Олена Пчілка

Тамара Скрипка

У повітовому місті Гадячі Полтавської губернії 17 червня 1849 р. Олена Пчілка (Ольга Драгоманова, в одруженні Косач) уперше побачила світло сонця.

[Розбіжності в даті народження Ольги Драгоманової існують досі, хоча більшість дослідників орієнтуються на запис у молитовнику Петра Драгоманова. Запис у церковній метриці зроблено 29 червня. У нотатках Ольги Косач-Кривинюк зазначено: “О. П. Косач народилася 18 червня ст. ст. 1849 р. Так вона сама завше нам, дітям її, казала. В метриці її теж помилково написано, що вона народилася 29/VI. Думаю, що того дня її хрестили”. В одному з чорнових рукописів “Хронології…” вона занотувала: «[…] мати Лесі Українки казала, що її день народження 17/VI. Цього дня ми, діти, поздоровляли її з днем народження. Так само помилка в “Автобіографії”, доданій до “Оповідань” вид. “Руху” 1930 року, де написано дату народження 17 липня 1849 р.». Запис П. Я. Драгоманова у молитовнику засвідчує, що Ольга народилася “17/VI, п’ятниця 9 ¾ вечером” (Петро Одарченко. Деякі дати з молитовника П. Драгоманова // Наші дні. – 1943. – Ч. 10. – С. 11). Хрещення відбулося в Соборно-Успенській церкві в Гадячі.]

Походила вона зі старого роду Драгоманових (брав початок від грецької аристократії), але не знатного. У спогадах про брата Михайла Олена Пчілка оприлюднила родинну легенду, згідно з якою предки Драгоманових перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького (“драгоман” нібито по-грецькому означає “перекладач”) [Твердження Олени Пчілки, що її дід Яків “служив при гетьманськім уряді генеральним суддею і одружився з дочкою також доволі значного урядовця, військового обозного Колодяжинського” (Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова // Україна. – 1926. – Кн. 2/3. – С. 39–41) не має документальних підтверджень. Яків Колодяжинський (Колодяжний), його тесть, також не був військовим обозним. “Драгоман” означає “перекладач” в арабській мові, а не в грецькій.]. Архівні джерела свідчать, що Стефан (Степан) Драгоманов, Ольжин прадід, був значковим товаришем, і лише в останні роки Гетьманщини (1755 року) його призначили війтом (міським головою) Переяслава. Син його Яків, Ольжин дід, успадкував від батька титул значкового товариша. Після скасування Гетьманщини Катериною II Драгоманови як представники козацької старшини отримали всі права російського дворянства, перейшовши під опіку Російської держави. Разом із реформованим козацьким військом Яків Драгоманов опинився на службі в російській армії й вийшов у відставку в чині полковника.

Попри несприятливі політичні обставини Чернігівська та Полтавська губернії й у складі імперії далі репрезентували історичну Україну: саме тут побут і культура в родинах козацької аристократії ще довго зберігали український характер. Цілком природно, що саме з цього середовища нащадків дрібної козацької старшини вийшли визначні письменники, актори, композитори, музиканти, дослідники історії, народності та мови, політики, які взяли діяльну участь у русі, що його нині звуть українським відродженням XIX ст.

