Історія роду: до Першої світової війни

Тамара Скрипка

Останні представники давніх родів Драгоманових і Косачів осіли на Полтавщині і Чернігівщині в к. XVII – поч. XVIII століть. Відтак родина Драгоманових-Косачів, у якій народилася майбутня письменниця Леся Українка, жила за чітко встановленим розкладом родин української аристократичної старшини того часу. Якщо Ольгу Драгоманову-Косач можна охарактеризувати як берегиню української аристократичної родини, то її дочці Ларисі Косач-Квітці (Лесі Українці) судилось стати не лише поетесою, драматургом, публіцистом, а й «духовним вождем» української інтеліґенції зламу минулого століття. Однак з концептуальної категорії «духовний вождь» еліти української суспільности вона перетворилася в радянську епоху на «співачку досвітніх вогнів», «друга робітників». Попри існування великої кількости наукової літератури про суспільно-політичні і філософські погляди Лесі Українки, категорія національної свідомости ще й досі належно не поставлена в лесезнавстві. До цього, очевидно, спричинився той факт, що в силу фальсифікацій і через відсутність відповідних джерел дослідники не володіли повнотою знань про політичну діяльність Лариси Косач-Квітки, іґнорували той факт, що письменниця та її художня спадщина мали вирішальний, безпрецедентний вплив на формування національної свідомости української інтеліґенції, того «панства», з якого сама походила, і на відсутність якого у 70-х роках XIX-го ст. вказував її дядько Михайло Драгоманов («Наша Україна не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, а має доволі розумне від природи мужицтво»). Проте така постановка проблеми ставила під загрозу сам факт існування нації як такої, що не має інтеліґенції, а отже, позбавлена елітарного компонента. Якщо М. Драгоманов уперше в українському русі надав перевагу політичній боротьбі «для праці серед рідного народу», то Леся Українка духовно врятувала націю, яка вже пробудилася, але лишалася ще не свідома свого стану. Тобто з’ява «духа нації» – Лесі Українки – була обумовлена і модельована новою свідомістю і нею ж викликана.

Геніальна у своїй передбачливості О. П. Драгоманова-Косач у 1884 році, добираючи псевдонім дочці, поєднала з іменем України творчу долю своєї тринадцятилітньої Лариси. Відтоді Леся Українка своїм промовистим іменем і словом, глибинно осмисленим, дала нове життя українській літературі в останні роки XIX-го століття.

Безперечно, Лариса Косач, дворянка, дочка дійсного статського радника, предводителя повітового дворянства і письменниці Олени Пчілки (також дворянки) мала винятково сприятливі обставини для шліфування вродженого мистецького хисту. З раннього дитинства студіювала чужі мови, а отже, могла пізнавати скарби письменства інших народів і культур. Згадаймо бодай її лист до брата Михайла зі списком бажаних для перекладу на українську мову зразків світового письменства (від 8–10 грудня 1889 р. з Колодяжного).

Музика увійшла у Лесин світ так само у ранньому дитинстві. На думку рідних, лише недуга кісток стала на перешкоді її музичної кар’єри. Мала також хист до малярства і брала уроки у відомій Київській рисувальній школі М. Мурашка.

З юних літ Лесі довелося постійно подорожувати. І хоча ці подорожі до Європи і великих міст тодішньої царської Росії були викликані негативним фактором – хворобою, та водночас мали велике значення для розвитку і формування її світогляду. Адже Леся відвідала майже усі найкращі європейські театри, слухала найславетніших музик, була в курсі світових музично-театральних новин.

Навіть те, що її перші проби пера – дитячі вірші – завдяки старанням матері знайшли місце на сторінках тогочасних галицьких у україномовних часописів, заохочувало до подальшої літератури праці.

