Світозар Драгоманов
Тамара Скрипка
(1884–1958)
Вивчення біографій представників великої родини Лесі Українки – це, до певної міри, і нове прочитання життєпису самої письменниці, і спроба глибшого пізнання культури, етики й педагогіки Драгоманових-Косачів. Однак родинний дискурс як літературознавча і, навіть ширше, культурологічна, історіософська проблема й до сьогодні залишається мало дослідженим. Якщо портрети рідних сестер і братів Лесі Українки бодай ескізно окреслені, то постаті віддаленіших родичів у кращому випадку ледь промальовані.
Зокрема, про Світозара Михайловича Драгоманова, економіста, кооператора, перекладача, публіциста, викладача вищих навчальних закладів, члена Української вільної академії наук у США, голови її Комісії для збирання і вивчення науково-літературної спадщини М. Драгоманова, у коментарях до 12-томного видання творів Лесі Українки сказано лише одним рядком: “син М. П. Драгоманова, двоюрідний брат Лесі Українки” [1]. Ні слова більше не додано про нього й у виданні родинного епістолярію, що вийшов друком уже в цьому, XXI, столітті [2].
Тим часом у взаєминах Лесі Українки з близькими родичами завжди панували найщиріші почуття. Вона однаково любила усіх дядькових дітей – Лідію (1866–1937), Аріадну (1878–1954) і Світозара (1884–1958). Спілкування з кожним мало свої нюанси – залежно від різниці у віці та від характеру особистості. Зокрема, у листі до Лідії та Івана Шишманових Леся Українка, захоплена виглядом 8-річного кузена, пише: “… такий філософський вираз має. Я боюсь, коли б Зорі не забрали на літо в Париж, то я його мало бачитиму” [3]. В іншому листі – заспокоює Людмилу Михайлівну: «…, даремне так журитеся Зорею, його нібито ненормальним вихованням, – дитина з Вашої сім’ї напевне вийде краща, ніж всяка “нормально вихована” російська дитина, загнічена з малих літ систематичним гімназичним вихованням» [4]. Через рік дякує дядькові Михайлові, “, вони дуже милі і цікаві” [5].
Народився Світозар Драгоманов 29 червня 1884 році у Плєнпалє, кантон Женева (Швейцарія). Його мати – Людмила Михайлівна (з дому Кучинська) – належала до гурту перших діячок жіночого руху в Україні. Батько – Михайло Петрович – відомий учений і громадсько-політичний діяч. У Женеві промайнуло раннє дитинство Світозара, тут він отримав початкову освіту (1889–1890). У зв’язку з призначенням Михайла Петровича на посаду ординарного професора історико-філологічного відділення Болгарської вищої школи і переїздом батьків до Софії [6] Світозар два роки навчався у французькій початковій школі (1891–1892), після закінчення якої продовжив навчання у Ліцеї “Janson de Sailly” у Парижі (1892–1894), мешкаючи в родині подружжя Гольдштейнів, батькових приятелів.
Михайла Драгоманова називали царем вищої школи. Молодь тягнулася до нього. Микола Вороний спеціально їхав до цього професора в Софію, мріючи вклонитися перед ним і сказати: “Зробіть, будь ласка, батьку, з мене людину!” Василь Стефаник заздрив болгарським студентам, що мають такого професора, який навчає їх правди. Тягнулася до свого великого дядька й спрагла знань небога – Лариса Косач. Між Колодяжним і Софією ніколи не поривалися зв’язки. Летіли листи в обидві сторони. Леся Українка якось зауважила, що вже вона й не знає, де живе більше – чи в Колодяжному, чи в Софії. Драгоманов учив племінницю політичного думання, заохочував до праці у царині фольклористики. Сама ж письменниця наполегливо прохала у батьків дозволу відвідати дядька у Болгарії. Вимріяна подорож відбулася у 1894 році. Майже два роки вона мешкала у родині Михайла Петровича, ретельно працюючи у його старанно дібраній, багатій бібліотеці, де знаходила все найкраще зі світової літератури, фольклору, історії, філософії, релігієзнавства тощо.
А от зі своїм сином за велінням долі М. Драгоманову довелося надовго розлучатись. Важко ж захворівши, батько взагалі вже не міг впливати на його виховання так, як, скажімо, це відбувалося у взаєминах із доньками. І тому Людмила Михайлівна, сподіваючись на приїзд чоловікової племінниці до Софії, в листі від 22 березня 1892 року висловлювала впевненість, “ гарний вплив на Зорю. Зорі погано: Мих[айло] Петр[ович] зовсім не може займатись ним, їй теж нема часу й здоров’я для цього. Багато думає, яка то буде доля цього бідного хлопця. На ньому ще більше, ніж на дівчатках, видко брак рідного краю” [7].
