Початкова сторінка

Тамара Скрипка

Персональний сайт

?

Доля архіву Лесі Українки

Тамара Скрипка

Сказати з певністю, яка частина творчої спадщини Лесі Українки та її приватного архіву дійшла до нас, тобто збереглась, неможливо. Ще за її життя постійні мандри по світах не сприяли зосередженню матеріалів в одному конкретному місці. Частина архіву зберігалася у Колодяжному, частина – у материному маєтку в Зеленому Гаю, і зовсім незначна – при Лесі. Ще якусь частку отримала від Лесі і зберігала сестра Ольга. Зокрема, у травні 1897 р. Лариса Косач турбуючись долею приватних листів, писала:

«Мамочко, будь ласкава, знайди мої письма, що я просила тебе сховать, як виїздила з Колодяжного, і сховай їх так, щоб москалі не доступилися (я боюсь і так, що, може, вони були в шкафу). Се чималий пакунок у газетному папері, зав’язаний шнурком з написом «Лесині листи». Я безпокоюсь, чи цілі вони». ().

Згодом службові обставини Лесиного чоловіка Климента Васильовича Квітки спричинили постійну зміну міст – Ялта, Симферополь, Тифліс, Хоні, Кутаїсі, Телаві. З 1909 року географію цих міст доповнили щорічні подорожі до Єгипту в пошуках сухого клімату для гамування прогресуючого туберкульозу нирок. Отже, ще гостріше постала проблема збереження архіву. Перевозити з міста до міста книги, рукописи, листування було непросто. Саме тоді Лариса Косач-Квітка спробувала прилаштувати найцінніше під опіку сестри і друга Ольги Косач-Кривинюк, що мешкала у Лоцманській Кам’янці під Катеринославом, діставши там посаду патронажного лікаря. У вона пише:

«А тепер у мене ще до тебе прохання. Коли ти сама призволяєш держати такі давні рукописи у себе, то чи не прийняла б ти до себе і наш так званий «архів» – рукописи, що вже використані, давні листи і т. і, сього набереться на скриню в 1.1/2 на 1 арш. завбільшки. При нашому бродячому житті (а воно ще либонь довго мусить бути таким) все це дуже нівечиться і обтяжує».

Відтак після подій 1917–20 рр. архівні матеріали Драгоманових-Косачів, що зберігалися в родинному маєтку в Гадячі, розпорошились: з утвореного у 1920 році музею ім. Михайла Драгоманова частина потрапила до Лохвицького і Полтавського краєзнавчих музеїв [Звідти у 1938 і 1940 роках незначну частину матеріалів у хаотичному, розпорошеному стані передали до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.], дещо опинилося у випадкових осіб. Рукописна спадщина, яка потрапила до Гадяцького районного відділу освіти, який очолював Жовнір-Клочко, пропала майже безслідно. Ту частину архіву Лариси Косач-Квітки, яка була при ній до останніх днів життя, успадкував чоловік Климент Васильович Квітка, за яким також було юридичне право на її творчу спадщину. У 1920-ті роки він активно спілкувався з дослідниками творчости Лесі Українки, написав спогади про неї. Саме завдяки його ретельній підготовці вийшло перше видання творів Лесі Українки у семи томах (1923–1925). Зокрема йому належить коментування четвертого тому. На прохання Ольги Косач-Кривинюк К. Квітка надавав епістолярію свого архіву для використання у праці над літописом Лесиного життя. Однак після його арешту в 1933 році і переїзду до Москви ситуація дещо змінилась, як і його погляди на використання і публікування спадщини Лесі Українки. Згодом він узагалі відмовився давати О. Косач-Кривинюк необхідні для її праці матеріали, зокрема й листування. Улітку 1941 р. Михайло Васильович Кривинюк спеціально поїхав до Москви, щоб якось «умовити» К Квітку передати Лесині матеріали до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка у Києві. Про результати розмови з ним М. Кривинюк писав до дружини:

«Неясне Тобі могло бути, де я писав за Кльоню [Климента Квітку – Т. С.]. Я повторюю, що й тоді казав, але це напевне не з’ясує Тобі нічого. Його метаморфування тепер стоїть на тому, що найважливішою для нього справою є музичний фольклор, і фольклор саме малих народів, що не мають ще свого вченого і тому він для них є фольклористом.

