Микола Косач

Тамара Скрипка

Знаний і незнаний брат Лесі Українки

Микола Петрович Косач народився 3 вересня 1884 р. в Колодяжному, в кімнаті “великого” будинку, до вікна якої зазирали стиглі плоди райської яблуньки. Новонародженого охрестили 4 січня 1887 р. в Свято-Миколаївській церкві с. Волошки. Хрещеними батьками були Микола Лисенко й дружина голови Ковельського з’їзду мирових посередників Марія Карташевська [Держархів Волинської обл. – Ф. 35, оп. 2, спр. 860, арк. 2]. Раннє дитинство другого в родині Косачів хлопчика минуло в теплій, світлій атмосфері. Микола ріс оточений ласкою та любов’ю батьків, брата й сестер. Його обдаровували справжнім каскадом пестливо-здрібнілих імен і прізвиськ: Кухота, Кухоточка, Кох, Кохіня, Кукота, Миколочка, Микось, Микунько і, нарешті, “довша Гусь” – на відміну від “Гусі коротшої” – Дори. Микось і сам, як кожна дитина, “словотворив”, а його “неологізми” переймала вся родина й застосовувала в родинному лексиконі. Так, у листах Лесі Українки й Олени Пчілки часто трапляється жартівливий вислів “кна-кна”. Виявляється, це – зі словотворчості Микося [Ольга Косач-Кривинюк у нотатці «Імена, назви, прізвища, прозвища, слова (специфічно вживані в родині Косачів), що зустрічаються в “Хронології життя і творчости Лесі Українки”» пише: “Кна-кна – дитяче слово брата Миколи, так він називав усе тонке і довге (найперше черв’яка), між іншим, брата Михайла, що був тоді височенький і тонкий, особливо в гімназіальному мундирі. Отже, Михайло був перша кна-кна, а за ним усі молоді хлопці” (Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка. – Нью-Йорк; К.: Факт, 2004. – C. 46)]. Він по-своєму осмислював природу. «Як ішов град, то Кох злякався, плакав і кричав: “Бе, досць!”. О явлениях природы Кох має своє поняття, так: грім гримить – то хрущ гуде (певно, через те, що під каштанами хрущі завжди дуже голосно гудуть), хмари – дим; що град листя позбивав, то Кох думає, що то курка поїла, вітер – що то Ліля дмухає, і т. д.», – в листі до брата Михайла (травень 1888 р., Колодяжне) [Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 10. – C. 21].

За маленьким потішним Микосем Леся тужила, коли доводилося покидати свій дім, свій сад і подаватися з Колодяжного в інші краї. Щоразу слала йому привіти, а інколи, цілуючи всіх, особливе почуття виявляла до наймолодшого члена сім’ї: “а надто Кахоточку голубочку, татаренятко моє любе, щиро цілую і ще бахчисарайську нову сумку обіцяю”, – у листі до матері від 9 липня 1891 р. [Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т… – Т. 10. – С. 94.]

Кожен самостійний крок, кожне досягнення Микося, про які повідомляли в листах батьки або сестри, викликали в найстаршої сестри захоплення й радість. Напевно, її листи читали дитині – батькам неважко було вловити їхній дидактичний підтекст. Посіяв, наприклад, Микось на своїй грядочці редьку – Леся хвалить: “будем їсти”. Або: “Я дуже рада, що Микось вивчився плавати, а то було зовсім бог зна що, як голова переважувала. Бо як таки хлопець і щоб не вмів плавати!” [Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т. – Т. 10… – С. 256.] ( з Владаї від 3 вересня 1894 р.).

Микось залюбки бігав босий по зарошених травах Колодяжного, тоді ще оточеного диким лісом. “Дичали” на лоні природи й Косачеві діти – кожне по-своєму. Микось уперто не хотів сидіти в хаті, коли вже в повітрі “снігом пахло” (його вислів). “Ой, здичів, здичів наш Миколочка!” – його Леся й у тому ж листі до матері з Одеси (від 18 липня 1889 р.) додавала: “А мені вже скучно за своїми дикими неграми”. “Дикі негри” в родинному лексиконі – то засмаглі, обвіяні вітрами діти, яких виховувало сонце.

В одному листі Леся Українка зафіксувала психологічний портрет Микося: побачивши брата на фотографії, зауважила, що вираз обличчя в нього такий, як під час слухання казки. Мабуть, вона теж йому ті казки розповідала. “Наш Микось – чистий маляр”, – не нахвалиться ним перед Драгомановими. Тяглася дитина й до музики. “Ніхто якось не думав про те, щоб учити грати на фортепіяно Миколу, – згадувала сестра Ольга, – а тітка Олександра в цей свій приїзд почала його вчити, а тепер вчить сестра Ольга і не нахвалиться його охотою і здатністю до цеї науки” [Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк, 1970. – ].

