В Колодяжному

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

У Колодяжному Леся Українка мала свої улюблені “святині дум”. До них належало у першу чергу джерело – за садибою, мабуть, у вільхах та березах на поляні. Там росло багато ніжно-блакитних незабудок і різних інших квітучих трав.

Леся всотувала в себе красу лісу, його весну, літо й осінь. Може, у самотніх мандрах тих викохувала-виношувала в душі майбутніх персонажів “Лісової пісні”. А в ній сказано: “Німого в лісі в нас нема нічого!” Як багато синтезує в собі ця фраза! Перш за все у лісі жив “зелений шум”. “Зелений шум” був колись міфологічною істотою, але про неї у народній творчости залишилися лише фрагменти. Та Леся їх знала. Написала ж вона проспект твору (таки в Колодяжному) “”. Там отой “зелений шум” наділений здатністю оповідати. Вона була в екстазі від зображення “великого шуму” в .

Ритм шуму уявляла в ритмі верлібра. Не треба було йти до лісу, щоб почути “” й кування зозуль. Гомоніли не лише ліси й гаї навколишні, але й три косачівські сади, що зливалися з ними. “, жита хвилюють, садки буйно зеленіють” – нагадаймо Лесині вісті з Колодяжного. “” слід розуміти ширше – “у нас”, на Поліссі, “в лісі” – у природі взагалі. Це народно-поліське світосприймання.

Лежала десь на поляні у лісі Леся Українка і слухала шум. Її ескіз “Чотири казки зеленого шума” закінчується діалогом матері з дочкою:

Нудилась, бідна дитино моя! – Ні, мамочко, я лежала, слухала, як дерева шуміли”.

І весну теж слухала:

,

весна мені багато говорила…

Лесині ноктюрно увібрали в себе мелодії весняних поліських жагучих ночей, у які ””. Її поетична фантазія “зафільмувала” цікавого місяця, що підглядає закохану пару і в тих же ноктюрно, і в “Лісовій пісні”, в якій, до речі, “місячне світло починає ходити по лісі”. Так, нема нічого німого, нічого мертвого, нерухомого у природі, якщо мати трохи інші очі, трохи інші вуха, котрі чують співи, яких ніхто не чує. Очі, вуха, серце і душу поета.

Весняні пташині співи настроювали її на мажорний лад: “, і мені здається, що так багато зозуль, як сей рік, ще ніколи не було. Через те я, хоч і дуже не часто, приходжу в оптимістичний настрій, і тоді мені своє і чуже життя кращим здається”. “Сей рік” – то був 1892-ий і ще конкретніше – початок травня у Колодяжному.

У Колодяжному жило “два шуми”, дві музики – з одного боку шум лісів і гаїв, солов’їні співи, кування зозуль, а з другого – з вікон Косачівського будинку лунав людський гомін – співи й звуки фортепіано. Ця “божественна матерія”, що “душу куражить”, майже постійно наповнювала Лесину домівку. У сім’ї любили пісню. І хоч не кожен володів добрим голосом, але слух багато хто, у тому числі Леся Українка, мала абсолютний. І Леся вважала, що з неї був би кращий музикант, ніж поет, коли б лиха доля не втнула з нею такий лихий жарт. Туберкульоз кісток руки позбавив дівчину на певний час грати на фортепіано. Прощаючись з улюбленим музичним інструментом, написала вона задушевну елегію “”. Розставання з фортепіано було цілою драмою для дитини такої вразливої душі, як Леся:

Тож при тобі, мій друже давній,

Пройшло життя дитячеє моє…

Десь затаївшись у куточку, коли грали інші, дитина ридала. Друг-фортепіано був резонатором її душі, – “смуток свій на струни клала”.

