Ольга Косач-Кривинюк

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

(1877-1945)

У поетичному лексиконі Лесі Українки є вислів “друзі рідні”. Так називала поетеса тих своїх братів і сестер, які ставали друзями її ідей. Це були у першу чергу старший брат Михайло та молодша на шість років за неї сестра Ольга. Ольгу теж можна назвати особистим лікарем Лесі Українки. Вона ж продовжувала життя геніальної сестри вже після її фізичного згасання, увіковічнюючи його як мемуарист і біограф-літописець. Ольга Косач-Кривинюк має заслуги і перекладача. Як ті дві берізки, що виросли з одного пня-кореня й переплелися галузками, так схрещувалися життєві дороги обох сестер, їх жадання й помисли. Вивчення цих взаємовідносин – то до певної міри нове прочитання біографії Лесі Українки й літопису родини Косачів, її культури, етики й педагогіки.

”Лілея золоторожевая”, “мій Лільчик золотий і рожевий, і іскристий”, “mia rosa odorata” (”моя трояндо запашна”) – такими епітетами й метафорами голубила Леся Українка свою сестру. У свої двадцять років Ольга – то вже сформована особистість. “ така жива, молода, гаряча душа, що, далебі, яснішим здався світ навколо і не такою страшною прийдешність. Я думаю, що ми ніколи не розійдемось різно, завжди будемо рідні не тільки по крові, але й по духу, а чи кожна людина має таких рідних?”

Ольга Петрівна Косач народилася 26 липня 1877 року в Новограді-Волинському. Її життєвий шлях заповідався сонячно. Походила з роду Косачів-Драгоманових. Чи ж кожна людина має таку мудру матір, якою була Олена Пчілка, і таку геніальну сестру, як Леся Українка, та дядька – духовного велетня, уособлення громадянського сумління – Михайла Драгоманова. Пишалася гордим іменням “жінка з роду Косачів”. Дві тітки по батькові – Єлена й Олександра – попали на сибірську каторгу, а, повернувшись звідти, служили зразком безкомпромісности для своїх небог.

Свідоме дитинство і юність Ольги проходять у Луцьку та в Колодяжному. О, те Колодяжне! Всі діти Косачів були захоплені своєю поліською зеленою садибою. Випущені з міської клітки на волю, на простори природи, гасали босо по зарошених травах, цілими днями десь пропадали у навколишніх лісах та гаях. Заводили приязнь зі своїми ровесниками з-під сільських стріх, проймалися язичницьким світоглядом поліщуків. Заселяли міфічними істотами не тільки дикі хащі, а й свої три великі сади – молодий, старий і старезний. Батьки дбали про “робочий напрямок сім’ї”. Змалечку до праці горнеться малий Пуц, Ліля, Олеся, Зірка, як пестливо називають у ріднім домі Ольгу. Вже у п’ятирічному віці навчається вона грамоти, щоб написати листа бабусі, причому Олена Пчілка, сповіщаючи свою матір про це, додає, що Ліля “учится с большим рвением”. І цей запал до праці, до осягнення поставленої мети буде чільною рисою характеру Лесиної сестри. У саду в Колодяжному діти мають свої грядочки, доглядають за квітами, кущами, деревами. У семирічної Лілі є й свій городчик для ляльок. “, – втішається восьмирічною вже сестричкою Леся Українка, – годує індиків, качок і голубів. Щодня після снідання зо мною учиться, а потім бігає по всіх усюдах з одною дівчинкою Марисею, з котрою у великій дружбі”. У травні хрущі гудуть не тільки над вишнями, а й над семистовбурним колосальним каштаном, б’ються об лампіони, котрі присвічують до вечері у теплі поліські вечори. Хрущів так багато, що Ліля, рятуючи дерева, збирає їх цілими ґарцями. Очевидно, це робить і вся малеча, бо ж брат Михайло, вже гімназист, називає її “хрущами”. Ростуть дерева, ростуть діти, і росте Ольжина працьовитість. “, мов курка, все садить, та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки. Взагалі у нас усі діти в землі риються з охотою, тільки я до землі не схиляюсь, а все десь пробуваю в небесних сферах”, описує в листі до Михайла Драгоманова Леся Українка колодяженські “труди і дні”.

Малу Ольгу, як і старших дітей – Михайла і Лесю, вивозять у цікаві села набиратися народно-національного духу й естетики пісень, казок, звичаїв. На дні Ольжиних споминів – веснянки у – Чекні. Вона добре запам’ятала й подорож бродами-лісами до дядька Лева над таємничим озером Нечимним у Скулині. Як і всі сестри і брати, вважатиме себе Ольга волинянкою-поліщучкою.

