Світова література

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Був час, коли Леся Українка прагнула переселитись до Львова. Запитувала Павлика, чи могла б вона там прожити, даючи приватні уроки іноземних мов або служачи в якійсь установі, де їх знання потрібне. При цій нагоді з’ясовувала рівень свого поліглотства.

“. Чи досить просто знати чотири європейські мови порядно, щоб могти знайти собі хоч приватний зарібок (Minimum – Existenz), не рахуючи на патріотизм роботодавців? Французьку і німецьку мови я знаю далеко порядніше, ніж звичайно знають “перші учениці” різних гімназій та інститутів в Росії, знаю і теоретично і практично остільки, що можу статті в тих мовах писати, а листи і поготів (навіть вірші німецьким білим віршем перекладала), говорити мені що по-французьки, що по-російськи сливе все одно. Італьянську мову знаю тепер, у всякім разі, ліпше, ніж скільки треба, наприклад, в консерваторії співу, розмовляю тепер плавко і досить, щоб провадити ділову кореспонденцію. Англійську знаю теоретично (все-таки можу і вголос, читати, не тільки очима) – і можу без словника перекладати з неї. Якби мала учеників поляків, то знаю по-польськи стільки, скільки треба, щоб пояснити при лекціях. Російську мову знаю не менше, ніж кожний українець, що перейшов російські школи (хоч я їх не переходила), але вимову маю в російській мові гіршу, ніж у французькій, характерну для українки; і менше всього була б охоча, власне, сю мову викладати”. Наскільки знаю українську, зважте самі”.

Це було у 1903 році. Знання десятка мов стало в’язкою чарівних ключів до скарбниць всесвітньої культури. Нас просто приголомшує той грандіозний план перекладу світової художньої літератури, який складає вісімнадцятирічна дівчина у поліській глуші. Ось що пропонує Леся в з Колодяжного 8-10 грудня 1889 року:

”Так от я думаю так: з Байрона треба перекласти “Чайльд Гарольда” й “Манфреда”, з Беранже скілька найкращих chansons; “Le vieux caporal”, “Le roi d’Ivettot”, “Mon vieil habit”, “Monsieur le sénateur” і т.д.; з Бернса – теж, і небагато; Брет Гарта – одно або два оповідання; Поля Бурже я не знаю інших творів, а “Disciple”, по-моєму, не варт перекладать, бо то щось таке verwegene; Гаршина – цілого, Гете – “Фауста” і “Вертера”, кілька дрібних віршів; Гайне – “Lieder”, “Reisebilder”, “Atta Troll”; Гоголь єсть майже весь перекладений, то, отже, не знаю, як має з ним бути; Гончарова – “Обрив” і “Обломов”; Гольдоні не знаю; Гюго – “Les misérables”, “Notre Dame de Paris”, “Les travailleurs de la mer” – він сам називає три сих романи своєю трилогією; Діккенса “David Kopperfield” і дещо з менших новел (наприклад, різдвяні казки). Доде – “Jacques”, Достоєвського – “Записки из мертвого дома” і “Преступление й наказание”; Єжа я знаю тільки одно “Kuźma Jeż” – цікаве воно тим, що там герой українець; Жорж Занд – “Les compagnons du tour de France”, “Lilia” і деякі казки (для народу і дітей); Залеського – деякі вірші; Золя – “Le péché de l’abbé Mourret” i “L’Assommoir”; Короленка всього; Красіцького не знаю; Крашевського – “Ostap Bondarczuk”; Крестовський – ”Первая борьба”, “Большая медведица” і “Жить, как люди живут”; Леопарді – “Діалоги” і деякі вірші; Лесажа я знаю тільки критичні статті; Лонгфелло – поема з життя північноамериканських дикарів ( ніяк не можу пригадать її назви, але саму поему читала і дуже вподобала) і “Excelsior”, невеличкі вірші; Мальчевського – “Марію”; Мачтета – “Он и мы” та “И один в поле воин”; Міцкевича “Dziady”, “Krymskie sonety” і “Ballady”. Мольєр – “Tartuffe”, “Le mariage forcé”, “L’avare” і “Précieuses ridicules”; Мур – кілька віршів; Мюссе – “Lucie”, “Mes prisons” і “Les nuits”; Немцевича – не знаю; Ожешкова – “Marta”, “Dobra pani”, “Panna Antonina”, “Nieróżowa sielanka”, “Silny Samson”, “A… B… C…”, “Czternasta część”. Пушкін – “Борис Годунов”, “Цыгане” та з дрібних віршів. Прус – “Placówka”; Свіфт – “Gulliver”; Сенкевич – ”Szkice węglem”; Словацький – вірші і “Mazepa”; Теннісон – вірші; Толстой – “Война и мир” і “Анна Каренина”; Тургенєв – “Отцы и дети”, “Дворянское гнездо”, “Накануне” і “Стихотворения в прозе”; Шекспір – “Hamlet”, “Othello”, “Makbeth”, “King Lear”, “Richard III”, “Coriolan”; Шіллер – “Die Jungfrau von Orlean”, “Die Rauber”, “Maria Stuart”, “Don Carlos”; Щедрін – “История одного города”, “Господа ташкентцы”, “Самоотверженный заяц” і “Карась (-идеалист)”; Франсуа Коппе – вірші; Лермонтов – вірші, “Демон”, “Герой нашего времени”; Флобер “Madame Bovary” i ”Education sentimentale”, “Theophile Gautier” – вірші; Сервантес – “Дон Кіхот”; Бомарше – “Трилогія”; Петрарка – Сонети”, Шеньє – “Jambes”; Бальзак – ”La femme de trente ans”, “Illusions perdues”, “Les paysans”; Леконт де Ліль – вибрать з “Poémes antiques”, “Poémes barbares”, “Poémes tragiques”; Вальтер Скотт – “Wawerley”, “Ivengo”; Вольтер, і Руссо, і Сталь, що самі схочете; Сирокомлі, Конопніцької, Надсона, Некрасова – вірші.”

