Михайло Петрович Косач
Іван Денисюк, Тамара Скрипка
(1869-1903)
У листі до Ольги Кобилянської Леся Українка зазначила, що їй нетрудно було стати письменницею, тому що вона походить з “літературної родини”. І справді, її дід поет, мати – лірик, прозаїк, драматург, всебічно обдарований літератор дядько – Михайло Драгоманов, який, до речі, теж писав замолоду вірші, дружба з родиною Старицьких, спогади про сусідство з Панасом Мирним у Гадячі – усе це творило ту літературну атмосферу, яку свято оберігала жриця домашнього вогнища – енергійна і невсипуща Пчілка-мати. У її домашньому “літературному університеті” першими “студентами” були найстарший син Михайло і на півтора року молодша від нього Леся. Очевидно, Іван Франко вважав Михайла Косача перспективною творчою силою, коли запрошував до участи у своєму новозаснованому журналі “Житє і слово”.
Михайло Петрович Косач народився 13 липня 1869 року у Новограді-Волинському. Тут на веселих берегах “” (Леся Українка) промайнуло його безтурботне дитинство. Тут він разом з Лесею брав участь у поважних “літературних” іграх, на які здатні були тільки діти Косачів. Коли родина переїхала до Луцька, старших дітей – Мишу і Лесю – батьки відвозили на зиму до Києва для навчання. Вчилися з приватними вчителями за програмою чоловічої гімназії. Вже тоді Михайло виявив надзвичайний інтерес до історії, літератури. У своїй “Автобіографії” Олена Пчілка пише, що Михайло “дивував нас вибором книжок. Правда, книжок було мало, але він залюбки читав навіть монографії Костомарова.
Київська наука дала можливість поступити відразу у п’ятий клас класичної гімназії у Холмі, яку Михайло закінчив через чотири роки зі срібною медаллю. У своїх захопленнях юнак вагався між гуманітарними і точними науками. Леся Українка навіть жартувала якось, що знання математики було для її брата мірилом якостей людини: “Він математики і в зуб не знає”, – це означало цілком негативну характеристику когось. Проте не так легко було з вивченням точних наук у Київському університеті, куди Михайло Косач поступив у 1888 році на математичне відділення фізичного факультету.
Юнак провчився два роки і… був відрахований за заборгованість. Батько у листі до сина причину цієї невдачі вбачав у його непосидющості й у більш органічному нахилі до гуманітарних наук, ніж до точних. Проте Михайло доводив протилежне, і з 1891 року він уже студент Юр’ївського університету (нині м. Тарту). До речі, там здобув освіту і хірург Берґман, який оперував Лесю Українку. Закінчивши успішно математичне відділення (1894 р.), Михайло Косач переводиться на фізичне і незабаром завершує свою освіту. Ще студентом працює асистентом фізичного кабінету, де готує і проводить досліди на лекціях професора Б. Б. Ґоліцина, відомого вченого, згодом академіка, основоположника сейсмології як точної науки, винахідника сейсмографа, першого президента Міжнародної сейсмічної асоціації. В одному листі молодий Косач сповіщає родичів, що має авторитет у професорів і репутацію найбільшого фізика в університеті. Михайла все більше вабить фізика. “Справді, це страшенно велика область, просто безконечна, але тим цікавіша… Хочу конче швидкість рентгенівських променів окреслити і слави зажити”, – пише він в одному листі. Є відомости в родинному листуванні, що перед від’їздом Лесі Українки на операцію в Берліні її брат сконструював апарат, який виконав рентгенівський знімок її хворої ноги і руки, а потім просив для порівняння зробити такий же знімок після операції. Отже, він зробив відкриття одночасно з Рентгеном.