Пчілчині діти змалечку проймаються духом літератури. Одинадцятирічній Ользі брат Михайло дарує твори Шекспіра. “, як почула, що ти їй купив Шекспіра, і сказала, що тебе любить; як ми прочитали твоє питання про її учіння, – вона незабаром попросила у мами бумаги на тетрадь для диктовки. Хотіла б я знати, од чого ти вибрав для Лілі іменно Шекспіра?” Так пише Леся до Михайла, а сама дарує Ользі улюбленого Тургенєва.

Ольга спочатку вчиться вдома. Мати навчає її французької та німецької мови, брат – хімії, математики, фізики, а інших предметів – приїжджі студенти. На уроки до родовитих іноземців її возять кіньми до Ковеля, учиться теж у Луцьку, у Києві. Але найбільшу і дивовижну увагу своїй учениці-сестрі приділяє Леся Українка. Десь там під отим косачівським Девайтесом – каштаном у Колодяжному пише вона для неї підручник, з історії стародавніх народів Сходу за вказівками і матеріалами, що їх присилає із Софії Михайло Драгоманов. Вдячна учениця видасть потім цей архіцікавий підручник у Катеринославі (1918 р.).

Мама все ж турбується, що “Пуц… міг би зовсім “збуяти” на селі, і вважає за необхідне для дальшого розвитку дочок повезти їх до великого міста. Восени 1893 року Леся й Ольга оселюються у Києві. Мило й затишно у двох їхніх кімнатках. Є й фортепіано. Грати на ньому навчила сестру все та ж Леся ще в Колодяжному. “, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію хімії в університеті”, – дає звіт матері Леся. Неначе вимогливий інспектор, приїздить інколи Олена Пчілка на контроль, робить свої зауваження, наприклад, вважає, що Ольга мало вчилась під час свят. Її сестра-вихователька запевняє, що “Пуц поводиться поважно і справно” і вчиться так запекло, що інколи треба силою виганяти на прогулянку на свіжому повітрі. Леся й сама рада б сестрам неба прихилити й любить повторювати слова однієї польки: “Коли б я мала дванадцять дочок, то всіх би викерувала на професорів”. А Ольга збирається вже до самостійного лету – мріє податися на медицину за кордон. Поступає в останній, сьомий клас Київської жіночої гімназії А. Дучинської і у 1897 році закінчує її із золотою медаллю. Ще один рік навчається у додатковому – восьмому – класі, поглиблюючи знання з математики під керівництвом викладача К.Щербини, які необхідні були при вступі до вищого медичного закладу. Блискуче склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Петербурзі.

”, ся Олеся, і, сподіваюсь, будуть з нього люди кращі, ніж з нас, старших, дуже вже воно завзяте, а сього, власне, тепер і треба”,– дає характеристику сестрі Леся у листі до дядька Михайла. Цю завзятість і запеклість Ольги до науки доводилось аж стримувати з огляду на її здоров’я. На думку Лесі, всіляка школа – це лише передпокій життя, підготовка до підготовки…

Вони були взаємно прикладами для себе – Леся й Ольга, шляхетні жінки з роду Косачів. Старша сестра прагнула бути зразком для молодшої родини: “, я хотіла б бути енергічною, міцною, з ясним, хоч і поважним поглядом, з сильними руками, здатними до постоянної і путньої роботи, з нормальним серцем і здоровою душею”. Ідеал здорової тілом і духом людини бачила у своєму alter ego – у сестрі Ользі: “, то мені сором стало за себе. Де ж, ти по дві, по три ночі зряду не спала, учебними і неучебними вправами до краю томилася, а скільки маєш енергії, охоти і здатности до праці! А я?”…. Та після “хвилин розпачу” гартувала силу волі і неначе давала клятву рідному другові: “…Я постараюсь доказати, що я таки не до кінця інвалід, і докажу се без слів! Так, Лілеєнько? Так! Коли вже хто живе, то треба жити, а не скніти”.

У Петербурзі Ольга живе повнокровним життям культурної людини і громадської діячки. Вона знайома з російським ученим Олександром Пипіним, клопочеться редакційними справами Лесі Українки, запрошує через неї Ольгу Кобилянську до участи у збірнику, який видає молодь у Вологді. Перекладає на російську мову західноукраїнських новелістів, і її переклади друкуються у журналі “Жизнь”. Однак під час державних екзаменів на вищих медичних курсах Ольгу Косач заарештовують. Перед Лесею вона замовчує, що сидить у в’язниці, аби та не хвилювалась, і пише до неї картку нібито “з волі”. Батькам теж радить не їхати до далекого Петербурга. Але чи ж вони можуть не їхати?! Петро Антонович, батько, таки прибуває і бачиться з Ольгою два рази. Після двох місяців її випускають з в’язниці, але встановлюють за нею “гласний нагляд”. Удруге попадає в жандармські руки разом з Лесею Українкою в січні 1907 року, правда, на одну тільки ніч. Їх сестра Ісидора згадує, що ордер на арешт був виписаний на ім’я другої Ольги Петрівни – матері, але дочка подала свій диплом, на якому ім’я, по-батькові, прізвище таке ж, як і в матері, і пішла в ув’язнення за неї сама добровільно. Можливо, це вже родинна легенда, бо ж з жандармських документів зрозуміло, що таки було розпорядження поліції арештувати Ольгу молодшу, лише у 1909 році був ордер на обшук Олени Пчілки, що й було здійснено.

