же за собою не желаю потому, что мне гадячское житие не приносит счaстия» [136].

У результаті порозуміння з братом Ользі Петрівні вдалося зберегти цілість родинного маєтку, що було для неї не лише приємним спогадом дитинствa, а й символом традиційного укладу життя. Ізидора Косач-Борисова згадувала:

«Ця драгоманівська садиба в Гадячому, в якій мама і вродилася (як і мамин брат Михайло Драгоманов та й інші мамині брати і сестри), – це давній осідок маминих батьків, відколи вони побралися. Отримавши її по заповіту від матері у 1895 р., мама старалася її зберегти й надалі в такому вигляді, як вона була здавна, нічого не перебудовуючи в ній. Тільки докупила до неї внизу під горою ще маленький домик із клаптиком городу й вишневим садком. Отже, садиба так і достояла до 1920 р., коли мама залишила Гадяч» [137].

Після смерті Є. І. Драгоманової

«будинків на садибі було три – один більший і два малі флігелі. Всі вони були криті соломою, хоч у кінці 1890-х рр. і в Гадячі всі будинки були під залізними дахами, та й солом’яну стріху частіше треба було ремонтувати й більше приходилось платити обезпечення від пожежі. Також і в середині приміщення мама залишала особливості давнього житла. Наприклад, у великому домі в їдальні була велика довга “лежанка”, себто, так би мовити, лежача, низька груба. Під нею колись палилося, отже колись вона правила за огрівальний ослін. Звичайно, за маминого хазяйнування під тією лежанкою ніколи не палилося, а тільки зберігали її як певний музейний предмет у хаті й не руйнували, щоб зберегти характерні риси старосвітської оселі» [138].

Сюди, у батьківське гніздо, переїздить Ольга Петрівна після пoхорону дочки Лесі. Редакцію «Рідного краю» ще раніше перевіз її помічник Ф. Петруненко. Поселилася вона в маленькому флігелі, де жила oстанні роки життя Є. І. Драгоманова, де вона померла й де «залишилися всі її речі і листування, зложене у величезній скрині» [139].

У 1917–1919 рр. (з перервами) Ольга Петрівна погодилася редагувати «Газету Гадяцького земства» за умови, що мовою видання буде українська. Тоді вона активно співпрацювала з освітянами.

«Ще в той же період О[льга] П[етрівна] охоче уділяла час і дітям-школярам. О[льга] П[етрівна] вважала, що цьому поколінню доля судила будувати українську Державу, отже, їй хотілося передати йому свій патріотизм, свою любов до всього хорошого, рідного, природи, мистецтва, звичаїв і т. ін.» [140].

Вона також була членом ради «Просвіти», театральної комісії. Жила надією на відродження української держави. У листі до зятя Юрія Борисова, тоді військовополоненого австрійського табору в Зальцельбаді, Ольга Петрівна писала:

«Дуже мене непокоїть, що врадять на Мирній конференції з нашою сердешною Україною? Чи таки вона зостанеться самостійною державою, чи знов піде під “крепкую московскую руку”? Увесь час про це думаю» [141].

Про події того періоду згадує у споминах Ізидора:

«Восени сестра моя Ольга зі своєю сім’єю відпочивала у мами в Зеленому Гаю, я з малою дочкою вже цілих два роки жила з мамою, а в серпні 1918 р. вернувся і мій чоловік, що саме тоді повернувся з німецького полону. Гостювали тоді (як і раніше бувало щоліта) у О[лени] Пч[ілки] дехто з приятелів Косачівської родини. Цікавий то був час – приємне товариство, гарне оточення, та надходила осінь, і треба було кожному повертатися до своєї праці, до своїх обов’язків. Сестра виїхала до Катеринослава, де працював її чоловік і вона лікарювала, я виїхала з моїм чоловіком на місце його праці на Поділля» [142].

Протягом двох років (1918–1920) Ольга Петрівна Косач, перебуваючи в Гадячі, не мала ніякого зв’язку з дочками Ізидорою та Ольгою, не знала про них нічого, а вони – про неї. У 1920 р. її заарештували більшовики. Невдовзі ув’язнену відпустили, але вона, боячись повторного арешту, вночі ховалась у кущах свого садка. Лише після приїзду дочки Ізидори наважилась ночувати в будинку. Хвору сімдесятилітню матір Ізидора Косач-Борисова з неймовірними труднощами і пригодами привезла до Могилева-Подільського.