Таку колосальну й всеохоплюючу програму перекладу світової літератури накреслила Леся у Колодяжному. Це – документ ерудиції вісімнадцятирічної дівчини.

І все це Леся писала з пам’яти, (про що свідчить помітка – якусь назву твору забула). І все це вона читала сама. У списку вибрано все найхарактерніше, для перекладу на українську мову найпридатніше.

Коли вона все це прочитала? Хто керував системою самоосвіти? На всі ці питання ми не знаходимо достатньої відповіди: перед нами скоріше результат навчання, ніж процес, а водночас одна із ознак інтелектуальної атмосфери дому Косачів – університету під Колодяженськими каштанами…

Цей список, як і створена в ті ж часи “” – промовисте свідчення Лесиної філологічної та історичної підготовки. У листі до Кобилянської вона лише скромно обмовиться:

“ з моєї “широкої освіти”. Запевне менше знаю, ніж Ви, бо навіть жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла на “власний хліб”, себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т.і.”

Михайло Драгоманов. Його називали царем вищої школи. Молодь тягнулася до нього. Микола Вороний спеціально їхав до цього професора в Софію, мріючи вклонитися перед ним і сказати: “Зробіть, будь ласка, батьку, з мене людину!” Стефаник заздрив болгарським студентам, що мають такого професора, який навчає їх правди.

Тягнулася до свого великого дядька й спрагла знань Леся. Між Колодяжним і Софією ніколи не поривалися зв’язки. Летіли листи в обидві сторони. Леся якось зауважила, що вже вона й не знає, де живе більше – чи в Колодяжному, чи в Софії. Драгоманов учив свою племінницю політичного думання, виховував у неї фольклористичні зацікавлення. Леся наполегливо добивалася у батьків дозволу на відвідини дядька у Софії. Вона поїхала туди й прожила там майже два роки. Мешкала у старанно дібраній багатій бібліотеці вченого, де було все краще зі світової літератури, з фольклору, історії, історії релігій зокрема. Леся замкнула своєму дядькові очі власними руками. Привезла в Колодяжне грудочку землі з його могили. Повернулася виконувати “той великий заповіт”, який отримала від великого громадянина. А заповіт полягав, між іншим, у тому, щоб поетка наша ніколи не зрікалася політики.

Михайла Драгоманова зацікавлювала Галичина. З Галичиною тісно була зв’язана й Олена Пчілка. Те родинне зацікавлення передалося й Лесі. Колодяжне – Львів, Колодяжне – Софія, Колодяжне – Київ, Колодяжне – Гадяч – то були найрухоміші культурні магістралі, шляхи, якими курсували листи, посилки книжок.

Леся Українка постійно стежила за львівськими виданнями, в яких друкувалися її твори, – “Зоря”, “Народ”, “Житє і слово”, “Літературно-Науковий Вісник”, “Хлібороб” тощо. Листувалася вона з Франком, Гнатюком, Павликом, Маковеєм, Луцьким. Намагалася не втратити нитки для орієнтації в лабіринтах “галицьких справ”, симпатизувала радикальній партії Франка-Павлика, натхненником якої і був Драгоманов.

Але осередком її політичного виховання у більшій мірі став Київ, ніж Львів. Хвилі визвольного руху напливали і в Колодяжне. У домі Косачів в тайниках переховувалася заборонена література. За переказом селян-колодяженців і родичів, будинки Косачів у Колодяжному не раз обшукувала поліція. Вочевидь зі страхом за цю літературу зв’язаний, крім особистих мотивів, останній приїзд Лесі зимою 1907 року.

