Історія роду: на еміграції

Тамара Скрипка

А доля і далі була немилосердно жорстокою до рідних Лесі Українки. Друга світова війна принесла родині нові страждання і випробування. За тиждень до початку війни Михайло Васильович Кривинюк поїхав до Москви до K. B. Квітки полагоджувати питання про його частку архіву Лесі Українки. Звідти разом із старшим сином Михайлом поїхав до Свердловська, де той працював старшим інженером Уральського проектного відділу Союзтранспортпроекту. Через тиждень розпочалася війна. Розривалося серце Ольги Петрівни за долю рідних, вісток від яких не мала, оскільки листування через лінію фронту припинилося. Літній, хворий, самотній Михайло Васильович тяжко виживав в умовах воєнного лихоліття. Трагічна випадковість обірвала його життя – 1 вересня 1944 року він загинув під колесами паровоза, сигналу якого не почув. У 1945 р. син Михайло повернувся до Свердловська, та місця захоронення батька не вдалося віднайти.

Меншого сина Василя Михайловича Кривинюка, мобілізовано на фінську війну, на початку війни СРСР з Німеччиною перекинули до Мозирської військової частини (Білорусія). У перший місяць боїв він попав до німецького полону, з якого вдалося втекти. 15 жовтня 1941 року він дістався до Києва. Яка доля спіткала б його як полоненого, відомо. Усі ці обставини життя під большевицькою владою й спонукали сестер Ольгу та Ізидору восени 1943 році виїхати на захід. Шлях Ольги проліг через Львів, Прагу до таборів біженців у Німеччині. Ізидорина путь з дочкою Олесею і маленькими онука Михайлом та Олею простелився значно складніше: через Львів, Криницю, Відень, табори для біженців у Німеччині, відтак – до США.

У далеку незнану путь узяли сестри зі собою найцінніше – архів. Точніше, О. Косач-Кривинюк архів відправила із сином Василем незадовго до свого виїзду, про що свідчить її лист до літературознавця М. Д. Деркач:

«Не дивуйтеся нічому варварському і незугарному в тому, як я зложила і запакувала два свої дорогоцінні мішки. Річ у тому, що після двох днів страшної втоми і хвилювання мені довелося зовсім несподівано і спішно, як на пожар, їх пакувати. […] Здаю ті свої скарби на Ваші руки, книжки одразу до Лесиного архіву [мається на увазі архів НТШ – Т. С. Тут і далі у квадратних дужках подається текст упорядника.], рукописи покищо десь сховайте, а як я приїду (ще не трачу зовсім надії на це), то разом з Вами якось їх розберемо і тоді вже на постійно кудись влаштуємо» (лист від 16 вересня 1943 р.).

Ще у 1934 році О. Косач-Кривинюк розпочала роботу над літописом Лесиного життя. Записувала свої і родичів спогади про Лесю, її оточення, родинний дім, упорядковувала листи і фотографії. Саме у «Хронології життя і творчости Лесі Українки» сестра занотувала ряд публікацій Лесі Українки, які досі не віднайдені. Напередодні II-ої світової війни Ользі Косач-Кривинюк пощастило ознайомитися з матеріалами архіву Михайла Драгоманова, що зберігався у Варшавському Українському Інституті, через так званий «Рукопис» Гліба Лазаревського. Г. Лазаревський був співробітником цього Інституту й упорядником першого тому «Архіву М. Драгоманова» (1937 p.). Його «Рукопис» – це вступна стаття і копії 142 листів Лесі Українки до різних осіб з примітками переписувача. Ймовірно, листи були скопійовані Г. Лазаревським або для другого тому видання «Архіву М. Драгоманова», або, що менш вірогідно, – для майбутньої художньої біографії Лесі Українки, над якою він працював [У 1938 р. у Львові вийшла друком невеличка книжечка Г. Лазаревського «Молодість Лесі Українки», написана на основі архіву М. Драгоманова з багатьма фактичними помилками, на які вказувала О. Косач-Кривинюк].

Виписки О. Косач-Кривинюк – на сьогодні єдине джерело, яке лишилось від архіву М. Драгоманова, оскільки приміщення (отже, й архіви) Українського Інституту у Варшаві збомбардували німці, а доля власне «Рукопису» Г. Лазаревського досі дослідникам не відома. Слід додати, що у Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ (Ф. 2) зберігаються копії листів Лесі Українки до родини Михайла і Людмили Драгоманових, які також скопіювала Ольга Косач-Кривинюк з цього ж «Рукопису» Гліба Лазаревського.

Робота над «Хронологією» зобов’язувала О. Косач-Кривинюк пробути деякий час у Львові, де в бібліотеці НТШ зберігалося листування Лесі Українки з галицькими діячами. І, безперечно, – можливість спілкування з лесезнавцем Марією Дем’янівною Деркач, яка також працювала над укладанням свого «Літопису життя і творчости Лесі Українки», і мала намір опрацювати листування письменниці, яке зберігалося у Варшавському Українському Інституті.

