Колодяжне

Тамара Скрипка

Колодяжному доля приготувала особливу роль і велике признaчення в українській історії та культурі. Сюди, у затишок сільської садиби, Косачі поверталися з гамірного Києва, з далеких подорожей по Європі. Проводячи значну частину життя, так би мовити, на колесах, вони найкраще почувалися у своїй центральній садибі на Волинському Поліссі. Тут літературна родина малa всі умови для творчих медитацій, для написання творів. Цей осiдок нашої культурної еліти перетворився на своєрідні Волинські Афіни. Тому надзвичайно важливо реставрувати образ-фреску цього родинного гнізда з найдрібніших деталей-фактів, зображених на світлинах, описаних у мемуарах та епістолярії. Адже кожна найменша деталь має для нас цінну й цікаву інформацію, яка допомагає відчути, що означалa для Косачів ця садибa й місцевість, уявити і зрозуміти середовищe, у якому жили її мешканцi. Окрім того, відповідно до вимог того часу родині голови з’їзду мирових посередників належало жити в добротному великому домі з парком, садом, альтанками і ставком та іншими “затіями”, як того вимагала мода і наскільки дозволяли можливості.

Фотографії зафіксували тільки окремі деталі маєтку, тому розглянемо також мемуари й епістолярій як джерело для характеристики садиби, адже в описах О. Косач-Кривинюк, І. Косач-Борисової та інших членів родини і знайомих містяться цікаві відомості про будівлі, інтер’єри та околиці, що особливо важливо для відтворення загальної картини садибного життя родини.

Про історію села Юрій Косач писав, що

«Колодяжне й неіснуюча нині Колодяжанська Воля належали колись до маєтків Ковельського ключа, який за ласкою польських королів переходив часто із рук до рук. Від Фірлея до Курбського, від Курбського до Семашків, Голинських, згодом до Сангушків і знов (за Станіслава Понятовського) до Фірлеїв, аж доки російська влада не запанувала міцно на західних окраїнах імперії й не відкрила цих теренів для колонізаторів з центру. Колодяжне – прадавня оселя. Переказ каже, що назва походить від незлічимих колодязів, куди скидали в часи поганства жертви для втихомирення якогось строгого бога. Тому це місце прокляте, фатальне. Найдавніша згадка в актах-грамотах Луцького суду 1555 року» [17].

Восени 1868 року Петро Антонович Косач купує садибу в цьому «фатальному» селi з прилеглими до неї урочищами Коничівщина, Стадниця, Прислинське. Тобто володіння в Колодяжному включало, крім садиби, ліс, луговину, незаселену землю. Площа самої садиби становила чотири десятини. Господарські будівлі були майже зруйновані. Садибу Косач придбав після реформи 1861 року, згідно з якою селянин уже не був власністю поміщика, а господарство набирало рис фермерського й вимагало постійної турботи, догляду, керівництва роботами та їх виконавцями. Тобто це був не лише дім власника з присадибним парком і садом та городом, але й усі земельні угіддя, які стали джерелом доходів господаря. По суті, Косач як власник садиби одночасно був і власником великого маєтку, який виконував господарську, соціально-адміністративну, побутову і культурну функції. Уживання терміна «маєток» зніме низку проблем, що виникають при використанні лише слова «садиба», оскільки за її межами перебували інші об’єкти, з певних причин не описані в документах. Зокрема, до Колодяжнeнського маєтку належала невеличка садиба у Прислинському, пасовиська у с. Гончий Брід тощо.

Якщо врахувати, що землю булo придбанo на викуп (тобто в кредит), iз 1 січня 1869 року по 1 січня 1888 року, то можна певною мірою спростувати думку біографів поетеси, які вважають, що переведення Петра Косача до Луцька у 1878 році було пов’язане лише з відвідинами сьомої Всесвітньої промислової виставки в Парижі, де він і його дружина Ольга Петрівна зустрічалися з Михайлом Драгомановим, політичним вигнанцем. Відомо, що Петрові Антоновичу пропонували декілька міст, але він вибрав Луцьк, мабуть, тому, що давно мав намір придбати маєток на Волинському Поліссі й закласти родинне гніздо [18].

Навесні 1879 року, після переїзду сім’ї до Луцька, Петро Косач розпочинає в Колодяжному планову забудову садиби, споруджує саме той дім, що звався в родині спочатку «великим», згодом «старим», а серед селян «палацом», і так званий «чорний» двір – господарські будівлі. Підтвердження цьому знаходимо в листі В. І. Антонович до Л. М. Драгоманової, датованому весною 1879 року: «[…] они (Косачі. – Т. С.) начинают постройку дома». 1882 року дім було зведено, й улітку родина переїхала в маєток [19]. Відтоді Колодяжне назавжди вписалося в життя і творчу біографію родини Косачів. Тож недарма О. Косач-Кривинюк зазначала, що вони, діти,

«так органічно зрослися зо всім колодяжненсько-полісько-волинським, що уважали себе тоді й потім усе життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волиняків-поліщуків» [20].

Про переїзд у село пише в літописі Лесиного життя і творчостi О. Косач-Кривинюк:

«Леся й Миша вперше літували в Колодяжному і дуже захоплювалися своїм новим місцем перебування. Вони, за виразом матері (в листі до Драгоманових), цілком перетворилися на якихось первісних дикунів, увесь час блукали десь лісами, не дивлячись на негоду й постійні дощі» [21].

На той час село нараховувало приблизно 20 хат. За спогадами Лесиної сестри Ізидори, Колодяжне кінця XIX – початку XX ст. «було зовсім невеличке, щось всього 40 з лишком дворів [22], розділене однією вулицею, що перетинала шосе (магістраль Київ–Берестя Литовське) і залізничну колію (Київ–Рівне–Ковель) на віддалені 6 верств від Ковля [23]. Це було зі сходу від Ковля найближче село. Церкви в селі не було. Колодяжненці належали до парафії села Волошки (3 версти на північний схід). Земля у Колодяжному була трохи ліпша, ніж у північній частині повіту, селяни до того могли угноювати землю, тому, порівнюючи з іншими селами в околиці, були заможніші. Наприклад, у Колодяжному тоді вже не було курних хат, дехто почав сіяти пшеницю, на городах соняшники і т. інш. На роботу колодяжненці на довший термін не наймалися, тільки молодь ходила часами на поденну. Школи в селі не було, дітей (хлопців) посилали до школи в село Волошки» [24].

Косачівська садиба не відзначалася великою розкішшю, але мала свій архітектурний стиль, планування й особливості. Виходячи з господарських і практичних помислів, власне садиба і господарський («чорний») двір становили серцевину маєтку. Отож домінантою садиби був парадний двір з домом господарів, фотографічне зображення фасаду якого не збереглося. У садибі було зведено ще два флігелі («білий», збудований 1891 р., i «сірий», реконструйований 1896 р.), льох для овочів і фруктів, льодовня для зберігання м’яса, молока і продуктів з нього [25]. Усі будинки у маєтку були покриті гонтом. До садиби також належав великий сад, розділений на три частини (старий, новий і молодняк), квітники, город і парк-лісок, який примикав до старого саду. Садиба була огороджена штахетником. З боку вулиці були парадні ворота, а з боку саду, сажавки – ще одні, так звані садові. Через садові ворота під’їздив до «великого» дому фаетон, запряжений одним чи двома кіньми.

В умовах Волинського Полісся найбільш вигідним будматеріалом було дерево, тож переважно з нього споруджували будинки у маєтку. Великий дiм також звели з дерева на високому цегляному фундаменті. Головний вхід з дерев’яним, оздобленим різьбленням ганком і невеличкою терасою містився у лівому крилі «палацу» [26]. Вхідні двійчаcті двері вели до прибудови-прихожої, з якої був вхід у вітальню. У цьому будинку також були: їдальня, спальня для господарів, дві дитячі кімнати, кабінет Петра Антоновича, комірчинa для зберігання одягу, кімната з полицями для книжок і столиком для писання, у якій містилася книгозбірня [27]. Перебуваючи в Колодяжному зимою 1907 року, Леся впорядковувала книги в сімейній бібліотеці й застудилася. До матері вона тоді писала, що «в великому домі оказується зовсім не темно, коли дерева стоять без листу».

У цьому будинку була кімната, біля вікна якої росла райська яблунька. Це – спальня батьків. У ній народилися менші діти – Оксана, Микола, Ізидора. Вісім тижнів пролежала в цій кімнаті весною 1890 року в «липких кайданах» Леся. П. А. Косач у листі до Є. І. Драгоманової пише:

«Оля и Ваши внуки и внучки молодцами, кроме Лесички, которой снова пришлось сделать вытяжение, и пролежит она бедная в постели все праздники и до половины мая, т. е. 8 недель с тяжестью в 9 фунтов, одтягивающую больную забинтованную ногу. Разумеется, ей лежать дома в Колодяжном лучше, чем где-либо в клинике, но все же положение ужасное и бедная девочка мучится, а Оля над нею убивается».

Під цим же вікном біля райської яблуньки Косачі посіяли любисток, канупер і зірку, насіння яких вислала з Гадяча бабуся Єлизавета Іванівна.

До житлової частини будинку, що складалася з шести кімнат, прилягала кухня. Збереглося лише три фотографії, на яких зафіксовані окремі елементи «великого» дому [№№ 267–269] [28]. Саме у «великому», а не в «сірому» будинку жив Іван Франко зі своєю сім’єю у травні 1891 року.

Переїздом у Колодяжне Ольга Петрівна була задоволена й почувалася щасливою у власному домі, про що довідуємося з її листа до матері Є. І. Драгоманової від 19 вересня 1883 р.:

«Нам вообще здесь очень хорошо, мы устроились очень удобно и думаем даже зимовать без страху деревенской скуки. Нас так много – к тому же мы запаслись книгами, выписали газету – будет себе заниматься каждый своим. А в доме все так хорошо, как никогда не было в квартирах. Звисно, своя хата – есть охота делать улучшения.

Гадяцкие произведения доехали все благополучно, даже знаменитый баран. […] Из плахт выходят прекрасные портьeры на двери» [29].

Відомостi про інтер’єр «великого» будинку надзвичайно обмежені. Знаємо лише зі спогадів Ізидори Петрівни, що у «великому» домі була копія портрета Т. Шевченка пензля І. Рєпіна, яку зробив мандрівний художник Зозуля. М’які меблі здебільшого оббивали плахтами, віконні рами оздоблювали вишитими рушниками. У вітальні «великого» дому проходили шевченківські вечори, тут влаштовували різдвяні ялинки й домашні вистави. Вони не лише збирали всю родину разом, але й мали виховне значення. Дo їх підготовки ставилися серйозно. Короткий опис ушанування Шевченка з домашньою постановкою «Кармелюка» подає Ольга Петрівна у листі до сина Михайла:

«Публіку складали: Яким, Явтух, Александра, Кароль і всі дами з сього і з того двора, – всіх осіб було 16 душ. Театром остались надзвичайно довольнi! Потім казали вірші Пуц, Марися, Уксусок і Кох. Так! Кох надзвичайно сміливо проказав “Гей у мене був коняка” (Щоголева). Ну, звичайно, було і угощеніє – наїдок і напиток – подавалося в антрактах, через що публіка не нудилася» [30].

Cвяткування Різдва 1892 р. описала І. Косач-Борисова:

«До Колодяжного з’їхалась родина, ждали й гостей, знайомих. Крім традиційної ялинки, Леся й Ольга улаштували “живі картини”. Участь брала вся наявна молодь і діти. Дві картини були ілюстрацією до Дікенсових “Різдвяних оповідань”, одна до “Гайдамаків” Шевченка, одна до “Фауста” Гете, а одна – алегоричні фігури нового (1893) року і старого (1892), що відходить.

Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки “головний режисер”, а під її керівництвом шились усі костюми, робились перуки, а багато дечого робила вона власноручно. Наприклад, мені, що виконувала ролю нового року в виді Амура, – туніку, чудові прозорі крильця, сагайдак і стріли, сандали, обклеєні золотим папером, – все сама зробила. З тими сандалами була пригода: їх зробила Леся заздалегідь і сховала з іншим “реквізитом”.

Напередодні вистави виявилось, що їх погризли миші. Я була в розпачі, але Леся за яку годину зробила нові, такі самі гарні. Освітлення, бенгальські вогні, декорації – то була робота Михайла, музика – справа тьоті Саші. Ольга, Оксана й Микола з захопленням допомагали старшим у роботі і виявляли чимало винахідливости. Вистава вийшла напрочуд гарно. Всі глядачі, навіть наш тато, такий вибагливий, визнали це» [31].

У «великому домі» стояло фортепіано, яке згодом влітку перевозили у «білий будинок». Цей музичний інструмент фірми «Мекленбург» має свою історію, свою долю. У 1885 році його привезли з Києва до Колодяжного спеціально для Лесі й назвали «Лесиним». Коли поетеса надовго від’їздила до столиці, то й фортепіано мандрувало за нею. Олена Пчілка з цього приводу у вересні 1894 року писала:

«Цей фортепіан має для мене, опріч доброго голосу, якесь особенне значення, і я його дуже жалую для таких поневірянь, як пересови до Києва й з Києва» [32].