Весною 1895 року Михайло Косач захистив кандидатську дисертацію “Строение света в одноосной среде”. Здібний фізик робить значні успіхи в науці. Його запрошують на Всеросійську виставку в Нижньому Новгороді (1896 рік), де він бере участь у будові зразкової метеорологічної станції, на якій працює цілий місяць спостерігачем. У 1897 році складає іспити на звання викладача фізики й математики в університеті, здобуває ступінь маґістра. Тартуський університет посилає його у відрядження до Кельна для ознайомлення з газовими двигунами. Наступного літа на Всеросійському з’їзді природників і лікарів у Києві молодий учений виголошує доповідь з фізики і метеорології. Шкодує, що не має змоги виступати ще й на етнографічній секції, бо ж здавна цікавиться фольклором та етнографією. Студентство любило Михайла Косача, горнулося до нього, відчуваючи у ньому друга і порадник. У некролозі, надрукованому в “Санкт-Петербургських Ведомостях” (1903), написано: “Ця людина була кращим нашим другом, нашим добрим, прекрасним товаришем. Він втілював у собі кращі риси – любов, доброту, щирість, був другом юнацтва і всього людства”.
Поєднуючи у собі хист “лірика і фізика”, Михайло Петрович вимагав цікавого викладу наукових знань. З властивим йому “драгоманівським” темпераментом у листі до матері він критикує мертвеччину офіційних підручників:
“Курс університетський примушує мене читати оригінальні мемуари великих майстрів науки, що закладали її підвалини, пізнати думку автора в яскравому, повному життя первотворі, а не прісному переказі шкільного підручника. Далебі я заборонив би людям, котрі нічого самі не створили самостійно в науці, писати підручники під острогою лютої кари… До чого “Геометрію” Евкліда любо читати, а “Геометрію” Кисельова то аж гидко в руки взяти! В першій чути розум і дух генія, а в другій – тупоголовість недоука-ремісника”.
Михайла Косача – ученого енциклопедичних знань, запрошує на роботу один з найкращих університетів – Харківський. Тут він дістає посаду приват-доцента на кафедрі фізики та метеорології. Працює в оточенні таких наукових світил, як математик і механік О. Ляпунов, математик Л. О. Струве, геолог П. П. П’ятницький, архітектор О. М. Бекетов, етнограф і літературознавець М. Ф. Сумцов.
Приват-доцент Косач читає курси загальної метеорології, електростатики й електромагнетизму, механічної теорії тепла, рентгенівських променів. Крім того, викладає загальну фізику у ветеринарному інституті та в школі технічного товариства, керує університетською метеорологічною станцією. Разом з тим публікує ряд наукових праць: “Деякі уваги до передбачення погоди Демчинським”, “Про деякі проблеми в теорії теплоти і температурних змін у ґрунті”, “Положення осьової лінії в електричних циклонах” (останні дві німецькою мовою).
І разом з тим Михайло Косач – письменник, фольклорист, людина активної громадянської позиції. Своєю невсипущою енергією він подібний до Лесі Українки. Гартує, як і вона, свій характер, готуючись до наукових відкриттів, до боротьби за прогрес, усвідомлюючи обов’язки молодого покоління, яке продовжить традиції старших і шукатиме завзято й безстрашно нових доріг:
“Таки видно з усього, XIX ст. кінчається, і нам треба нове починати з опитом їх помилок, і починати без усякої підмоги і на свій страх. Що ж робити, почнемо, адже ж Гомеррі Деві почав свої опити й одкриття хімічні у лабораторії з побитими шклянками та пляшками. Завше новатори майже з нічого починали. Почнемо й ми, добре й те, що хоч почва трохи готова і нове зерно вже починає сіятись і потроху сходити. Може, ми попливемо перш і не дуже то просто, але знаєш нашу приговірку волинську “Чорт побери, аби їхати”. Час човна спихати, яке б там море не було. Більше сорому сидіти, ніж блудити навіть”,
– так писав напочатку 1890-х років у листі до Лесі її брат, вже новеліст, поет, фізик, математик, метеоролог, винахідник, людина універсальних знань і зацікавлень, гуманіст і борець. На звороті фотокартки, яку Михайло подарував сестрі і другові Лесі, він писав: “Тільки у борні життя і щастя”.
