З далеких давнин

Оксана Драгоманова

– Раки, раки… – чуємо пронизливий крик, – раки!..

Хвіртка відчиняється і на подвір’я заходить хлопчик з торбою за плечима.

– Раки, раки!..

– Не кричи, як оглашений [1], – сердито спиняє його баба Лисавета [2]. – Неси їх сюди, тих твоїх раків!

Хлопець поспішно підходить і розв’язує торбу, де ворушиться щось чорне, блискуче.

– Скільки ти хочеш за них? – питає Лисавета.

– По карбованцю за копу [3].

– А скільки там кіп?

– Півтори копи.

Баба Лисавета коротко кидає:

– Півкарбованця за усе хочеш?

Хлопець торгується, вихвалює свій крам, але бабу Лисавету не переспориш. Зрештою, ціна не така вже погана. Хіба трудно наловити тих раків? Похлюпатись ранком у річці – й всієї роботи!

Ми усі біжимо за бабою до кухні, а вона приговорює:

– Оце дочекались часів! Не дай тобі Господи! Раків на копу продають!

– А як же їх колись продавали?

– Возом, або хоч відром, а то видумали раків рахувати. Сміх подумати!

Проте баба Лисавета не сміється, її сердять нові часи.

Ми з зацікавленням дивимося, як вона висипає до чавуна раків. Але наша присутність також не подобається бабі Лисаветі. Вона каже суворо:

– Не місце паничам у кухні, ідіть собі гратись у садок.

Ми з Дорочкою [4] покоряємось і відходимо. Міка [5] залишається сам. Він живе десь далеко у Болгарії і вперше приїхав до Гадяча. Він не знає, що бабу Лисавету треба слухатись. Її слухається навіть мій тато, бо вона його нянькувала, як він був маленький, а вона була ще кріпачкою.

Ми біжимо у садок. Там над спадом стоїть альтанка, звідки видко увесь Поділ і широкі, широкі луки, серед яких примхливо в’ється Псьол. В альтанці сидить Леся [6]. Вона пише. Їй не можна заважати.

Над ярком зриває вишні Параска [7]. Ми ідемо до неї.

Параска також старенька, також була кріпачкою. Але вона веселої вдачі, любить гратись з нами і бігає і витанцьовує, як молоденька.

Вона каже про себе:

– Я – драгоманівська фрейліна.

Що це значить “фрейліна”, вона добре не розуміє, але усі сміються, як вона так каже, і Параска сміється більш усіх.

Вона оповідає нам багато цікавого про наших батьків, як вони були ще маленькі. Вона все пам’ятає і знає все, що де діється.

– Параско, які це пани живуть цього року у великому фліґелі [8]? – питає Дорочка.

– Пани? – зневажливо перепитує Параска. – Хіба це пани?

– А хто ж вони?

– Такі собі… дачники!

– У них є дівчинка, – каже Міка, якого баба Лисавета таки випровадила з кухні. – Цілком дурна дівчинка, на півня каже “пєтух”.

– Та й мати дурненька, – погоджується Параска. – Питала мене, чи наш Сашко (Сашко це мій тато [9]), професор. Таке вигадала! Чого б він, хай Бог милує, був професор? Тож усі знають, який він добрий лікар!

Ми допомагаємо Парасці зривати вишні. А більше їмо їх. Такі вони спілі та солодкі – ці вишні!

Потім нас кличуть пити чай. Дорослі вже сидять при столі, коли ми приходимо.

– Де це ви так повимазувались? – питає тьотя Олена [10].

– Ми зривали вишні.

– Тільки зривали, а не їли, – хитро підморгує дядько Косач [11].

Ліда Шишманова [12] перелякано питає сина:

– Міко, ти їв вишні?

Бідний Міка забув, що йому не вільно їсти вишень, його вчора болів живіт.

Він дивиться з-під лоба, а тоді рішучо каже:

– Я не з’їв ані одної. Тільки вони їли, – показує він на нас.

Я не можу витримати. Чи ж можна так брехати?

– Їв, їв, – кричу я, – більше, ніж ми, їв!

Ліда розгнівалась.

– За те, що ти не слухався і брешеш, будеш сидіти у хаті.

Вона рішучо встає, бере Міку за руку і виходить з ним.

Я почуваю, що вийшло щось не так, як треба. П’ю мовчки чай і ні на кого не дивлюся.

– Як же це так? – каже дядько Косач. – Це ти видала Міку? Донесла на нього? Хто ж ти тепер?

Дядько ніби всміхається собі в уса, але мені соромно, мені страшенно соромно.

Я тихенько злізаю зі стільця, вихожу з дому, сідаю на лавочці під акацією.

Міка – мій племінник. І хоч він не хоче казати мені “тьотю” і каже: “Яка ти тітка, коли тобі тільки шість років?” – але я люблю його. Я не хотіла його скривдити.

