Петро Антонович Косач

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

(1841–1909)

Про батька Лесі Українки – Петра Антоновича Косача – докладні й теплі спогади залишила його дочка Ольга Косач-Кривинюк. Народився Петро Антонович 20 грудня (ст.ст.) 1841 року в місті Мглині на Чернігівщині у родовитій дворянській сім’ї, яка вела свій початок начебто з часів сербського намісника Боснії й Герцеговини Стефана Косача. Його мати Марія Степанівна з Черняхівських померла 3 листопада 1848 року. Відтоді Петро ріс і виховувався під опікою тітки Параски Степанівни, старшої сестри матері. Вона мала у Мглині пансіон для дівчат, який давав вихованкам трикласну освіту. Саме в цьому пансіоні він здобув початкові знання, а потім навчався у Чернігівській гімназії. Мав неабиякі нахили до точних наук, історії та літератури. Його учителем словесності був відомий український байкар Леонід Глібов. Твори свого наставника Петро Косач дуже любив, пам’ятав усе життя і при різних нагодах декламував, зокрема для своїх дітей.

У 1859 році Петро Косач вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, через рік перевівся на правничий. За участь у студентських заворушеннях був виключений з другого курсу. Приїхав до Києва і поступив до Університету Святого Володимира на правничий факультет. У 1864 році захистив ступінь кандидата законодавства і на початку 1865 року отримав призначення на секретаря Київського “по крестьянским делам присутствия”. У 1866 році був відряджений до Новограда-Волинського для виконання обов’язків голови з’їзду мирових посередників. На цій посаді Петро Косач згодом і був затверджений. Посади мирових посередників були утворені в царській Росії після звільнення селян з кріпацтва. І мирові посередники, згідно з буквою закону, мусили бути за посередників поміж поміщиками та селянами, відстоюючи інтереси останніх щодо нарізки землі та дбаючи про мирне вирішення суперечок. З того часу все життя Петра Косача було пов’язане з Волинню.

У 1876 році Петро Косач за рекомендацією члена Київської Громади Лоначевського-Петруняки призначив волосним писарем у Новоград-Волинському повіті Михайла Лободовського, українського етнографа й перекладача. До цього часу Лободовський працював народним учителем на Катеринославщині, поширював серед селян українські видання, за що був вигнаний з посади. Однак свою діяльність продовжував і на Волині, причому притягнувши до співучасти Олену Пчілку. Про це довідалася місцева жандармерія, на Косача посипалися доноси. Лободовському пощастило своєчасно втекти закордон. А Петрові Антоновичу, який мав великий авторитет у генерал-губернатора Дондукова-Корсакова, довелося змінити місце служби – перейти на таку ж посаду до Луцька, а згодом до Ковеля. Таке переміщення було йому “на руку”, бо мав біля Ковеля землю. Правда, у 1899 році Петра Косача призначили членом Київської губерніальної управи в селянських справах. Однак з відставкою генерал-губернатора Драгомирова і призначенням Клейгельса Косач повернувся на попередню посаду до Ковеля.

Ще навчаючись у Києві, Петро Косач увійшов у товариство української Громади, працював у недільних школах, видавав „метелики”. Саме там близько заприязнився з М. Драгомановим, К. Михальчуком, В. Антоновичем, П. Житецьким, О. Левицьким, М. Лисенком, М. Старицьким, В. Беренштамом, Є. Трегубовим. Особливо близькі стосунки були у нього з М. Лисенком, з яким один час жив на спільному помешканні. Перший збірник пісень Миколи Віталійовича Петро Косач видав своїм коштом (у Ляйпцігу), уважаючи це за суто дружню послугу й тримаючи її в таємниці. З того часу проблеми, болі й надії української інтеліґенції увійшли в його мову, кров і плоть. Серед товариства української інтеліґенції, яка відроджувала національну свідомість, культуру, мову, підіймалася зо сну, Петро Антонович зустрів свою долю – майбутню дружину, сестру Михайла Драгоманова красуню Ольгу. Софія Русова у своїх спогадах про знайомство цих людей писала:

“Ми чули, що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з’єднати цю гарну панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманівна вибрала саме його”.