Одруження з Олександрою Судовщиковою, письменницею, теж було певним стимулом до творчості. В одному з листів до нареченої М. Косач, змальовуючи свої настрої, говорить про роль художніх зацікавлень у своєму житті. Він був людиною настроїв, потрібно було не раз брати себе в руки, працювати над самодисципліною.
“Я же совсем из колеи выбился, даже с Лилею не занимаюсь, что мне неприятно, и ничего не делаю и ни за что не могу приняться, вот только на охоту хожу, да и то как-то бестолково, и мысли хорошей в голову не придет й писать не хочется. Впрочем с этим я хочу покончить круто, срочно себя в руки взявши и засев за занятие с Лилей и с органической химией, а там и за писание, к последнему меня в особенности побуждает Ваш отзыв о моем последнем сне, не верите, как мне было приятно прочесть его, я ничего подобного не ожидал. Очень я рад, что годовое молчание не ослабило и не расстроило (выражаясь высоким стилем) струн моей лиры. Правда, они были хорошо настроены не так давно и звенели сами в моей душе. Нет, я таки буду писать, я в этом уверен, может быть Вам это покажется смешно, но я все-таки уверен, что даже хорошо буду писать”.
Ще в юні роки під керівництвом матері разом з сестрою Лесею перекладав Михайло Косач Миколу Гоголя. Їх переклади вийшли окремою книжечкою – “М. Гоголь. . Оповідання. 1885”. Мріяв перекласти Біблію. Було розпочав цю роботу.
“Я тільки дома сиджу та Євангелії перекладаю. Оце 6 голов з Матвея перейшов, щонайдовших. Тепера кінчаю нагорну казань – тай заморочна вона! Як шкода, що Куліш не перекладав з грецької, така мова багата, що чудо, а переклад [нрзб] просто шкода навіть яка. Мій переклад буде ультраволинський, але се нічого, бо мені здається, що тілько волинський діалект може передати усі одтінки грецької думки”.
Окрім цього, М. Косач перекладав Брет-Гарта, Сенкевича, Короленка.
Попри своє захоплення математикою і літературою, брат Лесі Українки постійно цікавився народною творчістю. У 1892 році він, зокрема, записав у Колодяжному від лірника три “божественних” пісні й одну гумористичну – “Як заєць женився”. Збереглася фотографія цього лірника з поводирем, виконав її Михайло Косач. Разом з Лесею Українкою він планував етнографічну експедицію на волинське Полісся з метою вивчення і фотографування одягу, зовнішнього вигляду та інтер’єру хат, предметів побуту тощо. Поліські фольклорні матеріали посилав Михайлові Драгоманову. Леся навіть була схильна вважати, що її старший брат кращий фольклорист за неї. “Коли Леся може, хай пришле свої купальні пісні, я б з них почав би систематичну роботу, а то у збірнику Лисенка дуже спорадичні по мотиву пісні”, – писав він матері 4 серпня 1890 р.
Інколи Леся диктувала з пам’яті слова пісень, а брат записував.
“ [тобто книги про порівняльний метод у фольклористиці – автори], – пише вона Михайлові Драгоманову 18 липня 1891 р. з Євпаторії, – і хочу Вас запитати, чи не прийняли б Ви од мене деяких етнографічних матеріалів, може, вони Вам на що здадуться? Бо я їх не вмію до пуття довести. На пробу Миша оце мусить Вам послати скілька волинських “балад”, що я йому диктувала, як він був тут у мене; прийміть їх, коли вони куди-небудь судні”.
Як письменник Михайло Косач виступав під псевдонімом Михайло Обачний. Першим оригінальним (не перекладним) твором було оповідання “Різдво під Хрестом полудневим”, надруковане в “Зорі” у 1889 р. Це – настроєвий образок. Моряк – українець, волиняк пливе на кораблі десь аж біля екватора і згадує свою Волинь, карооку дівчину, а в його душі лунають колядки:
“О колядки! – спогадує хлопець. – Завжди вони робили на нього особливе враження, – ті величні мелодії, від котрих так і віє давньою давниною, либонь ще тою, як співалися ще прославлені пісні в честь Ладові, сонцеві ясному!”