На цій родинній реліквії грав Микола Лисенко. Усі в родині (за винятком Петра Косача) мали музикальні здібності. Олександра Антонівна Шимановська (Косач), яка часто бувала в Колодяжному, вчила гри на фортепіано не лише племінників, а й давала приватні уроки. Ольга Петрівна також добре грала й навіть писала нотні композиції. Оксана Косач у 1905 р. успішно склала вступні екзамени у Льєжську консерваторію, де провчилася один рік. Про Лесину гру і коло її музичних зацікавлень довідуємося найбільше зі спогадів Оксани:

«Але що Леся музику дуже любила, то все-таки змолоду часто грала “для себе”, хоч би й як дилетант, і досягла навіть значних успіхів. Особливо любила імпровізувати, все якісь бурхливі фантазії. Це бувало, пам’ятаю, в Колодяжному вечорами, коли не було нікого чужого в хаті, і мені тоді малій, вже лежачи в ліжку, подобалось здалека, з третьої кімнати слухати у півсні цю Лесину гру.

Фортепіано у Лесі в Колодяжному було добре, віденської марки, те, що залишила дядина Драгоманова. Але грала також і по нотах, причім завжди, граючи, спрощувала собі партію лівої руки. Улюбленими композиторами Лесі були майже виключно романтики Шуман, Шуберт, Мендельсон, Шопен, пізніше, на ті часи, навіть Гріг. З класиків – тільки Бетговен… В зрілому віці Леся сама вже не грала. В сфері музики інтерес її тоді зосередився на українському фольклорі і записуванні разом з Квіткою українських народних пісень і дум від кобзарів» [33].

З їдальні був вихід на подвір’я, де праворуч від дверей розрісся велетень-каштан – найбільшa окрасa садиби. Це були, власне, сім каштанів, які зрослися корінням, а кронами творили одне велике шатро. Під цим листяним наметом стояв стіл iз лавками навколо, a поруч розміщувався майданчик для крокету [34]. Навіть у великий дощ крізь густу сітку каштанового листя не проникала вода, і молодь мала змогу грати партії крокету без перешкод. На стіл ставили свічки в лампіонах, щоб не гасли. Під цим каштаном у теплу пору року Косачі пили чай, обідали, провадили розмови, читали вголос книжки, писали листи [35]. Любила засиджуватись під ним до пізньої ночі й Леся [36].

Діти підростали, навіть прибудованого «великого» дому ставало замало для сім’ї [37]. Отож восени 1890 року [38] батько починає будувати невеликий флігель, який називали в родині «новим», а згодом «білим» домиком (веранда його була змайстрована з берези і при світлі місяця в погожі ночі видавалася білою). Петро Антонович з цього приводу сповіщає Людмилу Драгоманову:

«Щоб просторніше було, збудував за це літо окреме літературне шале-флігель для старших дітей, і в ньому живуть Леся і Ліля, а Миша теж, коли приїздить туди; ми ж з малими живемо в домі. І з цього розселення маємо розвагу: то ми ходимо до Лесі, то вона до нас на обід. У флігелі кімнати світлі, високі, сухі, саме такі, що дуже потрібні для Лесі» [39].

Покоївка Лесі Українки Варвара Дмитрук (1872–1964) пам’ятала про закладини «білого» будинку:

«Пригадую, як закладали домик. Це було навесні, в травні, бо саме розвивалися дерева. В садку недалеко від великих будинків лежав матеріал, була викопана глибока яма. Всі знали, для чого все це готується. І от одного ранку у двір прийшли майстри, музиканти з Любитова. Петро Антонович виніс відро горілки і став частувати всіх та промовляти: “Пийте, люди, та веселіться, грайте, щоб домик цей був веселий і той, хто в ньому буде мешкати”. Поклали перші камені, окропили їх горілкою. А десь за два тижні домик був готовий» [40].

4 вересня, як згадується у листі Михайла до матері, «поставили крокви на хаті і на самому вершку квітку зацвітили: себто прибили гілку акації і букет квіток, ну, і, звичайно, майстри пригощалися» [41]. Влітку 1891 року будинок уже звели, а у вересні відбулoся завершальне фарбування. Будинок зводився під наглядом Миколи Порохова, троюрідного брата П. А. Косача, що служив тоді управителем маєтку.

Наталія Косач, дружина Миколи, у спогадах так описує Лесин «білий» будинок:

«Велика сонячна веранда, залита сонцем, багато вікон, угорі півкруглих, кольорове скло. Кімнати, згідно з бажанням Лесі, були помальовані салатовою та рожевою барвою [42]. Перед вікнами росли акації, кущі барбарису і бузок. Знаючи, що Леся любить квіти, ми навколо дому насадили дуже багато квітів. Весною і літом увесь будинок стояв у квіттю. Оповідають, що під час будови того дому, за старим звичаєм, в кожний угол фундаменту були “на щастя” покладені золоті карбованці. Цегла для цього дому була роблена на спеціальне замовлення, на ній були вибиті літери П. К. (Петро Косач), і вони дійсно були дуже тривалі. З усіх трьох будинків у Колодяжному Лесин дім, здається, був найбільш тривалий і “модерний”» [43].

Ще точніший опис «білого» флігеля дала Ізидора, отримавши у 1960-х роках фото від працівників Київського літературно-меморіального музею Лесі Українки. Її опис і схема будинку становлять велику цінність, оскільки відтворюють кожну деталь інтер’єру:

«Добре, що його відбудували (шкода, що деякі деталі не відновили так, як воно колись за Лесиного життя було і що рослини навколо дуже вже не подібні до тих, які там росли за давніх часів – як батьки наші та Леся там жили). Ну, та, може, згодом хтось і про це подбає; так біля самісінького домика росли дві сріблясті тополі, також багато було бузку (різного кольору), під вікнами цілий ряд білих лілей, і багато ще інших рослин, переважно багаторічних, а кущів декоративних… Тільки, звичайно, отих величезних каштанів старезних чи лип то вже не буде, то вже тільки на старих фото вони залишаться, як спогад» [44].

Ізидора Петрівна воскрешає у своїй пам’яті й інтер’єр кімнат:

«У “біленькому” будиночку у великій (рожевій) кімнаті [45] стояв рояль і довжелезний диван (спинка й боки різьблені дерев’яні), а сам диван м’який, хоч і не пружинний, оббитий червоною у вузенькі смужки з чорними і жовтими кустарного виробу вовняною матерією, ще були звичайні “венські” бутсові стільці, стіл овальний, вкритий червоною сукняною скатертиною, вишитою, кавказькою, були дві етажерні капоти і книжки, на стінах висіли досить великі фотовиди Італії та Греції та інші у простих дерев’яних рамах. Стояли квіти у вазонах.

У Лесиній кімнаті (мала кімната наліво від входу) було ліжко, стіл до писання, крісло, стільці і також етажерка, коло ліжка висіла плахта (як килим), над вікнами висіли (як окраса) “чадри” – кримські, вишиті. У Лілиній кімнаті (праворуч від входу) стояло ліжко і софа, шафка, комод і досить багато квітів у вазонах. Велике дзеркало було (від стелі до підлоги з поличкою у великій кімнаті, – це я тільки що пригадала, а у Лесі і у Лілі в кімнатах було по маленькому дзеркалу). […]

Квітів найбільше було у Лілі в кімнаті (величезне воскове деревце завило було ціле вікно). У великій був фікус, пам’ятаю. У Лесі – досить велика рослина лимон, що виріс з кісточки, що хтось з дітей посадив» [46].

«Почуваю себе “як не може бути” (себто – як слід) в своїй новій маленькій рожевій хатинці [47] з білими меандрами. Ся хатка має підтримувати в мені оптимістичний настрій», – пише Леся Українка до Михайла Драгоманова в листі від 2 січня 1892 року [48].

На даху тераси «білого» флігеля влаштували для Лесі солярій, де вона мала змогу приймати сонячні ванни. Проте таке лікування бажаного ефекту не принесло, і вона змушена була надовго розлучатися з наймилішими серцю місцями й шукати зцілення в Криму, Єгипті, на Кавказі. Вологе підсоння Волинського Полісся шкідливо впливало на Лесине здоров’я.

Вважається, що востаннє Леся побувала в Колодяжному в лютому 1907 року. З того часу, коли вона не змогла внаслідок різкого погіршeння стану здоров’я й особистих обставин бувати на Поліссі, «білий» флігель призначався для гостей. Деякий час його орендувала родина І. П. Петерсона, приватного повіреного Кременецького повіту [49].

Найменше відомостей дійшло до нас про інтер’єр «сірого» флігеля, який П. А. Косач реконструював зі старого дому влітку 1896 р. у зв’язку з орендою маєтку [50]. Косачі, як згадує Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, оселилися в перебудованому «сіренькому». У вересні 1896 року Петро Косач писав дружині про закінчення будівельних робіт у «сірому» будинку:

«Постройка уже много подвинулась: твоя комната наверху сделана, кладем печи, а там примемся за полы, потолки и штукатурку, все расчитываем недели за три сделать» [51].

«Cірий» будинок єдиний у маєтку мав горішню кімнату. Олена Пчілка в Колодяжному тужила за широкими обріями рідної Полтавщини, і щоб краєвид був розлогий, у «сірому» будинку побудували їй мезонін, який виходив на відкритий бік садиби, де спеціально не садили дерев. «Cірим» його називали тому, що він мав насіро пофарбовані надвірні віконниці [52]. Флігель мав два входи: головний і садовий. Саме на сходах «садового» ганку в 1898 р. Михайло сфотографував лірника з поводирем.

Найскладнішою проблемою в досліджуваній темі є відтворення службових приміщень. Oчевидно, у великому домі була кімната-умивальня з душем, про що є згадка в листі Миколи Косачa до матері від 23 травня 1905 р.: «Душ пригвинтили там, де ти казала, і сегодня там Владек вставляє помпу: насос чогось не дєйствує» [53]. Як виглядала і де містилася льодовня? Що містилося в невеличкій будівлі, яка видніється на фото № 279 праворуч (з фасаду – ліворуч від головного входу великого дому).

Великий, розкішний (більше 1 га) сад складався, по суті, з трьох – старого, молодого, наймолодшого – і тягнувся за «великим» будинком аж до селянського поля і лісу. Вся садиба потопала в буйноквітті й зелені дерев, квітучих декоративних кущів та квітів. За садом доглядав і насаджував його садівник під керівництвом Петрa Антоновичa. Щороку батько родини виписував iз найкращих садівництв (здебільшого з Варшави) нові сорти й досаджував сади і парк. Діти й дружина допомагали йому, вибирали місце для нового дерева, куща.

Кожен iз них мав своє дерево, яке сам садив і доглядав. У Лесі таким деревом була срібляста тополя, у Миколи – ялинка, у Дори – рання літня груша, у Михайла – каштани, Ольга найбільше любила засаджувати квітники: квіти сіяла то «сонечком», то «місяцем». Навколо кожного будинку росли троянди, білі лілеї, півонії, левкої. Під вікнами Лесиного «білого домика» Ольга сіяла резеду й пахучий тютюн (нікотиану). З багаторічних садила лілеї, а також улюблені Лесині конвалії. Посеред квітів стояли у затінку бузків, кущів жасмину оповиті диким виноградом альтанки, а та, що найбільш подобалась Олені Пчілці, вся була обплетена каприфоллю.

Петро Антонович Косач дбав, щоб фруктові дерева родили від початку літа й аж до перших заморозків. Тому садив ранні й зовсім пізні сорти. Першими, якраз на Івана Купала, достигали вишні-шпанки. А яблук родило щороку стільки, що вистачало до нового врожаю. З кущів у садибі росли малина, агрус, порічка, смородина, барбарис (особливий селекційний сорт без кісточок), кизил, полуницi. З ягід і плодів готувалося варення – для себе і для родичів та київських знайомих [54]. Як згадує Ізидора Петрівна, варили фрукти на зиму у досить поетичний спосіб. Під крислатим шатром каштана на дві цеглини ставилася миска, у якій варили врожай. Діти зносили зі столярні тріски й стружку, за що отримували шумовиння з варення. Усі гуртом, хто на той час перебував у Колодяжному, перебирали, дрилювали ягоди-фрукти, а хтось один із них читав уголос книжку.

Косачi дуже любили свій сад, одухотворяли його, майже в кожному листі до родини описували, як розвиваються, плодоносять, засинають на зиму дерева, кущі. Ось деякі уривки з листів П. А. Косача до дружини:

«Как бы мне хотелось, чтобы ты увидела грозди слив на посаженных тобою, моя кохана, деревах!»; «Виноград зовсім збуяв, лізе в окна і як багато на его киток. От, якби поспів!»; «Сегодня… осматривал и леса, и поля, и сады. Все это стоит в чудесных разноцветных уборах, еще не побитых ни одним морозом, и шумует, як завше, полиська равнина»; «Сад уже стоит голый, лист вже лежит на земли й потрохи згребается в кучи. Можна дещо подсадити, та якось без тебе не хочется».