Про музичне обдарування найстаршої сестри, про її любов до музики, її музичний світ оповідає Ізидора Петрівна:

“Не всі, хто знав Лесю-поетесу, письменницю, знають, яка то була ще й в інших багатьох відносинах виключна, особлива, щедро природою обдарована людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і музики, та той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею Леся боролася роками. Музику Леся дуже любила і грала добре, та блискучої техніки не мала, бо техніка набувається вправами: віртуози-піаністи, як відомо, вправляються по декілька годин денно, а Леся фізично не в стані була часами просто сидіти, а бували періоди, коли їй приходилось місяць і більше лежати в гіпсі (”у липких кайданах”, як вона це називала). Проте її гра на п’яно була дуже хороша. Грала вона гарні класичні речі або народні українські пісні, у виконання яких вкладала багато душі і почуття. А часом навіть грала якісь свої власні імпровізації. Лесину музику я теж пам’ятаю від свого дитинства, бо вона тоді, залишаючись зі мною, багатенько грала. Часами я просила Лесю заграти для мене – тоді вона грала щось веселеньке “до скоку”, а часами я казала: “Ну, тепер заграй для себе”, – бо якимось дитячим інстинктом розуміла різницю між тим, що вона грала в присутности когось, і як грала, коли залишилася сама, без сторонніх слухачів. Я ж і тоді слухала її, сидячи тихенько, не перешкоджаючи”.

Що Леся Українка грала колодяженським дітям “до скоку”, тобто танцюристських мелодій, притому поліських – “крутяха”, “гречки”, розповідала нам і Варвара Дмитрук. Вона ж засвідчила зацікавлення ще юної Лесі грою на сопілці.

Народна мелодія, сільська пісня лунали звідусіль. Разом з сільською малечею бігала Леся в поле, на пастовень, разом з нею стрічала таку велику вечірню подію, як вступ череди в село. Стадо корів гнав дід-пастух, обвішений торбами та постолами та з сопілкою за поясом. “А він гарно вмів грати на сопілці. Певне, це й привертало увагу до нього Лесі”.

Музику Леся Українка “животворила” – живописала й словом. Зокрема, у її фрагменті “Голосні струни” відтворені музичні настрої й музичні образи, які опановують збентежену до глибини душевних струн героїню – скривджену природою, але прекрасну як особистість дівчину Настю.

”… , багато пісень, а день, либонь, хотів їх усіх переслухати… Настя взяла гучний акорд, потім виразно залунала перша фраза і раптом обірвалась. Ніжна, кристально чиста мелодія почулася ніби здалека, як світлий спомин з глибини душі, але потім лилась вона далі, як прозорий струмок, то співаючи, то розпливаючись, як сон. Прокидалися знову любі, давно забуті мрії, але враз вони стали жалісним плачем. Тихо, сумно звуки тужили, ридма ридали, але глухі акорди заглушували журливий стогін і стушувались, замовкали самі собою… Тоді звилась полум’яна, гучна мелодія, горда і буйна, сповнена болю і розпачу, що збудила всі струни”.

Віртуозом-музикантом був чоловік Лесі Українки Климент Квітка, глибокий спеціаліст в царині народних мелодій.

Будинком музики в Колодяжному був Лесин “білий” домик. Там, у цьому храмі творчості, стояло у великій шані фортепіано у блакитній кімнаті. Там теж при світлі миготливої лучини на каміні господарка цієї привітної хати ночами зустрічалась з поетичними музами – писала свої вірші, засиджуючись інколи до світанку. Дбайливий батько не раз приходив заганяти дочку-вогнепоклонницю до сну, вважаючи отакий спосіб життя її, як і Олени Пчілки – ”літературних ентузіасток” – шкідливим для здоров’я. “”, – писала Леся.

Ліс, гай, сад наступали на будинки Косачів у Колодяжному. А одне дерево переселилося навіть у коридор – липа. Її не сміли зрубати – зробили вихід на свободу у даху.

Уже у своєму першому друкованому вірші “” виступає юна авторка на захист природи, на оборону “конвалії білої”, якій людська рука “віку вкоротила”. Культ дерева, квітки у Косачів полягав не лише у пасивному спогляданні краси природи, в її охороні, а й у постійному насаджуванні рослин. Квітка у творчости Лесі Українки виростає до багатогранного символу, почуття природи зростається з почуттям патріотичним.

