Історія роду: під більшовицьким пануванням

Тамара Скрипка

Л. П. Косач-Квітка (Леся Українка) завчасно згоріла напередодні складного у своїй суті історичного перелому, подібно Кассандрі, передбачаючи закономірність цих неминучих змін та їх складність. Не могла лише пророкувати шляхів, якими підуть її найближчі, найрідніші по крові й духу люди, та долю своєї творчої й приватної спадщини.

Уже перша світова війна болісними переживаннями увірвалася у родинне життя Лесиної наймолодшої сестри Ізидори. 23 липня 1914 р. вона народила у Києві дочку Ольгу. Через тиждень її чоловіка Юрія Григоровича Борисова мобілізували до війська як прапорщика запасу і відправили у діючу армію на фронт. Молода матір лишилась з немовлям одна. Через чотири роки Ю. Борисов, звільнившись з німецького полону, повернувся до Києва, а згодом переїхав з дружиною і дочкою до Кам’янця-Подільського, де поновився на посаду повітового агронома. У 1918–1920 рр. він активно підтримував українську владу.

Дальші роки революції, українського державотворення безпосередньо торкнулися родичів Лесі Українки. Брата Миколу Косача, який разом з дружиною і сином жив у родинному маєтку в Колодяжному, відділив кордон, оскільки Волинь перейшла до Польщі. Лесина сестра Оксана ще у 1909 році виїхала до Швейцарії (Лозанна), де після звільнення з ув’язнення в Росії перебував її чоловік Антон Шимановський, член партії есерів. Останній раз Оксана Петрівна з дочкою Оксаною відвідала рідних у 1913 р. Після революції Антон Шимановський повернувся до Росії, а Оксана з донькою переїхала до Праги, де й прожила усе своє життя.

Протягом двох років (1918–1920) Ольга Петрівна Косач, мати Лесі Українки, перебуваючи у Гадячі, не мала ніякого зв’язку з дочками Ізидорою та Ольгою, не знала про них нічого, а вони – про неї. У 1920 р. її заарештували. Як згадує свідок тих подій П.В. Одарченко:

«Весною (здається, в травні 1920 року) в Гадячому в народному домі відбулася селянська безпартійна конференція. Учасники цієї конференції, що з’їхалися з сіл і хуторів Гадяцького повіту, були в основному свідомі українці. Вони відверто виступали проти загарбницької політики більшовиків. На цьому селянському з’їзді був присутній і син Михайла Коцюбинського – Юрій. Один селянин, виступаючи з промовою, назвав Юрія Коцюбинського негідним сином славного батька. Коли офіційний представник влади запропонував послати привітання Ленінові, то більшість проголосувала проти цієї пропозиції. Натомість більшістю голосів ухвалено послати привітання Центральному комітетові боротьбистів. На цьому з’їзді з палкою промовою виступила Олена Пчілка.

Раннім ранком постукала до мене Ольга Петрівна.

– Вставайте, за мною «архангели» прийшли, – сказала вона».

Ольга Петрівна попросила П. Одарченка, який мешкав тоді в її будинку, щоб він повідомив про цей арешт комісара-боротьбиста Мусієнка. Невдовзі ув’язнену відпустили, але вона, боячись повторного арешту, вночі ховалась у кущах свого садка. Лише після приїзду дочки Ізидори наважилась ночувати у будинку. Хвору сімдесятилітню матір Ізидора Косач-Борисова з неймовірними труднощами і пригодами привезла до Могилева-Подільського, куди згодом з’їхалась уся родина, яка лишилась на території большевицької тоді України, – дочка Ольга з чоловіком і синами Михайлом і Васильком, невістка Олександра (Шура) Косач з дочкою Євгенією (Імочкою). Тут родині довелось пережити шістнадцять змін влади і дочекатися тієї, яка заповзято буде переслідувати їх лише за те, що вони люблять і шанують свою культуру, свій край, свій народ.

У 1920 році О. П. Косач, поспішно виїжджаючи з Гадяча, усе своє майно лишила під опікою завідувача наросвіти Жовніра-Клочка. Через рік, приїхавши туди з дочкою Ізидорою, не змогла забрати навіть найдорожчих родинних реліквій, оскільки усі будівлі її садиби і речі були націоналізовані. В одному з будинків нова влада без елементарного такту й етики нашвидкоруч відкрила музей Михайла Драгоманова. Упродовж двох років (1924–1926) у відповідні інстанції тодішньої столиці України Харкова О. П. Косач писала листи з проханням повернути дорогі реліквії, які не мали жодного стосунку до М. Драгоманова, – родинний альбом з фотознімками, подарований на її ювілей 1901 року, олійний портрет батька, портрет передчасно померлого сина Михайла, листування з чоловіком, дітьми, родичами і знайомими, дві старовинні англійські гравюри, які дістались у спадок від матері, чорнильницю з уральського каміння як пам’ятку про сина, малюнки дітей, меблі та інше. Навіть капелюшки її дочок стали «експонатами» музею М. Драгоманова. Не повернули жодної речі, а навпаки, удосконалили методи боротьби з українськими родовитими аристократичними гніздами – стерли з лиця землі Драгоманівську садибу в Гадячі, знищили її маєток Зелений Гай.