Я гірко плачу.

Мене кличе Леся:

– Уксусик [13], що з тобою?

Я не відповідаю, але її руки так ніжно ласкають моє волосся, що потрошки, схлипуючи, я оповідаю їй те, що сталося.

– Я не хотіла, не хотіла… – плачу я.

– Як не хотіла, то й гаразд! – каже Леся. – Не плач, Уксусик, ходім подивимось, що робить наш в’язень.

Ми ідемо до “малого фліґеля”, де мешкають цього року Шишманови. Стукаємо, ніхто не відповідає. Заглядаємо у вікно. Міка сидить і забиває молотком гвіздя у підлогу.

– Міко, що ти робиш?

Мовчить.

– Міко, ми зараз підемо до твоєї мами і попрохаємо, щоб вона тебе звільнила.

– Не треба, – відповідає Міка. – Мені тут подобається. Я нікуди не піду.

– Ач який! – каже Леся і сміється. Я також сміюся і вже заспокоєна, біжу шукати Дорочку…

Оце таке пригадалось мені, коли я дивилась на фотознімку, що мені її недавно надіслала Дорочка [14], тепер вже тричі бабуня, фотознімку з Драгоманівського подвір’я [15], яке було на тій вулиці, що йде поза поштою, де влітку збиралась велика родина Драгоманових-Косачів, яка тепер розсіялась по всьому світі.

Коментар

Спогад Оксани Драгоманової “З далеких давнин” уперше надруковано в газеті “Українське слово” (Буенос-Айрес, 1951. – 28 жовт.). До його написання спонукала фотографія, яку їй надіслала Ізидора Косач-Борисова. Мемуаристка змальовує події літа 1897 року, коли Лідія Шишманова та її син Міка (Дімітр) уперше приїхали з Болгарії до Гадяча на Полтавщині. Авторка подає невідомі штрихи до образу вакаційного життя у драгомановській садибі в Гадячі, розширює наше уявлення про коло Лесиного родинного оточення. Мемуаристка, якій у час описуваних подій було лише три роки, змістила дати й поєднала в одному спогаді події, що відбувалися в різних місцях (у Гадячі й Зеленому Гаю).

Підготовка тексту, коментарі Т. Скрипки.

1. У газетній публікації – “навіжений”. Виправлено в авторському примірнику публікації, який зберігається у фонді Оксани Драгоманової (музей-архів ім. Д. В. Антоновича УВАН у США).

2. Баба Лисавета – кухарка Єлисавети Драгоманової, яка працювала в неї 40 років, а чоловік її служив сторожем. Лисаветин класичний борщ не раз згадується в родинному листуванні та спогадах. Її кулінарний секрет полягав у прикисленні борщу яблуком-антонівкою.

3. Копа рівна 60 одиницям.

4. Дора – Ізидора Косач-Борисова. Див. про неї коментар до її виступу [Про біографічні повісті Касіяна Ґраната “Велетом покликана” та “Велет розпалює ватру”].

5. Міка – Дімітр (Дмитро) Шишманов (1 грудня 1889 – 1 лютого 1945) – болгарський дипломат, літературознавець, белетрист і драматург, перекладач болгарською мовою творів Франка, Коцюбинського, О. Олеся та ряду наукових праць, знавець української історії, син двоюрідної Лесиної сестри Лідії Драгоманової-Шишманової. Юридичну освіту отримав у Швейцарії. Працював у дипломатичному корпусі Болгарії. У 1919–1932 рр. – керівник Комісії у справах репарацій, у 1932–1935 рр. працював у судовому відомстві МЗС Болгарії. У 1935–1940 рр. – посол Болгарії у Греції. У 1943–1944 рр. – міністр закордонних справ Болгарії. У ніч із 1 на 2 лютого 1945 р. його розстріляли болгарські комуністи за вироком так званого Народного суду, інкримінувавши відданість царській Болгарії.

6. Леся – Леся Українка. Влітку 1897 року її не було в Гадячі.

7. Параска – служниця Олени Пчілки.

8. У драгоманівській садибі був лише один флігель. Ділянку землі, що прилягала до драгоманівської садиби, з вишневим садом і флігелем О. П. Косач купила після смерті матері.