Щодо матеріалів в Лесиній справі, то не відступаючись від Лесиного погляду на друкування листів ні на йоту, він, якби й мав листи, не дав би, але в нього таких листів немає: вони зберігаються в ньому, доки він живий… Щодо Лесиних творів, то він, оскільки це від нього залежить, проти того, щоб публікувалися чорнетки її творів: і що кому за діло, яку Лесі йшов творчий процес; вона хтіла дати й дала людськості те, що скристалізувала остаточно. Твердої Лесиної думки на це він не знає. І Тосі [Антону Шимановському – Т.С.] й мені довелося два вечори, вірніше дві ночі, переконувати його, що таке публікування нічогісінького не умає Лесі і покаже, що творчий шлях переходить нелегко, і подібне. Нарешті, хоч він і не переконався, що Леся була б одної з нами думки, погодився на повне видання академічне Лесиних творів і на передачу їх Інститутові мовознавства [ймовірно, Інститутові літератури – Т.С.] в Києві, коли ти і я думаємо, що там вони найкраще збережуться, бо ліпшого він і сам нічого не знає. Все це він обіцяв оформити по закону на Твоє ім’я і передати акт при моєму повороті. Коли він буде…

Таких матеріялів, як і листів, немає, бо матеріяли він перед виїздом з Києва передав (про передачу у мене в голові щось неясно). Принагідно були зачеплені й інші моменти, як-от, переїзд його до Києва, але вже таке це давнє, що нема що й згадувати. Дуже мені важко, що матеріяли пограбовано, розкрадено і тепер вони надходять від різних людей і з різних місць. Грабували ж не різні лиця, а одно-два. Виходить, що з друкуванням листів треба б стриматись; може ще знайдуться «збагачувачі» музею, а тоді довести до ладу… Та воно, певно, й відкладеться на якесь «тоді». Однак як я вже зазначив, якби був час, тобі слід би їх переглянути хто цей київський збагачувач, – невже ж він не міг зайти до тебе. Дуже все це важко в такий лихий час». (Лист від 2 липня 1941 р. зі Свердловська).

У важкі роки війни О. П. Косач-Кривинюк найбільше турбувалася долею родинного архіву, про що свідчить інформація про це у листі до А. Дублянського від 20 лютого 1943 року:

«Мучить мене найбільше думка, як удасться мені врятувати материні й Лесині архіви (краще сказати, ті частки їх, що якимось чудом врятувалися досі. Бо скільки ж із них загинуло!)»

Найтрагічніша доля спіткала частину Лесиного архіву, яка зберігалася у її чоловіка К. В. Квітки. Після війни, у 1945 р., Климент Васильович вдруге одружився зі студенткою Московської консерваторії Г. Л. Кащеєвою. Частину свого музикознавчого і фольклорного архіву К. Квітка ще за життя передав на збереження у заснований ним Центральний музей музичної культури ім. М. Глінки при Московській консерваторії. У 1953 р. він помер і спадкоємицею його великої книгозбірні (3,5 тисячі спеціальних видань з етнографії і фольклору), рукописної спадщини і приватного архіву стала Г. Кащеєва-Квітка. Книжки, деякі рукописи вона передала до музею ім. М. Глінки. Речі та архівні матеріали, які стосувалися Лесі Українки, Г. Квітка-Кащеєва мала намір продати на початку 1960-х років створеному музеєві Лесі Українки у Києві. Та у 1962 році вона несподівано померла, не завершивши своїх планів, і та частина архіву, яка належала або мала причетність до Лесі, пропала безслідно. За однією з версій архів спалив ЖЕК, звільняючи квартиру після смерти Квітчиної тещі М. І. Кащеєвої у 1971 (або 1972) році.