«Микола був здоровий, міцний хлопчик, м’якого характеру, ніяковів з дорослими, але в дитячому товаристві досить балакучий і дотепний. Любив природу, завжди мав у себе диких тварин і доглядав їх дуже пильно. Як мав десять років, то вже добре їздив верхи і свого коня сам доглядав, любив і жалував його так, що, бувало, їде кудись, а як зобачить десь дуже гарну траву при дорозі, то злізе, розгнуздає й попасе коня. На Шевченковому святі у нас в родині він сам за своїм вибором декламував вірш “Гей у мене був коняка…” Захоплювався пригодницькою лектурою і героїкою», – згадувала інша Миколина сестра, Ізидора [Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія…. – C. 165.].

То Леся, то Ольга керували педагогічним процесом у їхній домашній школі. Ольга була суворіша за Лесю. З дітьми Косачів жив і вчився після батькової смерті й Зоря Драгоманов, їхній кузен, який паризькі школи змінив на київські. “Тепер я буду начальником учебної команди, бо Ліля думає провести зиму з папою у Колодяжному… Ми тут живемо en petite comite [Малою громадою (франц.).], мама, я, Оксана, Зоря і Микось”, – 19 вересня 1898 р. з Києва Людмилі Драгомановій до Софії [Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т… – Т. 11. – C. 63.]. До “команди” долучилася згодом і наймолодша Косачівна – Дора.

Свого другого сина батьки з першого класу віддали до школи, сподіваючись, що в Київській четвертій гімназії, у якій директором був їхній знайомий Микола Стороженко, син здобуде кращу освіту, ніж із домашніми вчителями. Навчався Микола нерівно: то без іспитів переходив до наступного класу, то надолужував шкільні прогалини з репетиторами. Раптове переселення з тихого села у гамірне багатолюдне місто не могло не відбитися на внутрішньому житті вразливого хлопчика. Спочатку він уникав товариства, замкнувся у собі. «Микось ще не звик до городських звичаїв, багато чого боїться і смущається. Як побачить скількох гімназистів, переходить на другий бік вулиці. Оксана сміялася з цього, а він: “І ти б тікала, коли б тебе міноноскою називали”. Так назвав його якийсь гімназист» [Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія життя і творчости… – ]. Пізніше, побачивши на морі міноносці, Леся згадає цей випадок і запевнить вразливого брата, що між ним і міноноскою жодної схожості немає.

Але Микола, як кажуть на Поліссі, швидко “вилюднів”. Його авторитет серед гімназистів з часом зріс: образи змінилися подарунками [Див. лист Ольги до Лесі від січня або лютого 1899 року: “Листи так довго йдуть…” – С. 67.]. Микось почав займатися спортом, захопився велосипедними гонками. Серед гімназійної молоді знайшов приятелів-однодумівців, зокрема земляка В’ячеслава Липинського. Обоє були членами громади середньошкільників, до якої належали учні київських чоловічих і жіночих гімназій, Колегії Павла Ґалаґана, реальних училищ і Київської духовної семінарії. Микола Ґалаґан у спогадах про цю громаду періоду 1900–1902 рр. називав Миколу Косача серед інших відомих у майбутньому громадсько-політичних діячів – В’ячеслава Липинського, Бориса Матюшенка, Володимира Чехівського, Насті Грінченко, Світозара Драгоманова, Лева Юркевича [Ґалаґан М. З моїх споминів. – К.: Темпора, 2005. – С. 93].

Про зміцнення родинних зв’язків, виховання довіри, відвертості, щирості у стосунках між дітьми безнастанно дбала Леся Українка, яка вирізнялася витонченою тактовністю, пошануванням індивідуальності кожного з членів сім’ї, а водночас вимогливістю й принциповістю у справах порядності й чесності. Їй доводилося враховувати, з одного боку, особливості його перехідного віку, а з другого – те відчуження, яке виникало з дистанції тринадцяти років. На вікові особливості списує Леся те, що Микола, як і його кузен Зоря, не любив писати листів: «Біда з такими хлопцями-підлітками! От хоч би і наш Микола, він як напише за півроку два листи, то вже “подвиг силы беспримерной”» [Українка Леся. – Т. 11. – C. 122.].

Листування в ті часи було неодмінним атрибутом культури кожної інтелігентної родини й виконувало різні функції. Велика сім’я Косачів була у постійних роз’їздах, жила в Колодяжному, Києві й Гадячі, а Леся до того ж мешкала на трьох континентах – в Європі, Азії (на Кавказі) й Африці (у Єгипті). Звісно, листувалися й Микось із Лесею. Перший лист, у якому брат інформував сестер Лесю та Лілю про господарські справи, він написав у дев’ять років [“Листи так довго йдуть…” – С. 78.]. Та більше про їхні взаємини довідуємося не з Миколиних листів, а з листів поетеси до інших адресатів – матері й сестер. У них Леся Українка постає як чуйна вихователька свого найменшого брата, як блискучий педагог узагалі. Якось той підлітком зайнявся дрібною торгівлею з товаришами, й це вельми насторожило Лесю: чи не вчиться її брат користолюбства, обману слабших і менш розвинених розумово дітей? Вона переказує рідним, щоб дали Микосеві зрозуміти, що такий “гандель”, така поведінка – не в традиціях їхньої сім’ї. Натомість безмежно раділа, коли між нею і братом налагоджувалися нормальні взаємини, зникало певне відчуження.

