Микола Петрович Косач

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

(1884-1937)

Косачівський дім чи то в Колодяжному, Гадячі, чи то в Києві ніколи не замикав дверей перед гістьми. Але бувають у кожній сім’ї такі моменти, коли приїзд несподіваних гостей викликає особливе ускладнення. Чи не найбільш невідповідною ситуацією для приймання їх у домі є таїнство народження дитини. А саме так сталося в оселі Косачів у Колодяжному, коли там чекали появи нового потомка. Надаймо слово літописцеві тих часів:

“Добре пам’ятаю день народження брата Миколи, – пише Ольга, його сестра. – Того самого дня чи напередодні приїхав до нас у гості ветеринарний лікар Сергій Ваганов, давній знайомий і приятель наших батьків. Як почалася оруда з появленням на світ нового члена сім’ї, треба було якось зайняти того гостя. Леся, незважаючи на своє хвилювання за маму, взяла й мене з собою, запросила Ваганова піти до лісу, і ми гуляли по Стадниці, рвали осінні квітки, розмовляли, а по спокійному на око, стриманому Лесиному вигляді ніхто б не пізнав, як дуже вона турбується та непокоїться в душі. Повернувшись з лісу, ми довідались, що маємо другого брата і що мама й він маються зовсім добре. Леся була ціла щаслива од цієї звістки”.

Микола Петрович Косач народився 3 вересня 1884 року в Колодяжному, у кімнаті “великого” дому, у вікно якого заглядала райська яблунька. Був, як і його старший брат Михайло, теж вельми оригінальною й симпатичною постаттю. Він виросте на чесну, принципову й гуманну людину, одержить старанне “косачівське” виховання, але, на жаль, не реалізує повністю своїх можливостей, неначе той Лукаш з “Лісової пісні”.

Леся Українка оточила свого молодшого, а потім, після смерти Михайла, єдиного брата незмінно ніжною опікою, найделікатнішим сестринським почуттям. Вона глибоко розуміла досить химерну, але небуденну вдачу хлопця, пильно стежила за його фізичним та духовним розвитком і намагалась усе робити для того, щоб він зумів “”, дорости до рівня традицій славного роду Драгоманових-Косачів.

Росте хлоп’я у теплій, світлій атмосфері сім’ї, оточений ласкою та любов’ю. Батьки, брат і сестри обсипають його цілим каскадом пестливо-здрібнілих імен і прізвиськ. Мати спочатку хотіла назвати хлопчика Юрієм чи Романом, але іншим ім’я це не подобалось. Тож кличуть його Миколою та вигадливими модифікаціями цього імені: Кухота, Кухоточка, Кох, Кохіня, Кукота, Миколочка, Микось, Микунько і, нарешті “довша Гусь” – на відміну від Гусі “коротшої” – Дори.

Розвивається дитина успішно. У контраст до хворої Лесі, як сповіщає його бабусю Олена Пчілка, “остальные девчата и мальчик, которого зовем Миколою, совершенно здоровы. Благодаря очень здоровой мамке, мальчик даже растолстел и очень сильный, порывается даже сидеть; но только ж мамка его такая капризная, что я еще сроду таких не видела! Едва ли даже выдержу целый год ее капризы” (недатований лист до Є.Драгоманової). А через кілька місяців до тієї ж адресатки: “Малий хлопчик растет успешно отлично сидит, имеет два зуба и плещет ладки – для семи месяцев успехи большие!”

Як і кожна дитина, маленький Микось “словотворить”. Його “неологізми” переймає вся сім’я і застосовує у родинному лексиконі. Так, у листах Лесі Українки та Олени Пчілки часто вживається такий жартівливий новотвір, як “кна-кна”. Звідки він походить? Виявляється, це із словотворчости Микося. Згадує Ізидора Петрівна:

“Леся вживає часто у родинному листуванні слово “кна-кна” – його вигадав малий Микось (брат) ще як щойно вчився говорити в таємничому процесі дитячого словотворення. Називав так товаришів начебто старшого брата Михайла, а потім і взагалі всіх дорослих хлопців, особливо в гімназійній або студентській тодішній уніформі. Так це слово згодом і перейшло в родинний жаргон для означення дорослого хлопця, студента, ніколи жінки, отже, не для друзів і близьких з літературного “оточення”, а тільки молодих чоловіків. “Наша кна-кна” – це у Лесі брат-студент, одеські кна-кна – одеські студенти і т.под. Жінок так не називалось”.

В одному з листів до М.Павлика Леся Українка згадує анекдот-бувальщину з життя свого маленького братика. Якось їхала вона на возі кіньми з Микосем й зауважила, що дитина весь час трималась за люшню. На запитання, чому хлопчик це робить, той відповів, що помагає коням… Письменниця вживає цей “приклад” як символ сизифівської праці, коли мова йде про безплідність деяких людей у громадській роботі.