У листі до Остапа Луцького Леся Українка вибачається за запізнення з відповіддю (він прислав їй свої вірші), бо його листа “, ніж я встигла затямити собі Вашу адресу”. На щастя, “добрі люди” не забрали присланих віршів, бо вони лежали випадково окремо.

Що ж то за “добрі люди”, які так безцеремонно порпались у Лесиній кореспонденції? Це були жандарми. У ніч з 17 на 18 січня 1907 року царська поліція зробила докладний обшук на київській квартирі Косачів. Лесю Українку та її сестру Ольгу заарештовано (на одну ніч). На квартирі знайдено 121 брошуру соціалістичного змісту, які належали переважно Миколі Косачу. Можна зробити здогад, що Леся Українка поїхала раптово у зимову пору до Колодяжного, аби сховати свої листи й літературу, якою могли б зацікавитися жандарми під час можливого обшуку і там. За Лесею Українкою був встановлений нагляд, і навіть для поїздки в Колодяжне вона змушена давати заяву поліції.

А ще вона хотіла взяти шлюб з Климентом Васильовичем Квіткою у церкві села Волошок (за три версти від Колодяжного). Однак Климент Васильович не приїхав: тяжко захворів – у нього почався процес в легенях, температура перевершувала 39 градусів. Леся Українка боялась повторення мінської історії з Сергієм Мержинським: “, в якій загинув нещасний Сергій Костянтинович. Ти можеш собі здумати, в який жах кидає мене ся аналогія!…” – писала вона сестрі Ользі.

Зрозуміло, що Квітка не міг приїхати до Колодяжного, принаймні до справжнього літа, хоч тоді в Колодяжному 8 березня вже була плюсова температура. Батько Лесин, який з Києва разом з нею приїхав до Колодяжного в кінці лютого, запрошував сюди Климента Васильовича, тоді вже найближчого друга Лесі Українки. Вона переказує розмову з батьком. “ не хоче “уступити позиції” і щодня запевняє мене, що тут “климат как климат”, никакой малярии – обыкновеннейшая простудная лихорадка, как везде и у всех, кто не бережется”, і що Кльоня “прекрасно” міг би пробути тут “всю весну”. Але ж я, звичайне, такого оптимізму мати не можу”.

У Колодяжному на цей раз не живе поетка у своєму “білому” домику.

“Тут я поміщаюсь у великому домі, бо той маленький дуже захаращений речами П., та і папі, видимо, скучно було б, якби ми вечори просиджували нарізно. В великому домі, оказується, зовсім не темно, коли дерева стоять без листу. Почуваюсь тут краще, ніж у Києві, і якби не відома тобі тривога, то було б зовсім добре. Якщо буде їхати сюди Кльоня, то передай через нього забуту мною рукопись про Італію і купи оповідання Мартовича і теж перешли”…

Це з листівки, написаної зразу ж по приїзді в Колодяжне. Леся ще не знає про хворобу Климента Квітки, надіється на його приїзд. Отже, відома й Ользі тривога не стосується його, Квітки. Ми не знаємо, який рукопис про Італію має на увазі Леся. Можливо, мова йде про рукопис або й брошуру революційного змісту, які писала Леся Українка й видавала в Італії (про це є інформація в “Хронології” О.Косач-Кривинюк).

У Колодяжному Леся Українка намагається багато працювати. Вона розпочинає драму “”.

Ні тривога, треба гадати, з приводу можливого наскоку поліції, ні переживання за хворого Климента Квітку, ні праця літературна не заглушують у неї інтересу до колодяженських справ, про які вона поінформована детально і про які сповіщає між іншим і сестрі. Це такі собі побутові колодяженські сільські вісті: “. Два весілля, з них одно Тимошеве – брата Варчиного – з Старшинівною”. “ – кланялась усім вам, казала, що живеться їй нічого собі, а Марисі тепер багато краще і на здоров’я і в відносинах з чоловіком; мають прийти до мене в гості обидві”. “Казала Каролька, що Марисі чоловік вже не б’є, бо соромиться сусідів “делікатніших” (вони живуть серед вокзальних майстрів), і що він збирається будувати власну хату”.

Планувала Леся Українка мешкати в Колодяжному і постійно, але через загострення хвороби й родинні обставини (чоловік працював на Кавказі) цій мрії вже не судилось здійснитись.

У спогадах Юрія Косача є згадка, що нібито Леся Українка відвідує Колодяжне ще у 1912 році, але ця інформація не підтверджується ніякими іншими матеріалами.