Літературна творчість

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

У ті колодяженські господарні, працьовиті, запопадливі осені виношувала наша поетка якісь глибокі задуми, для яких потрібно було серйозних студій латинською, англійською, французькою мовами. Вона просила Франка через його дружину, аби він прислав “обіцяну livraison de la Grande Encyclopdie”.

“, епідемії кінчились. Я виїхала звідти і зоставила своїх больних поправляться (іначе я й не поїхала б!). Тут мені роботи чимало, бо для моїх занятій історією (Ви знаєте?) прийшлось учить латинь, іменно вчить наново, бо хоч я її колись і знала, та забула “основательно”. А тепер от і сокрушаюсь над усякими “Magna charta” та ”Defensio pro populo Anglicano”– нічого не поробиш. От, дякуючи Раді і всім вам, мені тепер уроки мої нічого не стоять, бо виходить, що я настільки тямлю по-французьки, що можу других учить (звісно, починаючих!). А софійська англійська наука сказалась настільки солідною, що тепер я в потребі можу й без словаря читати такі речі, як “Carlyle etc.”

Які разючі переходи! Від поліського діалекту до латини, французької й англійської мов, від зціджування молока на сметану до заглиблення у латинських класиків в ориґіналі, як і в твори англійського мислителя Карляйля, – теж у мові Шекспіра!

Зображення колодяженського життя серед краси і дарів природи виглядало б надто ідилічним, коли б не згадати ті фізичні муки (Леся вживала поліське емоційне слово на означення хвороби – “стогнота”), які терпіла у цьому райському благословенному закутку наша Леся. А втім, “стогнота” – не те слово. На людях вона не стогнала й не плакала, – “, що нема на них бальзаму, окрім панцира міцного”. Тим панциром її була твердість духу. “Щоб не плакать – я сміялась”. Так було ще в дитинстві, коли дівчинка десь необачно впала, коли їй боліло. Так і пізніше було, коли їй доводилося місяцями лежати у “липких кайданах”, з прив’язаною до ліжка ногою в гіпсі. Ось їй вже 19 років. Колодяжне. Квітень. Вона прикована ланцюгами хвороби й приречена на нерухомість. Але пише жартівливого листа до брата. Це справді таки сміх крізь сльози. Гуморові, самоіронії сприяє віршована форма листа:

Так само, як і я, –

Прив’язана за ногу

Фантазія моя.

… Вернусь на грунт “реальний”,

До ближчих, власних справ:

Учора мене папа

Як слід у шори вбрав!

Вночі тепер сплю мало,

А ледве сліз не ллю,

А вдень зо всеї сили

Об землю лихом б’ю…

Але всі помисли поетки навколо літературних справ: вона переписала “Гайневі пісні” (тобто свої переклади цього автора), візьметься за переклади Альфреда Мюссе, не забуде про дитячий журнал у Галичині – “Дзвінок”:

Коли ж на мене прийде

Годинонька така,

То мушу написати

Що-небудь для “Дзвінка”.

І кінець травня того ж року. Знову лист до брата з Колодяжного. “ навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша:

Я на гору кругу крем’яную

Буду камінь важенький здіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать…

Вірш щойно написаний, він ще не скристалізувався у форми вічності – ті, в яких ми знаємо його. Це ж програмний вірш Лесі Українки, її кредо і гімн оптимізмові, це її знаменне “”, аналогічне Франковим “”. Та двадцятидвохрічний автор “Каменярів” писав свою поему у розквіті здоров’я, а дев’ятнадцятирічна Леся – у “хвилину розпачу”: “ чи то кацапського, чи то німецького” – її ж мали везти на операцію ноги чи то до Петербурга, чи до Відня. –

“Вже ж мені так не минеться, – жартує вона. – “Кому-кому доведеться, а куцому не минеться!” Отож-то… Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання в липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак-таки зовсім надаремно! А прибуток хіба тільки той, що тепер знов ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я ходжу по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. Отака-то твоя сестра ледача, Михайлику!” І вона журиться, що безліч робіт розпочатих, які неодмінно треба виконати, але в такому стані зробити це не можна. Тужно їй за братом – стільки з ним спільних літературних інтересів! “Невже ти-таки й не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!… Ой не втерплю – заспіваю!

Соловейковий спів навесні

Ллється в гаю, в зеленім розмаю,

Та пісень тих я чуть не здолаю,

І весняні квітки запашні

Не для мене розквітли у гаю.

Я не бачу весняного раю,

Тільки співи та квіти ясні,

Наче казку дивну, пригадаю у сні!