1787 року Яків Драгоманов одружився з Ганною Колодяжинською, донькою полкового гадяцького судді Якова Колодяжного, який дав їй у посаг хутір біля с. Сергіївки Лохвицького повіту та землю Монастирські Будища, де й народилися їхні діти – сини Іван, Олексій, Яків і Петро й доньки Олена та Параскевія. Іван помер дитиною; Олексій, Яків і Петро як діти шляхетського роду дістали добру освіту й обійняли посади в Петербурзі. Зокрема, Олексій (1788–1856) зробив блискучу кар’єру, дослужившись до керівника канцелярії Військового міністерства. Яків, прослуживши з братами у міністерській канцелярії три роки, перейшов на військову службу. Член “Товариства об’єднаних слов’ян”, він відбув тримісячне ув’язнення у Петропавлівській фортеці, після чого перебував під суворим таємним наглядом за місцем військової служби. Можна припустити, що Олексій не лише склав протекцію своїм братам до Військового міністерства, але й посприяв, щоб Яків, причетний до повстання декабристів, не постраждав: факт заслання документально не підтверджено [Вважалося, що Якова Драгоманова після повстання декабристів заслано у Сибір. Зокрема, Гліб Лазаревський зазначає: «У 1826 р. Якова Драгоманова заарештовано за участь у таємному революційному товаристві “Об’єднаних Слав’ян” і покарано засланням. Дальша доля його невідома» (Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / Автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка. – Нью-Йорк–Київ: Факт, 2004. – C. 55; Супронюк О. Віхи славного родоводу: з нових матеріалів про Петра та Якова Драгоманових // Вітчизна. – 1990. – № 9. – С. 159–163; Айзеншток И. Поэтическая деятельность Я. А. Драгоманова // Литературное наследство. – М.: Изд-во АН СССР, 1956 – Т. 60. – Кн. 1. – С. 561–570).].

Петро, батько Олени Пчілки, замолоду служив разом з братами в Петербурзі, але залишив урядову посаду й переїхав до Гадяча в 1836 році [За даними Гліба Лазаревського – в 1838 році. (Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади… – C. 55).], де набув садибу. Атмосфера дому Петра Драгоманова була досить своєрідною, як і сам господар. Поряд з українською мовою, стародавнім побутом, захопленням українськими народними піснями, панували радикальні політичні настрої. Заможні гадяцькі обивателі не мали до нього довіри й не любили за прихильність до селян. А звичай Драгоманова (якого він навчив і синів) здіймати шапку у відповідь на уклін селянина сприймали як знак крайнього вільнодумства і майже неблагонадійності. Але в Петра Драгоманова були серед гадячан приятелі та однодумці – Яків Рудченко [Батько відомих у літературі письменників Панаса Мирного та Івана Білика, приятель Михайла Драгоманова.], Амвросій і Семен Метлинські, родини Кучинських і Шульженків.

Дітям прищеплювали любов до читання, знань, народної словесності. У роді не переривалися літературні та революційні традиції. У цій атмосфері української патріархальної родини Ольга Драгоманова здобула ази освіти під керівництвом батька. Після його смерті (1860 року) нею опікувався старший брат Михайло. Він забрав сестру до Києва й улаштував до приватного зразкового пансіону для шляхетних дівчат А. Нельговської [Ольга Драгоманова була найкращою ученицею пансіону Агати Йосипівни Нельговської (1828–1875). У листі до матері від 8-9 лютого 1863 р. Михайло Драгоманов писав: “Олю на днях мне превозносила Нельговская, особенно ее познания в французском языке, которые она может объяснить сошествием Св[ятого] Духа, и уменье рассказывать прочитанное, которое, говорит Нельг[овская], только тогда не покажется удивительным, если Олю поставить на ходули, чтоб она казалась больше”. І в іншому листі, від 24 лютого 1861 р., до того ж адресата: «Судовщиков спрашивает Нельговскую: “Вы заметили, какая даровитая девочка Драгоманова?” – “Это не я одна, это все заметили”. Значит – уррррра!!! Затем Ольку нашу сравнили с Молчаненковой. “Только, – говорит Нельговская, – эта вдобавок добрая”. Молчаненкова же известна за самую лучшую воспитанницу этого пансиона с его основания. Она уже два года как кончила курс» (Хроніка 2000. – К., 2009. – Вип. 79: Невідомий Драгоманов. – С. 399, 416).].