,

я бачу в ній життя і волі образ

і краю рідного красу. Для мене

куточок той, де б посадив я квітку,

здавався б цілим світом…

Так поважно трактує квіти Степан, герой драми Лесі Українки “Бояриня”. Таке сливе побожно-язичницьке ставлення до рослин і в Лесі Українки. Виховувалося воно змалку. На одній з найраніших (відомих нам) фотографій ми бачимо . Ці знаряддя праці не для фотографічної пози, хоч у ті часи фотографій без штучного позування було мало. Змалку таки працювала дівчинка отими грабельками на своїх грядочках. Мемуаристи засвідчують, що й одягалася вона, як на фотографії: у Луцьку й Колодяжному найчастіше ходила в українській народній одежі, як, зрештою, і її брат Михайло. З особливим почуттям замилування читаємо дитячі листи. Лесі до її бабусі, у яких вона оповідає про своє садівництво й квітникарство. “, бо ми насадили садок, і хоть не всі дерева, як перше, а все-таки треба поливать. Ми насіяли багацько цвітів, котрі теж треба поливать”.

Бабуся постачає внучат декоративними рослинами зі свого зільника: кущиками чи насінням. Де Полтавщина, а де Волинь, а все це якимось чином транспортується. Через деякий час летить звістка з Колодяжного до Гадяча про стан новонасадженого, новонасіяного зільника. Пише знову Леся: “, а найлучче любисток: зовсім вже великий, соняшники теж добре посходили”. Бабуся мала, як то кажуть, добру руку, а догляд дбайливий, квіти не вишукані, не “панські”, щиронародні – любисток, соняшники… А щодо Лесі, то вона змалку вже має “золоті руки” – майстерно вишиває. Коли Косачівни послали чудово вишиті сорочки й рушники в Софію сім’ї Драгоманових, то Людмила Михайлівна була в захопленні і від вишивок, і від вишивальниць – які чудові рукодільниці оті Косачеві дівчата, її б дочки не потрапили так вишити.

У своїх листах з Колодяжного Леся Українка з душевною щедрістю й сонячною усмішкою змальовує атмосферу тієї волі на лоні природи, якої заживають Косачівські діти. Вони не тільки гасають по “росистих луках волинських” босі, по гаях та лісах, але влаштовують гомерівські учти в садку й на грядках городу, споживаючи ягоди, фрукти й овочі в необмеженій кількості просто з кущів, дерев, грядок. Вона й сама, Леся, бере участь у заготівлі дарів колодяженських трьох садків і городу, організовуючи для цього малечу в “республіку”:

“ під моєю резиденцією. Ми тепер усе варимо та смажимо, і мушу сказати, що мені се діло починає обридати, а ми тепер вступаємо в малиновий період і вже зварили шість фунтів малини. Малини буде сила сього року, на нових плантаціях теж дуже багато. Полунички вже grace a Dieu кінчаються, та вже ж їх і наварено чимало. Чорної смородини зварили десять фунтів, а завтра наливатимемо наливку. Пуцовий учитель приймає живу участь в ягодних справах, я навіть не сподівалася сього. Пуцик в антрактах між ученням і гойдалкою теж варить і господарить. Тигри (Микось і Оксана) зробились настоящими “верчиками”, сьогодні докінчили останні вишні, кінчають полунички і починають порічки та малину. Сьогодні Уксус почав їсти горох. Патьчиній (Дориній – автори) їді нема міри. Уксус з Кохом були недавно трошки слабі; ну, папа, звісно, зараз взяв їх в лабет (найперше витер уксусом, закутав і т.д.), і тепер вони здоровісінькі, нігрять і тигрять, “як не може бути”. У мене нога болить, як перше, я “большею частию лежу на кровати”, читаю Тена і варю варення, часом пишу вірші”.