Такими були “Dichtung und Wahrheit” – поезія і дійсність. Ось в які хвилини вона дарувала нащадкам горде, сповнена самозречення своє “Contra spem spero”. Іван Франко дуже цінував у Лесі Українки настрій перемоги над власними стражданнями: понурої трагічної тіні від свого зболеного, страждущого “я” не кидала вона на оточення, на природу, на край, на “прекрасну сторону” – “, що я не маю долі, не винна ти, що я така нещасна”. І нехай ці слова стосуються сонцесяйного Криму, але їх можна прив’язати й до Полісся, до його лісів, яких вона “не поминала лихом”, за якими тужила її “лісова душа” – чи то у “камінному Берліні”, чи то навіть на зеленому Кавказі з його непривітними чагарниками. Дивовижна була скромність цієї людини, її оптимізм, уміння тішитись “окрайчиком щастя” серед страждань. Вже на склоні літ, коли ледве могла ходити, скаже: “”.

На колізії між особистим смутком і красою буття навколишнього побудовані глибоко автобіографічні поезії Лесі Українки “Перемога” і “Давня весна”. З одного боку отой вироблений роками терпіння “трагічний світогляд”, подібний до міцного залізного панцира, зодягнутого на рани, а з другого – принади світу цього, чари весни, які “боялась до серця приймати” — ”що мені по красі тій веселій, ясній? В мене серце і смутне і темне”. Але воно, серце, врешті-решт не може не озватися на спів веселий весни, бо на нього відгукнулось усе, що живе:

…

Весно, весно – твоя перемога!

У вірші “Давня весна” сердечний смуток ліричного героя більш конкретизований:

–

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала, хвора й самотна.

Але як мало треба для людських радощів! Посипались пелюстки розквітлих за вікном дерев у кімнату хворої, “прилинули пісні пташині, І любий гай свій відгук з ним прислав” – скільки втіхи!

Моя душа ніколи, не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

Чується у тих, віршах “зелений шум”, “веселая луна” поліських весен, які відшуміли-відгомоніли за колодяженським вікном хворої. Їм вона складає гімни, а читач захоплений перш за все красою душі Лесі Українки.

З “гордим розпачем” переборювала поетка фізичні болі, компенсувала свою фізичну нерухомість динамікою уяви, знаходила в собі оте “щось більше за нас” (В. Винниченко), з якихось незбагненних джерел черпала духовну енергію, рішучість до праці, до творчости, до чину. Вона ніяк не погоджувалась з рецептами “перетворитися в рослину”, “Jeść, spać i nic nie robić”, як радив їй варшавський лікар. Прикладом був дядько – Михайло Драгоманов – титан праці і мислі. Той самий Нотнагель – віденське світило, який консультував Лесю Українку, досить таки неделікатно оголосив смертний вирок Драгоманову: хвора аорта може розірватись у будь-яку хвилину. Але Михайло Петрович не зважав: нехай аорта собі робить що хоче, а він мусить до сконання робити своє діло. І коли звідусіль до Лесі Українки доходили звістки про страждання й біди народу, то, як писала вона, “. Та цур йому, власному лихові, я про нього давно гадку закинула”. Це прозовий варіант того, що сказано в поезії: “Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать, і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать”.

Її хвилювало тільки те, що колись, може, писання доведеться покинути. А тоді вже “ніякої рації існування не зостанеться”. “Але то ще побачимо, чий чорт страшніший буде, чи мій, чи того туберкульозного бацила! Я не можу так сказати, як Ви, – пише вона М. Павликові, – що мені аби те а те покінчити, то вже й ad patres можна, бо мені такого-такого багато треба писати, що якби жила аж на три життя разом, то й то ще не знаю, чи вспіла б те все зробити”. І знову ж лякає її лише той стан, коли людина буває “лишенной всех прав состояния”. Однак надія не покидає. Черпає її й з народного оптимізму, з жартівливої пісеньки, в якій бубон на весіллі говорить: “Ще побачим, як там буде!” “Поки буде в мене хоч одна моя права рука, то ще людина якось обійдеться”. Та чи ж не так було і з Франком!. Як відмовили йому служити спаралізовані руки, писав же Каменяр олівцем, затиснутим у зубах чи у пальцях ноги…

Затяжна й невилікована хвороба з одного боку, а з другого – інтенсивне інтелектуальне й, можна сказати, героїчне життя Лесі Українки, яка вела “тридцятилітню війну” з трьома туберкульозами – кісток, легень і нирок. Як не жорстоко думати, а інколи хвороба й сприяла заглибленню у сутність людського буття, сприяла філософічності її творів. Навіть жандарми у своїх доносах характеризували Лесю Українку як особистість серйозну і зосереджену… Вона ж вважала себе скептичною розумом, фанатичною почуттями.