По-своєму осмислює хлоп’ятко природу. “, то Кох злякався, плакав і кричав: “Бе, досць!” О явлениях природы Кох має своє поняття, так: грім гримить – то хрущ гуде (певно, через те, що під каштанами хрущі завжди дуже голосно гудуть), хмари – дим; що град листя позбивав, то Кох думає, що то курка поїла, вітер – що то Ліля дмухає, і т.д.” – пише Леся Українка.

За маленьким потішним Микосем Леся тужить, коли доводиться покидати свій дім, свій сад і подаватися з Колодяжного в інші краї. Кожен раз шле йому привіти, а інколи, цілуючи всіх, особливе почуття виявляє до наймолодшого члена сім’ї: “, татаренятко моє любе, щиро цілую і ще бахчисарайську нову сумку обіцяю” – пише з Криму.

Кожен самостійний крок, кожне досягнення Микося, про що повідомляють у листах батьки чи сестри, знаходить захоплення й радість сестри-поетки. Напевно ж і її листи читалися дитині – розумним батькам неважко було вловити їхній педагогічно-дидактичний підтекст. Посіяв, наприклад, Микось на своїй грядочці редьку – Леся хвалить: “будем їсти”. “Я дуже рада, що Микось вивчився плавати, а то було зовсім бог зна що, як голова переважувала. Бо як таки хлопець і щоб не вмів плавати!”

А втім, Микось не сидів, як то кажуть, у мами за пазухою. Він гартувався. Постійно бігав босий по зарошених травах. Побачивши якось гадюку в одеському парку, Леся просить, щоб він стерігся цієї погані у своїх босоногих мандрах. Видко, що не лише одеський парк, а тим більше лісове оточення тодішнього Колодяжного було ще дике. “Дичіли” й косачівські діти на лоні природи – кожне по-своєму. Тож Микось уперто не хоче сидіти в хаті, коли вже у повітрі “снігом пахне” (то його вислів). “Ой, здичів, здичів наш Миколочка!” – добродушно нібито картає його Леся і в тому ж листі до матері з Одеси (рік 1889) відразу ж додає: “А мені вже скучно за своїми дикими неграми”. “Дикі негри” у родинному лексиконі – то загорілі, обвіяні вітрами діти, яких виховує сонце.

В одному листі зафіксовує Леся Українка психологічний портрет малого Микося. Побачивши брата на фотографії, зауважує, що вираз обличчя у нього такий, як під час слухання казки… Мабуть, і вона сама теж ті казки йому розповідала. “Наш Микось – чистий маляр” – не нахвалиться ним перед Драгомановими. Тягнеться дитина й до музики. “Ніхто якось не думав про те, щоб учити грати на фортепіяно Миколу, а тітка Олександра в цей свій приїзд почала його вчити, а тепер вчить сестра Ольга і не нахвалиться його охотою і здатністю до цеї науки”.

”Микола був здоровий, міцний хлопчик, м’якого характеру, ніяковів з дорослими, але в дитячому товаристві досить балакучий і дотепний. Любив природу, завжди мав у себе диких тварин і доглядав їх дуже пильно. Як мав десять років, то вже добре їздив верхи і свого коня сам доглядав, любив і жалував його так, що, бувало, їде кудись, а як зобачить десь дуже гарну траву при дорозі, то злізе, розгнуздає й попасе коня. На Шевченковому святі у нас в родині він сам за своїм вибором декламував вірш “Гей у мене був коняка…” Захоплювався пригодницькою лектурою і героїкою” (зі спогадів Ізидори Косач-Борисової).

Батьки не оточують Микося приватними вчителями, як інших, старших за нього дітей. Очевидно, і не вистачало коштів, і змінилися погляди на методи навчання. Свого другого сина вони вже віддають до школи, до чого ніяк не може звикнути Леся Українка. Батьки ж сподіваються, що в четвертій Київській гімназії, де директором був українець Науменко, а інспектором товариш професора Антоновича, їх син здобуде кращу освіту, ніж з домашніми вчителями. На жаль, їхні надії на якість школи не справдилась – четверта Київська гімназія нічим не відрізнялася від інших банально-казенних російських шкіл.

Навчається Микола нерівно, із змінними успіхами. То він без іспитів переходить до наступного класу, то доводиться йому надолужувати запущене у програмі таки за допомогою репетиторів. Та найкращим його вчителем стає все та ж безвідмовна Леся, яка з бентежною напругою стежить за злетами і спадами брата-гімназиста. То вона радіє, коли, пішовши до школи, Микось перестав лінуватися, що підтягнувся у класичних мовах (а вчила їх вона сама), то з сумовитою іронією пише, що Миколу й Дору перестала гризти совість за “трійки”.