«За сей час що було приємного, – писала Леся у листі до сестри Ольги від 20 жовтня 1904 р. з Києва, – то се те, що Микунька якось “розговорився” зо мною і тепер часто розказує про свої справи й інтереси, радиться де в чому і взагалі відноситься з довір’ям. Через те я його більше пізнала і до певної міри бачу вже, який він. Славная Микуня! Уже спустив з себе гімназичне напускання індиферентизму не в пору, що так нас часом коробило, простіше і щиріше став відноситися до справ і людей. Шкода тільки, що його думка не завжди поспіває за вчинками, а життя не жде і не дає йому потрібного для думання часу, через те він нераз сам признається, що в душі він сам ще не рішив того, в чому приходиться переконувати і підтримувати інших, покладаючи на те немало енергії. Але се, здається, не з одним так діється. Та все-таки шкода. При нагоді стараюсь помогти йому думати, але се діло тонке, і я стережуся всякого нахрапу та менторства, щоб равлик знов не сховався в черепашку. Та вже добре й те, що ми “познайомились”, – мене каменем гнітила наша “незнайомість”» [Українка Леся. – Т. 12. – C. 115–116].

Чи ж знала тоді Леся, що братова звичка діяти швидше, ніж думати, яку вона спостерегла, відіграє фатальну роль у його долі?..

Виріс Микось вельми оригінальною та симпатичною постаттю – чесним, щедрим і гуманним. Проте, одержавши старанне “косачівське” виховання, був натурою роздвоєною, не зреалізував повністю своїх можливостей, неначе Лукаш із “Лісової пісні”.

У 1903 році Микола Косач закінчив гімназію і вступив до Київського політехнічного інституту. Студентом захопився ідеями соціал-демократів, цікавився соціалістичною літературою і в Київському окружному комітеті партії мав псевдо Яким.

Юрій Косач у короткій батьковій біографії писав, що той іще 1904 року був членом Київського окружкому РСДРП. “Брав участь у студентських демонстраціях і заворушеннях; у роки реакції вів революційну діяльність на Волині, був учасником координаційних з’їздів і конференцій РСДРП і ППС” [За синім океаном. – 1963. – Ч. 6. – С. 9.].

Відомо, що під час обшуку на квартирі Косачів у ніч на 17 січня 1907 р. поліція знайшла 121 брошуру політичного змісту. На вісімдесяти з них стояли ініціали “Н. К.” – “Николай Косач” [Сарбей В. Протокол жандармського обшуку на квартирі Лесі Українки в Києві // Леся Українка: Публікації. Статті. Дослідження. – К.: Наук. думка, 1984. – С. 262–291.]. Власник цих видань перебував тоді на іншій квартирі. Заарештували сестер – Ларису й Ольгу.

“Наша молодь, – згадувала Ізидора Косач-Борисова, – брат Микось, Зоря Драгоманов та й інші, що належали до різних революційних партій, – почувалися ніяково із-за того, що не їх арештували, а їхніх старших – батьків, матерів, сестер, яких вони вважали за поміркованих, лояльних до влади і взагалі легковажили їхньою діяльністю на громадській ниві” [Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія… – C. 223].

Восени того ж 1907 року Микола Косач одружився з Наталією Дробишевою (Дробиш). Здобувши фах інженера-агронома, у 1912 році він оселився в родинному маєтку в Колодяжному, служив повітовим агрономом у Ковельському повіті й членом повітової земської управи (1912–1914), а згодом її головою. Тоді ж мав намір виставити свою кандидатуру до губернської думи, та змінив плани через обшуки в нього і його найближчого приятеля Володимира Просяниченка.

Юрій Косач у згаданій біографії батька інформував про його участь у світовій війні: Миколу Косача двічі відзначили “за хоробрість на передових лініях Західного фронту в 1915 і 1916 рр.”. 1917 року він – “голова Ради робітничих і солдатських депутатів Прифронтової (Сарненської) округи”. «Влітку того ж року – Житомирський, а згодом Ковельський комісар. Делегат від Волині на т. зв. “Державну нараду”, в Москві, влітку 1917 р. Восені 1918 р. арештований німецько-гетьманською владою за діяльність проти окупантів разом з іншими діячами Волині – М. Луцкевичем, М. Кухаренком і ін. В 1919 р. ув’язнений польською окупаційною владою. В 1920 р. – комісар при штабах XIV і XVI корпусів Червоної армії в Рівному і Ковелі для територій визволених від білопольської окупації» [За синім океаном… – С. 9.].

Наскільки ця інформація відповідає дійсності, судити складно через відсутність архівних документів. Вочевидь, син намагався “вичервонити” біографію батька, так би мовити, зріднити його з радянською владою, яка фінансувала редагований молодшим Косачем журнал “За синім океаном”. Проте деякі дані збігаються з тими, що подає у посмертній згадці про Миколу Косача Авенір Коломиєць, який добре знав його самого, його життєві обставини, відвідував Колодяжне у 1920–1930-х роках, приятелював із Юрієм, підтримував контакти із Наталією Косач.