У 1891 році той самий сумнозвісний лікар Г. Нотнагель – віденське світило, який консультував Лесю Українку, досить-таки неделікатно оголосив смертний вирок Драгоманову: хвора аорта може розірватись у будь-яку хвилину. Але Михайло Петрович не зважав: нехай аорта собі робить що хоче, а він мусить до сконання робити своє діло. Однак недуга прогресувала і 20 червня 1895 року сталося непоправне.
Після смерті глави родини через фінансову скруту Людмила Михайлівна віддала сина до Коледжу Святого Антуана в Женеві (1895–1897). Та все ж її статків не вистачало на життя в Європі, і вона вирішила разом з молодшими дітьми повертатися в Україну. На пропозицію Ольги Петрівни Драгоманової-Косач першим приїхав у Київ під її опіку в грудні 1897 року Світозар. Європейська наука не дала можливості вступити відразу до класичної гімназії. І лише після домашнього навчання російської мови з тіткою Ольгою і двоюрідною сестрою Лесею він восени 1898 року став учнем третього класу IV хлопчачої гімназії. Тут уже навчався на чотири місяці старший від нього двоюрідний брат Микола Косач. Як відомо, приватною мовою спілкування Драгоманових у Женеві і Софії була російська. Натомість українська атмосфера дому і близького оточення Ольги Петрівни найперше вплинули на процес національного самоусвідомлення Світозара (що він відверто і визнає згодом [8]).
Навчається юнак загалом нерівно. Попервах вимоглива Ольга Петрівна обурювалась методикою виховання у європейських школах. Та родинна атмосфера Косачів, уміле Лесине керівництво педагогічним процесом у київській домашній школі дало відповідні результати. Світозар перестав лінуватись, навчився організовувати свій час. “ учебної команди, бо Ліля думає провести зиму з папою у Колодяжному… Ми тут живемо en petite comite [9], мама, я, Оксана, Зоря і Микось”, – пише Леся Українка 19 вересня 1898 року з Києва Людмилі Драгомановій у Софію [10].
Косачівська й драгоманівська молодь (до Києва переїздить і Рада Драгоманова) не стоїть осторонь і культурного життя великого міста. « [маленькі хвороби. – Т. С.] не заважає всім членам родини провадити товариське життя: у мене і в Микося воно йде центростремительно, а в інших центробежно, я більше бачу людей в себе вдома, а другі самі ходять до людей» [11]. На карб вікових особливостей списує авторка і те, що Зоря, як і його кузен Микола, не любив писати листів: « От хоч би і наш Микола, він як напише за півроку два листи, то вже “подвиг силы беспримерной”» [12].
У 1904 році Світозар Драгоманов закінчив гімназію, і це був неабиякий тріумф – і для нього самого, i для Людмили Михайлівни, і для родини Косачів. На випускній світлині, подарованій Ларисі Косач, вдячний учень написав: «Дорогой “маленькой маме” от благодарного брата, который, благодаря ей, поступил в гимназию. 19/V/1904».
У цьому ж році він успішно склав іспити й був зарахований на інженерно-хімічне відділення Київського політехнічного інституту Імператора Олександра II [13]. Майже наприкінці навчання Світозар зрозумів, що майбутній фах – не його покликання. У своїх зацікавленнях юнак вагався між інженерією та економікою, і 1909 року залишив Політехніку та вступив до Київської комерційного інституту [14]. Економічне відділення цього закладу закінчив із відзнакою у 1915 році.
У студентські роки Світозар Драгоманов цікавився соціалістичною літературою і був членом РСДРП. Нагадаємо, що коли у ніч з 17 на 18 січня 1907 року царська поліція зробила ретельний обшук на київській квартирі Косачів і арештувала Лесю, Ольгу, а також Людмилу Михайлівну Драгоманову, то Микола і Світозар почувалися ображеними.
“Наша молодь, – згадує Ізидора Косач-Борисова, – брат Микось, Зоря Драгоманов та й інші, що належали до різних революційних партій, – почувалися ніяково із-за того, що не їх арештували, а їхніх старших – батьків, матерів, сестер, яких вони вважали за поміркованих, лояльних до влади і взагалі легковажили їхньою діяльністю на громадській ниві” [15].
У 1914 році Світозар Драгоманов одружився з Антоніною Шкурською (20 червня 1889 – 28 лютого 1981), дочкою начальника Жмеринського залізничного вузла. Антоніна працювала гувернанткою у родині Геркенів. Катерина Михайлівна Антонович (з дому Геркен) мала приватну мистецьку школу й запрошувала вродливу дівчину позувати для її учнів. Саме у Геркенів Світозар і познайомився з майбутньою дружиною. У подружжя народилося четверо дітей: Людмила (в одруженні Демиденко), Аріадна (в одруженні Іванова), Наталка (в одруженні Бартой) і син Михайло, який загинув у роки Другої світової війни в німецькому концтаборі біля Хмельницького. У Києві родина Драгоманових мешкала на Паньківській вулиці в будинку № 14.