Але у цій легенді фактом є те, що Лесина сестра Ольга здатна була йти на будь-яку самопожертву задля родини, особливо задля найдорожчої Лесі. А життя давало раз у раз нагоди.

Рік 1899. Украй зболену, змучену багаторічним туберкульозом костей Лесю Українку родинний консиліум вирішує везти до Берліна на унікальну операцію в клініці європейського світила – професора Берґмана. Супроводжують хвору мати і старший брат, а решта сім’ї з надзвичайною нервовою напругою чекає звістки про результат хірургічного ножа. І яка радість охоплює всіх, коли приходить телеграма, що операція пройшла успішно! Негайно летить із Києва до Берліна лист Ольги до Лесі:

“Любая моя, дорогая, рідная Лесічко, тільки що получилась телеграма, що операція скінчена. І, господи, які ми всі раді! Бажаємо тобі, моя славная, швидко-швидко поправитись і бути здоровою, щасливою і веселою завше, завше. 26-те число таки особливе в моєму житті: 26-го я родилась, а сьогодні, 26-го, телеграма теж наче вдруге мене на світ народила. Голубонько моя, як я рада за тебе. Ми як тільки получили телеграму, то такий крик зчинили, що на всю Назарівську вулицю, мабуть, чути було, діти пустилися в пляс, і ми з тьотею Сашею, хоч і солідні нібито особи, за ними теж”.

Однак післяопераційний період був нелегкий. Операція ж, вельми складна, тривала півтори години. І хоч Леся Українка писала: “Але поки я притомна, стогін мій не злунає!”, уночі втрачала свідомість, у нестямі, при високій температурі декламувала вірші по-італійськи й по-німецьки і… і таки плакала. Той плач краяв серце скорботній матері, котра, не стуляючи й на хвильку очей, ночами не відходила від Лесі. І треба було замінити на цьому посту виснажену Олену Пчілку. До Берліна спішить Ольга. Бере під свою опіку Лесю як рідний друг і лікар. “, – пише Павликові Леся, – хоч багато молодша від мене, але я мушу тепер тут признавати її авторитет, з чого немало сміємось обидві”.

А через півтора року отак здобуте своє здоров’я Леся Українка віддає на вівтар обов’язку й любові: на її руках у Мінську помирає хворий на туберкульоз Сергій Мержинський. Лесю треба було рятувати “від себе самої”. Хто ж не покине її “в тяжкую минуту?” Все та ж Ольга… Вона їде до Мінська підтримувати морально свою сестру у момент найвищої трагіки. Змушена повернутись до своїх занять, пише Михайлові Кривинюкові за тижнів два до смерті Лесиного найбільшого друга:

“Що ж там в Мінську? Леся не пише мені, а мені аж страшно думать про те, в якому стані я покинула їх. С(ергій) К(остянтинович) зовсім, зовсім умирає і добре це сознає тепер, він так мучиться, що навіть бажає цього швидше. Що за мука була прощатися з ним. Ще живий, а знаєш, що вже назавжди прощаєшся з ним. Зовсім прибиті родичі. А Леся, Леся, коли б ти знав, яка вона нещасна! А все ж знаходить сили, щоб бути спокійною при С.К. і його родичах, енергічніша і бадьоріша за їх всіх. От вже доля у неї: ціле життя одна мука. Тут вже не то що жаль, а рветься щось у серці, як думаю про неї”.

Лесиною трагедією пройнялася вся родина. Усі стратили голову, гарячково дебатуючи, кому ж з родини їхати до Мінська, щоб бути при Лесі у час її неймовірного горя. Поривалася їхати мати, поривався їхати Климент Квітка, який уже тоді був другом сім’ї Косачів. Але твереза й розсудлива Ольга знає, що коли поїдуть такі перечулені й неврівноважені люди, як Олена Пчілка й Климент Квітка, то Лесі доведеться рятувати не Мержинського, не себе, а їх. І вона, ота жриця Лесина, Ольга, йде ще на одну жертву: посилає свого найінтимнішого друга, майбутнього чоловіка, Михайла Кривинюка до Мінська, до Лесі й Мержинського, хоч знає, добре знає, яка неймовірно тяжка місія чекає його там.