Будучи членом української “Громади”, П. Косач одночасно працював у недільних школах Києва. Найкращими рисами його характеризували діти, дружина, знайомі сучасники. Він понад усе цінував людську гідність, був людиною високоінтеліґентною і високоосвіченою. Серед свого товариства прославився ще й як майстер тонкої іронії та сарказму. Його влучні фрази, характеристики знайомих, навіть окремі слова, ставали афоризмами, довго повторювалися з посиланням на їх творця: “Старий Косач казав…”

Петро Косач добре знав світову літературу, був першим критиком і цінителем творів дружини (Олени Пчілки), дочки (Лесі Українки), сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка), фінансував більшість їх видань, а також українські періодичні часописи, альманахи. Хоча Петро Антонович усе своє свідоме життя був тісно пов’язаний з українськими культурно-громадськими справами, проте українською мовою досконало не володів, лише послуговувався окремими виразами, словами, принаймні в усному мовленні. У листуванні до рідних часто вживав українські уснопоетичні звороти, приказки, прислів’я, зокрема, дружину любовно називав “моя любка”, “моя голубка”, “моя милая”, “милая Олічка-ластівочка”, “моє зозулятко”, “моя гулічка Олесічка”, “милая люнічка”, “серденятко Олю”, “моя кохана”, “голубочко сизая”, “сонце Олесю”, “моя Олесічка-ясочка”, “моя зіронька”, “моя вінозірочка” тощо. Сучасники з приводу його мови говорили, що він був “занадто чернігівець”, аби розмовляти по-українськи. Це, звичайно, був жарт. Тут слід відзначити той фактор, що П. Косач ще в роки навчання у гімназії мав проблеми з вивченням мов, за все своя життя не засвоївши жодної з іноземних. Його дочка Ольга у своїх мемуарах, підкреслюючи виняткову подібність у всьому батька й Лесі, акцентувала увагу на такій відмінности: батько мав неабиякі здібности до точних наук і відсутність елементарного чуття до мов, а Леся – навпаки.

У своїх спогадах Ольга Косач-Кривинюк подає характеристику батька як людини бездоганно принципової, з “виключною силою волі”, і водночас ніжної, лагідної, делікатної, з широкою ерудицією, високим інтелектом. Мемуаристка торкається перш за все взаємовідносин батька і Лесі, лишаючи поза увагою ширші – родинні. Петро Антонович був, як на ті часи, людиною досить забезпеченою. Про це свідчить формулярний список про службу, складений у 1899 році. На той час він мав родовий маєток у Чернігівській губернії, а також маєток у Колодяжому (471 десятину) і на Полтавщині відносно невелику садибу (100 десятин), яка належала його дружині. Щорічна службова зарплата П.А.Косача становила 2 500 крб. До того ж він був дбайливим господарем, давав добрий лад усім своїм землям. Однак майже всі чималі кошти (окрім тих, які йшли на утримання сім’ї) він віддавав на українські громадські справи. До того ж усім п’ятьом дітям батьки дали вищу освіту, а Лесі старанну приватну, дуже коштовну. Він не шкодував коштів і на утримання тих великих літніх “колоній”, які щороку приїздили до Колодяжного, а згодом і до Зеленого Гаю, адже розумів, що для розвитку дітей необхідне відповідне оточення і спілкування. В оселях Косача на Волині й на Полтавщині знаходили притулок друзі його дітей, родичі, українські громадські діячі, письменники. Петро Антонович допомагав матеріально своїй сестрі, Олександрі, яка рано овдовіла, лишившись з двома синами.

Петро Косач дуже любив усіх своїх дітей, але, за спогадами дочки Ольги, “особливо був ніжний до Лесі”, “любив і шанував її завжди безмірно”. Листи батька пройняті тривогою за здоров’я найстаршої дочки, за її невдачі, і радістю з приводу письменницьких успіхів. Отримавши з цензурного комітету дозвіл на Лесину “”, сповіщав про це родину тріумфальним окликом “Ура!” (Лист від 21.09.1896). А коли прийшла рецензія на цю драму Александровського, то радить Олені Пчілці не давати її дочці, бо “в общем от ния неприятное впечатление”.