Після закінчення інституту Світозар Драгоманов служив у Союзі земств (1915–1917). У добу української державності активно включився у націотворчі процеси. У Міністерстві праці Уряду УНР обіймав посаду віце-директора одного з департаментів. У період гетьманату працював у Всеукраїнському союзі земств, створеному С. Петлюрою у квітні 1918 року. Протягом 1919–1920 років був членом колегії кооперативної секції державної ради народного господарства в Києві. А у 1919–1922-ому завідував інструкторським відділом “Сільського господаря” (орган сільськогосподарчої кооперації).
Після втрати української державності С. Драгоманов залишився на Батьківщині. Працював у різних установах і на різних посадах. У 1920–1921 роках – коректор і секретар редакції часопису “Більшовик” у Києві. Одночасно обіймав посаду декана суспільно-економічного відділу агрономічного технікуму в с. Мироцьке. З осені 1922 року перейшов на науково-педагогічну працю. Зокрема, був лектором Інституту народної освіти у Києві та ректором Київського архітектурного інституту, після об’єднання якого з Київським інститутом пластичних мистецтв був проректором створеного на їхній базі Київського художнього інституту.
До 1926 року він співпрацював з “Пролетарською правдою” (відділ громадського господарства і планування міст), поєднуючи науково-адміністративну роботу з літературною. У цей же період перекладав з французької мови на замовлення видавництва “Мистецтво”. Варто зазначити, що літературно-публіцистичну кар’єру Світозар Драгоманов розпочав ще у 1909 році, написавши на прохання Олени Пчілки подорожні замітки зі Швейцарії для журналу “Рідний край”. У наступному році для цього ж часопису він переклав з болгарської на українську оповідання І. Шишманова “Цікава постать” [16].
Під цим оглядом можна говорити про своєрідний університет чи літературний інститут у домі Олени Пчілки, де вона була “ректором” і провідним літературознавцем. Відповідаючи на запитання анкети видавництва “Час” у 1918 році, Світозар повідомив: «Мої писання було надруковано в “Слові”, “Раді”, “Городском Деле”. “Известиях Киевской Городской Думы”, “Київській Почті”, “Дзвоні”, “Комашні”, “Київській Земській Газеті”, “Народній справі”, “Нашій кооперації”, “Кооперативній Зорі”, “Українській кооперації”, “Робітничій Газеті”, “Вестнику Кооперации”, “Bulletin cooperatif International” (про українську кооперацію)» [17].
Світозар Драгоманов – автор спогадів про Лесю Українку, статті “Вплив Михайла Драгоманова на Лесю Українку”, а також праць: “Михайло Драгоманов”, “Наука Михайла Драгоманова”, “Життя М. Драгоманова”, “М. П. Драгоманов проти д-ра Д. Донцова”, “Великий еміґрант М. Драгоманов (1841–1895)”, “З переписки Лесі Українки з Михайлом Драгомановим” (деякі з них досі не друковані). Він також перекладав з французької праці М. Драгоманова, зокрема, “Федералістичний панславізм”, “Вільна спілка”. Уклав “Бібліографічний покажчик літературно-критичних і літературно-історичних висловлювань М. П. Драгоманова за перепискою з сучасниками”, “Драгоманіяна на 1861–1940 [Бібліографія]”. А перша наукова розвідка С. Драгоманова надрукована у “Статистичному бюлетені” (Київ) у 1922 р. Провідною темою його наукових зацікавлень було міське планування, про яке він написав кількадесят статей.
У 1926–1931 роках Світозар Драгоманов працював на “Укрфільмі” в Києві. Як і всім родичам, які лишилися в країні рад, йому довелося зазнати переслідувань у роки сталінського терору. У 1930 році був відсторонений від наукової праці. Як свідок проходив у справі ЦК УПСР (22–30.05.1921) i викликався на засідання Верховного надзвичайного революційного трибуналу. Окрім усього, С. Драгоманов намагався захищати колишнього прем’єр-міністра УНР Сергія Остапенка (Дело членов ЦК УПСР: стенографический отчет. – Харьков, 1921) [18].
У 1931–1933 роках Світозар Михайлович перебивався випадковими заробітками то працівника державного технічного видавництва, то відділу обласної управи (Київ). У цей період його статті не друкували жодні видання. І лише у 1933 році ледь пощастило: влаштувався консультантом Науково-дослідного інституту комунальної гігієни Гіпромісту в Харкові. Та через два роки його звільнили з роботи без права на пенсійне забезпечення.