[Авенір Коломиєць (1905, Волинь – 1946, Австрія) – письменник, драматург, режисер, мовознавець, редактор, організатор дитячих театрів, громадсько-політичний діяч. Людина складної і трагічної долі, пройшов через тяжкі випробування “покути і прозріння”. Наприкінці 1920-х років разом із Юрієм Косачем захопився лівими ідеями, за які заплатив дорогу ціну. В передсмертній записці (чи не єдиному документі, який зберігся з його архіву) писав: „Захоплення ідеєю ком[унізму] звихнуло всю мою кар’єру, зіпсувало все моє життя. Які чудові можливості відкривалися переді мною, коли я був в університеті! Адже коли я занехаяв диплом, то тільки завдяки цьому захопленню. Коли я звинув свою літературну кар’єру, то також тільки завдяки цьому. Коли я не пішов по науковій стежці […], то спричинило це тільки ком[уністичне] збочення. Навіть як людина я стався менш вартісним у очах інших, про мене почали говорити, що я – запроданець і зрадник тільки завдяки моїм надіям на перемогу правої ідеї ком[унізм]у” (Архів-музей ім. Д. В. Антоновича Української вільної академії наук у США. – Фонд Авеніра Коломийця (№ 221).]

Зокрема, Коломиєць пише, що Микола Косач у 1917 році за Тимчасового уряду був «повітовим комісаром на Ковельщину і делегатом на Установче зібрання (“Учредительное Собрание”)». Та після жовтневого перевороту адміністративний апарат, призначений Тимчасовим урядом, перестав діяти і влада перейшла до Української центральної ради та її адміністрації. Відтак Косач активно долучився до поширення “Просвіт” на Ковельщині, захоплено організовував кооперацію. За Гетьманату був членом повітової ради. Результати діяльності українців-дідичів, членів ради, вразили Дмитра Дорошенка, міністра закордонних справ в уряді Павла Скоропадського, про що він написав у спогадах, які віддзеркалюють події першої половини грудня 1918 року:

«Службовці станції [у c. Голобах. – Т. С.] радили нам переселитись краще до Ковеля, що звідси в 25 верстах. Я поїхав до Ковеля на розвідки. Їхати треба було вже в німецькому вагоні, бо звідси починалася зона німецької окупації. У Ковелі я розшукав місцевого повітового старосту, тутешнього українського дідича; до нього зайшов М. Косач (син Олени Пчілки), що був місцевим дідичем і теж, здається, виконував якусь адміністраційну функцію. Прийшов ще якийсь земляк. Всі радили переїхати до Ковеля і навіть узялися пришукати помешкання для цілої нашої компанії на 7-8 людей. Ковельські земляки дуже побоювалися ворожих виступів з боку поляків, котрі все ближче присували свої озброєні відділи, а німці вже зовсім не цікавилися місцевими справами, дбаючи тільки про одне: якби швидше вивести всіх своїх з України і з дальших земель додому.

Я вперше в житті був у Ковелі, в цім кутку західньої Волині, і мені цікаво було придивитись до нього. Та не було часу. Все таки мені впало у вічі кілька українських вивісок, українська книгарня, “Просвіта”, кооперативна крамниця. Ковель своїм зверхнім виглядом нагадував мені типове провінціальне місто на Україні: великі площі, багато садів, жидівські крамниці. Незвичайним було тільки зустрічати на кожнім кроці німецьких солдатів, що ходили по крамницях і закуповували провізію, щоб везти до своєї голодної батьківщини. А тут, дарма що під німецькою окупацією і серед знищеного війною краю, все ж таки було всього досить: скрізь можна було бачити по крамничках сало, ковбаси, білі булки» [Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920). – Мюнхен: Тризуб, 1969. – С. 390–391.].

Усі українські реалії тогочасного Ковеля, що їх описав Дорошенко, позначено присутністю Косача, в усьому виявилася його громадянська активність. Зокрема, 1920 року Косач надав ковельській “Просвіті”, засновником і головою якої був, безпроцентну позичку в сумі 5 тис. марок. Разом із дружиною Наталією організував у Ковелі притулок для дітей-сиріт. Постійно дбав про поповнення просвітянських бібліотек Волині книжками, звертався по допомогу до сестри Оксани, яка жила у Чехословаччині. Та через три роки після описаних подій поверсальська Польща за Ризькою угодою 1921 року без зусиль і торгів отримала від Радянської Росії Західну Україну. Але Микола Косач не припиняв культурно-просвітницької праці й у нових умовах. Зокрема, з його ініціативи загальні збори Ковельської повітової “Просвіти”, які відбулися 9 лютого 1926 р., ухвалили надати їй ім’я Лесі Українки. Відомо, що завдяки його старанням постали “Просвіти” у Мацієві та Колодяжному. В цей період він підтримував приязні й ділові контакти з сенаторкою Оленою Левчанівською.

У цій атмосфері боротьби за національне політичне й культурне відродження Микола й Наталія Косачі виховували сина Юрія. У складних обставинах формувався світогляд допитливого й обдарованого юнака, який успадкував від батька не лише шляхетне походження, а й почасти характер.