Успішно закінчивши навчання 1866 року, Ольга повернулася до Гадяча. Але через рік сімнадцятилітня панна знову приїхала до Києва, де її, однак, цікавили не бали, не світські розваги. Ще рік тому брат залучив її до перекладацької роботи. У листі до матері він, зокрема, писав:

«Вот я ей придумал работу. Она знает порядочно французский язык и кой-как немецкий, значит, можно бы заниматься переводами, сокращениями из бывших иностранных статей для наших журналов. Было бы и дело, и некоторые деньги. Для опыта я ей дал книжку одного французского журнала, где была статья о теперешнем турецком министерстве, с тем, чтобы она по сей статье написала по-русски небольшой очерк. Это она сделала довольно порядочно, так что я отправил ее работу в “С[анкт]-Петербургские ведомости” [“Санкт-Петербургские ведомости” – щоденна газета, яка у 1728–1914 рр. виходила в Петербурзі.], где уже в 119 номере и напечатана первая ее половина. […] Теперь я ей дал перевести с немецкого статью “О малороссах в Венгрии”, и если она переведет ее порядочно, то напечатаем тоже в “[Санкт]-Петербургских ведомостях”» [Хроніка 2000… – С. 448.].

Отже, в 1866 році Ольга Драгоманова розпочала літературну діяльність перекладами статей.

Через брата Михайла, в якого оселилася, вона познайомилася з членами “Громади” – Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, Костем Михальчуком, Орестом Левицьким, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, – так званою золотою молоддю, яка походила із заможних родин. Перебуваючи в інтелектуальній атмосфері громадівців, Ольга перейнялася їхніми ідеями й інтересами. У цьому колі молода красуня знайшла свою долю, друга свого життя – Петра Антоновича Косача. Навесні він попросив її руки. Михайло Драгоманов з цього приводу написав матері, яка мала благословити шлюб:

“Косача я знаю давно. Он был в университете в одно время со мною, а последние три года я очень сблизился с ним. Он служил здесь в Киеве секретарем губернского по крестьянским делам присутствия, а после, когда был назначен председателем мирового съезда в Новоград-Волынске, часто бывал в Киеве и почти все время проводил у нас. Таким образом, я мог вполне узнать его и сблизиться с ним, а Вы меня знаете, я с плоховатыми людьми компании, тем паче дружбы не вожу. По всем сим соображениям, я так думаю, что лучшей пары для Оли и ожидать нечего, тем более, что и Кос[ач], и Оля любят друг друга” [Хроніка 2000… – С. 452.].

А Софія Русова у спогадах так писала про знайомство майбутнього подружжя:

“Ми чули, що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з’єднати цю гарну панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманівна вибрала саме його” [Русова С. Мої спомини. – Л.: Хортиця, 1937. – C. 44.].

22 липня 1868 р. Ольга Драгоманова та Петро Косач взяли шлюб у Хрестовоздвиженській церкві села Пирогова, весілля відбулося в Китаєві, де влітку жили Михайло і Людмила Драгоманови. Після шлюбу молоде подружжя оселилося у Звягелі, де чоловік обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників. Саме тут Ольга Косачева (як її тоді іменували) захопилася народною творчістю та українськими традиціями. Перші її фольклорні записи використали Михайло Драгоманов i Володимир Антонович в “Исторических песнях малорусского народа” й “Малорусских народных преданиях и рассказах” і Павло Житецький в “Очерке звуковой истории малорусского наречия” (усі – 1876). Тексти й мелодії народних пісень вона постачала Михайлові Комарову, Миколі Лисенку, а згодом і Климентові Квітці. Спільно з Лисенком Ольга Косач записала волинське весілля й мала намір видати цей запис у двох томах. З невідомих причин задум не було зреалізовано.

У 1876 році вийшов друком альбом “Український народний орнамент (зразки вишивання, ткання, писанок)”, який Ольга Косач упорядкувала, долучивши до видання ґрунтовну передмову про наукове значення зібраного матеріалу. “Українські узори” з невеликими відмінами витримали п’ять прижиттєвих перевидань (1879, 1900, 1902, 1912, 1927) і одне посмертне (1947). Видання 1900 року демонстрували на Всесвітній виставці в Парижі (квітень–листопад 1900 року) в кустарному відділі павільйону Росії. Збірник 1902 року було призначено для Першої Всеросійської кустарної виставки в Петербурзі та XII Археологічного з’їзду в Харкові. Четверте видання “Українських узорів” (1912) було експоновано на Другій Всеросійській кустарній виставці у Петербурзі 1913 року.