Отакий широкоепічний образ Косачівсько-Колодяженського літа у цій зігрітій сонцем і сердечною ласкою епістолярній поемі. Тут усе по-сільському. Діти поєднують розваги, поживу і працю, вчаться й допомагають у господарстві. Як може, допомагає й сама Леся, все ж таки, з обмеженою волею, все ж таки нерідко прикута до ліжка. “Читаю Тена і варю варення, часом пишу вірші”… Як це знаменно! Тут і наукова студія, і господарство, і творення поезії. Все злилося в один промінь. Ми якось “ни при какой погоде” “большею частию” не читаємо глибокого мислителя, основоположника соціологічної критики Іпполіта Тена. Коли захоплюєшся розмахом, міцною методологічною базою, майстерністю й приголомшуючою ерудицією Лесиних літературно-критичних статей, котрі поєднують глибокий аналіз і широкий синтез колосального матеріалу, задумуєшся: звідки воно у Лесі? Де вона вчилася писати реферати, курсові, дипломні роботи? – В університеті під Колодяженськими каштанами. Там починала опановувати всесвітню критичну мисль від Карляйля і Тена… варячи варення. І при всій незвичайності, феноменальності цієї людини вражає скромність, простота, бажання і здатність іти в ряді, у ритмі своєї сім’ї, нічим не виділятися.

У родині розуміли виняткову обдарованість Лесі, але сама вона з радістю виконувала всі родинні обов’язки й роботи, а також вимагала рівномірного розподілу коштів на кожного члена сім’ї, відмовляючись навіть від додатків на її лікування. “ себе ні центром світу, ні центром нашої сім’ї, а через це прошу обсуждать програму мого лічення, беручи на увагу загальний бюджет і загальні потреби та порядок життя нашої родини, не приносячи жертв, я не хочу приймать їх від інших”. “Порядок нашого життя”, порядок життя родини Косачів полягав, між іншим, у тому, що дворянські діти виростали не білоручками, а скоріше мали золоті руки, не цуралися жодної праці, були подібні до тих невсипущих бджілок, які гуділи в садибі і яких так любила Олена Пчілка. Тож коли не було економки у дворі, її функцію перебирала інколи на себе й Леся. Та вона не тільки керувала “республікою” братів і сестер, а й сама брала участь у невідкладних роботах. І ніщо їй не страшне:

“, солити огірки, збирати масло і сир для києвлян, перекрашувати підлоги у старому домі, шити зимне плаття – значить роботи буде доволі на три тижні, а то і місяць, поки приїде мені мама на зміну, а тоді одправлюсь в учащуюся колонію”.

Їй навіть приємніше залишитися тут, у Колодяжному, “, то треба ж щось робити. Тим часом я витягла деякі свої старі папірці і думаю зробити з них щось нове. Побачимо!” А на другий день, 2 вересня напише про це вже :

“Може, Вам ще сказати про своє життя? Живу якраз в противність птицям небесним, все “в житниці собираю” і про хліб насущний, а більше про сир і масло стараюсь, также не чекаючи собі такого убрання, як лілії польові, шию немало собі й іншим; вечорами писатиму, як зостанусь сама, – батько завтра їде, і я зостаюсь з семиліткою сестрою”.

І так – побутові справи удень, а вночі – літературні. Звичайно, не слід уявляти, що господарством письменниця займалась постійно, але в разі потреби, підпорядковуючись потребам і вимогам дому, могла й хотіла ним займатися. Тож вона просить сестру прислати поради “як робити пастилу з яблук”, “рецепти повидел з яблук і слив”, “спосіб маринування слив і грушок”. “, “хозяйственный”, – пише Ользі, – перший раз в житті беру на себе роль євангельської Марфи, тоді як перше скоріш наближалась до Марії.” Євангельська ж притча повістує про двох сестер – Марфу й Марію, до яких якось завітав у гості Ісус Христос. Марфа поралась на кухні, щоб пригостити чимось конкретним незвичайного гостя, а Марія вела з ним високолетні розмови про духовні матерії. А коли господарна сестра докоряла сестрі-філософові, що вона не допомагає їй приготувати закуску, Христос сказав, що не хлібом єдиним живе людина… Леся ж, перебуваючи у верховіттях духовности, могла, спонукувана любов’ю, як та Мавка, спуститись до землі, допомагати матері і в “нижчих”, але таких необхідних для людського буття матеріях… Я “по мере сил” стараюсь, хоч часто сміюсь сама над собою, що так серйозно беру свою роль “господині”. Нічого й казати, що багато забувається, губиться або і просто “в голову не приходить”, та, все ж таки якось бреде”.