У біографії Миколи Косача є ще одна невідома сторінка. Після приєднання Волині до Польщі редемптористи розширили поле своєї діяльності [Редемптористи – Чин Найсвятішого Ізбавителя, заснований 1732 року в Італії. Українська гілка ордену постала стараннями митрополита Андрея Шептицького, який 1913 року прийняв його членів з Бельгії, які перейшли у греко-католицтво, в Уневі біля Перемишлян, а пізніше у Збоїськах біля Львова]. 1926 року, заснувавши станицю в Костополі на Волині, отці рушили до різних місць краю, щоб надавати вірним, переселенцям із Галичини, духовну опіку, проводити реколекції та засновувати нові парохії. У 1927 році станицю перенесли до Ковеля. За переказами, прибувши на Волинь i не маючи храму, редемптористи правили літургію в будинку Миколи Косача у Колодяжному. Можливо, ця обставина вплинула на те, що 1931 року саме Ковель було обрано для резиденції владики Миколая Чарнецького, апостольського візитарія у справах католиків східного обряду за межами Галицької митрополії, з яким Косач був знайомий ще з 1921 року. Правдоподібно, саме тоді, на початку 1920-х, Микола Косач, хрещений після народження у православній вірі, разом із сином Юрієм прийняв греко-католицтво, виразивши таким чином протест проти політики “обрусіння” населення, яке віддавна провадила Російська православна церква на українських землях. З редемптористами пов’язано й легенду про родинний архів, який Микола Косач нібито передав їм на переховування [Денисюк І., Борисюк Т. Таємниці Запруддя // Жовтень. –1987. – № 6. – C. 85–91]. По-різному можна сприймати зміни в Косачевих політичних поглядах і віровизнанні, та зрозуміло одне – у кожному окремому випадку він керувався лише національною ідеєю.

Повертаючись до маєткових справ, які стали причиною постійного перебування Миколи Косача з родиною в Колодяжному, спробуємо відійти від шаблонного погляду на безгосподарного пана й добрих односельців, який нав’язували ідеологи радянської доби.

Петро Косач покладав великі надії на єдиного сина (старший Михайло передчасно помер у 1903 році) як майбутнього опікуна колись доволі успішного господарства [1906 року Петро Косач писав доньці Ользі: “В целях пополнить свою кассу при нещасной пенсии я начал здесь лесные операции и очень рад, что приехал ко мне Микола, бо убедился, что здоровье мне уже не служит по-старому […]” (“Листи так довго йдуть…” – С. 201).]. Після батькової смерті (1909) Микола, бувши ще студентом, успадкував частину маєтку. Ользі, Оксані й Ізидорі він сплачував за належні їм частини спадщини, а від матері отримав повноваження на оренду її частини землі і юридично став господарем маєтку так званої другої групи (до 1000 га), що означало належність до середнього статку землевласників [У духовному заповіті Косача, складеному 17 січня 1909 р., зазначено: “471 дес. 1056 кв. с. при д. Колодяжно Любитовской волости, Ковельского уезда Волынской губернии и […] 188 дес. 81 кв. c. в дачах г. Мглина, д. Войтовки и хутора Черноручья, Мглинского уезда Черн[иговской] губ.” (ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 2111)].

Вигідне розташування господарства поблизу залізниці збільшувало його вартість, а отже потребу й можливості розвитку. І Микола з притаманною йому активністю узявся до справи. У помічники він запросив на Волинь свого найближчого товариша Володимира Просяниченка, випускника природничого факультету Університету Св. Володимира, який згодом став управителем маєтку. Перебудова та розвиток господарства змусили Миколу вдатися до кредиту, що був невигідним, але потрібними для проведення меліорації, якою сподівався покращити якість землі. З родинного листування відомо, що Микола заборгував лихварям 8 тис. руб. [ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 958] Сестри й матір не схвалювали цього кроку, радили продати землю, лишивши маєток – “те, що всім було дороге”. Та молодий господар не прислухався до порад родини.

Про Миколину перебудову господарства з гордістю пише в листі до Лесі його дружина Наталія:

«У нас в сереньком домике будет школа с 15 сент[ября], а пока ремонтируется. Летом у нас был ремонт в большом доме, т. ч. изменился его вид – внутренний и внешний. Я как-нибудь сниму и пришлю Вам фотографии дома, построек на том дворе, которые новые и крытые черепицей, замечательного бугая “Заворота” и др[угие] достопримечательности и гордости Микосины» [“Листи так довго йдуть…” – С. 201.].

У перші роки Миколиного самостійного господарювання Колодяжне залюбки відвідували родичі – Ізидора, Оксана, тітки Олена й Олександра. Відновлюючи будівлі, впорядковуючи садибу, Микола втримував старі традиції, не змінюючи загального вигляду маєтку й родинних звичок. Навіть новонароджені щенята успадковували імена своїх “предків” [Див. лист Юрія Косача до родини від 6 червня 1923 р.: “Дуже дорогі бабуня, тьотя Ліля і Дора, Михалко і Олеся! У нас в Колодяжнім чимале господарство: є корови, тому є у нас молоко, сир, масло; коні – їздимо ними в Ковель. У мене зокрема є велосипед, рушниця, м’яч, мандоліна і дві собачки – Співак і Заграй. (Це по традиції папа хоче, щоб у нас всі собаки називалися як перше). Тепер в Колодяжному дуже гарно – ми живемо у сірім домику, у білому живе учитель, але він незабаром вибереться, у великому домі орендатори. Мама живе у Ковлі, але на літо приїде до мене” (ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, од. зб. 2074)].

