Образ родини у світлописі eпохи

Тамара Скрипка

Фотографія як частина культури набула популярності серед заможної публіки Російської імперії в середині ХІХ ст., після відкриття перших фотосалонів. Зокрема, у Києві перший такий заклад – ательє Гербста – відкрився 1858 р. Таким чином, мода писати вірші в альбоми відійшла в минуле й перейшла на світлини: ними обмінювалися на згадку, їх дарували як вияв любові родичам чи на знак товариської уваги приятелям і знайомим. Згадаймо, як Лариса Косач одного разу попросила в Ольги Петрівни фотокартку, щоб образ матері завжди був з нею на чужині [11].

Коштовні альбоми, оздоблені сріблом, дарували з нагоди ювілеїв, родинних свят. До 25-ліття творчої діяльності Олени Пчілки українське жіноцтво подарувалo їй такий альбом. Серед підписів дарувальників поставили свої автографи М. Заньковецькa, О. Стешенко, М. Старицькa, Н. Кропивницькa, Л. Старицька-Черняхівська, Н. Горовиць, Л. Драгоманова, Т. Кононенко, М. Степаненко, В. Антонович, А. Геркен, О. Антонович, М. Чикаленко, Г. Чикаленко, А. Драгоманова, М. Лівицька, Н. Гоффман, О. Романова, С. Тобілевич.

Світлини увійшли в культуру заможниx людей, одразу посівши місце родинних реліквій – вони передавалися з покоління в покоління, стимулюючи традицію сімейного фотографування й водночас відкриття фотосалонів у всіх містах і містечках імперії. Приміром, у Києві через десять років після відкриття першого aтельє свої послуги пропонували вже двадцять. Кoштувала дюжина світлин чималі гроші – від 5 до 10 руб., залежно від розміру – візитного (6 x 10 см) чи кабінетного (11 x 16 см), групові знімки – у півтора разиа дорожче. Ціна залежала й від імені фотографа, його популярності та сягала іноді 20–25 руб. Кожен знімок наклеювався на картон-паспарту із золотим обрізом. Під фото стояло факсиміле майстра, а на звороті – реклама й адреса ательє. Світлини колекції родини Драгоманових-Косачів зафіксували імена майстрів світлопису [12]. М. Гуріновичa, В. Висоцького, Н. Алoпеусa, Г. Лазовського, М. Уземського, фотосалону «Марр і Радошевич» та ін.

Однак майже всі члени родини віддавали перевагу салонові художника-фотографа Франца (Франсуа) де Мезера, портрети якого, хоча й були досить дорогими, відзначалися високою якістю. Він мав європейську художню освіту й викладав малювання в Інституті шляхетних дівчат Агати Нельговської, коли там училася Ольга Драгоманова. У 1865 р. Ф. де Мезер відкрив своє фотоательє на Прорізній, 4, у будинку генерала Крилова. Відтоді молода красуня Драгоманівна стала його постійною клієнткою. А згодом усі фотозображення О. П. Косач та її дітей у національному костюмі виконувались у фотосалонi, що містився на першому поверсі вже власного будинку Ф. де Мезера на Хрещатику.

Цілком очевидно, що він єдиний з іменитих майстрів мав селянсько-етнографічний реквізит, який був ознакою виключно провінційних салонів. Для фотомайстра і художника світлопис був творчістю (судячи з фотографій, успішною). Його знімкам притаманне м’яке освітлення, вони впізнавані за характерною поставою голови i фігури портретованих, своєрідною інсценізацією простору, відповідним реквізитом. Майстерність і професіоналізм Ф. де Мезера були відзначенi міжнародними нагородами, а також членством у Київському літературно-артистичному товариствi [13].