Про сад писала й О. Косач:

«У нас уже все розвинулось, а сад починає цвісти. Фіалки уже перецвіли, а Лесині ландиші ще не починали цвісти, але будуть, бо єсть пуп’янки на цвіт, тепер ландишів усіх дев’яносто шість»; «На цвітнику зацвіли рози, виноград і персики зріють, сливи ще лучше їх» [55].

Ольга, яку в родині називали Лілею, у час відсутності матері в 1894–1896 рр. контролювала господарство і робила заготівлю продуктів для Києва, про що писав Петро Антонович до дружини в листі від 19 травня 1896 р.:

«А Лиля вже при ключах и распоряжае с Ильею пресолидно и внушительно» [56].

Риси господарності проявляв й дванадцятилітній Микола, про що з гордістю сповіщає дружину Петро Косач у листі від 5 травня 1896 р.:

«Пока я вернулся из города, Микось успел уже везде побывать, сделать легкий вояж на Сагайдаку, который хоча й пізнав, але боїтся блискучих гудзиків, i двічі отведать порося» [57].

Декілька понадсторічних лип стелило по садибі в літню пору п’янкий аромат. З роками цих дерев ставало все менше, бо саме їх завжди вибирав Перун у хвилини своєї люті. Одна з них згоріла просто на очах у родини. Посеред двору прилаштували гойдалку – стовп, угорі якого кріпилося колесо від воза, до чотирьох кінців хрестовини якого прив'язувались мотузки з сидінням.

Біля «сірого» домикa і на «чорному» дворі стояли колодязі-журавлі з дубовими цямринами.

«Навколо садиба була огороджена парканом, воріт було двоє: від вулиці і в кінці саду. З вулиці ворота вели у двір, що являв собою заокруглений лужок, увесь встелений низькоскошеним споришем. Цей двір відділяли від квітників штахетники з берез – біла березова кора так гарно виглядала на тлі зелених кущів. За садом було селянське поле, а трохи далі – наш ліс» [58].

По садибі як екзотичнe видиво гордо походжали павич із павою. Парк-лісок оточував будинки і відображав своєрідність смаку власників. Тут не було складної системи алей, притаманної великим паркам, – у його основі лежала раціональна схема їх розташування i природний довколишній комфорт. Головна алея з’єднувала центральні ворота маєтку з великим домом. Від «садових» дверей того ж дому вона продовжувалася аж до інших воріт. Від неї прокладалися доріжки до флігелів, альтанок, ставка. Алея і доріжки посипали червоним піском. На межі саду й парку-ліска блакитніло тихе плесо сажавки, а трохи далі з-під дуба несподівано виприскувало джерело. Коли дуб зогнив, з його пня було зроблено кадуб і вставлено у джерело як цямрину. Косачі вживали смаковиту джерельну воду на каву та чай. Маленька Леся любила цю поетичну місцину. Це була її своєрідна святиня задуми.

Леся, не зважаючи на холодну воду, інколи купалася у сажавці, хоч це і шкодило її здоров’ю. Адже вода там, за спогадами Ізидори, «була проточна, струмок впадав з невеличкого ставка, що був за межами садиби, а в другому кінці сажавки витікав, на дні було кілька джерел. Вода була досить холодна, дно мульке, проте ми все-таки в ній щоліта купалися. В намулі сажавки водилися раки, я пам’ятаю, як Іван Франко, що гостював у нас зі своєю дружиною і дітьми, з захопленням ловив їх. Пригадую, як він убраний бродив у воді, коли вилазив з води, то спокійно відривав п’явки, що, бувало, начіпляються йому до босих ніг» [59].

Перебуваючи в Колодяжному, Петро Антонович обов’язково щовечора проходжався («робив проходку») алеєю, що вела від садиби до Коничівщини і назад. Часто в цих «проходках» йому складали товариство діти. Леся ж часто прогулювалася цими місцями наодинці з природою, яку любила, «наче живу обожнювану істоту». Гості Колодяжного віддавали перевагу Стадниці, де росло багато квітів.

Садибу і господарський двір, що розміщувався поруч, розділяла дорога. Так званий чорний двір складався з великого довгого будинку, «де мешкали робітники, а навколо просторого двору розміщені були сільськогосподарські будівлі: клуня, стайня, короварня і т. п.» [60]. Були також столярня, вівчарня, стодола, хлів для дров, пуні для соломи, псaрня. У 1888 р. спорудили вітряк, тобто вітряний млин. У 1891 р. викопали

«новий колодязь (sic!); Микось посила тобі малюнок, де саме: коло прачкарні, по сей бік; од колодязя буде зроблена ринва, щоб вода, витягана з колодязя, лилася просто в ту хату, де котел для прання і ванна. Вода оказалася дуже близько, не солона, така сама як на тім дворі. Стоїв колодязь всього 14 р. 50 коп.» [61].

Косач тримав управителя маєтку, кухаря, садівника, покоївку і робітників, які працювали на полi, біля худоби і в лісi. Кількість робітників залежала від урожаю, кількості худоби й коливалася в різні роки від 8 до 15 осіб. Інформації про багатьох з них ми майже не маємо, окрім поодиноких згадок у листах членів родини. Але Косачі ставилися до них як до своїх, близьких людей. Діти приятелювали з дітьми робітників, яких згодом наймали до покоїв.

Зокрема, сповіщаючи про колодяжненські новини, ніхто з родини не оминав подій, пов’язаних iз життям селян, які працювали в маєтку. Наприклад, восени 1896 року батько в листі до Лесі пише, що в Колодяжному «нічого особливого, тільки Варчина сестра заслабла, але не на тиф. Катеринин брат жениться!». Ольга Петрівна сповіщає сина Михайла про те, що «наші збираються їхать на весілля в Скулин – Ерміл жениться. Катерина Ос. получила вже прощеніе од мамаши і хоче побувать у Мглині, – але певно до Різдва не поїде» [62].

Найближчою Ольжиною приятелькою була дочка фурмана Шимона Марися, яка неодноразово згадується в родинному епістолярії. У дорослому віці вона якийсь час служила покоївкою, а її сестра Каролька кухаркою. «Ніхто з нас, дітей, не виявляв ні до кого з них, що ми “панські” діти, а вони “слуги”, і ми цілком щиро взаємно любили одні одних. Ми завжди старалися увійти в їхні інтереси, а вони багато нам робили приємностей не “по долгу служби”, а просто з приязні. Скільки себе пам’ятаю, то ставлення до робітників у нашому господарстві у наших батьків до слуг при господі завжди було таке – дійсно гуманне, дійсно не розходилося поступовання в повсякденному житті і вдома з людяністю справжнього демократа» [63].

У 1896–1898 роках Марися і Катерина служили в Косачів у Києві, i Ольга Петрівна, навідуючись на кілька днів у Колодяжнe, спеціально заходила до їхніх батьків, щоб переказати дівчатам родинні новини.

Працювала якийсь час покоївкою в Косачів німкеня Амалія, яку рекомендував із Тарту Михайло Косач. Приїхавши на службу в 1894 р., вона довго не розуміла ні української, ні російської мови, і тому на перших порах з нею могли спілкуватися німецькою лише Леся й Ольга Петрівна. На жаль, докладніших відомостей про неї не маємо. З родинного листування довідуємося, що Косачі любили й цінували її за старанність і обов’язковість, однак місцева прислуга не злюбила. Збереглося лише її фото, виконане в салоні А. Епштейна в Ковелі.

З малих літ працювала в Косачів Варвара Пиріг (в одруженні Дмитрук). Чоловік її служив у Петра Косача лісником. Управителя маєтку господар мав не завжди. У різні роки ці обов’язки покладалися на Миколу Порохова, Кароля Русиловича, Якима (прізвище якого родинне листування не зафіксувалo), а при господарюванні Миколи Косача – на Володимира Просяниченка. Столяром у Косачів був Владик (прізвища його ніхто з мемуаристів не пригадав). Він будував Лесин «білий» флігель, «сірий» будинок і споруди на хуторі Зелений Гай. У родині його шанували, навіть віддали йому свій будиночок у Прислинському, про що довідуємося з листа Ольги Петрівни до сина Михайла: «Владик оселився в нашій хаті в Прислинському» [64]. Наталія Косач пам’ятає його сивим, лагідним дідусем. Ще раніше, у грудні 1894 року, «мати пише Лесі, що їздила до Колодяжного, там усе в порядку. Амалія поїхала додому. В Колодяжному Кароль (Русилович), у нього ключі від усього, і Порохов (Микола); їсти варить Катерина Філаретова, є Яким і всі інші. Владик ніби підріс, бо бороду велику відпустив, його сімейство підростає» [65].

Куховарили у різні часи також Олександра, Каролька, Катерина, Ілля. Останній спеціалізувався у розроблянні впольованої дичини, виготовляючи ковбаси, сальцесони тощо. Оскільки гастрономія не була культом у Косачів, у родинному епістолярії про культуру їхнього харчування зафіксовано найменше відомостей. З листа Ольги (Лілі) довідуємося, що ранковий чай традиційно подавався після дев’ятої години ранку [66]. А Леся віддавала перевагу каві з молоком. Опис типового розкладу дня в Колодяжному подає Ольга в листі від 3 жовтня 1898 р. до родини, яка перебувала в Києві:

«… після чаю ідемо гулять або по загороддю, або до млина. Вернувшись занімаємось. […] Після занять обід, обідаємо ми рано, не пізніше двох годин. Після обіда знов ідемо гулять і папа часто з нами ходить, бо він чогось тепер не спить після обіда, всього раз за сей час спав, тільки ми його сільно компрементуємо, бо ми швидко йдемо, а він помалу і не поспіває за нами. Він нам виміряв за садом шагами версту і ми тепер точно знаємо, коли там гуляєм, скільки верств ми проходимо. Прийшовши з гулянки, Дора щось куклі шиє, або так скаче, або читає, а згодом уроки учить. Я спочатку читаю французьку книжку Доде, потім вчу потрохи німецького з Ертеля […], а потім читаю собі що-небудь: або Мілюкова, або Дарвіна, або Щедріна. В часів сім п’ємо чай» [67].

Зі спогадів членів родини знаємо, що на Різдвяні й Великодні свята готувалися традиційні українські страви, характерні для полтавського і поліського регіонів. Відомо, що влітку пекли пастилу, варили варення з барбарису, райських яблук, агрусу, смородини, готували наливку з груш. Ольга Петрівна вміла спекти «чудову паску “бабущину”». Напередодні Великодня 1889 р. вагітна кухарка Кася залишила Косачів, а нового кухаря Шимон іще не привіз із Ковеля. І тому Ольга Петрівна бідкалася в листі до сина Михайла, що

«паску якусь там здолаємо спекти за помічею книжки, та й бужанини намаринуємо, – а решта якось то буде! Ще таки й Лесі спечемо паску, та одвезеш їй» [68].

Леся також іноді «любила сама пекти англійський кекс і варити крюшон чи пунш» [69]. А Ліля – «трьохслойну паску». Дора згадує пампушки і вергуни, які смажили для неї в Колодяжному.

З усіх кулінарних рецептів передавався з покоління в покоління лише «Лизаветин» борщ, секрет якого полягав у прикисленні його яблуком-антонівкою. Збереглaся лише одна світлина, на якій зафіксоване частування робітниць маєтку чи то з нагоди свята, чи певної родиннoї події [70]. Стіл сервіровано відповідно до етикету – кожній жінці подано окрему тарілку. Серед частунків можемо визначити борщ, смажені пиріжки, вареники, хліб житній і пшеничний.

«Наша сім’я, – згадує сестра письменниці Ольга, – жила в дуже близьких стосунках з селянами, всі ми, в тому числі й Леся, може ще більше, ніж хто, мали між колодяжненцями не лише знайомих, а й приятелів, і товаришок, і товаришів, тому весь їх побут дуже скоро став нам відомим, а далі й рідним».

Потім, дійшовши літ, Леся буде старанно збирати й популяризувати фольклор Волинського Полісся. Матеріали з Ковельщини входять у такі публікації, як «Купала на Волині» в журналі «Житє і слово» за 1894 рік; «Детские игры, песни и сказки Ковельского, Луцкого и Новоград-Волынского уездов Волынской губернии» (Київ, 1903р.), «Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав і упорядкував Климент Квітка» (Київ, 1917 р.).

Михайло Косач разом з Лесею планував етнографічну експедицію на Волинське Полісся з метою вивчення і фотографування одягу, зовнішнього вигляду та інтер’єру хат, предметів побуту тощо. Здійснити експедицію з невідомих нам причин не пощастило. Однак протягом усього свого короткого життя Михайло не переставав захоплюватися народнопоетичною творчістю Полісся, записував її, деякі матеріали надсилав дядькові – Михайлові Драгоманову.