У 1886 році побачила світ перша збірка поезій Олени Пчілки “Думки-мережанки”. Та письменницький хист авторки проявився набагато раніше. Дослідники життя і творчості Олени Пчілки згадують, що ще в пансіоні А. О. Нельговської вона написала німецькою мовою оповідання про пригоди капелюшка. Однак ні рукопис тексту, ані його публікація невідомі. З листів Драгоманова до батьків довідуємося, що дев’ятилітня Ольга пише вірші російською мовою, які він потрактовує не як оригінальну творчість, a як переспіви з Олексія Кольцова [Драгоманов писав батькам 12 вересня 1858 р.: “Об Олиных стихах скажу: на них виден сильный отпечаток Кольцова, так что они состоят почти слово в слово из стихов Кольцова. Поздравление же имеет вид собственной фантазии. Если Оля не нарочно выписала из книги эти стихи, и запомнила их, то это хорошо. Это показывает, что она имеет не пассивную, но активную натуру, что ей хочется самой написать что-нибудь, подобное понравившемуся. Кольцова песни и Марко Вовчок имеют большое преимущество перед сказками” (Хроніка 2000… – С. 377).].

Та батько не зважав на коментарі сина й продовжував заохочувати поетичні здібності доньки, якій таки судилося стати письменницею. Авторка ліричних віршів, байок, переспівів, поем, повістей, оповідань, новел і драм, вона була також науковцем широкого діапазону – літературознавцем, етнографом і фольклористом. Значним є перекладацький доробок Олени Пчілки. З російської мови вона перекладала Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Кольцова, Тютчева, Тургенєва, Фета, Надсона, Короленка, Єсеніна, з польської – Міцкевича, Словацького, Ожешко, Конопніцьку, із західно-європейських літератур – Шиллера, Гюго, Андерсена, Мопассана й інших. Видала “Співомовки” Степана Руданського, фінансувала журнал Михайла Павлика й Івана Франка “Громадський друг”.

Де б не жила ця колоритна, багатогранна жінка, скрізь вона вносила живий струмінь. А її оселі в Колодяжному та Зеленому Гаю стали своєрідними Афінами: тут збирався цвіт української інтелігенції (Франко, Лисенко, Старицький, Жебуньов, Модест і Орест Левицькі, Трегубов, Науменко, Беренштам, Карташевські, Цвітковські та багато інших). Звідси культурні зв’язки і контакти ширилися світами – до Києва, Петербурґа, Варшави, Відня, Софії. Для Олени Пчілки не існувало штучних кордонів, які ділили українські землі. Вона постійно підтримувала зв’язки з Галичиною та Буковиною, повсякчас стверджуючи єдність західно- та східноукраїнського культурного процесу.

Доля не милувала Олену Пчілку – час від часу жорстоко травмувала її душу. Смерть брата й матері (1895), найстаршого сина (1903), чоловіка (1909), доньки (1913) – все це вона мусила пережити, переболіти.

Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, як і її мужня дочка, в апогеї трагізму могла ствердити про себе: “, що я слабка, що я корюся долі?”. Рятувалася від горя і втрат у праці – й неухильно виконувала добровільно взятий на себе великий обов’язок. Самовіддано працювала як журналістка. 1900 року в Полтаві почав виходити український тижневик “Рідний край. Часопись літературна і громадська з ілюстраціями”. Олена Пчілка була найактивнішим співробітником, а згодом видавцем і редактором цього часопису. Додатком до “Рідного краю” був дитячий журнал “Молода Україна”. Олена Пчілка жила в редакції журналу, а властиво, редакція та “жила” в її домі. Усе це потребувало великих коштів, та жінка з роду Драгоманових ніколи не знала, де кінчається особисте, а починається громадське.