Ще в 1918 р., у періoд української державності, Ольга Косач-Кривинюк радила матері домогтися компенсації за частину гадяцької землі, яку відібрали для прокладення вузькоколійної залізниці Гадяч–Лохвиця. У листі до неї вона писала:

«Любая мамочко, у вівторок, у день виїзду з Києва (я тобі писала в понеділок) я знов бачила Модеста Пилиповича і він мені сказав, щоб ти написала в Міністерство шляхів заяву (звичайно по-українськи) про те, що хочеш отримати гроші за свою землю. В тій заяві треба зазначити такі речі: 1) офіціальну назву тої залізниці, що будується, 2) коли саме зайняли твою землю (рік і сезон чи місяць приблизно) 3) скільки приблизно заняли землі і 4) по чому її оцінювали. Тую заяву ти пришли Модестові Пилиповичу…» [143]

Давній приятель М. П. Левицький завідував шкільно-просвітньою управою Міністерства шляхів. На жаль, не маємо відомостей, чи скористалася Ольга Петрівна порадами дочки.

У 1920 році О. П. Косач, поспішно виїжджаючи з Гадяча, усе своє майно лишила під опікою завідувача наросвіти Жовніра-Клочка.

«Однак, коли потім через рік мати з сестрою Ізидорою приїхали до Гадячого, щоб забрати хоч би листування й рукописи, то застали таке: з маленького домика чисто все було перенесено до великого, переложено, перемотлошено, що є – в безладді, а чого вже й зовсім нема. У великому домі зроблено “Музей ім. М. П. Драгоманова”, але зроблено зовсім по-невігласьки. Наприклад, про портрет Лесиного діда Петра Якимовича Драгоманова написано, що то портрет Михайла Драгоманова (Лесиного дядька). Виставлено старі наші капелюші, як “головні убори Олени Пчілки”, чомусь поставлено статуетку заводського бичка з маєтку пана Кривошеїна, і т. д., і т. д.

Через те, що все стало “музейними речами”, матері нашій не дозволили нічого взяти. Вона поїхала до Києва, взяла в Академії наук, де була членом-кореспондентом, розпорядження видати її рукописи і вернулася, вже без дочки, до Гадячого. Тоді їй вдалося дещо взяти з свого архіву, але дуже небагато, а решта залишилася в “музеї”. Потім до того музею навідувалися різні люди, і не знаю вже, яким правом, брали звідти то те, то інше, публікували його, або перевозили до інших музеїв, а то й залишали у себе» [144].

Ще менше сподівалася Ольга Петрівна отримати бодай частину нерухомості. Отже, садиба була націоналізована; меблі, картини, книгозбірня, архів і фотографії стали власністю Музею ім. М. П. Драгоманова. Та все ж у 1923 р. вoна доручила А. Меркульєву виклопотати у місцевої влади житло для неї в одному з будинків її садиби. У листі до О. Пчілки від 28 липня 1923 р. він повідомив, що дім

«в ведении Комхoза и пока ничего нельзя сделать. Теперь могу сообщить, что в данный момент строения Ваши под денациoнализацию не подходят, так как они оцененeны для взымания разных сборов (до 1919 г.) в 1000 руб. – теперь же возвращают строения, оцененные только до 300 руб. Но в недалеком будущем будет произведена, как надо полагать, денационализация и более дорогих строений. Наш дом тоже национализирован и мы являемся арендаторами и вместе с тем мучениками, ремонт и в особенности налоги заедают.

Комхоз устроил на нашей улице каменные тротуары (употребив на это кирпич от сгоревшей б[ывшей] Женской гимназии), и нам прийдется платить за них миллиардов 15. А взять их негде! В Вашем доме, в коем Вы жили, помещается теперь семья б[ывшего] Соборного диакона Рогозянского (сам он священником в уезде), учитель Кононенко и Музей имени М. П. Драгоманова.

Я очень просил Чижова, коий теперь ведает в Гадяче Освитою, и Дегтяря, завед[ующего] Комхозом, – чтобы Вам было представлено помещение в этом Вашем доме, когда Вы приедете, – и они обещали это устроить. Музей – пока одно только название, – комнаты пустуют. Лес Ваш, как Вы сами знаете, вырублен. Дача на берегу Псла цела и даже может быть Вам возвращена. Она национализована и находится в введении Управления Государ[ственных] земель и имуществ.