Ковельський повіт був справді краєм лісів і пущ [71]. У навколишніх нетрях водилася тоді «груба звірина». Своїй бабусі ще з Луцька десятилітня Леся пише, що «папа як їздив в Колодяжне, то вбив лося і взяв собі роги». Про ліс згадує й подруга дитячих літ Лесі Українки колодяжненка Варвара Дмитрук:

«До самісінької садиби Косачів підступало лісове урочище Коничівщина. З старими гіллястими дубами та ліщиною. Мало хто з сільської дітвори наважувався ходить туди самотою, бо старші лякали нас лісовиками, відьмами та іншою нечистою силою, яка нібито там водилася. Знала про це і Леся, проте не вважала. Ранньою весною приносила звідти конвалії, ряст, а пізніше водила й нас збирати позьомки та інші лісові ягоди» [72].

Та найдокладніше й найдостовірніше образ Колодяжного, його околиць і своєї рідної селитьби у ньому відтворила наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора:

«Вся місцевість, як відомо, низька і дуже рівна. До садиби ліс підходив дуже близько з двох боків. З заходу (т. зв. Стадниця) – великий старий ліс, що сягав державних лісів над річкою Турією. У Стадниці були болота і водилося багато дичини, – дикі кабани частенько підходили з нього до самої садиби. Наш тато (а пізніше брати мої) вдало полювали на них. Забігали і лосі в цей ліс, а вже дрібнішого звіра і пташок було безліч. Дерева в ньому – самі листкові, з шпилькових росла невеличка група лише в одному місці. Гущавина в Стадниці була місцями така, що там завжди були сутінки і трава не росла, – землю вкривав мох та пріле листя, від нього стояв своєрідний терпкий дух. Попадались там дерева з покрученими стовбурами, що нагадували дивовижні постаті – не то людські, не то якихось потвор. На узліссі коло Стадниці – цілий килим з конвалій […]

На південному сході з другого боку, дуже близько від нашої садиби теж був ліс (звався Коничівщина). Зовсім інакший, не такий густий і темний, як Стадниця, а ясний і кучерявий. Багато в ньому було берези, ясенів, яворів, кленів, калинових кущів тощо. Були там осяяні сонцем затишні галявини з розкішною травою, де рясніли яскраві квіти. В нашій околиці багато вологости (опадів часами буває навіть надмірно багато), тому на сіножатях і пасовищах квіти надзвичайні. Таких великих, яскравих, соковитих і запашних і в такій масі мені більше ніде не приходилося зустрічати в житті» [73].

Косачі любили свої ліси – густі, предковічні, а найбільше – коничівський мішаний.

«Садиба родини Косачів мала старосвітський вигляд, – згадує Оксана Стешенко, дочка Михайла Старицького. – Велике, вкрите зеленою травою дворище, посеред нього одноповерховий дім на 6 кімнат, а позад нього простягається аж до лісу великий сад, що не мав вигляду панського саду. В ньому майже не було доріжок, а були лише стежки; під старими липами, дубами, ясенами був такий привабливий в літню спеку холодок, а серед них ясними плямами вирізувались галявини з молодими фруктовими деревами. Сад цей вражав і приваблював своєю красою» [74].

У той час, коли над родинним гніздом Косачів збиралися хмари і маєток планувалося продати, діти противилися планам батьків. У 1895 і 1896 р. господарство в Колодяжному не приносило прибутків. Відтак довелося відповідно доплачувати 370 руб. і 500 руб. Варто зауважити, що від 1882 р. до 1891 р. господарство провадила Ольга Петрівна. Петро Антонович, займаючи посаду голови з’їзду мирових посередників у Луцьку, навідувався лише в неділю, на свята і заступав дружину за її відсутності. 11 червня 1895 р. померла Єлизавета Іванівна Драгоманова. Ольга Петрівна майже все літо займалася питанням спадщини і придбанням землі для побудови давно вимріяного будинку в Гадячі або його околицях.

Не виключено, що її відсутність у Колодяжному могла бути причиною того, що господарство, яке давало 1000–1500 руб. щорічного прибутку, занепало. А родинні видатки збільшувалися за рахунок утримання постійного мешкання в Києві, навчання молодших дітей, лікування Лесі. Зі своєї місячної платні, яка становила 208 руб., Петро Антонович висилав 40 руб. батькові, 15 руб. – сестрі Олександрі, 50 руб. – Лесі [75]. У 1896 р. подружжя вирішилo віддати колодяжненську землю в оренду на 6 років драгунському офіцерові ротмістрові Ярчевському. Річна оплата від оренди, відповідно до угоди, становила 1000 руб. Окрім того, за Косачами залишалися два флігелі, город з деревами, ягідник та утримання двох корів. Решту корів, воли і коні продали на ярмарку в Ковелі.

За спогадами О. Косач-Кривинюк, літо 1896 року ротмістр Ярчевський жив без родини у флігелі, а Косачі – у «старому» домі. Восени він збирався перевезти в садибу свою родину. Про це виразно говориться в листі Лесі до Ліди Драгоманової-Шишманової від 2 жовтня 1896 року з Колодяжного:

«Мама ремонтувала київську квартиру і на тім тижні має приїхати сюди очищать дом для орендатора, що має перебратися хутко сюди…» [76].

Це був найскладніший період у житті подружжя, у якому, безсумнівно, обоє любили одне одного, але, як типи з психологічними протилежностями, почуття любові виявляли й розуміли по-різному. Ольга Петрівна у листах до чоловіка не скупилася нa болючі, часто безпідставні, докори, нарікання на брак уваги до неї та її земельних планів у Гадячі. Петро Антонович заспокоював дружину, щедро обсипаючи її ласкавими іменами, що ще більше роздратовувало Ольгу Петрівну. Питання їхніх взаємин, яке ніколи не виносилося навіть «на діти», потребує особливої делікатності й такту.

Зрештою, уже дорослі діти, пишучи спогади про культуру родини, не піднімали заслони у висвітленні особистого життя. І той, хто наважувався торкатись цієї теми, здебільшого послуговувася окремими фразами, вихопленими з листування Лесі з матір’ю, спогадів Ольги (Лілі). Цей метод здобув особливу популярність у створенні образу Ольги Петрівни Косач-матері. Досі вважається, що між Лесею i матір’ю існував конфлікт [77]. А батько «за все своє життя не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї» [78].

Лесина сестра Ольга у своїх спогадах писала про дітей бажаних і небажаних і тому більш і менш люблених матір’ю. У цій суб’єктивності крилася лише крихта правди. Згадуючи про те, що, народжена через півтора року після первістка Михайла, Леся була небажаною і менш любленою, пише, що тaким був і Микола, який народився через два роки після дочки Оксани [79].

Листи Ольги Петрівни до матері Єлизавети Іванівни пом’якшують, можливо й не безпідставне, спостереження Ольги (Лілі). Усіх дітей Ольга Петрівна любила однаково, а найбільше таки Лесю. Михайло, як старший син, став для матері тим близьким другом, якого вона воліла б бачити в особі Петра Антоновича. Чому саме Михайлові вона виливала свої жалі й образи? Можливо, тому, що вважала його сильним і мужнім, й оберігала розшарпаний болями, хворобами та інвалідністю психоемоційний стан старшої дочки.

Якщо зважити, що на плечі Ольги Петрівни лягли не лише обов’язки виховательки дітей, а й господарські клопоти, то вималюється зовсім інший портрет цієї жінки. Її листи до матері та сина свідчать про ту нелегку ношу, яку вона терпляче несла впродовж свого життя, ніколи не розпачуючи на людях. «От, як зберу силу, придавлю себе тим каменем, яким звикла придушувать сльози, то і тримаюсь, а як притисне жаль з середини серця, то і не можу, не можу!» – писала синові влітку 1895 р. [80] Якщо Леся свою боротьбу з недугами називала «тридцятилітньою війною», то рівносильним воїном у цій війні була й мати [81].

Зрештою, тема приватного життя Драгоманових-Косачів гідна окремої неупередженої студії. Однак оминути її неможливо, коли беремося зясувати обставини, якi спричинили першi тріщини у плеканому майже чверть століття родинному гніздi [82]. У згадану відсутність Ольги Петрівни в Колодяжному їй стало відомо, що Петро Антонович надто часто навідувався до господи Короткевичів у сусідньому селі Любитові, де бувала панна Герман. На жаль, нічого не відомо про джерело інформації та його достовірність, однак ці вiзити спонукали її написати листа до цієї панночки, чернетка якого збереглася. Ольга Петрівна, висловлюючи бажання своє і дочок, просить припинити флірт із її чоловіком [83].

Довідавшись про це, Петро Антонович умовляє Ольгу Петрівну облишити безпідставні ревнощі й не ставити його в незручне становище перед знайомими, пишучи такі листи. У кожнім разі, цей випадок міг спричинитися до того, що О. П. Косач усе рідше навідувалась у гніздо, яке виплекала і яке любила. Натомість із більшим запалом та енергією почала будувати нове, у якому вже ні їй, ні Петру Антоновичу не судилося бути щасливими разом.

А між тим діти, укорінені у Волинь з народження, відчували особливу прив’язаність до родинного маєтку в Колодяжному. І навіть тимчасову оренду його сприймали як родинну трагедію.

«Что делается с нашими дочками – я не пойму. Плачут по флигелю (в “білому” флігелі жив Ярчевський, бо Косачі ще не звільнили “великий” дім. – Т. С.). Черт знает как настраиваются от всякого пустяка… Микось приехaл под таким же враженьям и боялся в сaд выйти, просто до смиху и к удивлению побачив, що “все можно”», –

писав Петро Антонович дружині у листі від 15 травня 1896 р. [84] Не менше розпачував тоді й Михайло – найстарший із дітей:

«Для мене особисто спродаж Колодяжного була б важкою пригодою, бо, по правді сказати, у мене тільки з Колодяжним в’яжеться думка про дім “свій”, як ото в Гарольдовій пісні “отцовский дом” співається. Ні про Київ, ні про Гадяч, ні про хутір я не можу так, як про Колодяжне, сказати щось, мовляв, їду “додому”, про Дерпт я і не кажу. В кожнім разі, якщо тільки папа рішиться продавати… то поставлю рішуче вимагання, щоб на ті гроші, які зостануться поза ліквідацією довгів, була куплена ж садиба чи земля біля Звягеля над Случем. Тоді б я все-таки не почував би себе “ізгоєм” з землі волинської, себе і усіх нас. Як не як, а на Волині ми народилися, на Волині хрестилися, на Волині і помирати нам краще буде, і не мати на своїй країні кутка, куди б голову прихилити було б, дуже смутно» [85].

В іншому листі до матері він іще раз наголошує, що

«домівка настояща властиво для мене, принаймні по тому почуттю, яке зв’язане з сім словом, лише в Колодяжному. Колодяжне оце власне “дома”, а решта то це все так собі межи іншим» [86].

Не минуло й трьох років, як з’ясувалося, що Ярчевський не може сплачувати оренду й має намір передати Колодяжне в суборенду. Однак П. А. Косачу така пропозиція не сподобалась і він припинив дію контракту. У той час Ольга Петрівна оформила кредит у Полтавському банку на будівництво дому на Полтавщині. У Києві, де вчилися Оксана, Микола, Ізидора і Світозар, син її брата Михайла, винаймали квартиру і тримали двох служниць. У січні 1899 р. Ольга Петрівна з Лесею виїхали в Берлін, де мала відбутися складна і дорога операція кульшового суглоба. У той же час Петра Антоновича призначили на посаду члена Київського губернського у селянських справах присутствія. Ліля, яка на час оренди і маминої відсутності лишилася доглядати садибу і Дору, збиралася на вищі медичні курси в Петербург.

«Ти не повіриш як тяжко мені, читаючи твій лист, бачить, що ти сама не знаєш, що робить в Гадячі, що страшенно трудно з грошима, мучишся з сею oрендою, з другої сторони те ж саме і з папою і з грошима страх погано, та й діла в Гадячі не можуть же і його не цікавить, з орендою він теж сам не знає, що робить. Все це так важко, що кожна дрібниця, що приплутується сюди, тільки даремне дражнить нерви, вже і так напружені од сих важких річей. Треба було б залишити всі дрібниці і перш всього обговорити найважніше: як закінчити гадяцький дім, чи згоджуватись прийняти Кол[одяжне] од Ярч[евського] і коли згоджуватись, то як тут устроіть господарство, як устроіть в Києві (бо як же ж там буде, коли ми тут господарюватимемо)», –

писала Ліля у листі до матері від 5 вересня 1898 р.

Матеріальний стан родини був настільки складним, що ставилося питання про продаж Лесиної зeмлі у Торчині й навіть маєтку в Колодяжному. П. А. Косач у листі від 2 березня 1899 р. пише дружині в Берлін про бажання якогось заможного Мятлєвa купити Колодяжне за 50 тис. руб. і просить своє рішення повідомити телеграмою [87]. І дружина, звісно, телеграфувала «Не продавай». Такої ж думки були всі діти. Ліля, яка тоді була з батьком у Києві, висловила свій розпач дуже стисло: «Рoби як знаєш, а плакать буду» [88].