У “часи глухонімії” заходилася Олена Пчілка “знімати полуду з очей сліпця” – сприяла активізації видавничого руху. Разом із Наталією Кобринською видала жіночий альманах “Перший вінок”, адже розуміла, що боротьба за політичну незалежність України збігається з інтересами жіночого руху. Коли в Росії жінки виборювали право на рівноправ’я, то в Україні жіночий рух набував національного характеру.

Ольга Косач тяжко й цілеспрямовано готувала ґрунт, на якому зросли й розквітли таланти її дітей. Мудра й ніжна мати різьбила характери своїх дітей відразу на широку шкалу. Виховувала з них патріотів і громадян своєї землі. Діти захоплювалися розумом і талантом матері й багато у чому намагалися наслідувати її.

Олена Пчілка (як свого часу її батько) виявляла велику толерантність до переконань своїх дітей і їхніх друзів. Чи не єдине тертя між поколіннями викликала розбіжність у поглядах на шлюб. Доньки Олени Пчілки свободу жінки вбачали у звільненні її від шлюбу. Безперечно, це був результат впливу й “Катехізису революціонера” Сергія Нечаєва, і творів Олександра Герцена. Врешті, рух за жіночу емансипацію у другій половині XIX ст., який був, у суті, боротьбою за вищу освіту, зачепив і героїню оповідання “Товаришки” Олени Пчілки, яка також прагнула, щоб її доньки вчилися в університетах. Письменниця була переконана, що свободу жінки визначатиме спеціальна освіта та культура родини, у якій батьки будуть рівними в усьому, матимуть спільні інтереси й однаковий вплив на виховання дітей. Зразком такої родини й було подружжя Косачів.

Письменниця активно боролася за право навчати українською мовою в школах. 1907 року вона разом з Лесею Українкою, Павлом Житецьким і Миколою Лисенком підписала заяву міністрові народної освіти Російської імперії з вимогою дозволити навчання рідною мовою:

“Необходимо дать украинскому народу возможность учиться на его родном языке. Интересы двадцатипятимиллионной массы народной достаточно важная вещь для того, чтоб нижеподписавшиеся могли выразить уверенность, что затронутый здесь вопрос будет внимательно исследован Вашим Высокопревосходительством и разрешен в том направлении, которого потребует как педагогия, так и интересы населения” [Українка Леся. Документи і матеріали. 1871–1970. – К.: Наук. думка, 1971. – С. 199–200.].

1905 року вона у складі делегації (з Володимиром Науменком та Іллею Шрагом) їздила до Петербурґа до голови Ради міністрів Вітте з клопотанням про ширші свободи українській мові.

З початку Першої світової війни Ольга Косач належала до Київського правління Товариства друзів миру. Брала також діяльну участь у роботі Українського наукового товариства в Києві, заснованого 1907 року.

Жовтневий переворот 1917-го зламав долі Лесиних рідних, назавжди роз’єднавши їх кордонами і кардинально змінивши культуру їхнього побуту. Посілість “Зелений Гай” разом із майном націоналізувала нова влада. У найтяжчі для Косачів 1920–1924 рр. їм нічого було продати чи обміняти на кусок хліба. Й лише з переїздом Олени Пчілки до Києва держава виділила їй кімнатку в комунальній квартирі на Овруцькій, 6, а до скромної пенсії додався гонорар від видання творів Лесі Українки, який ділив з нею Климент Квітка. Та все ж Олена Пчілка до останнього подиху невтомно працювала. З 1920 року брала участь у кількох комісіях Української академії наук (літературно-історичній, етнографічній, громадських течій і заходознавства). У квітні 1925 року її обрано членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук. У 1925–1929 рр. з-під її пера вийшли друком наукові розвідки з етнографії (“Українські народні леґенди останнього часу”, “Українське селянське малювання на стінах”), спогади про діячів української культури та брата Михайла Драгоманова.