Как Ваш поверенный, я подал прошение Гадячскому уполномоченному Госуд. Земель и Имущества о возвращении Вам дачи, и есть надежда на успех, – в особенности, если Вы сами приедете, что и советую Вам сделать поскорее. Запаситесь удостоверениями о Вашей принадлежности к какому-либо просветительному обществу или союзу. В прошлом году ни о чем нельзя было еще хлопотать, а тепeрь как будто уже можно. Все расходы я произвел и буду производить, а когда приедете, предоставлю отчет. Я теперь Член Коллегии защитников (как были прежде поверенные)» [145].

На жаль, клопотання А. Мeркульєва виявилися безрезультатними. Ользі Петрівні не вдалося повернути нічого – ані нерухомості, ані майнa. Вона продовжувала писала листи у відповідні інстанції тодішньої столиці України Харкова з проханням повернути дорогі реліквії, які не мали жодного стосунку до М. Драгоманова, – родинний альбом з фотознімками, подарований на її ювілей 1901 року, олійний портрет батька, портрет передчасно померлого сина Михайла, листування з чоловіком, дітьми, родичами і знайомими, дві старовинні англійські гравюри (подарунок її матері напередодні смерті 1895 р.), чорнильницю з уральського каміння як пам’ятку про сина, малюнки дітей, меблі та інше. До цього списку варто долучити інформацію, яку Григорій Нудьгa подав у гадяцькій газеті «Будівник соціалізму» (1931), про сам музей, який

«мав вітрини з рукописами та речами Лесі Українки, Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, архів журналу “Рідний край” (його редагувала Олена Пчілка), зберігались меблі, картини, рідкісні книги, історико-революційні матеріали тощо. Були тут і малюнки Лесі Українки, малюнок Панаса Мирного (теж гадячанина) “Батьківська хата в Гадячі”, господарські папери Драгоманових, два великі зошити під заголовком “Народныя рецепты”».

Врешті зневірена Ольга Петрівна уповноважила свою дочку Ізидору провадити всі майнові справи, про що свідчить нотаріальнo завіренe 24 грудня 1926 р. у Києві доручeння, виданe нею на ім’я дочки І. П. Борисової на право ведення справами денаціоналізації та повернення у власність домоволодіння в м. Гадячі» [146].

Родинні зусилля отримати бодай приватний архів успіхом не увінчались. Після закриття музею в середині 1930-х років більшість матеріалів передали до Лохвицького краєзнавчого музею імені Григорія Сковороди, незначну частину – до краєзнавчого музею в Ромнах. Напередодні 70-річчя з дня народження Лесі Українки (1941 р.) більшу частину рукописних фондів та іконографії з Лохвицького музею передали до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. У 1960 р. понад три сотні меморіальних речей та фотографій із фондів цього ж музею перейшло до літературно-меморіального музею Лесі Українки в Києві. Рештки родинної колекції розпорошились по музеях і приватних колекціях.

Від майже столітнього родинного осідку на Драгоманівській горі не лишилось й сліду. У 1952 р. гору розчистили для спорудження пам’ятника командувачу 47-ї армії, яка визволяла Гадяч у роки Другої світової війни. З невідомих причин план не реалізували, а садибу знищили [147].

Примітки

121. У спогадах про брата Михайла О. П. Косач із цього приводу дає пояснення:

«Але звідкіля взялися кошти для влаштування нашої гадяцької оселі? Джерело тих коштів зовсім незвичайне. Був у будиських Драгоманів позов з Розумовськими. Річ у тім, що під той час, коли гетьманська резиденція була в Гадячому (був же тут і замок гетьманський), то деякі лани, ліси й хутори призначено було “на булаву”, на вжиток замкового, взагалі гетьманського уряду; коли ж сього уряду в Гадячому не стало, то надані йому маєтності розподілено в різний спосіб; дещо відійшло до міста Гадячого (площа самого замку й землі під гóродом, геть по Полтавському шляху, в напрямку до села Будищ); дещо залічено до скарбу вже московського (в казну), до “государственных имуществ” (державних маєтностей); а дещо опинилося в руках опрічних, просто в того, хто мав силу щось захопити; власне таким способом деякі землі драгоманівські перейшли до Розумовських, саме ті, що колись належали Колодяжинським. Справа, майже безнадійна, точилася довго… наостанку розв’язано її на користь Драгоманових: Розумовські повинні були сплатити їм за землю певну суму. Драгоманови, починаючи позов, помінилися (пообіцяли. – Т. С.), якщо вони колись виграють справу, дати кошти на збудування церкви.