Наскільки Леся Українка тривожилася продажем родинної оселі, можемо судити з листа її брата Михайла до матері в Берлін:

«Напиши, що думаєш ти і Леся про це (продаж Колодяжного. – Т. С.). Чи, може, його й не слід Лесі розказувати, щоб її не розстроювати, бо то вона мені з великою прикрістю казала, що ось це через операцію прийдеться Колодяжне продавати. Тепер це їй буде дуже прикро, тож я думаю, краще не казати, коли тілько єсть надія, що з цього торгу нічого не вийде, а то щоб часом знов у неї температура вгору не пішла» [89].

Не менш переживав і навіть впадав у розпач і сам Михайло. В іншому листі він писав:

«Про себе просто і одверто скажу, що якби Колодяжне було продане, то я б без сліз не їхав би прозь него. Старий каштан став нашим Hammel-Punuf’ом, під чим ми, хто народилися, хто позрoстали, хто до ума доходили, коли він мені майже той Dewajtys дома Rodzewicz(wny, то настільки ж він ним єсть для Микося і Дори. На крайні грошові видатки і витрати я особисто готовий, аби втримати Колодяжне. Може, це хто назве “сентиментами”, але власне ними і для них ми і живемо, – цур їм, тим грошам, коли вони робляться метою… Не гаразд папа зробив, що почав балачку саме тепера, відаючи, який це вплив може мати на Зеїка (Лесю Українку. – Т. С.)» [90].

«За рік за два я більше грошей діставатиму, тоді почну на цей самий “предмет” їх збирати, щоб таки не попустити Колодяжно в дальшу поталу орендарям. Занадто багато душі і сил в нього вложено, щоб дати йому загинути. Власне тепер коли доведене Jugend-Zeit йде поза плечі, я особливо почуваю наскільки воно мені дороге усе Колодяжно з своїм полем, своїм лісом та сіножатями, з старим домом, каштаном і усім, що в ньому й коло нього.

Думаю, що з часом так уже до нього будуть стосуватись і Ліля, і Оксаночка, і Микось з Дорою. Тепер вони цього добре не почувають, чи краще сказати, не розуміють сього почуття, але дедалі, то все більше і більше вони це розумітимуть, тим паче, що для останніх трьох Колодяжно і родиме і житиме, тоді як для нас старших воно тільки житиме» [91].

Хвилювалася й переживала за Колодяжне і Леся, про що, зокрема, свідчать її листи до брата Михайла:

«Властиве, я думаю, що Колодяжне не продане, твоя і мамина телеграми мусили мати якийсь вплив. Нарешті, плакать завжди буде час. (Плакать зовсім не треба. Сьогодні отримала листа, що Колодяжне не продане, дякуючи телеграмам!!!)» [92].

Сестра Лесі Оксана у 1964 році писала з Праги працівникам Київського музею, що

«для цілої нашої родини ця квартира (на вул. Саксаганського, 97, колишня Маріїнсько-Благовіщенська. – Т. С.) не була нашим “дома”, воно було раніше в Колодяжному, поки ще цілою родиною ми там жили, а потім то все було тимчасове, випадкове і не “своє”» [93].

І найменша сестра Ізидора Косач-Борисова повсякчас відчувала прив’язаність до поліської землі. «Дивлюсь на черешні, вкриті квітами, і все згадую Колодяжне» [94].

«Чистим раєм» видавалося тоді Колодяжне для Лесі. «Жита наші хвилюються, садки буйно зеленіють…» Одшумували не лише сади, гаї, а й ті прекрасні роки, прожиті з родиною на рідній Волині. Хвороба та обставини особистого життя гнали Лесю Українку з дорогих обжитих місць. Не менш складно й трагічно розлучалися згодом із Колодяжним й інші члени родини Косачів.

У 1908 році в Колодяжному мала намір оселитися з сім’єю Ольга Косач-Кривинюк, яка була призначена лікарем у село Тагачин на Волині (нині Турійського району). Через політичну неблагонадійність свою і чоловіка її не затвердили, і вона змушена була назавше залишити Волинське Полісся й оселитися в Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава [95], де дістала посаду земського патронажного лікаря. Найчастіше приїздила до Колодяжного Ізидора. Однак у 1920 році родину Косачів від рідних місць відмежував кордон. З того часу вони поверталися сюди лише думками і споминами. Свою тугу за втраченою найріднішою оселею виливала в поезії Олена Пчілка:

Волинське Полісся!… Діброви, узлісся…

Край Ковеля є там господа,

Що ми будували, садків насаджали,

Та сталась лихая пригода:

Волинь шматували й село одірвали,

Де діти мої виростали,

Ще раз подивиться, сльозами облиться, –

Та й спогади хай би вмирали…

Прощай, Волинь красна, країна прекрасна!

Тебе я навік не забуду

Та кращої долі, і щастя, і волі

Бажати для тебе все буду! [96]

***

Найбільшою перевагою Косачівської садиби було багатство духовного життя. Ольга Петрівна і Петро Антонович сприяли розвиткові літературних здібностей дітей, плекали їхні таланти. Природа, родинна атмосфера спонукали до творчості. Культура родини Косачів вимагала товариських контактів. Сім’я вела так званий відкритий дім: двері були завжди відчинені для гостей. Ще за останнього господаря Колодяжного Миколи Петровичa літувало тут яких півтора десятка друзів і знайомих. Гостями Косачівського маєтку були відомі люди української культури і науки, постійно проживав хтось iз родичів, відвідували сусіди, друзі батьків і дітей. То були сім’ї – осередки української громадської свідомостi, їх було мало, тому єдналися у спільну когорту Драгоманови, Косачі, Лисенки, Старицькі, Чикаленки, Трeгубови, Русови.

Тут, у Колодяжному, перепліталися долі, знайомства, імена, які робили це місце особливим. Деякі гості Косачів зв’язали свою долю з ними на все життя. Олександра Судовщикова, з якою старші діти ще в ранньому дитинстві бігали волинськими садами і лісами, стала дружиною Михайла і письменницею літературної школи Олени Пчілки.

Улюбленим захопленням Петра Косача було полювання, для якого він мав породистих мисливських псів. Часто приїздили до Колодяжного його друзі по старій «Громаді» – Єлисей Трегубов і Володимир Науменко, також завзяті мисливці. День народження Петра Антоновича збігався з Різдвяними святами, і майже щороку друзі приїздили привітати його й одночасно не пропускали нагоди вполювати дику звірину в поліських пущах. Гостям готувалися подарунки під традиційну різдвяну ялинку. Зокрема, у 1884 р. Трегубов і Науменко отримали сорочки, які заздалегідь вишивала Леся, пришпилюючи роботу до пов’язки прооперованої лівої руки.

Улітку село в поліських лісах приваблювало українських громадських діячів з Києва, Одеси, Полтави, Львова та інших міст. У різний час у Колодяжному побували Віра і Галинa Комарови, Оксана і Людмила Старицькі, Микола Лисенко та його діти Галина й Остап, Фотій Красицький. Косачі завжди були раді приїздові Ореста Левицького, який умів колоритно й захоплююче описувати різні події з історії Волині, чим цікавилася вся родина. Про враження, яке справляли на слухачів ці розповіді, згадує Ізидора Косач:

«Він так яскраво змальовував і окремих історичних осіб, і цілі пригоди, що хто його чув, то надовго в пам’яті лишалися виявлені образи. Отож, гостюючи в Колодяжному, щовечора Орест Іванович, на прохання Лесі та інших, оповідав про минуле Волині» [97].

Косачі називали його жартівливим іменем Ангол, бо

«один ксьондз казав, що перед приїздом Ор. Ів. Левицького йому приснився пророчий сон, що аньол (ангол) з’явився до нього з неба» [98].

У Колодяжному гостював російський поет і прозаїк Григорій Мачтет, який народився у Луцьку. За його спонукою Леся Українка написала експромтом поезію російською мовою «Когда цветет никоциана…». Одні мемуаристи стверджують, що це було в Колодяжному, інші – у Києві.

У гостинній родині Косачів завжди знаходив притулок мандрівний художник із Ковеля Зозуля. Про нього майже нічого не знаємо (навіть його імені), крім поодиноких згадок у спогадах Варвари Дмитрук та Ізидори Косач. Зокрема, остання писала про нього:

«Це був талановитий мистець і така чудна людина з дуже химерним життям. Замолоду був ченцем у Києво-Печерській лаврі, а потім пішки багато років мандрував по всій Україні. Не знаю, чи мав він яку художню освіту, але картини, що він подарував нашому батькові та намалював їх у Колодяжному, були гарні».

Цей художник давав тут уроки рисунка і живопису Лесі й Ользі Косачівнам та Антону Шимановському. Ольга, не відчувши нахилів до малювання, дуже скоро залишила заняття. Леся продовжила науку в студії О. Мурашка, але професійним художником став лише Антон Шимановський.

У 1900 р. в Колодяжному відпочивав Фотій Красицький. Він із захопленням багато малював. Як згадувала Ізидора Косач-Борисова, за літо намалював портрети Лесі [99], Ольги й Оксани [100] і декілька жанрових картин. Він уже й тоді мав оригінальні погляди на мистецтво і частенько гаряче сперечався з іншими на ці теми.

Пізніше, після смертi Лесі Українки, відвідував Колодяжне і художник Іван Труш зі своєю дружиною, Лесиною двоюрідною сестрою Аріадною. З родичів у Колодяжному часто жили сестри Петра Антоновича Олександра й Олена i брат Григорій. І, звичайно, щоліта у родинне гніздо Косачів з’їжджалася молодь – друзі Михайла, Ольги, діти приятелів, родичів Петра Антоновича та Ольги Петрівни (їх завжди брала під свою опіку Олександра Антонівна). Удень гості читали, дискутували, провадили поважні розмови, а ввечері розважалися – співали, танцювали, влаштовували інтелектуальні ігри, конкурси. У музичних розвагах (танцях, співах) їм акомпанувала та ж Олександра Антонівна або ж запрошували колодяжненського скрипаля Пилип’юка. Танцювали під шатром велетенського каштана чи у вітальні «великого» дому.

За висловом Ізидори Петрівни, «легше сказати, хто в нас не був, ніж хто був», адже сім’я відзначалася великою гостинністю, демократизмом і толерантністю.

У 1886 році Лариса Косач познайомилася з Максимом Славiнським, який приїхав у Колодяжне з Дмитром Пильчиковим, службовцем Любитівської залізничної станції. Візьмемо на себе сміливість твердити, що саме тоді зародилася перша закоханість Лариси Косач. Чи була це любов без відповіді, чи типовий «садибний роман», характерний для тієї епохи, достеменно сказати не можемо, оскільки відсутній «інструментарій», за допомогою якого можна «реконструювати» історію їхніх почуттів. На жаль, ні О. Косач-Кривинюк, найсумлінніший біограф письменниці, ні М. Славінський не лишили про це й натяків.

Послуговуватися виключно фaнтазією, як це здебільшого роблять дослідники цієї складної теми, намагаючись розшифрувати міфи й коди, не будемо. Особисте життя – це не лише любовні історії. У конкретному випадку повноправною дійовою особою є поезія, тісно переплетена з особистим життям письменниці й ним надиктована. Інакше чим же викликані її жагучий ноктюрн із циклу «Мелодії» та деякі інші вірші того періоду? Були якісь найінтимніші почуття, сховані, як дорогі скарби, на дні душі, непідвладні вислову, – «як ті слова, що вголос невимовні». Саме панові Максимові Славiнському Леся Українка присвятила поезію «Сон літньої ночі».

Була я щаслива, безмірно щаслива;

Приснилось мені… та того не списать!

Де в світі є мова така чарівлива,

Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Переклади «Книги пісень Гайнріха Гайне» Лесі Українки і Максима Славiнського також можна вважати наслідком творчого вогню, який запалав у часі їхнього захоплення одне одним [101].

Колодяжне було криницею творчої снаги й натхнення для Косачівської «літературної школи». Ця місцина Волинського Полісся збагатила українську літературу характерністю колориту. Тут писали свої твори, перекладали українською мовою європейських письменників Олена Пчілка (літературний псевдонім О. П. Драгоманової-Косач), Михайло Обачний (літературний псевдонім М. П. Косача), Олеся Зірка (літературний псевдонім О. П. Косач). Напрочуд урожайним виявилось Колодяжне для художніх творів Лесі Українки, розмаїтих за жанрами, проблематикою та формою.