В останні роки життя Ользі Косач довелося зазнати прикрих переслідувань, лише тяжка передсмертна недуга врятувала її від репресій. Уже приїхав по неї “чорний ворон”, та з’ясувалося, що жінка хвора й не може ходити… Померла Ольга Петрівна Косач 4 жовтня 1930 р. Поховано її на Байковому кладовищі у Києві поруч із чоловіком Петром Косачем і старшими дітьми Михайлом і Ларисою.

* * *

У біографії Олени Пчілки є також інший – візуальний – вимір, відображений у фотодокументах. Світлини Ольги Косач у родинному альбомі Драгоманових-Косачів розкривають її зовнішній образ, дають змогу крок за кроком простежити її життя від народження: зростання, створення сім’ї, зрілі роки й, нарешті, старість, коли все повторилося спочатку й на бабусиних руках знову з’явилася дитинка. З ширшого погляду, в цих фотографіях відтворено один із аспектів культури української еліти. Світлини індивідуальні та групові ілюструють традиції побуту родини, коло тогочасних захоплень її членів, входження до їхнього оточення людей з різними долями, політичними та громадськими інтересами. Збереглося майже півтисячі світлин родини Драгоманових-Косачів. На жаль, іще не всі вдалось анотувати, знайти вичерпні відомості про портретованих, фотографа, час і місце фотографування. Спинімося тут побіжно на тих, які стосуються безпосередньо Олени Пчілки та її стилю в одязі, на що досі не звертали увагу біографи.

Вродою Ольги Драгоманової-Косач захоплювалися Михайло Старицький і Мелітон Бучинський; письменниці присвячували свої поезії замилувані її зовнішністю адоратори. Іван Зілинський, відвідавши її 1911 року, був вражений повабом цієї уже не молодої жінки:

“Олена Пчілка зробила на нас сильне враження своїм зверхнім виглядом, а ще більше своєю надзвичайною інтелігенцією. Перед нами стояла дуже поважна жінка в силі віку, повна життя та енергії. Дуже симпатичне обличчя, без найменшої зморшки, чорні палкі очі та чорне, наче в ворона, волосся свідчили про її колишню вроду. Ніхто не сказав би, що вона саме тоді почала шістдесят третій рік життя (ур. 17.VII.1849)” [Студинський К. Зустріч Ольги Косачевої з Мелітоном Бучинським 1872 р. // Наша культура. – 1936. – Кн. 12. – С. 791.].

Традиційно побутувала думка, що Олена Пчілка – одна з небагатьох українських аристократок, яка полюбляла народне вбрання й одягала в українські строї дітей, чим дивувала оточення. Тут варто згадати, що до знайомства з Петром Косачем і родиною його приятелів Рашевських Ольга не виявляла надмірного інтересу до традиційної української одежі. Відомо, що Єлизавета Олександрівна Рашевська [Єлизавета Олександрівна Рашевська (з роду Константиновичів) – дружина громадівця Івана Рашевського, приятеля Петра Косача. До одруження Петро Косач жив у родині Рашевських на вул. Великій Васильківській і саме в них познайомився з майбутньою дружиною.] славилася тим, що по-мистецькому розвинула давні традиції вишивання білим по білому та сріблом і золотом по білому, які своїм корінням сягали ще князівських часів. Майстерно володіючи всіма техніками, вона артистично пристосувала національний стрій до потреб і вподобань свідомого українського шляхетства, яке свою українськість бажало підкреслювати й зовнішніми прикметами. Зрештою, називати такий одяг народним можна лише у тому сенсі, що народ, запозичивши, розвинувши й адаптувавши до своїх смаків його елементи, зберігав цю традицію навіть тоді, коли аристократія з огляду на історичні та політичні обставини відмовилася від неї. Але стильові відмінності в українській традиційній одежі простолюду та шляхетського стану очевидні.