У 1891 р. опубліковане в “Зорі” оповідання Михайла Обачного “На огнище проґресу”, 1896 р. там само – оповідання “Гість” і “Що”, 1894 р. у Франковому журналі “Житє і слово” – “Хмари”, 1896 р. – “Нікуди”.
Характерна авторська дедикація твору “На огнище проґресу” – “Присвячую моїй матері”. Справді, мати молодого письменника – Олена Пчілка – була тією музою, яка його “”, кажучи словами Шевченка. На засіданнях гуртка “Плеяда” присутні мали тут же написати твір за певним ключовим словом. Отож на кинуте гасло “Канапка” створили оповідання мати і її син та дочка. Твір Олени Пчілки так і залишився в рукописі (зберігся в архіві), а Михайло і Леся свої імпровізації після доопрацювання надрукували. Так постала повість Лесі Українки “” та оповідання її старшого брата “На огнище проґресу”. У кожного з цих авторів несподіваний сюжет і поворот теми. Після схвалення у родинному гроні твір Михайла Обачного послано до журналу “Зоря”.
Оповідання написане ліризованим стилем, хоч образність тут малоориґінальна. Але цей недолік компенсований витонченою психологізацією образу головної безіменної героїні – молодої панночки. Подарована їй канапка уподібнюється до її володарки і долею, і своїм “характером”. Образ речі персоніфікований – річ мислить, мріє, почуває. Канапка повторює життєві перипетії дівчини. Спочатку вона прислуховується до палких високолетних дискусій молоді, що збирається у тому покоїку, де вона стоїть. “Слова проґрес, цивілізація, культура, народ, ідеали, – чутно з усіх кутків”. Пройнята високими ідеалами, дівчина прагне від слова перейти до діла – вона йде в народ, аби служити йому.
Антракт у фабулі… Випадково героїня після довгого розстання зустрічається зі своєю канапкою. На зовнішности обох – печать спустошености, психічного надлому, розчарування. Дівчина глибоко переживає, що ідеалізований народ її не зрозумів, що вона не мала витривалости служити високим ідеалам. Проте не оправдовує себе, як інші ренеґати. Їхнє відступництво теж глибоко вражає героїню. “Ось той, що колись так високо ніс коругов, – годує тепер йоркширських свиней і не без гумору згадує колишні часи: – “Се, каже, був психоз і через те не міг довго тривати: хіба ж можна довго тривати?” Пізніше при викритті назадництва міщан, колишніх революціонерів, цю деталь – заміну революційного діла годуванням кабана йоркширської породи – повторить Михайло Коцюбинський у новелі “В дорозі”. Проте образ народниці у Михайла Обачного не одновимірний. Автор співчуває людині, яка зазнала невдач, злетів та упадків. Його героїня спроможна знову піднятися, знайти у собі мужність і силу для нової праці-боротьби. Вона помирає як скромна сільська акушерка, згорівши “на вогнищі проґресу”. Згорає теж у непереносному значенні й канапка: бідні люди зварили на її полум’ї кашу для хворої дитини.
Заданість композиції “з канапкою” спричинила певну наївність задуму. Проте цікавою є проекція камерного мотиву на ширше громадянське тло. Новаторськими як на той час були прийоми психологічного аналізу – це не лише фіксація зовнішніх покажчиків внутрішнього буття людини, а й спроба проникнути у її внутрішній світ за допомогою висловлених і невисловлених (потік свідомости) монологів персонажа.