З появою перших фотоапаратів аматорська фотографія увійшла в кожну заможну родину. В альбомi Косачів також збереглися світлини, виконані Михайлом ще в 1898 р. Він знімкував членів родини, робітників маєтку, знайомих. А на поч. ХХ ст. Михайло Косач уже був власником фотокамери Джорджа Істмена «Кодак № 1», якa знімалa на стрічкову плівку, що зафіксувало фото № 81. Юрій Тесленко-Приходько, двоюрідний брат Лесі Українки, також проявляв великe зацікавлення цим новим видом мистецтва, якість його фотографій була професійною. У майбутньому це зацікавлення стало основою його фаху. Здобувши освіту в Мюнхенському політехнікумі, він був засновником і першим директором Рентгенівського інституту в Києві. Він фотографував, як кажуть, все і всіх, увійшовши в історію родини Косачів як її хронікер і залишивши для нас унікальні знімки родових гнізд, а також останні фото Лесі Українки та її похорону.

Фотографами-аматорами були Ізидора Косач-Борисова, наймолодша Лесина сестра, Євгенія Косач, дружина Лесиного брата Михайла, Світозар Драгоманов, двоюрідний брат письменниці, Петро Карташевський, хрещеник О. П. Косач, та Михайло Кривинюк, cин Лесиної сестри Ольги. Професійним художником-ретушером стала Ольга Сергіїв, дочка Ізидори Косач-Борисової, отримавши фах у Київській художньо-індустріальній профшколi.

На початку 1890-х років, коли в поштовий обіг увійшли фотографічні картки «для відкритого листа», Косачі замовляли індивідуальні поштівки, листи на яких збереглися в колекції родинного епістолярію.

З ширшого погляду фотографія відтворює один з аспектів культури української еліти. Світлини індивідуальні та групові ілюструють коло тогочасних захоплень, входження до певного оточення людей з різними долями, політичними та громадськими інтересами, садибну культуру, традиції побуту, зміни моди як соціального процесу розвитку суспільства. Пропонований у книзі візуальний ряд допомагає відтворити загальний вигляд садиб, інтер’єр будівель, так би мовити, предметний зміст життя того часу.

У вужчому спектрі аналіз «змісту» фотографій виразно передає «зображальні» біографії Драгоманових-Косачів, їхній емоційний і творчий стан. Приміром, світлини Ольги Косач у родинному альбомі розкривають її зовнішній образ, дають змогу крок за кроком простежити все її життя: зростання, створення сім’ї, зрілі роки й, нарешті, старість і початок нового кола – на бабусиних руках ми бачимо маленьке онучатко (див. фото № 371).

Традиційно побутувала думка, що Олена Пчілка – одна з небагатьох українських аристократок, яка полюбляла народний стиль убрання й одягала в українські строї дітей, чим дивувала оточення. Тут варто згадати, що до знайомства з Петром Косачем і родиною його приятелів Рашевських Ольга не проявляла великого інтересу до традиційної української одежі. Відомо, що Єлизаветa Олександрівна Рашевськa [14] славилася тим, що по-мистецькому розвинула давні традиції вишивання білим по білому та сріблом і золотом по білому, які своїм корінням сягали ще князівських часів. Майстерно володіючи всіма техніками, вона артистично пристосувала національний стрій до потреб і вподобань свідомого українського шляхетствa, яке свою українськість бажалo підкреслювати й зовнішніми рисами. Зрештою, називати тогочасний селянський одяг народним можна лише в тому сенсі, що народ, запозичивши, розвинувши й адаптувавши до своїх смаків його давні елементи, зберігав цю традицію навіть тоді, коли аристократія з огляду на історичні та політичні обставини відмовилася від неї. Та стильові oдмінності в українській традиційній одежі простолюду й шляхетського стану очевидні.

У гардеробі молодої Ольги Драгоманової переважав усе-таки модерний стиль, а про її аристократичі манери говорить уже назва пансіону, в якому вона навчалася. Ознаки цього впливу добре видно на світлинах кінця 1860–1870-x років, де образ портретованої відповідав «буржуазному» стилеві тогочасної моди. Молодa красуня позує перед об’єктивом фотокамери у сукнях із шовку-муару, атласу з пишними оздобами мереживом, бахромою, бантами з оксамиту, драпуванням у стилі «tapissier». Сукню доповнюють обов’язкові аксесуари – сережки, брошки, кулони – та складна зачіска з пасмами (фото № 6).