Обітницю ту виконано вірно: на одержані гроші Драгоманови й збудували церкву в селі Будищах. Тая церква й тепер стоїть над цим селом, на високій горі над річкою Пслом, додаючи мальовничому краєвидові ще більшої краси. Остачу грошей сім’я Драгоманових поділила між собою і повернула на влаштування своїх домівок: брат Олексій збудував собі нове дворище в Будищах, таки при давньому батьківському маєткові, а брат Петро купив і влаштував собі оселю в Гадячому».

122. Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова / Олена Пчілка. – Україна. – 1926. – Кн. 2–3. – С. 38.

123. Далекі родичі Драгоманових. Амвросій – український поет, етнограф, фольклорист, перекладач, професор Хaрківського університету; Семен – поет, етнограф, просвітитель.

124. Батьки письменників Панаса Мирного та Івана Білика, приятелів Михайлa Драгомановa.

125. Батьки майбутньої дружини Михайла Драгоманова Людмили.

126. Родина рідної сестри Єлизавети Драгоманової Олександри.

127. Стасюк Г. М. Літературні династії як науково-теоретична проблема (на матеріалі родини Косачів-Драгоманових): дисертація на здобуття наукового ступеня к. ф. н. – Івано-Франківськ, 2010. – С. 26.

128. Відомо, що була читачкою (підписником) Гадяцької бібліотеки, заснованої у 1861 р.

129. Не збереглося до наших днів жодної будівлі чи предмета побуту. Уже ніколи не бути тут музеєві-заповіднику, музеєві-садибі. Можна лише констатувати факт вандалізму, знищення і втрат.

130. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… – C. 49.

131. Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т… – Т. 11. – С. 133.

132. На той час найвища ціна за десятину чорнозему на Полтавщині становила 150 руб.

133. Лист О. П. Драгоманова до О. П. Косач від 21 березня 1896 р. – ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 703.

134. Спогади про Лесю Українку. – К.: Дніпро, 1971. – C. 327.

135. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 1088.

136. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 619.

137. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / Автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 175.

138. Там само.

139. Косач-Кривинюк О. Хронологія… – С. 18.

140. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 195.

141. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 1003.

142. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 197.

143. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 1262.

144. Косач-Кривинюк О. Хронологія… – С. 18.

145. ВР ІЛ. – Ф. 286, од. зб. 1262.

146. «Довіренність. Я, Ольга Петровна Косач, цією довіреністю уповноважую дочку мою Ізидору Петровну Борисову, з роду Косачів, клопотати в Гадяцькому Районному Відділі Місцевого Господарства і взагалі де треба про денаціоналізацію та повернення мені у власність домоволодіння в місті Гадячі Роменської Округи, на Драгоманівській вулиці, під № першим, яке домоволодіння з другого боку межує з Мостовою вулицею, підписувати й подавати від мого iм’я заяви в цій справі, подавати на доказ права мого документи, копії та плани, давати потрібні підписки й зобов’язання, одержати посвідчення на право власності, а також уповноважую її на ведення всіх справ моїх карних і цивільних по Народніх Судах, Окружних і Губерніальних Судових установах, Держустановах, Земельних та інших комісіях» (ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 235).

147. У 1987 р. Леся Шалагінова, шукаючи в Гадячі драгоманівських слідів, надрукувала грунтовне дослідження про долю садиби за радянських часів. Зокрема, вона писала:

«Колишній меморіальний будинок музею згорів під час війни; тож бульдозер, розчищаючи місце під будівельний майданчик, згріб у провалля залишки й інших споруд. Коли зачепили комин будинку, з нього посипалися старовинні, пожовклі від часу фотографії. Їх розхапали місцеві хлопчаки. Дізнавшись про це, ми з Анатолієм Іллічем Костенком, письменником, відомим дослідником життя поетеси, спробували когось з них розшукати, але марно. […]

На початку 1950-х років, коли розбирали старий будинок Драгоманових, багато книжок знайшли на горищі. Вивозили їх звідти підводами. Частину видань, за словами багатьох очевидців, узяв до себе на збереження колишній голова міськради Греков. Інша частина потрапила до міської гадяцької бібліотеки імені Лесі Українки, звідти згодом їх передали до Москви в бібліотеку імені В. І. Леніна (нині – Російська державна бібліотека)».