Авторську дату й колодяжненську «прописку» мають (за дванадцятитомником) вірші циклу «Пісні про волю» (1.VII 1906), поема «Самсон» (1888), драма «Блакитна троянда» (31 августа 1896 року), оповідання «Місто смутку» (8.ІХ 1896). Збереглося близько восьми десятків листів (у дванадцятитомнику – 79), що писала їх Леся Українка в Колодяжному М. П. Драгоманову, Є. І. Драгомановій, Л. М. Драгомановій, А. М. Драгомановій-Труш, Л. М. Драгомановій-Шишмановій (деякі водночас й І. Д. Шишманову.), М. П. Косачу (Миколі, братові), М. П. Косачу (Михайлові, братові), О. П. Косач (матері), О. П. Косач (сестрі), О. Луцькому, О. С. Маковею, М. І. Павликові, М. П. Старицькому, І. Я. Франкові, О. Ф. Франко.

Aтрибуцію Колодяжного за авторською датою, що збігається з часом проживання Лесі Українки в Колодяжному, а також на підставі її листування, можна встановити й для таких поезій, які увійшли до збірки «На крилах пісень»: «Любка», «Contra spem spero!», «Мій шлях», «Сосна», «Досвітні огні», «Сон літньої ночі», цикл «В дитячому крузі», «Літо краснеє минуло…», «Веснянка», а у збірці «Думи і мрії» – «Перемога», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Хвилина розпачу», «Fiat nox!», «To be or not to be?..». Та над усіма вищезгаданими творами Лесі Українки підноситься міцно вкорінена в Полісся унікальна у світовій літературі драма-феєрія «Лісова пісня». Деякі дослідники схильні вважати, що в Колодяжному Леся Українка написала близько 80 творів (очевидно, художніх).

***

У питанні спадкоємності Петро Косач покладав великі надії на єдиного сина Миколу (старший, Михайло, помер у 1903 році) як майбутнього опікуна колись доволі успішного господарства [102]. Після батькової смерті в 1909 році Микола, бувши ще студентом, успадкував частину маєтку [103]. Ользі, Оксані й Ізидорі він сплачував за належні їм частини спадщини, а від матері отримав повноваження на оренду її частини землі і юридично став господарем маєтку так званої другої групи, що означало належність до землевласників середнього статку [104].

На думку Миколи, вигідне розташування господарства поблизу залізниці збільшувало його вартість, а отже, й потребу розгорнути масштаби. І він з притаманною йому активністю узявся до справи. У помічники запросив свого найближчого товариша Володимира Просяниченка, випускника природничого факультету Університету Св. Володимира, який згодом став управителем маєтку. Перебудова та розвиток господарства змусили вдатися до кредиту, невигідного, але потрібного для меліорації, якою Микола сподівався покращити якість землі. З родинного листування відомо, що Микола заборгував лихварям 8 тис. руб. [105]

Сестри й мати не схвалювали цього кроку, радили продати землю, лишивши тільки садибу – «те, що всім було дороге». Зокрема, Оксана в листі до матері писала з Лозанни:

«Щодо справ колодяжанських, то ти теж несправедливо вважаєш моє небажання приняти весь довг несправедливим. Я роблю це з чистою совістю, бо в свій час я, прийнявши довг 3000, які були затрачені Микосем на справді необхідні хазяйські потреби, після того не раз Микосеві говорила, що вважаю нераціональним вести таким швидким темпом меліорацію маєтку, коли нема на це готових капіталів, а приходиться це робити в довг, та ще й позичаючи гроші у лихварів, + платити такі колосальні проценти, які не може окупить “доходами” ніяка земля ніде в світі, ні при якій системі хозяйства, бо земельний процент ніколи не буває більше 6–7 процентів, і то хіба де-небудь в Аргентині, а Микось платить по 12 процентів лихварям.

І завше я упереджала Микося, що ніякої carte blanche для довгів йому не можу давать, і, взагалі, я свою часть маєтку не вважаю такою великою, щоб на неї ще робить довги для хазяйства і не хочу в счeт свого капіталу вести хазяйство, коли ж його інакше не можна вести, то волію при першій можливості ліпше ліквідувать хазяйство, ніж затрачувать такі гроші, які хіба моїм правнукам дадуть якісь значно побільшені доходи, а чи продержиться це хазяйство при спільному володінні так довго, нікому невідомо. (Уже тепер Дора, і Ліля стоять за те, щоб ліпше продать все Колод[яжне], крім усадьби).

Микось завше на це відповідав, що всі довги, які без загальної наради він сам буде робити, робитиме тільки за свою часть. Отже, коли тепер вияснилось, що довгів до 8000, то я вважаю за собою не тільки юридичне, а і моральне право їх не брати на себе. А єслі меліорація відноситься і до моєї часті, то це діло Микося, що ж мені до того, коли хтось помимо моєї волі все-таки “меліорує” мій маєток, це його діло, коли він упереджений.

А цей проект, про який мені писала Дора, і мені подобається – щоб продати все, крім усадьби, і усадьбу оставить кому-небуть в якій 1 часті. Дора писала, що ти не маєш нічого проти того, щоб тобі на твою часть виділити усадьбу з садом, що “на тому дворі”. Таким способом зоставалось би і те, що нам всім дороге в Колод[яжному], i, поділивши гроші з проданого, ми всі могли б пристроїти їх кожний відповідно своїм планам. Чи правда, що і ти принципіально проти такого плану ліквідації Колодяженського нашого співволодіння не маєш?» [106]

Та молодий господар не прислухався до порад родини.

У перші роки Миколиного самостійного господарювання Колодяжне відвідували Ізидора, Оксана, Світозар, тітки Олена й Олександра, дядько Григорій. Після свого одруження Ізидора приїхала у родинний маєток разом з чоловіком Юрієм, про що довідуємося з її листа до матері від 20 вересня 1912 р.:

«В Колодяжне я проїздилася дуже добре, Наташу бачила тільки перед своїм від’їздом, а Микось був вже в Колодяжному на другий день нашого приїзду (Юрко теж був зо мною в Колодяжному 3 дні свят, а потім поїхав – бо служба требовала, а я зосталася, і тільки вчора приїхала сюди). Так що я не жалую, що не вернулася з Бердичева і що Юрко теж побував у Колодяжному. Юрко ходив двічі з Микосем на охоту і вбив 3 зайців і перепілку, а я походжала по рідним містам та оглядала все хазяйство! Сама теж трохи похазяйнувала: насушила сливок, яблук та груш і поварила повідла. Приїхав при мені в Колодяжне дядя Гриша».

Однак нові порядки, які завела Миколинa дружинa, вражали всіх його сестер – адже для них Колодяжне залишалося тим спільним родинним гніздом, яке їх єднало, де жила пам’ять про їхнє дитинство, про батька і брата Михайла. Восени 1912 р. Оксана, востаннє приїхавши в Колодяжне з дочкою, з болем описувала матері «гостинність» Наталії. На що остання в листі до Ольги Петрівни уточнює:

«Вы пишите, что Вам не совсем понятно Оксанино выражение, что мы хотим чтобы этот дом был не общим (т. e. по праву он, конечно, остается общим), а жили бы в нем только мы. Я же лично хочу, чтобы в доме, где я живу, я бы была т. cказать самостоятельной хозяйкой, с моими правилами, с моими порядками (прeдположим, что это даже крайнее безпорядки, но во всяком случае это касалось бы только меня).

Относительно же того, что Вы пишите, что во время Вашего приезда будете жить в большом доме, то ведь не может же быть и речи о том, чтобы Вы поселялись на время Вашего приезда в Колодяжно в сиром домике или еще где. Вы, кроме, так сказать, простого приезда в Колодяжно, еще будучи нашей гостьей поселяетесь где Вы желаете в большом доме в какой угодно комнате, и мы с Микосем всегда рады Вам доставить все возможные удобства. Кстати: вот уже и масляница – может Вам удастся собраться в Колодяжно; мы очень будем рады» [107].

Звісно, що Ольгу Петрівну такі запросини у виплеканий нею дім глибоко ображали. І хоча Микола, відновлюючи будівлі, впорядковуючи садибу, зберігав старі традиції, не змінюючи загального вигляду маєтку й родинних звичок, Колодяжне поступово втрачало значення родового гнізда.

Великих збитків відновленому господарству завдала Перша світовa війнa, бо Ковельщиною проходила лінія фронту. Руйнівні наслідки воєнних дій змусили власника рекультивувати маєток, а це було пов’язано з новими кредитами. До цього спонукала й аграрнa реформa, яку запровадила відроджена польська держава. У перебігу реформи основні земельні площі поступово мали перейти до дрібних і середніх власників шляхом парцеляції. При цьому головним завданням держави було зберегти максимальну кількість землі в руках польських поміщиків, яким, до речі, належало 60 % сільськогосподарських маєтків у Волинському воєводстві. Все це негативно позначилося на господарських і фінансових справах Косача, який до того ж сплачував непропорційно великі податки за свою землю й дохід від неї.

На жаль, ми ще не віднайшли архівних документів, що дали б змогу уточнити суму загальної заборгованостi маєтку на той час. Не знаємо, скільки було витрачено на закупівлю інвентарю, який був ходовий капітал господарства. Та все ж можемо припустити, що Косачеве сільськогосподарське підприємство було прибутковим, бо базувалася на експлуатації лісу, виведенні племінних овець, корів, свиней. Наше припущення підтверджують спогади Авенiра Коломийця, частого гостя Колодяжного. Та як довго міг тривати розквіт господарства, важко визначити, бо економічна криза кінця 1920-х – початку 1930-х років стала новим, найважчим і вирішальним випробуванням для господаря, який щойно почав «вбиватися в колодочки».

Сукупно всі обставини Миколиного життя виснажували не лише його матеріальні ресурси, але й моральний стан. Він зневірився в собі, втратив будь-який інтерес до земельних справ. Запроваджувати парцеляцію шляхом роздачі ділянок у тимчасове користування за умови її рекультивації та сплати оренди частиною отриманого врожаю не зумів через відчай, який цілковито опанував його.

До цього причинилися й Косачеві родинні обставини. Леся Українка в листі до сестри Ольги, торкаючись приватного життя брата, обмовилась, що в їхньому роді всім чоловікам не щастить [108]. Не минув цей фатум і Миколу. Вже з перших років подружнього життя Наталія не поділяла інтересів чоловіка, пов’язаних із господарюванням, прагла незалежностi у виборі своїх зацікавлень. У родині Миколину дружину недолюблювали майже всі, й лише Леся толерувала її примхи. Тому Наталія охоче й щиро ділилася своїми планами в листах до неї:

«Я собираюсь на днях ехать в Киев, опять хочу поступить с тем, чтобы окончить Коммерч[еский] Инст[итут], т. к. ему даны права теперь. Юра останется с Володей и Микосем. Из-за этого у нас происходят ужасные недорaзумения, т. к. Микось не хочет, чтобы я ехала в Инст[итут], а сидела и хозяйничала в Колодяжном, но, по-моему, не все родятся сельскими хозяевами, и потому каждый из нас останется при своем» [109].

Тож Наталія Косач жила то в Києві, то в Ковелі, то в Луцьку, a згодом залишила Миколу Петровича заради іншого.

Від рідних Косача відділяли державні кордони. Єдиний син Юрій, якого за політичні погляди переслідувала польська влада, після двох судових процесів та ув’язнення мусив залишити Волинь і оселитися в Європі. Передчасно помер Миколин друг і помічник Володимир Просяниченко. Господарство поволі занепадало, дедалі більше дивачів його господар. Аріадна Труш, приїхавши відвідати двоюрідного брата у 1928 році [110], з сумом згадувала: «Пробула там два місяці. Колодяжне тоді було зруйноване, але дім Косача (“великий” дім, що його збудував Петро Косач. – Т. С.) був зруйнований тільки зовні. У ньому лишилися найпростіші меблі, інші австріяки покрали, та й селяни дещо порозбирали. Було у Косачів фортепіано моєї мами, Людмили Драгоманової. Що й казати, я мала тут скромне обставлення. Микось мав дивний характер. Він ніколи зі мною не розмовляв. А жінка його попросила, щоб подивитись, яка господарка, бо в питаннях господарства їй робили закиди» [111].

Під впливом цих складних для Косача обставин сталося найгірше. Авенір Коломиєць описав не лише розвал господарства, а й психологiчні переживання господаря, який «щедрою рукою і за безцінь розділяв свій маєток поміж колодяжанськими селянами. Розділяв з якоюсь пасією, наче із злістю на маєток, наче скидав із себе чи із свого сумління якийсь тягар. Мовою щоденною треба було б це назвати змаганням до руїни, – так, зрештою, й називали це люди з найближчого оточення, занепокоєні майбутнім, але М. Косач був глухий на ці ремства, відкидав поради про ощадність, нехтував перестороги про “чорний день”. У щораз важчих, з року в рік безнадійніших матеріяльних умовинах, які були наслідком такого “господарювання”, заховувався так, наче б саме такі умовини були його метою, короною його стремлінь. Цю “ліквідацію” свого маєтку М. Косач проводив із такою безоглядністю, що навіть батьківський дім, в якому вродилася і провела частину життя Леся Українка, та з яким колись в’язалися пляни про творення національного заповідника, опинився у чужих руках» [112].