То Леся, то Ольга стають керівниками педагогічного процесу у їх київській домашній школі. Ольга суворіша за Лесю. З дітьми Косачів живе і вчиться після смерти батька й Зоря Драгоманов, їх кузен, який паризькі школи замінив київськими. “Тепер я буду начальником учебної команди, бо Ліля думає провести зиму з папою у Колодяжному… Ми тут живемо en petite comite, мама, я, Оксана, Зоря і Микось”, – з Києва Людмилі Драгомановій у Софію. До “команди” прилучається згодом і наймолодша Косачівна – Дора.

Косачівська й драгоманівська молодь (до Києва приїжджає й Рада Драгоманова) не стоїть осторонь культурного життя великого міста. “Поскрипування” [маленькі хвороби – автори] не заважає всім членам родини провадити товариське життя: у мене і в Микося воно йде центростремительно, а в інших центробежно, я більше бачу людей в себе вдома, а другі самі ходять до людей”. (З листа Лесі до сестри ).

Зосередженість, замкнутість у собі, певну відчуженість від людей – такі риси вдачі проявляє Микола. Раптове переселення із тихого села у гамірне багатолюдне місто не могло не відбитись на внутрішньому житті вразливого хлопчика. Спочатку він уникає товариства. “Микось ще не звик до городських звичаїв, багато чого боїться і смущається. Як побачить скількох гімназистів, переходить на другий бік вулиці. Оксана сміялася з цього, а він: “І ти б тікала, коли б тебе міноноскою називали”. Так назвав його якийсь гімназист”. Пізніше, побачивши на морі міноносців, Леся згадає цей випадок і запевнить вразливого брата, що між ним і міноноскою ніякої схожости немає. Але, як кажуть на Поліссі, Микола швидко “вилюднів”. Почав займатися спортом, зокрема, захопився велосипедними гонками. Коли Ольга, вийшовши заміж за Михайла Кривинюка, повернулася з Праги з дитиною й на спільному київському помешканні стало тіснувато, то Микола винайняв собі окрему квартиру, щоправда, там здебільшого тільки ночував. Київська косачівська “колонія” по-давньому трималася разом і жила дружно. Про скріплення родинних зв’язків, виховання довіри, відвертости, щирости у стосунках між дітьми безнастанно дбала Леся Українка, яка відзначалася витонченою тактовністю, пошануванням індивідуальности кожного з членів сім’ї, а разом з тим вимогливістю і принциповістю у справах порядности й чесности. Їй доводилося враховувати, з одного боку, особливості перехідного віку юнака, а з другого – те відчуження, яке виникало з часової дистанції 13 років – настільки була вона старшою за Миколу. На карб вікових особливостей “списує” Леся те, що Микола, як і його кузен Зоря, не любив писати листів: “! От хоч би і наш Микола, він як напише за півроку два листи, то вже “подвиг силы беспримерной”.

Регулярна родинна кореспонденція була неодмінним атрибутом культури Косачів, а в ті часи лист взагалі виконував особливу багатогранну функцію. Велика сім’я була у постійних роз’їздах, жила групами в Колодяжному, Києві й Гадячі, а Леся мешкала на трьох континентах – в Європі, в Азії (Кавказ) та Африці (Єгипет). Звичайно, листувався й Микось з Лесею, хоч їхня кореспонденція, на жаль, майже не збереглася і про їх взаємовідносини ми знаємо далеко не все – лише з листів поетеси до інших її адресатів або ж з деяких збережених листів матері й інших сестер. І все ж навіть ця скупа інформація дає змогу уявити нам Лесю Українку як чуйного вихователя свого Микося, як блискучого педагога взагалі. Ось у свої “зелені” підліткові роки Микось якось зайнявся дрібною торгівлею з товаришами, і це вельми насторожує Лесю: чи не вчиться її брат користолюбства, обману слабших і менш розвинених розумово дітей. Вона переказує, щоб дали Микосеві зрозуміти, що такий “гандель”, така поведінка – не в традиціях їх сім’ї. Натомість Леся безмежно радіє, коли встановлюються нормальні взаємовідносини між нею і братом, зникає певне відчуження.