Батьківське серце у постійному неспокої за дітей. Так, сина Михайла Петро Антонович застерігає: “Живучи с Лесею коло моря, пожалуйста, будьте с ним осторожны, не забывайте, що то стихия, ни так, ни на лодке далеко не плавайте” (Лист від 21.06 1891). В одному з листів до дружини Петро Антонович щиро зізнається у своїх почуттях і жертовності до родини: “Але я для тебе, моя дружина, більше ніж друг – чоловік, готовий для блага твого і дітей віддати все своє життя!”

Воістину Петро Антонович Косач жив і трудився для сім’ї, переймався її інтересами, уболівав за її справи. Розумів порухи душі кожної дитини. Коли Олена Пчілка у часи матеріальної скрути (рубіж 1897-1898 рр.) поїхала до хворої самотньої Лесі в Ялту, щоб розвіяти депресивні настрої дочки, Петро Антонович лише підтримав цю незаплановану і непередбачену фінансовими розрахунками подорож дружини: “Что до твоих материнских чувств, то разве ж я когда высказывал сомнение относительно их. Да притом, кроме них, тебя с Лесею немало сближает общность литературных работ” (Лист від 10.01 1898).

У час, коли Лесині близькі стосунки з Климентом Квіткою стали очевидністю, то можна зрозуміти занепокоєння батька: у майбутнього зятя була відкрита форма туберкульозу.

Усього себе Петро Косач, як і його дружина, віддавав на вівтар родинного дому-храму. Виросли діти, повідлітали з родинного гнізда, дружина поринула в громадсько-видавничі справи у Києві, і Петрові Антоновичу доводилося нераз довго перебувати насамоті в родинному Колодяжненському маєтку. Ці роки були найтяжчими для нього, бо не мислив свого існування без близьких людей поруч. Свій душевний стан, сповнений невимовного почуття самотности, у листі до дружини передавав рядками поезії:

В уединеньи, среди метели,

Под крик филинов [нрб] я погибал!

Мой злобный гений, хандра-мучитель,

Холодный черный торжествовал.

А іноді йому доводилося робити неймовірні зусилля над собою, щоб не кинути все й поїхати до родини: “…Мне нужно было вчера употребить большую силу воли, чтобы не поехать с курьерским в Киев; где один вид тебя й детей успокаивает…”

У цьому розділі хочемо розповісти про одну ”білу пляму” в біографії Лесі Українки, яка пов’язана з турботою батька про матеріальне забезпечення дочки на майбутнє. Адже хвора дочка постійних заробітків не мала, а потребувала чималих коштів на лікування. Добре компетентний у цих справах Петро Антонович розумів, що однією з найбільш ґарантованих форм такого забезпечення у ті часи було придбання у власність певного шматка землі. І батько мріє про власний куточок для Лесі, з можливо сухим кліматом. Ще у 1889 році Леся Українка в Єлисавети Іванівни Драгоманової пише про “тую землю, що ми з мамою хотіли купить у Будищах”. Будище – село біля Гадяча. Леся “дуже хотіла, щоб мама її купила, уже б я рада там щоліта сидіти…” Вона дуже турбується, чи не зрубали там якихось “білих дерев”, готова “сама приїхати строїти хату”. Отже, цілком природна мрія кожної людини про свій куточок, власноручно посаджене деревце чи квітку властиві були й для Лесі Українки, яка так любила природу.

У 1893 році (жовтень-листопад) Олена Пчілка ділиться з дружиною Франка Ольгою Федорівною новиною:

“Щодо поважніших справ, то от Вам новина: П[етро] А[нтонович] продав один свій ліс і купує вкупі з Єлисеєм Кипр[ияновичем] маєток для Лесі в наших сторонах. От будемо сусіди! А Леся матиме свій власний доход, рублів 600, а може, й більше на рік. Врешті, я найбільше радію тим, що вона значно поздоровшала, а через те й повеселіла”.