Інженер-агроном, донедавна власник великого маєтку, активний громадський діяч, нащадок славного роду, Микола Косач доживав свій вік у самотності й бідності. Мешкав у горішній кімнаті «сірого» будинку [113]. Більшість селян любили й поважали щиро прихильного до них пана. Та, як виявилося, не всі, бо «добрий пан» став жертвою непорядних селян-oрендарів [114]. Коломиєць залишив важливу інформацію про невідомий досі епізод Косачевої біографії:

«Останні роки життя принесли М. Косачеві відраду: йому запропонували викладати на вечірніх курсах при колодяжанській школі. З подиву гідним запалом узявся він до цієї роботи, котра давала йому можливість прилюдно стрічатися з громадою, а до того – з молодою селянською громадою. У цім контакті з селянською молоддю М. Косач наче виживав ті свої туги і ту свою самітність, що їх особливо відчував за останніх років, коли політичні обставини тисячами кілометрів відділили його від сина-одинака, молодого поета і письменника Юрія Косача» [115].

16 липня 1937 р. Микола Косач помер. А наступного дня його провели в останню путь – на цвинтар, де він і досі спочиває у затишку столітніх дубів, навіки залишившись у Колодяжному, де народився, яке успадкував від батька й уважав найкращим місцем у світі [116].

На час смертi Миколи Косача колодяжанський маєток знаходився в чужих руках. Ця обставина спонукала його сина Юрія порушити питання про притягнення нечесних селян-орендарів до суду. Він звернувся до свого найближчого товариша Авеніра Коломийця, сина адвокатa у Бережниці на Рівненщині, з проханням бути його вповноваженим у справі спадщини. У листі до Юрія Косача від 7 липня 1937 р. з Бережниці A. Коломиєць повідомив, що «про затвердження в правах по спадку старається Нат[алія] Гр[игорівна]», і суд мав уже оголосити своє рішення в цій справі. A наприкінці того ж року Юрій, у якого згідно з судовим рішенням закiнчувався період «безправ’я» через політичні переслідування, мав усі підстави заявити про свої права.

«Це є sine qua non, – писав йому Коломиєць 7 липня 1937 р., – навіть при умові, що Ви – французький громадянин. Здобути через суд tytuł własności, оплатити спадковий податок, цебто залагодити всі ті формальності, котрі з вас зроблять правного власника колодяжанської нерухомости» [117].

Водночас Коломиєць зазначав, що «упорядкування колодяжанської справи не виглядає на справу легку».

«Найпевніше, – писав він, – прийдеться правно поставити справу так, що маєток ліквідується, цебто парцелюється. За набудців треба уважати тих колодяжанців, що в цей чи інший спосіб на землі Вашій сіли, підрахувати, що кожний з них заплатив, а що ще винен і тоді запропонувати їм вирівняння належности. Про стягнення одноразово більших сум трудно мріяти, бо суд старатиметься інтереси Ваші [порівнювати] з платничою спроможністю боржників і, напевно, розложить суми до заплачення на рати.

До всього дійде ще один клопіт: адже не у всіх випадках, коли продавалося землю, робилося формальні документи, а ще більше було випадків, коли видавалося посвідки на суми, яких готівкою не отримувалося. Для суду такі посвідки мають вагу, і то не на Вашу користь. Ще гірше справа буде представлятися в тих випадках, коли треба буде спиратися на свідків: гад буде тягнути за гадом, а фальшива присяга для суду є доказ вартісний.

А тепер візьміть під увагу позицію самих колодяжанців супроти такого процесу: адже вони є досить таки бандитські фігури і адвокати напевно будуть числитись з цією обставиною. Я, наприклад, ствердив, що самої назви Колодяжне вистачає, щоб адвокат завагався й поспішив порадити звернутися до когось іншого з його колег. Це, очевидно, не є істотне, але свою вагу має» [118].

Зваживши на трудність справи, малі шанси на відновлення справедливостi, нехіть до судової тяганини з селянами-орендарями, зрештою, брак коштів, Юрій вiдмовився від спадщини. Не останню роль у цьому рішенні відіграла Наталія Косач, яка виявила повну байдужість до спадку й знеохочувала своїм настроєм сина [119]. У результаті цього

«тривожна вістка рознеслася між українським жіноцтвом у Львові: дійшло до його відома, що садиба Лесі Українки в Колодяжному біля Ковеля виставлена на продаж і може перейти в чужі руки. Домівка, де виросла, де жила і творила наша геніальна поетка, місце, яке повинно стати предметом національного культу всіх українців – може пропасти для нас і для майбутніх українських поколінь, може бути спрофановане чужими йому людьми і справами» [120].

Чому створений з ініціативи Константини Малицької комітет не зміг придбати виставленого на продаж будинку, з’ясувати не вдалося.

Таким чином, усі будівлі були зруйновані, садиба розорена, стерлися косачівські сліди на 471 десятині їхньої землі в Колодяжному. Лише груша, посаджена Михайлом Косачем, і два кущi кизилу переживуть усі лихоліття і людську байдужість. А через тридцять років вимушеної політичної eміграції Юрій Косач відвідає свою малу батьківщину, вклониться могилі батька й, не знайшовши навіть стежки, яка лишилася б від родинного маєтку, не стримається – в хаті свого приятеля Михайла Дмитрука схилить голову на стіл і заплаче…

Примітки

17. У книзі «Стара Волинь і Волинське Полісся» Олександр Цинкалавський пише, що в «16 ст. в 1583 р. згадується К[олодяжне], яке належало до Миляновичевських маєтків рос. eмігранта кн. Андрія Курбського…» – Т. І. – С. 523. О. Ошуркевич датував першу згадку 1537 р.

18. У Ковелі в той час посаду голови з’їзду мирових посередників займав М. П. Карташевський.

19. До 1882 р. колодяженська земля була в оренді.

20. Спогади про Лесю Українку. – К.: Дніпро, 1971. – C. 51.

21. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… – Нью-Йорк, 1970. – C. 46.

22. Населення села збільшилoся за рахунок близького розташування від міста Ковеля, яке саме тоді розвивалось як важливий транспортний вузол в економіці царської Росії.

23. Олександр Цинкаловський подав інформацію початку 1920-х років, згідно з якою в Колодяжному було «50 домів і 266 жителів». (Олександр Цинкаловський. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег, Канада, 1984. – Т. 1 – С. 523).

24. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 160.

25. Приміщення, де в теплу пору року зберігався загорнений у солому і присипаний землею лід, який використовували для охолодження.

26. Продовження ганку добудували значно пізніше, ймовірно у 1893 р., про що сповіщає Оксана Косач сестру Ольгу: «У нас построїли новий ганок, до парадного ганку пристроїли аж під вікно. Ми вже там пили чай» («Листи так довго йдуть…»: Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі. – К. : Вид. цeнтр «Просвіта», 2003. – С. 253).

27. Частина Косачівської бібліотеки згоріла в серпні 1915 року при наступі німців, а рештки її розібрали селяни на розпал після смерті останнього власника маєтку Миколи Косача. Певні відомості про бібліотеку можна знайти у книжці М. Зерова «Леся Українка». В. С. Черняк у передвоєнні роки побачила у шевця свого села Дубове біля Ковеля прижиттєве видання творів В. Бєлінського в розкішній оправі (Собрание сочинений В. Г. Белинского под ред. Н. Д. Носкова с жизнеописанием писателя, портретами, рисунками, относящимися к его жизни, и с 25 отдельными портретами русских писателей. С.-Петербург). З’ясувалося, що швець придбав її та інші книжки в одного з жителів с. Колодяжного на самокрутки. Таким чином, була врятована єдина книжка з Косачівської бібліотеки у Колодяжному, яка нині зберігається в Музеї Лесі Українки ВНУ в м. Луцьку.

28. Його спіткала найсумніша доля. У 30-ті роки тут містилася школа, яка належала до гміни. У 1943 році німці розібрали будинок і, за свідченням колодяжненців, вивезли дерево на десяти підводах, за однією версією – для мощення доріг, а за іншою – в Німеччину.

29. Леся Українка. Документи і матеріали. 1871–1970. К.: Наук. думка, 1971. – C. 24.

30. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 470.

31. І. Косач-Борисова. Колодяжне (до біографії Лесі Українки). У кн.: Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – С. 166.

32. Іван Денисюк, Тамара Скрипка. Дворянське гніздо Косачів. НВТ «Академекспрес», Львів, 1999. – С. 181.

33. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 307.

34. У Росію крокет прийшов з Англії на початку 1870-х років і одразу став однією з найпопулярніших ігор, головним чином як спосіб відпочинку та розваги аристократів. Гра в крокет вважалася неодмінним атрибутом культури їхнього побуту. При благоустрої дворянської садиби впорядковувалась крокетна площадка як обов’язковий елемент присадибних парків.

35. П. А. Косач починає лист до Лесі від 20.06.1889 р.: «в Колодяжном под каштаном в 2 часа дня». І наприкінці листа зазначає, що «oбідаємо і п’ємо чай під каштаном…» ( «Листи так довго йдуть…» – С. 46–47).

36. Див. лист О. П. Косач до М. Косача б/д. – ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 437.

37. «Великий» дім після народження молодших дітей було добудовано (див. фото № 299). Ймовірно, саме тоді було реконструйовано вхід у дім з двору, про що пише Оксана Косач у листі до сестри Ольги: «Той ганок, що під каштаном, розкинули зовсім» («Листи так довго йдуть…» – С. 254).

38. Дату встановлено на підставі листа Михайла Косача до матері від 4 серпня 1890 р.

39. ВР ІЛ. – Ф. 2, од. зб. 1569.

40. Спогади про Лесю Українку. – К.: Дніпро, 1971. – С. 98.

41. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 885.

42. Неточність: кольорове скло у віконних рамах було в будинку в Зеленому Гаю, і стіни мали колір рожевий і голубий.

43. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 310.

44. Лист І. Косач-Борисової до працівників Київського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

45. У родині цю кімнату називали салоном, очевидно тому, що тут відбувалися літературні читання, музичні вечори.

46. Лист І. Косач-Борисової до працівників Київського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

47. Хатами на Поліссі називають кімнати.

48. Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т. – Т. 10. – С. 125.

49. Під час Першої світової війни тут знаходилася польова пошта, а в 1919 році, за спогадами Ю. Косача, «дуже коротко містився штаб північно-західної групи української армії, а в 1920 році місцевий виконком». У першій пол. 1930-х років будинок дістався колодяжненцю Пилипу Силюку. Уже в той час Лесин «білий» флігель вимагав кардинального ремонту. У 1938 р. будинок був «обдряпаний, напіврозвалений, покритий соломою (колись було гонтами), з заліпленими глиною і забитими дошками вікнами, без ганків, яких одні рештки вживають на сaж, чи щось подібне…» (Вістник. 1938. – Т. ІV. – С. 836).

У тому ж році громадськість Західної України, особливо жіноцтво, порушила через пресу питання про викуп «білого» будиночка, ремонт і збереження його. Почали збирати пожертвування для цієї почесної cправи. У травні 1941 року було вирішено організувати в цьому приміщенні музей. Газета «Радянська Волинь» 16 липня 1944 року в статті «В селі Лесі Українки» писала:

«…їдемо до місця, де жила письменниця. Перед нами купи каміння. Тут був будинок, в якому жила Леся Українка в молоді роки. Будинок зруйнували німці… Поруч другий невеликий будиночок. В ньому Леся Українка писала свої твори. Цей будинок спустошений до невпізнання: знесена веранда, обдерті стіни, поламана підлога, продірявлений дах. Понищено фруктовий садок».

Збереглося багато фотографій знищеної садиби 1943 р. У 1948 р. майстри-будівельники з Колодяжного на місці «білого» флігеля збудували його копію (двi кімнати), значно відійшовши від первісної оригінальної архітектури. Особливo зазнало довільних змін відтворення веранди. За спогадами Олени Силюк, дочки останнього господаря будинку, веранда була з білої берези, за розміром вужча, мала два виходи зі східцями. У підвальне приміщення, так звану пивницю, у якій Косачі зберігали фрукти й вино, був також вхід з третьої кімнати, Ольжиної. 1949 року у відбудованому таким чином флігелі-копії розмістився музей-бібліотека Лесі Українки на громадських засадах.

50. За деякими джерелами, не рeкoнструював, а побудував на місці старої селянської хати новий дім.

51. Лист П. А. Косача до дружини. – ВР ІЛ.– Ф. 28. – од. зб. 1061.

52. У «сірому» будинку з 15 вересня 1912 року Микола Косач відкрив школу для сільських дітей. Незадовго до смерті Миколи будинок зайняв мешканець Колодяжного Олексa Федчук. У середині 1950-х років власник розібрав будинок і переніс на інше місце, поруч iз садибою. (Приблизно на тому ж місці зробили копію «сірого» домика, теж дуже приблизну, і в 1958 році відкрили літературну частину музею. 1981 року відтворено інтер’єр трьох кімнат: спальні, вітальні, кабінету Петра Косача).

53. ВР ІЛ. – Ф. 28. – од. зб. 870.