Сім’я Косачів “цілим фронтом” підтримувала франківське видання – “Житє і слово”. Так, у тій самій третій книжці журналу виступає аж три автори Пчілчиної школи. Тут друкуються переклади Олени Пчілки поезій Віктора Гюго і її запис колядки про дівчину-воячку, добірка , що їх зібрала на Волині Леся Українка, а також прозовий фраґмент Михайла Обачного “Хмара”, близький за стилем до поезії в прозі. Точніше – це пейзажно-психологічний образок з високою драматичною напругою. Відчай людей з приводу засухи, їх пристрасна спрага дощу, коли хмара загрожує втечею, і – нарешті, нарешті дощ як злорадний дарунок хмари-химерниці – така кардіограма зображених настроїв маси. А в цілому – це символіка розпачу і надії.
Людські пристрасті тут гіперболізовані. На звістку про появу хмари вночі всі мешканці села зриваються з постелі й біжать у степ. Охоплені екстазом, вони “б’ються головами об суху землю”, простягають руки до хмари й благають її не тікати. “Крик, стогін, лемент, рев неначе звірячий розірвав одразу повітря і кинувся услід за хмарою”. У повторах слів, окремих звуків відчувається ритм енергії стилю. Нешаблонною образністю зображена зла ласка хмари, яку вона кидає людям в останньому реченні – заключному акорді твору: “Сухий, гострий, мов одірваний, грім і дощ, мов звір з клітки кинувся на землю, мішаючись з людськими кривавими сльозами”.
На жаль, Михайло Драгоманов, рідний дядько автора, не зрозумів цього його твору. Він докоряв Франкові за надрукування цієї ще, мовляв, слабкої речі, бо треба було відмовою в публікації провчити молодого письменника. Проте Франко був іншої думки про “Хмару”. У відповідь на докори Драгоманова оправдовувався не тільки тим, що не хоче розпочинати “війну з Пчілками”, а й тим, що цей твір Михайла Обачного має літературну вартість. Це – “стилістичний фейєрверк”, “читається з інтересом і при кінці робить деякий ефект”. А в листі до Василя Щурата вважає, що “Хмара” “хоч по змісту річ і неглибока, то все-таки дуже інтересна і встиду журналові не робить. І мова прекрасна. Ми, галичани, не швидко до такої дійдемо”.
Диптих, що складається з двох містично-символічних мініатюр “Гість” і “Що?” є спробою літературно-філософського диспуту про мету життя людства. Чи йде воно до самознищення, до загибелі? Відповідь та сама, що й у поезії Лесі Українки: порятунок людства у краплі братньої любові.
Стиль цієї символічної візії позбавлений пластичних деталей, зате мініатюра “Нікуди” при всій своїй алегоричності у змалюванні моторошної агонії пораненого зайця вражає гостротою натуралістичних штрихів, спрямованих на показ екзистансу безвихідности. У підтексті – проекція долі звіра на людське буття.
Ми бачимо, що Михайло Обачний як прозаїк ішов у руслі пошуків літератури вже двадцятого сторіччя.
Між Михайлом і Лесею з раннього дитинства були дуже щирі дружні відносини. Недарма ж бо й ім’я мали спільне – “Мишолосіє”. Усе було у них спільне: ігри, книжки, навчання, уподобання. Коли настав час систематичного навчання, Леся змушена була через свою недугу здобувати освіту самотужки, вдома, а Михайло готувався до вступу до гімназії. Довгі роки розлуки зміцнили їхню дружбу. Брат ладен був неба прихилити, коли бачив страждання любої сестри і друга. Постійно присилав їй втішливі листи, в яких описував новини столичного студентського гурту, аби сестра не відчувала себе самотньою і сумною. У 1888 році Михайло власноручно зробив сестрі спеціального столика з півкруглою вирізкою, щоб вона могла писати лежачи. У 1899 році на тяжку і складну операцію до Берліна повезли Лесю мати і брат Михайло. Лише переконавшись, що операція пройшла успішно, брат повернувся до своєї сім’ї та роботи у Тарту.
Несподівана передчасна смерть любого брата у 1903 році глибоко вразила Лесю. Два роки по тій трагедії вона не могла нічого писати – тужила-горювала тяжко. На Байковому кладовищі між могилами любого брата і батька знайшла свій спочинок і Леся.