У 1941–1943 роках С. Драгоманов працював у Вукоспілці (Всеукраїнська спілка промислової кооперації). У 1942 році він був науковим консультантом Музею-архіву переходової доби, який очолював О. Оглоблин. У червні того ж року під його керівництвом і разом з Н. Полонською-Василенко, В. Міяковським, П. Курінним та В. Шугаєвським брав участь у діяльності “Комісії для розгляду питання про українські емблеми”. На науковому засіданні з нагоди 30-ліття з дня смерті Лесі Українки, яке відбулося 11 і 12 вересня 1943 року в Будинку вчених, прочитав доповідь “Листування Лесі Українки з Михайлом Драгомановим”.
У вересні 1943-го Світозар Драгоманов з родиною виїхав до Львова. Через рік оселився у Празі, де недовго працював в Українському музеї визвольної боротьби. У квітні 1945 року переїхав до Регенсбурга (Німеччина). Із листування Світозара Драгоманова з Володимиром Винниченком довідуємося про важливі факти його тодішнього життя. Зокрема, у листі від 23 січня 1948 року він пише:
«Багато можу Вам написати, та не знаю з якого кінця братись. Почну з того, [що] благополучно вирвався зі “сталінського раю” й того сонця, що там припікає. Вирвався з дружиною й двома доньками з чоловіками. Був у нас син, славний хлопець, механік-конструктор, та загинув у полоні у Гітлера в таборі під Проскуровим. […] Тепер ще про себе: я професорую в УТГІ і в школі Мартоса в Мюнхені. За своїм фахом – місцевим самоврядуванням і урбанізмом» [19].
В іншому листі до того ж адресата від 8 лютого того ж року читаємо:
«Маю ще роботу, яка мене найбільше захоплює: це шукання батькової спадщини: різних творів, листування з сучасниками, ученими й політиками іноземними у Франції, Швейцарії, Німеччині та Англії й Італії. Помагає мені British Museum в Лондоні, Bibliotheque Nationale в Парижі й інші. Наші до цього ставляться досить пасивно – теж покажчик нашої “культурності”. Переклав “Єдина Європа в єдиному світі” укр[аїнською] м[овою]. і видав брошурою. Організував у Регенсбурзі український гурток європейських федералістів. Представляв українців на конгресі країн, народів і націй, які не мають своїх держав, організований Європейською спілкою федералістів у Парижі весною 1949» [20].
Слід зазначити, що C. Драгоманов під впливом батька усе життя сповідував ідею європейської федерації і написав кілька статей, присвячених цій проблемі. Також він був членом Українського національно-державного союзу (координаційний центр українських центристських і правих партій) і належав деякий час до Центрального комітету УНДС.
У 1951 році Світозар Драгоманов з дружиною та донькою Людмилою емігрував до США. Тут він певний час був професором, першим ректором і членом Кураторії Українського технічного господарського інституту в Нью-Йорку та головою комісії по збиранню й вивченню спадщини М. Драгоманова при Українській вільній академії наук. Як учений докладав чималих зусиль у згромадженні інтелектуальної спадщини М. П. Драгоманова з метою її майбутнього видання. Також написав кілька біографічних нарисів про батька. Як науковця і сина його завжди неабияк хвилювали нападки різних політичних сил на М. Драгоманова, обурювала неправда про нього у виступах і публікаціях. Проти таких інсинуацій він постійно здіймав голос протесту в періодиці.
Підступна хвороба завадила утіленню величезних наукових і видавничих планів ученого. 4 грудня 1958 року Світозар Михайлович Драгоманов передчасно помер у місті Рочестер (штат Нью-Йорк). Похований на міському цвинтарі.
1. Леся Українка. Зібр. творів: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 11. – C. 393.
2. “Листи так довго йдуть…”: Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі. – К.: Просвіта, 2003. – С. 88.
3. Леся Українка. Зібр. творів: у 12 т. … Т. 11. – C. 128.
4. Там само. – С. 138.
5. Там само. – С. 148.
6. Нині Софійський університет ім. Св. Климента Охридського.
7. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк, 1971. – С. 178.
8. Див.: Світозар Драгоманов [Автобіографічні дані по анкеті видавництва “Час”].
9. Малою громадою (франц.).
10. Леся Українка. Зібр. творів: у 12 т. – К., 1978. – Т. 11. – С. 63.
11. Там само. – С. 150.
12. Там само. – С. 122.
13. Нині Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”.
14. Нині Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана.
15. Косач-Квітка Лариса Петрівна (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / ред. О. Біланюк. – Нью-Йорк – К.: Факт, 2004. – С. 223.
16. Бібліографічну довідку люб’язно надала Галина Стасюк.
17. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. Х. – № 5108.
18. Інформацію люб’язно надала канд. іст. н. Тетяна Осташко.
19. Архів-музей УВАН у США. – Фонд В. Винниченка (депозит).
20. Там само.
Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, епоха, культура» – Вип. 2. – Луцьк, 2012. – C. 179 – 185.