Великих збитків відновленому господарству завдала світова війна, бо Ковельщиною проходила лінія фронту. Руйнівні наслідки воєнних дій змусили власника рекультивувати маєток, що неминуче зобов’язувало брати нові кредити. До цього спонукала й аграрна реформaа, яку запровадила відроджена польська держава. У перебігу реформи основні земельні площі поступово мали перейти до дрібних і середніх власників шляхом парцеляції. При цьому головним завданням держави було зберегти максимальну кількість землі в руках польських поміщиків, яким, до речі, належало 60 % сільськогосподарських маєтків у Волинському воєводстві. Все це негативно позначилося на господарських і фінансових справах Косача, який до того ж сплачував непропорційно великі податки за свою землю й дохід від неї. На жаль, ми ще не віднайшли архівних документів, що дали б змогу уточнити суму загальної заборгованості маєтку на той час. Не знаємо, скільки було витрачено на закупівлю інвентарю, який був оборотний капітал господарства. Та все ж можемо припустити, що Косачеве сільськогосподарське підприємство було прибутковим, бо базувалася на експлуатації лісу, виведенні племінних овець, корів, свиней. Наше припущення підтверджують спогади Авеніра Коломийця, частого гостя Колодяжного.

Та як довго міг тривати розквіт господарства, важко визначити, бо економічна криза кінця 1920-х – початку 1930-х років стала новим, найважчим і вирішальним випробуванням для господаря, який щойно почав “вбиватися в колодочки”. Сукупно всі обставини Миколиного життя виснажували не лише його матеріальні ресурси, але й моральний стан. Він зневірився в собі, втратив будь-який інтерес до земельних справ. Запроваджувати переділ шляхом роздачі ділянок землі в тимчасове користування за умови її рекультивації та сплати оренди частиною отриманого врожаю не зумів через відчай, який цілковито опанував його.

До цього причинилися й Косачеві родинні обставини. Леся Українка в листі до сестри Ольги, торкаючись приватного життя брата, обмовилася, що в їхньому роді всім чоловікам не щастить [“Боюся, що Микось повторить історію життя папи або, ще гірше, дяді Гриші. Не ведеться мужській половині роду Косачів, ще гірше, ніж жіночій, бо нас хоч подружжями доля так не обижає, як їх” ( від 20 вересня 1912 року // Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости… – С. 857–858)]. Не минув цей фатум і Миколу. Вже з перших років подружнього життя Наталія не поділяла інтересів чоловіка, пов’язаних із господарюванням, прагла незалежності у виборі своїх зацікавлень. У родині Миколину дружину недолюблювали майже всі, й лише Леся толерувала її примхи. Тому Наталія охоче й щиро ділилася своїми планами в листах до неї:

“Я собираюсь на днях ехать в Киев, опять хочу поступить с тем, чтобы окончить Коммерч[еский] Инст[итут], т. к. ему даны права теперь. Юра останется с Володей и Микосем. Из-за этого у нас происходят ужасные недоразумения, т. к. Микось не хочет, чтобы я ехала в Инст[итут], а сидела и хозяйничала в Колодяжном, но, по-моему, не все родятся сельскими хозяевами, и потому каждый из нас останется при своем” [“Листи так довго йдуть…” – C. 105–106.].

Відтак Наталія Косач жила то в Києві, то в Ковелі, то в Луцьку, a згодом залишила Миколу Петровича заради іншого. Від рідних Косача відділяли державні кордони. Єдиний син Юрій, якого за політичні погляди переслідувала польська влада, після двох судових процесів та ув’язнення мусив залишити Волинь і оселитися в Європі. Передчасно помер Миколин друг і помічник Володимир Просяниченко. Господарство поволі занепадало, дедалі більше дивачів його господар. Аріадна Труш, приїхавши відвідати двоюрідного брата у 1928 році [Аріадна Труш із родиною відвідувала Колодяжне й раніше, про що свідчить лист Юрія Косача до родичів у Кам’янець-Подільський від 6 червня 1923 р. (ВР ІЛ, Ф. 28, од. зб. 2074)], з сумом згадувала:

«Пробула там два місяці. Колодяжне тоді було зруйноване, але дім Косача [“великий” дім, що його збудував Петро Косач. – Т. С.] був зруйнований тільки зовні. У ньому лишилися найпростіші меблі, інші австріяки покрали, та й селяни дещо порозбирали. Було у Косачів фортепіано моєї мами, Людмили Драгоманової. Що й казати, я мала тут скромне обставлення. Микось мав дивний характер. Він ніколи зі мною не розмовляв. А жінка його попросила, щоб подивитись, яка господарка, бо в питаннях господарства їй робили закиди» [Спогади про Лесю Українку. – К.: Рад. письменник, 1963. – С. 125.].