“, то се те, що Микунька якось “розговорився” зо мною і тепер часто розказує про свої справи й інтереси, радиться де в чому і взагалі відноситься з довір’ям. Через те я його більше пізнала і до певної міри бачу вже, який він. Славная Микуня! Уже спустив з себе гімназичне напускання індиферентизму не в пору, що так нас часом коробило, простіше і щиріше став відноситися до справ і людей. Шкода тільки, що його думка не завжди поспіває за вчинками, а життя не жде і не дає йому потрібного для думання часу, через те він нераз сам признається, що в душі він сам ще не рішив того, в чому приходиться переконувати і підтримувати інших, покладаючи на те немало енергії. Але се, здається, не з одним так діється. Та все-таки шкода. При нагоді стараюсь помогти йому думати, але се діло тонке, і я стережуся всякого нахрапу та менторства, щоб равлик знов не сховався в черепашку. Та вже добре й те, що ми “познайомились”,– мене каменем гнітила наша “незнайомість”. Збирається Микось весною до мене в гості на Кавказ – прекрасно було б, а то все ж я тут уривками бачу його, кілька хвилин рано і стільки увечері, бо цілий день в Політехніці, а в свято гуляє з гостями або в гостях”.

У 1903 р. Микола Косач закінчив гімназію, і це був обопільний тріумф – і для нього самого, і для сестри: “Микось до неба головою дістає фізично і морально (вже по матурі!)”– захоплено пише Леся Українка 2 липня 1903 р.

Юнак поступає до Київського політехнічного інституту, закінчує його й отримує відповідальну посаду в Ковельському земстві.

У свої студентські роки Микола Косач цікавився соціалістичною літературою і брав участь у революційному русі Росії. Був членом РСДРП, мав партійний псевдонім “Яким”. Під час обшуку на квартирі Косачів у ніч на 17 січня 1907 року поліція знайшла 121 брошуру політичного змісту. На 80-ти з них стоять ініціали “Н.К.” – “Николай Косач”. Власник цих книг у цей час перебував на іншій квартирі. Арештовано сестер – Лесю і Ольгу.

“Наша молодь, – згадує Ізидора Косач-Борисова, – брат Микось, Зоря Драгоманов та й інші, що належали до різних революційних партій, – почувалися ніяково із-за того, що не їх арештували, а їхніх старших – батьків, матерів, сестер, яких вони вважали за поміркованих, лояльних до влади і взагалі легковажили їхньою діяльністю на громадській ниві”.

У 1912 році мав намір Микола Косач виставити свою кандидатуру до Державної Думи.

Після смерті батька Колодяжне перейшло під опіку Миколи. Лесину частину він повинен був сплачувати з доходів, але сестра відмовилась, звичайно, від грошей, бачачи особисті й господарські невдачі свого брата.

Інтересу до земельних справ, хисту до господарства наймолодший Косач не мав. У Колодяжному фактичним господарем був його приятель Володимир Просяниченко, Микола ж працював у Ковельському земстві.

В умовах буржуазної Польщі Лесин молодший брат не приймає польського підданства. Живе у самотності… Дружина Наталія Дробишева-Косач Миколу Петровича залишила.

Від рідних відділяли державні кордони. Частину землі колодяженського маєтку він продав, а частину давав в Оренду. Орендарі постійно не виплачували йому належних процентів. Микола жив у бідності, змушений був поступово спродувати чи роздавати селянам і ту землю, яка лишалася за ним. Мешкав у горішній кімнаті “сірого” будинку. Селяни любили й поважали щиро прихильного до них пана Миколу Петровича. Уже в наш час деякі “біографи” робили з нього пияка. Селяни ж розповідають, як добрий пан, живучи у таких злиднях, покинутий сім’єю, інколи заходив до крамниці випити лише маленьку “порційку” (30 грамів).

За свідченням сучасників, кандидатура Миколи Петровича Косача була висунута до польського сейму, але виявилось, що він, як такий, що не прийняв громадянства, не може бути затверджений послом. Про останні дні Миколи Петровича та його похорон в Колодяжному розповіла Мотря Федорівна Федорчук, 1915 року народження, жителька села.

”Пригадую, як Микола продав поляку Рубелю останнє, що у нього лишилося з усього маєтку, – сад, який займав більше одного гектара. Продав сад, сів під грушею, зажурився, затужив крепко. Послабував недовго, знать, серце заболіло, і скоро помер. Треба було рядити, а не було в що. Похоронили у чому ходив: у фланелевій сорочці, брюках чорних в білу полосочку вузеньку. Хоронили без взуття, в одних шкарпетках. На похорон гроші зібрали ті люди, які брали в оренду землю. Гроші дали його жінці Наталії Дробишевій, яка жила в Ковелі. Вона ті гроші зоставила собі. Після давай знову збирати. Купили самі люди труну, поставили її на підлозі у великій хаті. Похорон був без попа. Якраз, пам’ятаю, липа цвіла. Взяли воли, підвели їх під берези, поклали труну на підводу. Стали рушати на цвинтар, а воли заревли-заревли. Люди стали плакати” (Записала 3 липня 1986 року Т.Скрипка).