9. Сашко – Олександр Петрович Драгоманов, наймолодший брат Ольги Драгоманової-Косач, дядько Лесі Українки. Освіту здобув у Київській гімназії і Харківському університеті. У роки навчання в гімназії жив у М. Драгоманова. Захоплювався хімією, через що діти (Ліда Драгоманова, Орися Антонович, Марія Старицька, Володимир Кістяківський) називали його хіміком. Приятелював з Миколою Біляшівським, який тримав вінець на вінчанні Олександра Драгоманова з Олександрою Кузьминою. Був одним із засновників психіатричного шпиталю у Творках. 7 квітня 1896 р. захистив докторат і робив спроби отримати посаду професора медицини Одеського університету. Був постійним співробітником (вів бібліографічний відділ, зокрема подавав новини англійської й американської психіатрії) журналу “Архив психиатрии”, який виходив у Петербурзі. У 1896 р. відвідав Косачів у Колодяжному. 1905 р. був старшим лікарем 64-го піхотного запасного батальйону у Бресті. З червня 1911 р. служив старшим ординатором психіатричної лікарні Св. Іоана у Варшаві. Певний час – директор цього закладу. Був також експертом у судових закладах. У Варшавському університеті проводив заняття з фізіології нервової системи в лабораторії Ф. Ф. Наврицького.

Живучи у Варшаві, був близький до української громади. У роки Першої світової війни О. Драгоманова відкликали до Петрограда, де він і помер 1919 року.

10. Тьотя Олена – Олена Пчілка.

11. Дядько Косач – Петро Антонович Косач.

12. Лідія Михайлівна Драгоманова, в одруженні Шишманова (17 жовтня 1865 – 7 лютого 1937) – донька Михайла Драгоманова, дружина професора Софійської вищої школи Івана Шишманова, активістка жіночого руху. У лютому 1876 року разом із батьками емігрувала до Швейцарії. Здобула блискучу освіту у великих європейських центрах. Зокрема, студіювала порівняльну історію літератури, мистецтво, філософію в Женеві (1884–1885), володіла кількома мовами, вчилася музики, співу, декламації. У Женеві 1886 року познайомилася з Іваном Шишмановим, із яким одружилася 9 січня 1889 р. Після шлюбу подружжя переїхало зі Швейцарії до Болгарії, де Шишманов займав посаду міністра освіти.

Лідія Шишманова відома як перекладачка болгарської літератури французькою мовою. Переклала твори Вазова, Немірова, Каменова, Йовкова. Видала у Парижі збірку “Légendes religieuses bulgares”, була співробітницею журналу “Mélusine” i театральним критиком “La Bulgarie”. Дописувала до багатьох болгарських і європейських журналів. Належала до громадських організацій, популяризуючи серед болгар ідеали демократії. Завдяки своїй рішучості, хоробрості була у перших рядах борців за національну та соціальну свободу болгар. На початку 1920-х років долучилася до руху борців за мир і стала головою болгарської секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи.

Водночас Лідія Шишманова дописувала до українських журналів, співпрацювала з українською еміграцією в Софії як дійсний і почесний член різних товариств і комітетів. Написала спогади про Михайла Драгоманова, Лесю Українку та Івана Шишманова.

За заслуги перед Болгарією в день свого 70-ліття отримала від царя Бориса III Жіночий хрест І ступеня.

13. Так називали в родині Оксану Косач за її мінорний характер. Це прізвисько могли застосовувати й до Оксани Драгоманової, яка, мабуть, мала схожу вдачу.

14. Йдеться про світлину, зроблену в Гадячі влітку 1897 року, на якій бачимо флігель і комору драгомановської садиби. На ґанку стоять: Олена Пчілка й Олександра Василівна Драгоманова. Сидять: баба Лисавета, Ізидора Косач і Оксана Драгоманова. Коло ґанку – служниці Олени Пчілки; під деревом сидить Лідія Драгоманова; поруч із водовозкою – Аріадна Драгоманова й Міка Шишманов; біля комори – Ольга Косач. Оригінальне фото розміром 12 х 7 см. Фотограф Вінштейн. Зберігається у ВР ІЛ.

15. Драгомановська садиба складалася з трьох будівель – головного будинку, флігеля й комори. Влітку, коли з’їздилося багато родичів, то молодші поселялися у флігелі й коморі. У драгомановському маєтку родина Косачів літувала до зведення будинку на хуторі Зелений Гай. Тут завжди спинявся Олександр Драгоманов з родиною. У 1913–1920 рр. у батьківському домі жила Олена Пчілка. Ізидора Косач-Борисова згадувала:

“Ця Драгоманівська садиба в Гадячому, в якій мама і вродилася (як і мамин брат Михайло Драгоманов та й інші мамині брати і сестри), – це давній осідок маминих батьків, відколи вони побралися. Отримавши її по заповіту від матері у 1895 р., мама старалася її зберегти й надалі в такому вигляді, як вона була здавна, нічого не перебудовуючи в ній. Тільки докупила до неї внизу під горою ще маленький домик із клаптиком городу й вишневим садком. Отже, садиба так і достояла до 1920 р., коли мама залишила Гадяч” (Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка. – Нью-Йорк; К.: Факт, 2004. – C. 175).

Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, культура, епоха», Луцьк, 2010, вип. 1, с. 30 – 35.