Під впливом цих складних для Косача обставин сталося непередбачуване. Авенір Коломиєць описав не лише розвал господарства, а й психологічні переживання господаря, який

«щедрою рукою і за безцінь розділяв свій маєток поміж колодяжанськими селянами. Розділяв з якоюсь пасією, наче із злістю на маєток, наче скидав із себе чи із свого сумління якийсь тягар. Мовою щоденною треба було б це назвати змаганням до руїни, – так, зрештою, й називали це люди з найближчого оточення, занепокоєні майбутнім, але М. Косач був глухий на ці ремства, відкидав поради про ощадність, нехтував перестороги про “чорний день”. У щораз важчих, з року в рік безнадійніших матеріяльних умовинах, які були наслідком такого “господарювання”, заховувався так, наче б саме такі умовини були його метою, короною його стремлінь. Цю “ліквідацію” свого маєтку М. Косач проводив із такою безоглядністю, що навіть батьківський дім, в якому вродилася і провела частину життя Леся Українка, та з яким колись в’язалися пляни про творення національного заповідника, опинився у чужих руках» [Посмертні згадки. Микола Косач // Діло. – 1937. – 10 липня – С. 8.].

Інженер-агроном, донедавна власник великого маєтку, активний громадський діяч, нащадок славного роду, Микола Косач доживав свій вік у самотності й бідності. Мешкав у горішній кімнаті “сірого” будинку [У кімнатці, побудованій спеціально для Олени Пчілки, яка хотіла мати перед собою неозорий краєвид з вікна. У сучасній будівлі, яка є приблизною копією “сірого” будинку, цієї кімнати немає]. Більшість селян любили й поважали щиро прихильного до них пана. Та, як виявилося, не всі, бо “добрий пан” став жертвою непорядних селян-орендарів.

Коломиєць залишив важливу інформацію про невідомий досі епізод Косачевої біографії:

“Останні роки життя принесли М. Косачеві відраду: йому запропонували викладати на вечірніх курсах при колодяжанській школі. З подиву гідним запалом узявся він до цієї роботи, котра давала йому можливість прилюдно стрічатися з громадою, а до того – з молодою селянською громадою. У цім контакті з селянською молоддю М. Косач наче виживав ті свої туги і ту свою самітність, що їх особливо відчував за останніх років, коли політичні обставини тисячами кілометрів відділили його від сина-одинака, молодого поета і письменника Юрія Косача” [Посмертні згадки. Микола Косач… – С. 8.].

16 липня 1937 р. Микола Косач помер. А наступного дня його провели в останню путь – на цвинтар, де він і досі спочиває у затишку столітніх дубів, навіки залишившись у Колодяжному, де народився, яке успадкував від батька й уважав найкращим місцем на світі [У гімназійні та студентські роки Микола залюбки літував у Колодяжному, а в Зеленому Гаю бував лише з примусу, коли Олена Пчілка бодай на короткий час збирала разом усю родину. Про Миколину прив’язаність до Колодяжного свідчить і родинна іконографія. На жодній груповій світлині, виконаній у Зеленому Гаю, його немає].

Присутній на похороні А. Коломиєць згадував:

“Тихо і скромно пройшов похорон. Так тихо, як того бажав собі Покійний. За життя був неохочий до галасу та реклями, а тим більше не бажав займати собою занадто увагу людей по смерти. Намір молоді-курсантів спровадити хори та оркестру з Ковля дружина-вдова мусіла відкинути – треба було числитися з можливістю адміністраційних труднощів. Так само дуже обережним з огляду на специфічні волинські, зокрема, на Ковельщині, обставини, мусіли бути промовці над могилою. Хай земля буде Миколі Косачеві пером, а пам’ять про нього хай сягне глибоко в серця волиняків, як оте коріння дубів старих, що зеленітимуть над ним та шумом верхів своїх переказуватимуть йому про долю його укоханого народу” [Посмертні згадки. Микола Косач… – С. 8.].

У листі до Юрія Косача від 7 липня 1937 р. з Бережниці А. Коломиєць зазначив, що у спогаді про Миколу Петровича трактував

“особу Покійного в аспекті суспільному, експонував її через перекрій відносин до явищ громадського характеру, вважаючи себе найменш покликаним говорити про Покійного, як про члена родини і т. п. Я думаю, що я мав рацію, до приватного життя кожного з нас широкому мотлохові – зась! Зрештою, у випадку Мик[оли] Петр[овича] ці дві ділянки життя не мали найменшого зв’язку із собою, жодної взаємозалежності” [ЦДАВО України. – Ф. 4462, оп. 1, спр. 4, арк. 7. ].

Інакше описала смерть і похорон Миколи Косача односельчанка Мотря Федчук (1915 р. н.), вочевидь, приховавши інформацію про свого свекра, який, як і інші орендарі, користався з добродушності пана:

“Пригадую, як Микола продав поляку Рубелю останнє, що у нього лишилося з усього маєтку, – сад, який займав більше одного гектара. Продав сад, сів під грушею, зажурився, затужив крепко. Послабував недовго, знать, серце заболіло, і скоро помер. Треба було рядити, а не було в що. Похоронили у чому ходив: у фланелевій сорочці, брюках чорних в білу полосочку вузеньку. Хоронили без взуття, в одних шкарпетках. На похорон гроші зібрали ті люди, які брали в оренду землю. Гроші дали його жінці Наталії Дробишевій, яка жила в Ковелі. Вона ті гроші зоставила собі. Після давай знову збирати. Купили самі люди труну, поставили її на підлозі у великій хаті. Похорон був без попа. Якраз, пам’ятаю, липа цвіла. Взяли воли, підвели їх під берези, поклали труну на підводу. Стали рушати на цвинтар, а воли заревли-заревли. Люди стали плакати” [Запис автора статті від 3 липня 1986 р.].