Її “лісова душа” тягнеться до лісу, Лесі хочеться побродити самій по тих місцях, “”… “Я вся тепер у спогадах”. Але ж не може залишити самою малолітню сестричку, котру ліс втомлює. Вона ж, Леся, przy obowiązku (часто повторює цей вислів).

“По різним причинам вийшло так, що сих два дні я варила сама обідати для себе, для Дори і для двох служащих, що обідають з нами. Ся непривична робота (між іншим, я робила для Дори les oeufs a la neige a ton souvenir) плюс бігання в погріб і льодник, трусіння яблук, неминуче, як фатум, збирання сметани, шиття і шукання Дори по всіх усюдах так утомили мене, що, може, воно вже і не гріх лягати спати в 12 ч., а не в 2, як то було в Софії,” – пише вона з Колодяжного . – Так, Рюрик, ти не пізнала б тут своєї софійської білоручки, соні і “піа-піа”… Сю зиму хочу постаратись пока і тут, і в Києві, що я, як захочу, можу до чого-небудь здатись”.

Ми наводимо усі ці побутові подробиці, може, і не такі вже характерні для Лесі Українки, щоб показати, що авторка революційної лірики і філософських символічних драм була “чоловіком цілим”. Усе людське, жіноче не було їй чуже; ця дворянська дитина спроможна була на найчорнішу роботу. Поривалась же вона на найчорнішу, але таку потрібну роботу в газеті. А в Колодяжному… У селі прокинувся тиф. Не дуже то приємно заходити до “мужицької” хати для пересічної панночки, а ще до хати, де лежать тифозні, доглядати їх. А Леся це робила! Те ж саме було під час осінньої господарської ідилії, ширше зображеної в листах. І про свою таки справді подвижницьку місію – лікування хворих на тиф, про небезпеку заразитися від них – вона тільки згадає між іншим, одним коротким реченням, та й то у контексті розповіді про інші справи: “, господарюю (у нас економки нема тепер) вожуся з тифозними на селі, роблю, що можу”. Цього вже не робили жодні народники. Чи ж могли не відчувати селяни-колодяженці особливої теплоти і любові до Лесі за її милосердя! Правда, ми не знаємо усіх листів поетеси, а в одному з них, у нас не відомому, зображена вона в ролі сестри милосердя, що лікує двадцятирічного колодяженського парубка Степана таки в його ж хаті.

Спалахує між ними щось на зразок того, що б Михайло Коцюбинський назвав “романом на мент”. Про це пише сама Леся Людмилі й Аріадні Драгомановим:

“ зробився уже зовсім як дитина, так йому тиф памороки забив за 5 тижнів, ну та се вже нічого, одійшло.

Сьогодні я прийшла до нього і кажу: – Оце, Степане, я завтра їду вже в Київ.– А на довго? – питає.– Ні, – кажу,– тижнів на два.– Ну, аби не на довго, – промовив і так притомно подивився на мене. Раз він назвав мене просто Леся, а не панна чи баришня. Так мені се в душу запало. Я думала, що він скоріш мене ненавидить за мої впорскування і касторку і т. п. Справді мені здається, що у нас таки люди привітніші, як у Болгарії, чи, може, я мало знаю болгар? Шкода справді кидати Колодяжне, але ж і в Київ треба”.

А ось як згадує про цей період І.Косач-Борисова:

“Пам’ятаю, як однієї осені в нашій околиці була пошесть черевного тифу, і в Колодяжному декілька людей захворіло. При цій хворобі дуже небезпечно порушувати належну дієту, а в нас на селах вважалося, що гріх не дати тяжко хворому чогось з’їсти, чого він бажає. Отож трапився такий випадок, що одна молода дівчина, що вже видужала від тяжкої форми черевного тифу, померла від того, що з’їла солоного огірка, якого дала їй мати на її прохання. Довідавшись про цей випадок, Леся, що саме приїхала додому, стала особисто доглядати ще двох хворих у цій родині й сама пильнувала виконання лікарських приписів, аж поки обоє остаточно не видужали”.