Волинь – рідний край
Іван Денисюк, Тамара Скрипка
Рідним краєм для поетеси була вся Вітчизна-Україна, але починалася вона з Волині. Тож коли перед Лесею Українкою стала альтернатива – їхати їй до Києва чи Гадяча, вона признається матері:
“, а за своєю родиною, за вами, і за доброю, нормальною роботою, і, може, багато за чим, чого в Києві нема. Вас я побачу в Гадячі, робота вернеться мені (більш-менш) з фізичною рівновагою, а все інше… чи не краще думати про нього? Так, справді, якби думка слухала наказу! Властивий найрідніший для мене край – Волинь”.
Волинь, Волинське Полісся – осідок батьків у Колодяжному – рано стали для Лесі Українки “втраченим раєм”, адже хвороба прирікала дівчинку ще юною на розставання з рідними сторонами, на вигнання в далекі, не раз зовсім чужі.
,
Мене від тебе доленька жене,
Немов од дерева одірваний листочок…
Отакі прощальні ностальґічні співи бриніли в душі кожен раз, як подавалась вона, як та пташка, у вирій, гнана осінніми холодними дощами й колючими зимовими вітрами. На чужині увиразнювалися рідні пейзажі з болюче-принадною пластикою деталей, як от в італійсько-медитативній поемі “Дим”: там, у ріднім краї, “”, дим курної поліської хати, у хмарах якого поринали голови співучих весільних дружок (бувала ж Леся на поліських весіллях!). Виринали видіння вечірніх картин, як і Шевченкові, коли він був у понурих льохах каземату:
І мріялись мені росисті луки
Волинські…
Для Лесі Українки, яка засвоїла собі “трагічний світогляд”, світ ввижався далеко не в ідилічних тонах. Але тоді, коли об’єктом зображення буває рідний волинський краєвид, вона його передає в пастелево-елегійних барвах і настроях. І це – від ще дитячої ідилії “” до ремарок “”, особливо тих “весняних”. Цілком зрозуміле тужно-зажурне замилування природою краю при розставанні з ним. А ось подиву гідне проникнення поетки-дитини у настрій волинського вечора й ночі, отой субтельний її слух, що вловлює найделікатніше дихання вітерця, до якого поліська весільна пісня звертається з такою ніжністю і ласкою – “вітройку-шелестойку”:
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.
”Вечірня година” присвячена “коханій мамі”, бо ж у цьому вірші кожне слово зігріте доччиним і материнським чуттям. Ця “дитяча імпресіоністика” (Франко) мило-наївна й чарівливо-безпосередня. І над матірною любов’ю святою підноситься вже любов патріотична – до рідного краю, його вечорової тиші й краси. Ці почуття плекалися в отчім домі – сердечне ставлення до природи, до своєї рідної хати, пісні, кожної посадженої та в лісі знайденої квітки, до “красної Волині”.
”Околиці рідні”, де “” згадає Леся під час своєї першої в житті “подорожі до моря”, до великого міста – Одеси (”В магазині квіток”). Писатиме ж вона, що в неї вдача волинська і душа лісова. Любила вона не тільки поліську природу, а й людей цього краю, їх мову. Як і інші діти, зараховувала себе до поліщуків, писала про них завжди з епітетом “наші”. Сестра Ізидора згадує:
“Стан здоров’я Лесин був лихий, все ж вона тішилась, що перебуває в Колодяжному, яке так любила. Не менш любила нашу природу, наших людей, нашу мову. Діалект поліський, волинський, вона добре знала, і деякі місцеві слова їй більше подобались, ніж їхні синоніми, загальновживані в літературній мові. Наприклад, таке “вите” замість “ви” вона вважала більш ввічливою формою, що виявляє більш пошани до того, кому говориться. Або про здрібнілу форму – “людойки”, “головойка” (замість людоньки, головонька), що це якось наче м’якше, ніжніше”.
У волинсько-поліському оточенні лісів і гаїв, у багатолюдній здруженій сім’ї з її високорозвиненими родинними почуттями осягала поетка рівновагу духу, про що не раз засвідчувала в листах, коли допадалася, нарешті, після своїх мандрів до рідної домівки.