На час смерті Миколи Косача колодяжанський маєток опинився в чужих руках. Ця обставина спонукувала його сина Юрія порушити питання про притягнення нечесних селян-орендарів до суду. Він звернувся до свого найближчого товариша Авеніра Коломийця, сина адвоката у Бережниці на Рівенщині, з проханням бути його вповноваженим у справі спадщини. У листі до Юрія Косача від 7 липня 1937 р. з Бережниці A. Коломиєць повідомив, що “про затвердження в правах по спадку старається Нат[алія] Гр[игорівна]”, і суд мав уже оголосити своє рішення в цій справі. A наприкінці того ж року Юрій, у якого згідно з судовим рішенням закінчувався період “безправ’я” через політичні переслідування, мав усі підстави заявити про свої права.

“Це є sine qua non, – писав йому Коломиєць 7 липня 1937 р., – навіть при умові, що Ви – французький громадянин. Здобути через суд tytuł własności, оплатити спадковий податок, цебто залагодити всі ті формальності, котрі з Вас зроблять правного власника колодяжанської нерухомости” [ЦДАВО України. – Ф. 4462, оп. 1, спр. 4, арк. 7. ].

Водночас Коломиєць зазначав, що “упорядкування колодяжанської справи не виглядає на справу легку”.

“Найпевніше, – писав він, – прийдеться правно поставити справу так, що маєток ліквідується, цебто парцелюється. За набудців треба уважати тих колодяжанців, що в цей чи інший спосіб на землі Вашій сіли, підрахувати, що кожний з них заплатив, а що ще винен і тоді запропонувати їм вирівняння належности. Про стягнення одноразово більших сум трудно мріяти, бо суд старатиметься інтереси Ваші [порівнювати] з платничою спроможністю боржників і, напевно, розложить суми до заплачення на рати. До всього дійде ще один клопіт: адже не у всіх випадках, коли продавалося землю, робилося формальні документи, а ще більше було випадків, коли видавалося посвідки на суми, яких готівкою не отримувалося. Для суду такі посвідки мають вагу, і то не на Вашу користь. Ще гірше справа буде представлятися в тих випадках, коли треба буде спиратися на свідків: гад буде тягнути за гадом, а фальшива присяга для суду є доказ вартісний. А тепер візьміть під увагу позицію самих колодяжанців супроти такого процесу: адже вони є досить таки бандитські фіґури і адвокати напевно будуть числитись з цією обставиною. Я, наприклад, ствердив, що самої назви Колодяжне вистачає, щоб адвокат завагався й поспішив порадити звернутися до когось іншого з його колег. Це, очевидно, не є істотне, але свою вагу має” [ЦДАВО України… – арк. 8.].

Зваживши на трудність справи, малі шанси на відновлення справедливості, нехіть до судової тяганини з селянами-орендарями, зрештою, брак коштів, Юрій відмовився від спадщини. Не останню роль у цьому рішенні відіграла Наталія Косач (Дробишева), яка проявила повну байдужість до спадку й знеохочувала своїм настроєм сина [Коломиєць писав Косачеві 7 липня 1937 р.: “Розважання Н[аталії] Гр[игорівни] на темат маєткових справ ціхує знеохота й резигнація, але мені здається, що це неслушно” (ЦДАВО України… – Арк. 8).]. У результаті цього

“тривожна вістка рознеслася між українським жіноцтвом у Львові: дійшло до його відома, що садиба Лесі Українки в Колодяжному біля Ковеля виставлена на продаж і може перейти в чужі руки. Домівка, де виросла, де жила і творила наша геніальна поетка, місце, яке повинно стати предметом національного культу всіх українців – може пропасти для нас і для майбутніх українських поколінь, може бути спрофановане чужими йому людьми і справами” [Викупно дому Лесі Українки. Культ великої поетки об’єднує українське жіноцтво // Жінка. – 1937. – Ч. 19–20. – C. 2. ].

Чому створений з ініціативи Константини Малицької комітет не зміг придбати виставленого на продаж “сірого” будинку, з’ясувати не вдалося.

Таким чином стерлися косачівські сліди на 471 десятині їхньої землі у Колодяжному. Лише груша, посаджена Михайлом Косачем, і два кущі кизилу переживуть усі лихоліття і людську байдужість. А через тридцять років вимушеної політичної еміграції Юрій Косач відвідає свою малу батьківщину, вклониться могилі батька й, не знайшовши навіть стежки, яка лишилася б від родинного маєтку, не стримається – в хаті свого приятеля Михайла Дмитрука схилить голову на стіл і заплаче.

Надруковано у збірнику статей і матеріалів «Леся Українка: доля, культура, епоха». Випуск І, Луцьк, 2010, с. 99 – 113.