Інтелектуальне життя Лесі Українки в Колодяжному проходило різні етапи залежно від її віку й розвивалося певними паралельними лініями. Тут навчали й виховували її батьки і вчителі, а вона у свою чергу майже одночасно передавала знання молодшому за неї поколінню Косачів. Дуже рано почала писати художні твори й займатися перекладами. Згодом зростають громадські зацікавлення дівчини. Вона береться до просвітницької роботи на селі, та її інтереси сягають Києва, Львова, Софії – ширяться контакти поетеси з громадськими діячами і письменниками.

Про навчання Лесі Українки не маємо достатньо матеріалів, аби відтворити його процес день за днем, рік за роком. В епістолярії цієї “учениці” є великі білі плями. Ми маємо кілька зовсім дитячих листів, відтак якісь несмілі й невпевнені спроби заговорити з дядьком Драгомановим і якось відразу зустрічаємося у віці наших десятикласників з людиною, яка неначе закінчила університет і ширяє думкою по меридіанах всесвітньої літератури вільно і зі знанням справи. Більше того, ніби професор, у свої 18-19 років пише .

Коли Олена Пчілка задумувалася над напрямком і методами виховання своїх дітей, то у неї не було вибору, в яку школу їх послати: школи з рідною для її дітей мовою викладання тоді в підневольній Україні не було. Вона, як аристократка, певна річ, могла б виховувати своїх дітей так, як виховували Миколу Лисенка: виключно французькою мовою з нігілістичним ставленням до рідної (це збочення в “дворянській” освіті наш композитор виправить потім сам). Олена Пчілка одна з перших українських дворян, майже поспіль зрусифікованих, вирішує дати підвалини освіти своїм дітям українською мовою, плекаючи одночасну велику шану і любов до інших мов. Не було іншого виходу, як організувати школу (та й університет за амплітудою програми!) вдома.

Можна метафорично сказати, що Леся Українка вчилася у трьох університетах – у волинському домашньому і сільському; у київському теж домашньому, але з культурою великого міста; врешті “школою і храмом” назвала “чужу й рідну” для неї хату в Софії – домівку Михайла Драгоманова. Були у Лесі Українки й волинські народні вчителі. Отож Варвара Дмитрук, про яку Леся з теплим гумором згадає, що охрипла на колодяженських весіллях, “співуча білинка” – дівчина з Білина, котра працювала у Косачівському домі й наспівала Лесі безліч пісень, дядько Лев Скулинський зі своєю лісовою мудрістю – отой професор міфології, маленький хлопчик Лаврін, котрий “, в далекім ріднім краї розказував їй казку про велета – усе це були оті Лесині народні вчителі. А систематичне навчання запрограмує мати. Вона підбирає дітям відповідну лектуру – для першого читання по змозі українською мовою.

“Повинна я сказати, що хоч українських книжок для дітей майже не було, але все ж і не так і мало було в сім’ї, де хотіли мати їх; це тим більше, що тоді у нас не розрізняли ще дитячої і недитячої книжки. Діти з великою охотою читали Кулішеві твори, оповідання Марка Вовчка. “Пана Твардовського” Гулака-Артемовського знали напам’ять. Великим вкладом в лектуру дітей були Андерсенові казки в перекладі Старицького і сербські пісні в його ж перекладі, що дуже любила Леся. Тії пісні про віли (русалки) призвели до того, що Леся сама себе називала Вілою. Читання хлопцеві Михайлові було поважніше, бо він же таки трохи старший був. Він дивував нас вибором книжок. Правда, книжок було мало, але він залюбки читав навіть монографії Костомарова”.