54. У листі до матері Ольга звітує: «Огірків ми насолили дві бочки. Варення я зварила ще з слив, райських яблучок і барбарису, і повидла сливового наварила досить багато. Намаринувала теж дві банки слив» (ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 972).

55. Лист П. А. Косача та його дочки Ольги до О. П. Косач від 24.04 1889 р. – ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 960.

56. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 1057.

57. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 1052.

58. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 161.

59. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 161.

60. Там само. – С. 160.

61. Лист О. П. Косач до сина Михайла б/д. – ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 465.

62. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 438.

63. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 228.

64. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 463.

65. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… – C. 285–286.

66. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 973.

67. Там само.

68. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 442.

69. Спогади про Лесю Українку… – С. 327.

70. Микола Косач у листі до сестер Лесі та Ольги від 15.02 1894 р. писав, зокрема, про хрестини хлопчика служниці Карольки, на які «стілько, що страх гостей приїхало, що не помістилися на одному столі, то поставили два». («Листи так довго йдуть…» – С. 80).

71. Ліси коло сучасного Колодяжного, великою мірою винищені під час Другої світової війни та в повоєнний період, на жаль, не дають жодного уявлення про праліси, які шуміли тут у часи Лесиного дитинства.

72. Спогади про Лесю Українку… – C. 97.

73. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 161.

74. Спогади про Лесю Українку… – C. 327.

75. Докладніший звіт про видатки подано в листі П. А. Косача до дружини від 19 січня 1898 р.:

«Из 205 р. дек[абрьского] жалованья издержал: отцу 40 р., Леси 50 р., cтрах[ование] cтроен[ий] 62 р., и 51 р. сборов за Колодяжное. Итого 203 р. Едучи в Киев, я взял для тебя 900 р. Гришиных. Из них: выслал в Ялту 100 р., внес в банк за Колод[яжное] и Торчин 415 р., хозяйке 10 р., Ольге Ан. [Лысенко] 15 р., за дрова 10 р., туфли 1 р., колоши 2 р. 25. Сласти 3 р. 50. Лиля и Ок. 3 р. 47 , Лили на Крещ[атик] 3 р., выставка 75 к. Театр 1 р. 50. Книжки 6 р. 85. Порм. 1 р. 10. Обеды и лавоч[ник] 16 р. Зори штаны 4 р. Вино 1 р. 50. Стаканы 1 р. 80 к. Бумага 70 к. Кружево, ленты и иже 1 р. 40. Свечи 1 р. На праздники дворн[ику], кух[арке] и др. 3 р. 30. Детям 6 р. 20. Перчатки, конверты 2 р. 20. Киев[ская] Ст[арина] 10 р. Дорога моя туда и обратно 25 р. Уплатил долгу 50 р. И оставил Лиле 145 р. Итого + 841 р.». – Ф. 28, од. зб. 1078.

76. Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т… – Т. 10. – С. 355.

77. Оксана Забужко, посилаючись лише на спогади Ольги Косач-Кривинюк, робить висновок:

«… бути дитиною такої матері – занадто велике й суворе ціложиттєве випробування, і не всім “Косачатам” вдалося вийти з нього ненадламаними». // Оксана Забужко. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. К.: Факт, 2007. – С. 433.

78. Косач-Кривинюк О. Батько Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку… – С. 36.

79. Звісно, небажана вагітність засмучувала Ольгу Петрівну як факт. Зокрема, в листі до матері вона зізнається, що появою Ізидори були невдоволені навіть старші діти. Однак народження дітей було не лише її материнським обов’язком, але й щастям. Небажана вагітність Ольги Петрівни ніяк не позначалася на ставленні до дітей, як здавалося Ользі Косач-Кривинюк. Адже й у ті часи були штучні способи переривання вагітності, до яких, зокрема, вдавалася її кума Вишенська.

80. ВР ІЛ. – Ф. 28. – од. зб. 468.

81. Опис її зборів до Відня на операцію доньки Лесі проливає інше світло на родинні взаємини й характеристики:

«Укладалась я звечора, плачучи в закаморках, папа розкладав пасьянс; ну, гаразд, се ще нічого. Але в 9-ій годині дзвiнок: заїхав Меркулов і, не скидаючи хутра, кликнув у клуб на вінт. Папа спитав мене: “Не нужен ли я тебе для укладки?” (звичайно, я сказала, що не нужен). I після сього запитання він переодівсь і поїхав з Мерк[уловим] у клуб; в прихожій глянувши на мою фізіономію спитав: “Ти не довольна?”

Пробило вже другу год. ночі, – його ще нема. Се тяжка образа, котрої я не забуду ніколи, навіть не прощу. Часом можна простить, та не забуть; але сеї образи ні простить, ні забуть не можна. Невже коли нема чого “помочь в укладке”, то більше ні для чого не треба бути останні години з тими, хто їде так непевно і навіть на непевний строк? Початок 4-ої години. Папа вернувсь. Слуги спали, я одчинила. “Не брани меня!” – мовив папа ввіходячи. Невже він боявсь, що я, як торговка, накинусь. Як мало він до сеї пори знає мене. Власне, найтяжчі образи ховаю найглибше. Після будуть получаться сякі й такі немарані листи у Відню, але ті листи варті шеляга!» (ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 461).

Натомість О. Косач-Кривинюк у примітці до недрукованого тексту «З моїх споминів» пише:

«Пам’ятаю, як відправивши Лесю з мамою в подорож до Відня, як тоді думали, на операцію, він (П. А. Косач. – Т. С.) замкнувся в своїй хаті і я чула крізь двері, що він розпачливо ридає з жалю та турботи за Лесю».

82. З останніх «сенсаційних» публікацій на цю тему довідуємося, що «з боку Олени Пчілки були навіть банальні жіночі ревнощі. Петро Косач змушений був виправдовуватись». // Любов Мержвинська. Петро Антонович Косач – друг, порадник, опора, коханий Олени Пчілки. С. 109–112.

83. «M–elle Герман! Поставляю Вам на вид, что нахожу и для Вас и для меня неблаговидным Ваше (закресл. в оригіналі. – Т. С.) ту форму, которую приняло Ваше знак[омство] с моим мужем. Ни я, ни дочери мои визиты Вам не отдали (тобто не відповіли візитом на візит. – Т. С.); в виду этого препровождение времени с моим мужем за кофием (закресл. у рукопису. – Т. С.) во время его визитов к Вам в Вашу девичeскую холост. oдинокую (закресл. в оригіналі. – Т. С.) квартиру являются несколько странными. Не угодно ли Должно дум[ать], что /нрб/ если у Вас из вежливости перед Короткевичами, – которых прият. их состоите; если продолжиться связь, то конечно потому, что Вы должно быть усиленно приглашаете его. Не угодно ли (закресл. в оригіналі. – Т. С.) Вам оставить моего мужа в покое…» (ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 333).

84. ВР ІЛ. – Ф. 28. – од. зб. 1056.

85. Іван Денисюк, Тамара Скрипка. Дворянське гніздо Косачів… – С. 187–188.

86. ВР ІЛ. – Ф. 28. – од. зб. 904.

87. ВР ІЛ – Ф. 28, од. зб. 1095.

88. Там само.

89. Іван Денисюк, Тамара Скрипка. Дворянське гніздо Косачів… – С. 188.

90. Іван Денисюк, Тамара Скрипка. Дворянське гніздо Косачів… – С. 188.

91. ВР ІЛ. – Ф. 28. – од. зб. 909.

92. Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1975–1979. – Т. 10. – С. 125.

93. Лист О. Шимановської до працівників музею Лесі Українки у Києві. КМЛУ. – Кн. 736, а-316.

94. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 239.

95. Нині входить у межі міста Дніпропетровська.

96. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 7.

97. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 162.

98. Там само.

99. Неточність. Портрет Лесі Українки Ф. Красицький виконав у Зеленому Гаю в 1904 р.

100. Ці портрети нині експонуються в меморіальній частині Музею Лесі Українки в Києві.

101. Книга пісень Гайнріха Гайне. Переклад Лесі Українки і Максима Славінського. Передмова Олени Пчілки. Львів, 1892. Стор.V+VІІ+одна порожня+ 103 +1 порожня. Цікаву думку з приводу тандему перекладачів висловив у недрукованій статті про М. Славінського М. Д. Антонович:

«Пригадую, коли я підлітком прочитав ці переклади, я вперше довідався, що вірш “Коли розлучаються двоє” – не українська народна пісня, а вірш Гайне, перекладений М. Славінським. Як звичайно в таких випадках, я пішов до батька, хресною матір’ю якого була Олена Пчілкa, центральна фігурa українського жіночого відродження перед Першою світовою війною. Мене в першу чергу цікавило, чому Леся Українка зійшлася саме з Максимом Антоновичем для такої справи.

Батько пояснив мені, що Леся Українка була надто великим поетом, і тому в неї, як перекладачa, часто були зв’язані руки, а другорядний поет Славінський без труду вжився в чужі думки і передавав їх легко українською мовою. Леся Українка була неперевершена як оригінальний співець, а Славінський потребував інспірацій інших. Може, мій батько трохи гостро оцінював Славінського, але його думки мали багато слушности» (Архів автора).

102. 1906 року Петро Косач писав доньці Ользі:

«В целях пополнить свою кассу при нещасной пенсии я начал здесь лесные операции и очень рад, что приехал ко мне Микола, бо убедился, что здоровье мне уже не служит по-старому […]» («Листи так довго йдуть…». – С. 201).

103. Про це йдеться у документі: Исполнительный лист на ввод во владение недвижимым имением состоящем при с. Колодяжном Ковeльского уезда составленный 17 апреля 1912 г. Луцким окружным судом. КМЛУ Кн. 1353/а – 357.

104. У духовному заповіті Косача, складеному 17 січня 1909 р., зазначено: «471 дес. 1056 кв. с. при д. Колодяжно Любитовской волости, Ковельского уезда Волынской губернии и […] 188 дес. 81 кв. c. в дачах г. Мглина, д. Войтовки и хутора Черноручья, Мглинского уезда Черн[иговской] губ.» (ВР ІЛ. – Ф. 28, oд. зб. 2111).

105. ВР ІЛ. – Ф. 28, oд. зб. 958.

106. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 958.

107. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 929.

108. «Боюся, що Микось повторить історію життя папи або, ще гірше, дяді Гриші. Не ведеться мужській половині роду Косачів, ще гірше, ніж жіночій, бо нас хоч подружжями доля так не обижає, як їх» (Лист до Ольги Косач-Кривинюк від 20 вересня 1912 року. У кн.: О. Косач-Кривинюк. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. Нью-Йорк, 1970. – С. 857–858).

109. «Листи так довго йдуть…». – C. 105–106.

110. Аріадна Труш із родиною відвідувала Колодяжне й раніше, про що свідчить лист Юрія Косача до родичів у Кам’янець-Подільський від 6 червня 1923 р. (ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 2074).

111. Спогади про Лесю Українку. – К.: Рад. письменник, 1963. – С. 125.

112. Посмертні згадки. Микола Косач // Діло. – 1937. – 10 лип. – С. 8.

113. У сучасній будівлі, яка є приблизною копією «сірого» будинку, цієї кімнати немає.

114. У 1938 р. 40 750 кв. м. садиби опинилось у руках таких людей: 230 – І. Кушнірук; 300 – Іван Баран; 1008 – Пилип Силюк; 16 336 – Юзеф Вребель; 2711 – Олексa Федчук; 1665 – шкільний наділ; 3100 – Олексa Федчук; 5482 – Іцко Померанц; 6047 – Ігор Сакевич; 3871 – Олексa Федчук. Ізидора Косач-Борисова у листі до сестри Ольги від 21.05 1941 р. пише:

«Ще, будь ласка, спитайте у неї прізвище (і запишіть) отих падлюк, що Микося обшукали, бо я забула, а вона, мабуть, пам’ятає, і отого “чоловіка” Наташиного (І. Сакевич. – Т. С.) і другого, що його рідня вмостилася у сірий домик (О. Федчук. – Т. С.)». («Листи так довго йдуть…» – С. 274).

115. Посмертні згадки. Микола Косач … – С. 8.

116. У гімназійні та студентські роки Микола залюбки літував у Колодяжному, а в Зеленому Гаю бував лише принагідно, коли Олена Пчілка бодай на коротко збирала разом усю родину. Про Миколину прив’язаність до Колодяжного свідчить і родинна іконографія. На жодній груповій світлині, виконаній у Зеленому Гаю, його немає.

117. ЦДАВО України. – Ф. 4462, oп. 1, cпр. 4.

118. Там само.

119. Коломиєць писав Косачеві 7 липня 1937 р.: «Розважання Н[аталії] Гр[игорівни] на темaт маєткових справ ціхує знеохота й резигнація, але мені здається, що це неслушно». – Там само.

120. Викупно дому Лесі Українки. Культ великої поетки об’єднує українське жіноцтво. // Жінка. – 1937. – Ч. 19–20. – C. 2.