Мати Лесі Українки, Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка), належала до того покоління українофілів, які рятували від занепаду скарби української народної культури, берегли звичаї, традиції, тобто готували зруб для нових пагонів. Однак лише сентиментами до української старовини неможливо було скріпити основи законного права на існування народу не як етномаси, а як повноцінної нації. І О. П. Косач цілком свідомо взяла на себе обов’язки трудолюбивої Пчілки (її праця потребувала не лише відваги моральної, а й фізичної і фінансової), щоб дочка стала Українкою. Передбачлива мати псевдонімом дочки наче поставила печать на документі нової епохи – на політичну арену вийшла поневолена інтеліґенція, яка не погоджувалася зі своїм статусом і готова боротись за місце під сонцем, за свої права. Отже, Леся Українка ознаменувала епоху переходу від українофільства як руху в умовах безприкладного національного поневолення інтеліґенції до українства нового покоління. Безсумнівно, це ім’я (Леся Українка) було не лише волевиявом матері. Доросла дочка і зріла письменниця ніколи не зрікалася його, хоча, як знаємо, прибирала інші псевдоніми для підпису суспільно-політичних брошур. Однак у красному письменстві завжди лишалась письменницею свого народу – Лесею Українкою.

Слід згадати і про незаперечний вплив М. Драгоманова на Ларису Косач. Однак лише у політичній сфері – сфері морального обов’язку молодого покоління. У своїй творчості Леся Українка дуже швидко вийшла на самостійні і нові шляхи. Усі ці та інші чинники позитивно вплинули на епохальність з’яви Лесі Українки в українському культурному процесі кінця XIX – поч. XX ст.

Наділена неабиякими артистичними талантами Лариса Косач фізично майже усе життя страждала й переборювала невиліковну в ті часи недугу – туберкульоз. Властиво, три туберкульози (кісток, легень, нирок), лікування яких образно називала «тридцятилітньою війною», бо саме стільки часу їй було відміряно нещадною Мойрою від часу першої операції (11 жовтня 1883 р.) і до останнього подиху (1 серпня 1913 р.).

Варто також зауважити, що рід Драгоманових-Косачів уславився в історії літератури не лише іменем Лесі Українки. Є відомості, що її дід Петро Якович Драгоманов писав вірші. Серед письменницького грона найближчих родичів Лесі Українки виокремлюється передусім ім’я її матері Ольги Петрівни Косач (Олени Пчілки) – громадської діячки, письменниці, етнографа. Старший брат Михайло (в літературі – Михайло Обачний) – прозаїк, поет, учений-фізик, який передчасно пішов з життя, не розкривши вповні свого таланту. Сестра Ольга (псевдонім Олеся Зірка) – перекладачка, літописець, яка закріпила за собою моральне право стояти на сторожі та фактологічній автентичності біографічних фактів Лесиного життя. Олена Антонівна Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), рідна сестра Лесиного батька, теж пробувала свої сили в красному письменстві під псевдонімами Є. Ластівка і Є. Зовиця. Юрій Косач (син Лесиного брата Миколи) відомий як поет, прозаїк, драматург. Оксана Драгоманова (дочка Лесиного дядька Олександра) теж була письменницею, перекладачкою, і чи не однією з перших жінок дипломатичного представництва Української Народної Республіки, піонеркою жіночого міжнародного руху.

Також через подружжя рід Драгоманових-Косачів прищепив до свого дерева інших видатних діячів культури. Дружина Лесиного брата Михайла Олександра (з дому Судовщикова) була українською письменницею, відомою під псевдонімом Грицько Григоренко. Чоловік Лесі Українки Климент Квітка – видатний вчений у ділянці музичного фольклору. Чоловік сестри Ольги Михайло Кривинюк – український революційний діяч, перекладач, приятель і побратим Лариси Косач. Чоловік сестри Ізидори Юрій Борисов – учений агроном і громадський діяч. Чоловік Лесиної двоюрідної сестри Аріадни Драгоманової Іван Труш – мистець, критик, автор серії портретів визначних діячів української культури (серед них і Лесі Українки).