Однак це був лише початок трагедії родини в большевицькій Україні. Як жилося їм у той час, можемо судити з листа Ольги Петрівни Косач з Києва, куди у 1924 р. вона переїхала з родиною, до знайомого О. Іванова в Кам’янець-Подільський:

«Дружина Ваша перекаже Вам, як живемо (тісненько, не дуже вигідно), а про життя духовне не розпишешся… Та й нащо маю розводити Вам, як тяжко, як бридко переживати всю ту бридоту, що переживаєш, бачиш тепер навкруги! Ви все це добре знаєте й перебуваєте самі. Може бути тільки те, що як тут більший «центр», то більше й всякого паскудства. Боже, скільки всякого хамства, «подхалімства»! Цур йому… Тим більше сяють моменти, що зрідка випадають: такою ясною хвилиною були у нас Шевченкові дні і урочисті два зібрання в Академії і великий теж урочистий вечір (від Академії). Якось відпочилось душею. Співалось багато Лисенкових творів на слова Шевченка. Ні, ніхто з новітніх композиторів не тільки не пере[ва]жив, а навіть і не дорівнявся Лисенкові! А ще тепер пішла така течія, щоб музичний твір не мав у собі ніякої національної властивості. Це, звичайно, скороминуща дурниця, але вона дражнить на цей час» (Ф. 157, N27) [Тут і далі в дужках зазначається фонд і номер документу, який зберігається у Відділі рукописів і текстології ІЛ НАНУ].

Не думала тоді О. П. Косач, що та «скороминуща дурниця» триватиме понад сім десятиліть. Однак віра у швидкоплинність денаціоналізації культури тримала письменницю на стійких світоглядних позиціях, які висловила у своїй автобіографії, продиктованій незадовго до смерті: «По своїй ідеології Олена Пчілка перше всього – українська націоналістка, гаряча патріотка свого краю, України».

17 серпня 1929 року, коли Україну трясла хвиля арештів по сфабрикованій справі «СВУ», до немічної, хворої письменниці прийшли агенти ҐПУ з ордером на «право обиска і ареста». Однак вісімдесятилітня арештантка не могла без сторонньої допомоги піднятись з ліжка. Доля дала їй шанс померти на своєму ліжку, а не на тюремних нарах. Майже через рік 6 жовтня 1930 року вона відійшла у вічність. Скромно, без промов, провели в останню путь берегиню роду Косачів-Драгоманових. Лише Михайло Грушевський не зміг мовчки кинути грудку землі на її могилу і промовив традиційне: «Вічна пам’ять Тобі на рідній землі». Ховали матір дочки Ольга та Ізидора, зять Михайло Кривинюк, тоді умовно засуджений у справі «СВУ», і зять Юрій Борисов, якого ҐПУ заарештує через тиждень, 14 жовтня.

Михайла Васильовича Кривинюка ҐПУ ув’язнило у вересні 1929 року, тобто майже одразу після «візиту» до Олени Пчілки. Колишнього учасника соціал-демократичних гуртків на Україні, переслідуваного царатом за революційну діяльність, виключеного з Київського університету за участь у студентських організаціях без права поновлення, большевицький режим звинуватив у ворожій діяльності міфічної СВУ. У травні 1930 р. він був звільнений з Харківської в’язниці, де відбував термін до судового процесу. Засуджений на три роки суворої ізоляції умовно, він не міг поновитись на попередній посаді редактора в Інституті української мови, ані знайти праці за фахом.

Чоловіка наймолодшої дочки Ізидори Юрія Борисова заарештували, як згадано вище, 14 жовтня 1930 року. Його звинуватили у неправдивому свідченні про військову службу, яке він дав під час допитів у ҐПУ, за що відбув чотирирічне заслання у Вологодській області. Повернувшись із заслання восени 1934 p., недовго втішався свободою. У березні 1938 року вдруге був ув’язнений НКВД знову за тими ж звинуваченнями, що й у 1930 p., і загинув у північних концтаборах у час їх евакуації перед наступом німців у 1941 р.