”Я дуже рада, що я вдома, і тепер мене зовсім не бере охота гнатись на штири вітри” – з Колодяжного. І того ж року восени батькові: “, як от що мене кличеш додому. Мені вже обридли ці юго-восточні сторони і от тепер це все одно, якби ти мені подарував рік силки”. Дуже мені вже хочеться додому, до тебе, “на тихі води, на ясні зорі”, все здається, що там скоріше минеться моя втома і сей змінливий стан то кипіння, то замерзання, в якому я тепер постійно перебуваю”, – писала . – ”Шкода, що не можна мені поїхати в Колодяжне і побачити усіх у зборі, а я таки думаю, що не можна, коли навіть се і “самовнушение”, як думає папа, то і се ж річ для здоров’я небезпечна”. І оте “не можна” конкретизується в листі до Людмили Драгоманової: “, та я туди побоялась їхати, щоб знов малярія не вхопила, – було б се не дуже до речі”. Слово “знов” дає підставу здогадуватись, що ота поліська неласкава “тітка”, чи “”, як про неї сказано в “Лісовій пісні”, таки “трясла” бідну Лесю… Полісся ж тоді кишіло комарами, у тому числі й малярійними… І “пропасниця лукава” чаїлася десь між водяними ліліями на замріяних озерах, на “болотах-очеретах” не тільки далеких, “де людський глас не доходить” (так про це повістують поліські замовляння), але й крилаті малярієносці вторгалися й у Косачівську садибу. А то ще ж не могла Леся не відвідати своїх повірників дум і мрій – лісів. “”, – писала. Не могла довго жити у “волинських Нідерландах”, де такий “плаксивий клімат”, де не радили мешкати медичні світила. А добрий батько кликав дитину додому, скептично ставлячись до того, що б там злого медицина не говорила про поліське підсоння: “климат как климат”, – спокійно констатував він.
У родинному гнізді Драгоманових у Гадячі, де жила Лесина бабуся, ще не було вигідних приміщень (був старенький дім), і тому Олена Пчілка наприкінці 1890-х років будує спеціально для Лесі та її гостей просторий дім на високому березі Псла, дім, який би вмістив Лесиних друзів з усього світу. І Гадяч стає неначе конкурентом Колодяжного – там, особливо влітку, збирається чимало членів сім’ї й родини та гостей, хоч Косачівська садиба в Колодяжному теж не забувається. А ще ж і Київ – сім’я живе неначе на “вершинах” трикутника: Колодяжне – Київ – Гадяч.
Хронологія перебування Лесі Українки в Колодяжному охоплює 26 років – з 1882 по 1907-й. Вона позначена коротшими чи довшими антрактами – виїздом письменниці до Луцька, Києва, Гадяча, Одеси, у Крим, до Варшави, Берліна, до Петербурга, Тарту, Риги, Мінська, в Італію, у Швейцарію, на Кавказ і в Єгипет та в інші міста і краї. Ці болісні антракти може й більші, ніж ми їх уявляли. Як часто доводилось “іти на вигнання”, не розлучаючись лише з рідними піснями, які тримала у пам’яті, у душі. Одного разу попросила в Ольги Петрівни фотокартку, щоб мати її завжди з собою на чужині. Це так зворушливо і характерно для Лесі: пісні та образ матері – все найрідніше мати з собою!
За нашими підрахунками, упродовж 1882-1907 років Леся Українка прожила в Колодяжному якихось 106 місяців, тобто приблизно вісім з половиною років. Про постійне її перебування тут можна лише говорити стосовно років 1884, 1885, 1886, 1887, 1888-го з перервами-виїздами до двох місяців і 1892 (короткочасний виїзд у Творки під Варшавою). В інші роки більшість часу вона перебувала поза межами Колодяжного. Так, у перший же рік після переселення родини з Луцька Леся мешкала тут лише чотири місяці, а в наступному 1883-му тільки один (грудень). У 1889-му вона тут проводить якихось півроку, а в наступному – чотири з половиною місяці, стільки ж приблизно в 1891 році і якихось півроку в 1883-му. Менше двох місяців Колодяжне гостить поетку в 1894 році і майже стільки ж у наступному. Зате цілих чотири місяці залишається у найріднішому селі у 1896-му (знову ж короткочасний виїзд у Творки). І далі наступає великий антракт: цілих вісім років Леся Українка через хворобу не може ні разу побувати на Волині (1897-1904) і лише з половини червня до 21 липня 1905 р. нарешті вона на Поліссі, а після півторарічного антракту приїжджає востаннє на кілька тижнів сюди у 1907 році у лютому. Мріє, звичайно, поселитись тут чи не на постійно, але обставини складаються так, що вже тільки творчою уявою повертатиметься у свій найрідніший край.