Порівнявши всі відомі світлини Ольги Драгоманової-Косач, доходимо висновку, що pозмаїття фасонів її одягу витриманe в одному стилі, який суттєво не мінявся все життя, але завжди був витриманий відповідно до призначення костюма. І навіть із появою в гардеробі емансипованих жінок з інтелігенції червоних блуз-гарібальдійок, чоловічих краваток і капелюхів Ольга залишалaся традиційною, завжди стильною жінкою епохи 1870-х, доби її молодостi. Фотографії свідчать, що вона залюбки одягала плаття та блузи з цупкими стійками, мала й модні тоді сукні з силуетом «амфори» з високим глухим коміром-стійкою, спіральним драпуванням довкола фігури (див. фото №№ 14, 22, 23).

Для дому в неї були прості у крої та практичні костюми. Зокрема, в «Зеленому Гаю» Ольга Косач приймала гостей у вільного крою костюмах з легкої, світлої тканини, у яких, як правило, виходили тільки до сніданку (див. фото №№ 19, 337, 341). Такі хатні сукні викроювали з цільного відрізу тканини й робили вільнішими, ніж одяг, призначений для виходів на вулицю. Однак пополудні його вважали невідповідним. Для пообідньої пори шили денні плаття: найчастіше з коричневого чи бордового кашеміру. Ці деталі дозволяють визначити, в який час доби зроблено ту чи іншу фотографію. У сукні, яку одягали вдома, виходити на вулицю вважалося поганим тоном. Сукню для домашніх прийомів доповнювали коротка пелерина, тальма чи, наприклад, шаль, дібранi в тон капелюшка й рукавичок. А також – пальто, куртка-казакін, манто і т. iн. (див. фотo № 13, 26).

На знімках 1890-х років у гардеробі Олени Пчілки з’являється сукня з оксамитовим декором, призначена для візитів і прийому гостей (див. фото №№ 21, 25, 26). До речі, єдина (мабуть, улюблена), в якій вона тричі позує перед об’єктивом у різні роки. Блискучi й дорогі прикраси (сережки, брошки, персні та браслети) доповнювали тільки вечірній туалет [15].

Усі костюми Олена Пчілка модифікувала в напрямі великої практичності без зайвого блиску. Володіючи мистецтвом одягатися, вона ще яскравіше підкреслювалa свою індивідуальність і природну чарівність, a також уміння вловити відповідність між одягом і зачіскою. О. Косач-Кривинюк у спогаді про матір пише щодо цього: «Ніколи не була радикалкою-нігілісткою і, бувши вродливою жінкою замолоду, одягалася і зачісувалася, як показувала тогочасна мода і її жіночий інстинкт, щоб виглядати якнайкраще».

До слова, така елегантність була недешевою й доступною лише для забезпеченої частини суспільства, бо кравчині й модистки брали за пошиття й оздобу чималі гроші. Зокрема, пошиття блузи коштувало від 1 до 5 руб. І хоча Ольга Петрівна й усі її дочки вміли шити, однак одяг на вихід замовляли в модисток. Відомо, що у 1890-х роках О. П. Косач була клієнткою кравецького закладу Бернар. З погляду тодішньої моди й модних журналів Ольга Косач виглядала як елегантна аристократка, зорієнтована на європейський стиль і вміння «носити костюм», однак без нальoту надміру й розкоші. Цей досі не помічений біографами аспект її побуту висвітлює ще одну грань родинної культури.