Ізидора Косач-Борисова, наймолодша Лесина сестра, була заарештована 10 вересня 1937 року за «контрреволюційну діяльність». У січні 1938 року її перевели з Лук’янівської тюрми у Києві до так званої етапної камери, де проголосили присуд: вісім років виправно-трудових таборів за статтею 54-10, тобто «за агітацію». 31 січня 1938 року її етапом повезли на далеку північ – поселення Островісте (Онєглаґ), де вона працювала на лісоповалі.

Ізидору Петрівну врятувало від загибелі ім’я сестри – Лесі Українки. Восени 1939 року представницька делегація радянської України відвідала Галичину, де, за свідченням І. Косач-Борисової, хтось із Лесиних знайомих письменників поцікавився долею її сестер. Повернувшись до Києва, радянські «делегати» з’ясували, що наймолодша сестра письменниці відбуває покарання в північному таборі. Одразу ж Ользі Косач-Кривинюк запропонували написати заяву про перегляд справи І. Косач-Борисової, хоча вона, а також дочка засудженої Олеся писали їх уже неодноразово й безрезультатно. Начебто сам М. Хрущов прийняв сестру Лесі Українки Ольгу Петрівну і розпорядився переселити її до комунального мешкання на Овруцькій, 6, у Києві, де жила Олена Пчілка, а з нею до ув’язнення й Ізидора. В листопаді 1939 р. Ізидору Косач-Борисову звільнили «після перегляду справи». Повернувшись на початку 1940 р. до Києва, вона поновилась на попередній посаді у науково-дослідному інституті.

Климента Васильовича Квітку, Лесиного чоловіка, у лютому 1933 р. ҐПУ заарештувало за участь у контрреволюційній діяльності. Його «контрреволюція» полягала в опрацюванні юридичної української термінології у роки Української державности. Після допитів ҐПУ К. Квітку звільнили, і він переїхав до Москви, де його ще у вересні 1932 р. призначили керівником етнографічного відділу Московської державної консерваторії. Відтоді і до кінця життя він працював професором Московської консерваторії. За свою працю був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» і медалями.

Якось у 1971 році Л.А. Дражевська запитала у Лесиної сестри Ізидори: «Як Ви думаєте, яка була б Лесина доля, якби вона жила за влади большевиків?» Ізидора Петрівна не вагаючись відповіла: «Відповідь знає кожний, хто читав Лесині твори. Чесна й послідовна, вона ніколи не примирилася б з владою у новітній країні неволі».

Жертвами терору стали також двоюрідні брати Лесі Українки. Юрій Тесленко-Приходько був заарештований у 1937 р. і помер на засланні в Котласі. Павла Шимановського розстріляли чорносотенці у Мглині в 1919 р.

І водночас у складний і трагічний для родини Косачів період 1920-30-их років друкуються одна за одною монографії про життя і творчість Лесі Українки Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Андрія Музички. До її спадщини звертаються найповажніші наукові сили того часу – О. Білецький, П. Филипович, Ф. Якубовський, Б. Якубський, А. Шамрай. Твори письменниці виходять у семи (1923-1925 рр.) і дванадцяти (1927-1930 рр.) томах.

У лютому 1941 р. з нагоди 70-ліття від дня народження Лесі Українки її сестер Ольгу та Ізидору запрошують на урочистості, які проводились у Києві. Інститут літератури запропонував О. Косач-Кривинюк співпрацю над багатотомним виданням, яке планувалось розпочати 1941 року. У листі до синів Михайла і Василя від 11 лютого 1941 року вона писала:

«Вчора, як була в Інституті літературі то знов повторяли мені, що конче хотять, щоб я у них працювала при тому науковому виданні Лесиних творів і переписки, що має цього року початися, бо вони й самі бачать, що багато є такого незрозумілого для них, що з живучих тепер людей можу пояснить лише я одна, а тому вони ніяк не можуть без мене обійтися. Я, звичайне, не одмовляюсь од цієї роботи, бо й саму бере досада, як я бачу, що роблять неможливі помилки, видаючи щось Лесине та пояснюючи його по свойому дурному «разумєнію.» (Ф. 107, N 36).

Згромаджений впродовж десятків років архів не мав належного збереження у двокімнатній комунальній квартирі родини Кривинюків на Овруцькій, 6. І Ольга Косач-Кривинюк це розуміла: 9 лютого 1941 року вона передала на тимчасове збереження до Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка вагому частину рукописного архіву, фотоматеріалів і документів Лесі Українки. Ще раніше, у 1939 році, до цього ж Інституту Кривинюки передали деякі рукописи Лесі Українки і родинні фотографії.