Ми детальніше зупинимось лише на першому й останньому приїзді Лесі Українки до Колодяжного, а перебування її тут у цих часових рамках намагатимемось освітлити вже не в хронологічному порядку, а за картинами “трудів і днів” та настроями письменниці, щоб розкрити багатогранність цієї феноменальної особистости на тлі “місцевих волинських барв”.
Колодяжне Косачівське, тобто їхнє дворянське гніздо, почало будуватись років три до переселення сім’ї з Луцька. На час переїзду (1882 рік) там уже, за спогадами Варвари Дмитрук, був новий будинок. Але розмови в сім’ї про ту власну – уперше у житті власну – домівку велися часто, раз у раз Петро Антонович Косач доїжджав туди – і для керівництва будовами, і для розваг у навколишніх лісах – на полювання. Десятилітня Леся в курсі усіх колодяженських подій і справ. “В Колодяжному тепера скарлатин”, – оповіщає вона з Луцька. І майже через рік пише тій же бабусі, що батько їздив до Колодяжного на полювання.
Колодяженка Варвара Дмитрук, молодша за Лесю Українку на один рік (вона ніколи не забувала цього підкреслити) запам’ятала приїзд Косачів до їхнього села.
“Селом пішла чутка, що приїжджають пани. Це було в суботу, а в неділю зранку ми нетерпляче вибігали на шлях дивитися: чи не їдуть. Вийшли чоловіки з жінками, хто впорався, – всім хотілося знати, що вони за люди, з ким прийдеться жити.
Десь аж ополудні в село в’їхала одкрита парокінна коляска й попрямувала до садиби. Напроти, через дорогу, був “чорний двір” – комора, хліви для худоби, шопа. Коли коляска спинилася, з неї зіскочили хлопчик і дівчинка, а слідом вийшли чоловік і одягнена в широку чорну сукню пані. Росту обоє були середнього. Жінка держала на руках дитину. Всі разом чемно поклонилися селянам, дали нам по цукерці, а тоді пан і мовить: “Покажіть нам, де тут є курна хата”.
Мати моя, не довго думаючи, й каже: “А далеко її шукати не треба. Ось вона!” – і показала на нашу хату. Нині нема таких хат, багато хто про них не відає, – то розкажу. Це звичайнісінький зруб з кількома вузенькими щілинками-віконцями і солом’яним дахом. Комина в хаті не було зовсім. Весь дим із печі виходив просто на хату. Досі пам’ятаються мені чорні, закопчені стіни, стеля і всі пожитки нашої домівки. Коли диму збиралося забагато і нічим ставало дихати, відкривали двері, і він клубками валив у сіни, а звідти надвір…
Подивилися на все це Косачі, вислухали материні жалі, а далі й кажуть: “Знаєте що, Федосько (це моя мати), відпустіть до нас одну дівчинку”, – і глянули на мене. Злякалася я, вчепилася в материну спідницю. А панночка – вона була трохи старша за мене – підійшла, простягнула руку: “Будьмо знайомі: я – Леся”. А тебе як звати?”
Я з ляку мовчала і ще міцніше трималася за спідницю. “Варка… Варкою зветься, – чую, каже моя мати. – Чого ж ти, доню? Іди, раз панночка просить”. Пішли, правда, гуртом – їхні всі, наша мати і ми.
Таке було моє перше знайомство з Лесею, яке тривало потім без малого п’ятнадцять років”.
Загальний рисунок отого, як воно колись офіційно називалося, “водворенія” Косачів у свій маєток і перших контактів “палацу” з курною хатою тут достовірний. Варвара Дмитрук жила довго, один зі співавторів цієї книги розмовляв з нею у 1950-ті роки. Бабуся була метка, жвава, весела, мала прекрасну пам’ять, про Лесю Українку пам’ятала багато. Біда лише в тому, що записів її спогадів не збережено з автентичними барвами поліської оповіді, діалекту, а олітературені, стилізовані. Очевидно, батько Лесі Українки бував вже в курній хаті й хотів її показати перш за все дітям. Курні хати на Поліссі поспіль зберігалися до першої світової війни. Перебудовувати їх селяни не хотіли, бо боялися холоду – дим же ніс безпосереднє тепло, то ж воліли мешкати, законсервовані димом. На жаль, загубився опис поліської хати, який Леся Українка мала послати Франкові. Пізніше Петро Антонович Косач дасть дерева Варчиним родичам на побудову нової, “білої”, а не закіпчено-курної хати.