Ми бачимо, як вміло поєднувалась “народна” наука з книжною! Маленька Леся знала напам’ять і зворушливо декламувала байки Глібова, у домі з величезним пієтетом ставились до Шевченка і влаштовували його вечори для сім’ї і селян. У хаті були наукові фольклорні збірники, не кажучи вже про твори Драгоманова. А коли якось Косачівські дівчата з відтінком іронії висловились про болгарські весільні пісні, Олена Пчілка заходилась негайно виправити таке хибне уявлення. Це було тоді, коли дочка Михайла Драгоманова Лідія виходила заміж за болгарина Івана Шишманова. Її тітка, Олена Пчілка, схвильовано вітає, щедро обдаровує свою племінницю грішми та українськими плахтами для меблів й оспівує її поліськими весільними піснями:

“Через сінечки зелен-сад, Пішла Лідочка в виноград”… “Вот пришли нам из Болгарии песню какую-нибудь, как выучишься от кого. Наші дівчата очень любопытствуют, “які то там ще болгарські пісні”. В этом “ще” слышится немножко иронии; так вот ты докажи им, что с иронией можно часом и спрятаться! А то ведь многие сомнения от одного неверства происходят! Так вот наставляєм тебя аташе при болгарской этнографии – для поучения Европы и колодяженцев”.

“Наші дівчата” – то сімнадцятилітня Леся й молодша за неї Ліля. Мати-педагог оберігає їх від вузького націоналізму, а сама вона давно знає ціну болгарській народній творчості. “Легенду о том, как “дьявол стигнул дно”, мы, впрочем, знаем давно: она была в “Преданьях и поверьях”, да вот якийсь чортів батько украв у нас эту книгу”. Та Пчілка докладе усіх зусиль, щоб цю дорогоцінну річ придбати, скільки б вона не коштувала. Отже, входив болгарський фольклор у культурний побут Косачів ще задовго до кревних зв’язків родини з болгарином. А з виходом заміж Ліди Драгоманової за Івана Шишманова (їх шлюб відбувся в Софії 9 січня 1889 року) почалося в родині Косачів, таки в Колодяжному, вивчення болгарської мови. У цитованому листі просить Олена Пчілка Ліду Михайлівну прислати для її дітей, як по-болгарськи. “хлопчик”, “колосок”, “метелик”, “курка”, “зозуля”, “цвіток”, “голуб”, “овечка”, “роза”, “любов”. Очевидно, цей список слів їй диктували діти. Не дивно, що напередодні свого від’їзду до Софії Леся Українка вже вільно читає Драгоманову наукову працю про фольклор болгарською мовою, а в Софії її, цю мову, опановує – розмовляє, наприклад, по-болгарськи в салоні письменниці Мари Белчевої, вступає в дискусії під час виборів… А взагалі то у мішаних товариствах у Болгарії говорила Леся Українка одночасно чотирма мовами.

Та болгарська мова в колодяженсько-київській освіті Лесі Українки належала, так би мовити, до факультативу. Основними мовами, що їх вона вивчала за програмою чоловічої гімназії і тими доповненнями, які входили в неї за корективом матері й дядька (Драгоманова) були: українська, російська, французька, німецька, грецька і латинська, а згодом ще дві – італійська та англійська. Самостійно навчилася Леся Українка польської. У її листах з Колодяжного є лише побіжні згадки про лінгвістичну освіту.

У червні 1884 тринадцятирічна Леся сповіщає бабусю: “”. А коли їй дев’ятнадцять, то вже по-дорослому обговорює з дядьком Михайлом Драгомановим справу європеїзму на українському ґрунті. “, молодь береться до вивчення іноземних мов, а “ми” (тобто й вона) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських”. Правда, найгірше з англійською, бо “сю мову мало хто знає”. Її береться вивчити вона, Леся, почала була вже й учитися в Одесі, знайшовши вчительку, але через приступ хвороби перервала. “Тепер прийдеться учитись самій, хоч се трудно. По-італьянськи я вже трохи підучила сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. “В ожидании будущих благ” надолужую французьким та німецьким”. То була щаслива ідея – вивчаючи іноземні мови, відразу ж їх знання практично застосовували в художньому перекладі, ідея, що, мабуть, походила від Олени Пчілки за інспірацією її брата, за концепцією його “європеїзму”. І Леся перекладає в Колодяжному (і в Києві, очевидно) поезії Генріха Гайне, Віктора Гюго – з німецької та французької. Вона чекає – не дочекається присилки зі Львова “” Гайне, яку вона переклала разом з Максимом Ставиським (Славінським). Леся Українка не лише настирливо й систематично вивчала іноземні мови, а й опанувала їх досить ґрунтовно. Вона знала їх десять. Є відомості, що починала вивчати шведську й іспанську, а також грузинську. Англійської вона вчилась у родовитої англійки, – що жила у Києві, і продовжила її студіювання у Софії, де зачитувалася англійськими мислителями 18-го століття в бібліотеці Драгоманова. Там же удосконалила знання французької у розмовах з Радою, своєю кузинкою, яка вчилася у Женеві та Парижі й по-російськи говорила з французьким акцентом.