Використання архівів

Тамара Скрипка

Третє, хоч і скромне, та все ж інформативно вартісне джерело, з якого використано матеріали для книжки «Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Документи. Іконографія» – це невеличка частинка архіву О. П. Косач-Кривинюк, яку передала на тимчасове збереження в Українську вільну академію наук у США І. П. Косач-Борисова. З цього архіву до книжки увійшов матеріал під назвою «О. Косач-Кривинюк. До споминів про Лесю Українку», що є фактично виписками з листів Ольги Петрівни Косач (Олени Пчілки) до Климента Васильовича Квітки, і деякі фотографії.

До книжки також включено досі не публікований переклад Лесі Українки праці невідомого автора «Угорщина і угри», який зберігається у Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ у фонді Івана Франка. Отже, четвертим джерелом, з якого почерпнуто матеріали до книжки, є Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ.

До збірника також включено непублікований лист М. Драгоманова до Лесі Українки, скопійований свого часу Г. Лазаревським.

Усі матеріали, які увійшли до книжки, упорядковано за авторським принципом. Більша частина з них відводиться спогадам сестер Ольги та Ізидори. Подаючи маловідомі (друковані у періодичних виданнях США і Канади), або друковані вперше спогади про Лесю Українку, я ставила перед собою завдання, перш за все, відтворити живий образ поетеси очима її найближчих людей – родинного оточення, – які характеризуються прагненням до точности, до аргументації фактом (і воно дає величезний фактаж цікавий сам по собі). Адже світ Лесі Українки – це не лише її творчість, але й живі спогади тих, які добре знали й пам’ятали письменницю. Саме мемуарна література найбільш достовірно відтворює образ Лесі як людини, епоху, атмосферу, в якій жила і творила. Зі спогадів постає феноменальна постать Лариси Косач-Квітки – у праці-боротьбі, у змагу з хворобою – з одного боку, а з другого – виписуються характери інших жінок з роду Драгоманових-Косачів – її матері, тіток Олександри і Олени, сестер Ольги, Ізидори, висвітлюються особистості культурних діячів кінця XIX – поч. XX ст. у широколюдських повсякденних стосунках. Такий родинний підхід у подачі біографічних матеріалів, документів, фотодокументів застосовано вперше. Це дає можливість прослідкувати, як в історію нашої культури вписується історія культури однієї родини – Драгоманових-Косачів.

Враховуючи, що до книжки увійшли матеріали, шлях яких проліг з України через Європу до США, Канади, і які пролежали у шухлядах, сховках, архівах понад півстоліття, то відомі афоризми «рукописи не горять» чи «архіви мають свої долі» – набувають певної актуальности й у наш час. Якщо зважити, що XX століття не було особливо прихильним ні до людських, ні до архівних доль, то лише наш новітній час дав можливість розпочати цю сторінку нашої культури і таки вигрібати ще «не згорілі» архіви з попелу немилосердного вогню історії і політичних катаклізмів.