Невідомо, чи авторка листа має тут на увазі майбутнє сусідство з Єлисеєм Купріяновичем Трегубовим, чоловіком рідної сестри Ольги Федорівни, чи уявляє поселення в купленому маєткові своєї дочки. Все ж найважливішим моментом у турботах батьків Лесі Українки було забезпечення фондів на її лікування. Зі статті В. Рожка, М. Миць “В родині Косачів. У Волинському обласному архіві знайдено документи, пов’язані з життям Лесі Українки” [Радянська Волинь.– 1987, 11 лютого] дізнаємось, що землю було куплено недалеко Торчина на Волині у попереднього власника Є.К. Трегубова 10 листопада 1905 року й записано на ім’я Лесі. На жаль, у цій публікації не цитуються відповідні документи й допущені помилки в розмірах придбаної площі. У “Нотаріальному акті” про купівлю Л.П. Косач маєтку Торчин, який належав Є.К. Трегубову, від 29 липня 1905 року сказано, що

“совершают купчую крепость, по которой поверенный статского сов[етника] Е. Т. Трегубова Ан. Ос. Креминский продал доверительнице Действ[ительного] Ст[атского] Сов[етника] П. А. Косача – дворянке Л. П. Косач принадлежащее ему, Трегубову, недвижимое имение […] “Торчин” всего семьдесят две десятины 1680 сажен”.

Уважно вивчивши нотаріальний акт про купівлю і продаж маєтку “Торчин”, бачимо, що ані Є. К. Трегубов, ні Леся Українка у цих операціях участи не брали. Отже, усі справи, пов’язані з торчинською землею, взяв на себе Петро Антонович. Торчинські землі незабаром почали продаватися – теж без присутности Лариси Косач.

Кошти за продану землю таки дійсно призначалися для Лесі. Частину їх батько переслав їй 1907 року з Ковеля на Ялтинське казначейство та “Азовско-Донской банк” в Ялті. У листі до матері від 22 жовтня 1911 року з Цулукідзе Леся Українка цитує лист батька до неї з рахунками за спродаж торчинської землі.

Можна припустити, що цей продаж був пов’язаний з одруженням Лесі Українки. Чоловік поетеси тільки починав юридичну службу й отримував вкрай мізерну платню, на яку не міг утримувати родину з п’яти чоловік (у склад її входили його прибрані батьки Карпови та їхня вихованка). Таке припущення правомірне, якщо зважити, що земля продана у вересні 1907 року, одразу після Лесиного шлюбу, а не в січні 1908 року, як твердять автори згаданої публікації. До речі, продаж теж здійснив Петро Антонович, а не Лариса Петрівна, яка ще з осени 1907 року жила постійно в Ялті.

Частину одержаних від батька коштів Леся Українка субсидіювала (анонімно) на оплату поїздки відомого фольклориста, музикознавця Філарета Колесси на Полтавщину для записування на фонограф народних дум. Уболіваючи за справу збереження кобзарського репертуару, поетеса фінансувала на цю важливу справу досить значну суму – 565 австрійських корон. Батько ж радив Лесі за отримані від продажу гроші придбати земельну ділянку в Криму. До цього спонукала необхідність постійного проживання подружжя Квіток на Кримському побережжі. Саме у той час у них обох загострився туберкульоз, Климент Васильович отримав призначення у Симферопольський суд, сестра поетеси Ольга мала наміри влаштуватися лікарем в одному з кримських санаторіїв. Однак наміри ці не здійснилися. Гроші пішли на лікування Лесі Українки та утримання сім’ї Квіток-Карпових.

Саме восени 1908 року в Ялті батько востаннє бачився зі своєю дочкою. Неохочий до подорожей, тяжко хворий, він все-таки зважився на поїздку до Лесі. А 2 квітня наступного року помер від сердечної недуги. Іван Франко, який саме тоді перебував у Києві, прийшов віддати останню шану людині, яка всім своїм життям служила Україні – скромно, непомітно, але самовіддано й щиро. Гіркі сльози жалю котилися по щоках Каменяра, спадали на безпорадні хворі руки. Пішов з життя вірний син землі, батько великої Українки.