І так одинадцятирічна Леся опинилася у новій цікавій оселі у привабливому оточенні лісів і гаїв, серед селян з їх ще майже не доторкнутою цивілізацією язичницькою фантазією, з їх народною міфотворчістю.
”Все дитинство її пройшло, як оповідала вона мені, в хмарах фантазії”, – написала у своїх мемуарах про Лесю дочка Михайла Старицького – письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. “Казка мого дитинства”. Цей образ належить Богданові Лепкому. Для кожної людини дитинство – казка. Але не в кожної вона оповита таким серпанком буйної фантастики, як у письменників, особливо таких, як Леся Українка, – з романтичним складом душі.
У Колодяжному маленька Леся в таємниці перед батьками бігала самотою у місячні ночі до лісу на зустріч з мавкою. І, зрозуміло, часто бігала до лісу вдень. Ольга Косач-Кривинюк згадувала, що Леся “робила нам літом з трави прехороших зелених “мавок”, убираючи їх в одежу з листу та пелюсточками квіток. А нашим купованим лялькам майстерно вишивала сорочки, шила гарну одежу, плела віночки з малюсіньких квіточок, низала намисто з різних зернят”. Мавка постійно “живе” у домі Косачів, у дитячому дивосвіті. Ось маленька деталь-згадка в листі Петра Антоновича Косача до Людмили Драгоманової: “Дора просить передати, що вона готова подарувати своєму племіннику Маусику зайчика, що переодягся Мавкою і барабанить, цебто свою найлюбимішу іграшку”.
Як бачимо, міфологічні істоти з сільських хат переходили в домівку Косачів і втілювалися в доступній для дитячого світосприймання конкретиці… Як саме вже молодші за Лесю діти сприймали отих міфологічних істот, котрі впритул, у сусідніх лісах і навіть на батьківській садибі “співмешкали” з людьми, про це яскраво розповіла Ізидора Петрівна:
“Я і брат Микола, трохи старший від мене, та наші приятелі, колодяженські діти, були переконані, що різні лісовики, водяники і т.і. – це цілком реальні особи, і як бувало мама чи Леся казали мені, що насправді їх немає, що це так людська фантазія уосіблює природу, то я була певна, що це тільки так говорять мені, щоб я їх не боялась, а що самі старші теж добре знають, що всі ці істоти є всюди: в лісі, в житі, в болоті, озерах і навіть у нас у дворі. Недурно ж стільки про них оповідають у нас люди! Та в нас, думала я, на стайні коло найкращих коней цапа тримають, щоб, бува, таємничий “той” ночами коням гриви й хвоста не кудовчив і ласочка не лоскотала коней, як про це нам не раз оповідав наш фірман, – вже немолода, статечна людина. Він, мабуть, сам теє бачив. Правда, ми, діти, тих таємничих осіб здебільшого не боялися, бо були чомусь певні, що як їх не займати і взагалі не робити нічого злого, то й вони не займуть. Ото тільки вовкулаки і “лихий” нам здавались дуже небезпечними. Але й проти “лихого” були способи себе охоронити – і я за прикладом своєї приятельки, колодяженської дівчинки, носила при собі зіллячко (терлич і тою), що має магічну силу захищати від “лихого”. Чей же не раз чула оповідання, як “лихий” не міг нічого заподіяти дівчині, що мала при собі це зілля, і з досадою відступився, говорячи: “Якби не терлич та тоя, – була б дівчинонька моя”.
Згадую про ці свої міркування тому, що вони свідчать, як впливав волинський фольклор на дитячий світогляд у родині Косачів. Ця стихія не зробила нас забобонними, але розвивала фантазію і спонукала задумуватись над поняттям добра і зла”.
Згадаймо, як терличем у боротьбі з нечистою силою користується Дядько Лев у “”! Отак змалку засвоювала її авторка поліську етнографію й демонологію.