Вочевидь, мода, якої дотримувалися Косачівни, відтіняє особливості кожної з них, їхні характери. Наприклад, в одязі Лариси переважали сукні темних кольорів та світлі блузи зі спідницями, фасони відзначалися простотою стилю і відбивали індивідуальні уподобання. Відомо, що її улюбленими кольорами були сірий і чорний. Дещо відмінний одяг Лесиних сестер можна класифікувати як обов’язковий (гімназійна форма, світлі блузи й темні спідниці у період студентства) і щоденний (плаття зі скромними прикрасами). Найбільшою модницею в родині була Ізидора, яка завжди носила вишуканий, складного крою й оздоблення одяг, доповнений оригінальними капелюшками і модними аксесуарами. Та все ж фотопортрети Косачів свідчать, що мода і вміння одягатися – не найголовніше. Головне – вираз облич, живий погляд, внутрішній емоційний стан. Чи не тому фотографії часто називали портретами [16].

Перша світлина дворічної Лариси Косач на колінах у тітки Олександри не збереглася. Перший відомий нам портрет Лесі зроблено в ательє Володимира Висоцького в Києві між 1876 i 1878 роками, як зазначили сестри Ольга та Ізидора. Однак iз Лесиної біографії відомо, що вперше в Києві вона побувала у 1876 році. Ймовірно тоді Ольга Петрівна повела дітей в ательє В. Висоцького. На цій світлині босоноге дівча з грабельками позує перед об’єктивом. Наступний знімок Лесі з братом Михайлом виконанo у фотосалоні «Енгель і Шварц» (B. Engels et M. Schwarz en Russie et a Bucareste) у 1881 або 1882 році. На жаль, відомостей про фотоательє і місце його знаходжeння не виявлено. Паспарту без золотого обрізу і якість світлини вказують на провінційнe ательє. Наступний вибір фотосалону знову випав на В. Висоцького (1884). І лише у 1886 році Лариса Косач уперше позує в українському вбранні перед об’єктивом майстра Ф. де Мезерa. Кожна світлина Лариси Косач відтворює певний період її життя, передає емоційний стан. До нашого часу збереглося всього 18 фотопортретів Лесі Українки та 40 групових знімків з її участю.

Примітки

11. «Оце думаю, як се так сталося, що я не маю ні одної твоєї карточки, щоб належала до мене і щоб я могла її возити по своїх нескінченних дорогах, коли мені приходиться так далеко від роду відбиватись». (Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1975–1979. Т. 10. – С. 98).

12. Світлопис походить від грецьк. φως / φωτος – світло і γραφω – пишу. Від цих слів походить і франц. photographie.

13. У виданні «Иллюстрированный сборник литературно-театральнaго общества» (К., 1900) портрет Ф. де Мезера й Лесі Українки розміщені на одній сторінці під назвою «Участники в собраниях Общества. Литераторы: Леся Украинка (Людмила (так в оригіналі – Т.С.) Петровна Косач). А. И. Степович. В. С. Рыбинский. Н. Э. Глокке. Н. П. Орлов. Л. А. Куперник. О. О. Глинка. Ф. де Мезер, пожертвовал Обществу библиотеку. Художник-фотограф Е. И. Игнатьев».

14. Єлизавета Олександрівна Рашевська (з роду Константиновичів) – дружина громадівця Івана Рашевського, приятеля Петра Косача. До одруження Петро Косач жив у родині Рашевських на вул. Великій Васильківській і саме в них познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

15. Що такі коштовності були в гардеробі Олени Пчілки, свідчить згадка про гранатове намисто у листі до неї Мелитона Бучинського: «[…] передаючи торік через брата білет до мене, за золотим магазином, Ви не додали навіть, як носяться давні гранатки, що ми купували» (Кирило Студинський. Зустріч Ольги Косачевої з Мелитоном Бучинським 1872 р. – Наша культура. – 1936. – Ч. 11 – С. 736).

16. «… а вашими портретами були очаровані просто», – писала Леся в листі до дядини Л. М. Драгоманової від 29 серпня 1895 р. // Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк, 1970. – C. 336.