У гардеробі молодої Ольги Драгоманової переважав усе-таки стиль епохи, а про її аристократичні манери говорить уже назва пансіону, в якому навчалася. Ознаки цього впливу добре видно на світлинах кінця 1860-х – 1870-x років, де образ портретованої відповідав “буржуазному” стилеві тогочасної моди. Молода красуня позує перед об’єктивом фотокамери у сукнях із шовку-муару, атласу з пишними оздобами мереживом, бахромою, бантами з оксамиту, драпуванням у стилі “tapissier”. Її сукні доповнюють обов’язкові аксесуари – сережки, брошки, кулони та складна зачіска з пасмами.

Порівнявши всі відомі світлини Ольги Драгоманової-Косач, доходимо висновку, що розмаїття фасонів її одягу було витримано в одному стилі, який суттєво не мінявся впродовж життя, але завжди був дібраний відповідно до призначення костюма. Й навіть із появою у гардеробі емансипованих жінок з інтелігенції червоних блуз-ґарібальдійок, чоловічих краваток і капелюхів, вона залишалася традиційною, завжди стильною жінкою епохи 1870-х років, доби її молодості. Фотографії свідчать, що вона залюбки одягала плаття й блузи з цупкими стійками, мала у гардеробі й модні тоді сукні з силуетом “амфори” з високим глухим коміром-стійкою, спіральним драпуванням довколо фігури. Для дому в неї були прості у крої та практичні костюми. Зокрема, в “Зеленому Гаю” Ольга Косач приймала гостей у вільного крою костюмах з легкої, світлої тканини, в яких, як правило, виходили тільки до сніданку. Такі хатні сукні викроювали з цільного відрізу тканини й робили вільнішими, ніж одяг, призначений для виходів на вулицю. Однак пополудні це вбрання вважали невідповідним. Для пообідньої пори шили денні плаття: найчастіше з коричневого чи бордового кашеміру. Ці деталі дозволяють визначити, в який час доби зроблено ту чи іншу фотографію.

На фото 1900-х років у гардеробі Олени Пчілки з’являється сукня з оксамитовим декором, призначена для прийому гостей і візитів. До речі, це єдина сукенка (мабуть, улюблена), в якій Олена Пчілка тричі позує перед фотооб’єктивом у різні роки. У сукні, яку одягали вдома, виходити на вулицю вважалося поганим тоном. Таку сукню для домашніх прийомів для виходу доповнювали короткою пелериною, тальмою чи, наприклад, шалем, дібраним у тон капелюшка й рукавичок. А також – пальтом, курткою-казакін, манто й т. ін.

Блискучі та дорогі прикраси (сережки, брошки, персні та браслети) тільки доповнювали вечірній туалет [Що такі коштовності були в гардеробі Олени Пчілки, свідчить згадка про гранатове намисто у листі Мелітона Бучинського: “[…] передаючи торік через брата білет до мене, за золотим магазином, Ви не додали навіть, як носяться давні гранатки, що ми купували” (Кирило Студинський. Зустріч Ольги Косачевої з Мелітоном Бучинським 1872 р. – С. 736).]. Всі костюми Олена Пчілка модифікувала в напрямі великої практичності без зайвого блиску. Володіючи мистецтвом одягатися, вона ще яскравіше підкреслювала свою індивідуальність і природну чарівність, a також уміння вловити відповідність між одягом і зачіскою. До слова, така елегантність була недешевою й доступною лише для забезпеченої частини суспільства, бо кравчині й модистки брали за пошиття й оздобу чималі гроші.

Отже, з погляду тодішньої моди й модних журналів Ольга Косач виглядала як елегантна аристократка, зорієнтована на європейський стиль і вміння “носити костюм”, однак без нальоту надміру й розкоші. Й цей досі не помічений біографами аспект її побуту висвітлює ще одну грань її аристократичної культури.

Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, культура, епоха», Луцьк, 2010, вип. 1, с. 89 – 98.