О. П. Косач-Кривинюк, залишаючи Львів, передала деякі архівні матеріали, зокрема й недруковану інтимну лірику Лесі Українки, її особисті книги на збереження до НТШ у Львові, взявши зі собою лише невелику частину родинного листування, фотографії, машинопис «Хронології життя і творчости Лесі Українки» й деякі матеріали, дотичні до неї. Слід зауважити, що упорядкування і підготовка видання «Леся Українка. Неопубліковані твори. З рукописів підготувала до друку Марія Деркач», яке вийшло у 1947 році, належить Ользі Косач-Кривинюк, та її, політичної емігрантки, імени не можна було тоді згадувати.

Навесні 1944 року Ольга Косач-Кривинюк із сином були уже в Празі, де жила сестра Оксана Шимановська і де з’явилася можливість завершити працю над укладанням «Хронології життя і творчости Лесі Українки». Та завершальну крапку в літопису Лесиного життя Ольга Петрівна поставить у Німеччині 16 липня 1945 року. Щоправда, зазначаючи, що «Спомини й уваги», які вона додавала після щорічної хронології, довела лише до 1891 року. Обставини, які складалися у зв’язку з війною, переїздами і хворобою, диктували інший підхід в укладанні біографічної хроніки Лесиного життя, яку попри усе таки завершила. Тут, у Празі, вона зустріла останній рік свого життя, надіславши привітання Ізидорі, яка була вже у Відні:

«З Новим роком, любая моя Доруню! Коли б то він був вам усім, тобто нам усім, такий хороший, як я того бажаю! Коли б то збулося все те, надія на що тільки й підтримує, тільки помагає жити, а не гинути од тої туги та журби, що в свята ще дужче опановує душу Коли б то збулося!» (1 січня 1945 p.).

З просуванням червоної армії на захід, Ользі Косач-Кривинюк довелося залишити й Прагу. Постійні переїзди, невідоме майбутнє, тяжка хвороба спричинили ще одне рішення щодо архіву. Перед виїздом до Німеччини Ольга Петрівна передала родинне листування, примірник машинопису «Хронології життя і творчости Лесі Українки» і використані там матеріали Українському музеєві визвольної боротьби у Празі, директором якого був Д. В. Антонович, залишивши право на передані матеріали за своїми синами (Михайлом і Василем) та сестрами (Оксаною й Ізидорою). У тому ж році матеріали цього музею були захоплені представниками радянської армії і вивезені до Москви й Києва. Та незначна частина листування збереглася у Празі й нещодавно була віднайдена у Слов’янській бібліотеці, їх ідентифікувала співробітниця бібліотеки д-р Марія Няхайова, а з ініціативи Союзу Українок Америки частина їх вийшла окремим виданням («Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі». Нью-Йорк, 2002). Виявилось, що недруковані листи Лесі Українки до Михайла Кривинюка, які увійшли до «Хронології…» і вважались втраченими, були передані Ольгою Косач-Кривинюк до Празького Музею визвольної боротьби і віднайшлися через півстоліття, як і частина родинного листування.

Вирушаючи з Праги у дальшу путь, О. Косач-Кривинюк взяла лише два примірники машинопису «Хронології життя і творчости Лесі Українки», свої спогади про сестру і батька, машинопис збірника недрукованих і маловідомих віршів Лесі Українки, фотознімки, листи своїх дітей і чоловіка. 19 квітня 1945 р. разом з сином Василем Ольга Косач-Кривинюк виїхала тягаровим потягом з Праги до Вінтерберга. 29 травня вона ненадовго спинилась у селі Трансфельдені у таборі для біженців. Згодом хвора, свідома близької смерти – переїхала до біженецького табору в Авгзбурзі. 11 листопада 1945 року на 69 році життя на руках у свого сина вона померла від цирозу печінки.

Лише через 35 років після смерти О. П. Косач-Кривинюк праця її життя побачила світ заходами Української Вільної Академії Наук у США при активній співпраці з І. П. Косач-Борисовою. У 100-ліття з дня народження Лесі Українки Ізидора Петрівна відзначала:

«Безсумнівно, найкращим ювілейним виданням є «Лілина [Лілею в родині називали Ольгу Косач-Кривинюк.] книжка». Я безмежно рада, що ця книжка вийшла. У ній кожна думка, кожне твердження обґрунтовані документами (переважно листами), що їх підібрала Ліля, людина надзвичайно правдивої вдачі, дуже близька до Лесі не тільки як рідна сестра, але й духово. Тут – правда про Лесю, про її родину і ближче оточення».