Михайла Кривинюка Леся Українка у листах називала братом. Так, вона пам’ятатиме все життя, що він для неї у Мінську був справжнім братом милосердя і помагав так, як тільки в силі людській було помагати. З Михайлом Кривинюком вона вела спільну революційну роботу, глибоко законспіровану, і тільки з листів Лесиних до нього з-за кордону, листів, котрі зберегла й надрукувала в хронології життя і творчости Лесі Українки Ольга, ми дізнаємося про це. А як схвильовано, з якою мудрою ласкою благословляла вона свою “Лілею-лілейную” на одруження з ним!

“… (се видно й по неладу мого стилю й почерку), що ти матимеш таку справді вірну і щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих “измерений”, а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо “завтра” не завжди приходить.

Се дуже мало похоже на тверезу пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває “без вина пьяна” і тверезість не належить до її цнот, ні до її професії. Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і “линовище” знайшла!)”.

Ми не знаємо, що писала Ольга з приводу Лесиного одруження з Климентом Квіткою, але відомо, як раділа Леся з того, що в Ольги з Квіткою склалися дуже гарні відносини. Кожне побачення з сестрою було для неї святом. Коли цілу зиму змушена була зимувати на поетичній, але холодній віллі “Іфігенія” в Ялті, то запросила до себе Ольгу. За сімейним етикетом для цього треба було дозволу батьків. Вища інстанція поставилась до такої просьби зовсім не по-бюрократичному і справила Лесі приємний сюрприз: батьки прислали до неї не тільки Ольгу, а й другу її сестру – Оксану. Ольга добре розуміла, яка ціна сестриної творчости. То ж вона сказала після постановки драми “”: “Публіці бракує таких драм, як “Троянда”, але таким драмам бракує акторів”.

Після закінчення Петербурзьких медичних курсів Ольга не могла працювати лікарем на Волині. І вона, а ще більше її чоловік, належали до “неблагонадійних”. Михайла Кривинюка виключено з Київського університету і заборонено вступ до всіх вузів Росії. Довелося їхати на студії за кордон. Спочатку він навчався у Львівському політехнічному інститутів. До Львова на якийсь час приїздить Ольга. Потім її чоловік переводиться до Празької політехніки, і Ольга проживає з ним у Празі. Після народження дитини повертається до Києва (1906). А через рік Леся Українка, одружившись, виїздить на Кавказ. Щораз рідше зустрічаються сестри, але листуються постійно. Ользі довіряє Леся усі радощі і смутки свого життя, але найчастіше таки описує докладно історію своєї прогресуючої хвороби, подає, так би мовити, звістки про свою “тридцятилітню війну” з трьома туберкульозами, які атакують вже не так кістки, як легені й нирки, посилає результати аналізів, просить порад, і, очевидно, фахову консультацію у своєї сестри отримує. Ольга ж, не маючи змоги одержати улюблену роботу лікаря на рідному Поліссі, знаходить її, нарешті, у 1910 році у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Тут вона влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт, що їх земство давало селянам на виховання за певну плату.

Крім лікарської практики, невсипуща Ольга займається літературою. Ще коли вона мала 14 років, її запрошував на свої сторінки буковинський календар, і Леся напівжартома, напівсерйозно радила юній літератці працювати над собою, щоб “підпирати” рідну літературу. Олена Пчілка зв’язується з редакціями й посилає до часописів свої твори та “уліти” (так жартівливо називали в сім’ї літературну продукцію) своїх дітей. Отож і з “Зорею” домовляється про друк перекладу молодого автора, “пробуючого чорнила”. Тим автором була Ольга, яка виступає на сторінках преси здебільшого під псевдонімом Олеся Зірка. Так у 1889 році у “Зорі” появляється її переклад поезії у прозі Івана Тургенєва, а також фінської легенди “Святочна мова”. У передмові до цього перекладу заперечується погляд на фінську північну поезію як на нібито дику, холодну й сувору. Перекладений зразок фінської народної легенди виказує “дуже принадну поетичність, в дуже гарних образках”, висловлену наївно-милим складом оповіді. Своїм перекладницьким пером Ольга Косач-Кривинюк торкнулася російської, скандінавської, англійської, французької, польської, чеської прози. Її переклади друкувались, крім “Зорі”, у “Дзвінку”, “Молодій Україні”, збірнику “Мета”. Зокрема, перекладала вона Турґєнєва, Діккенса, Андерсена, Кіплінга, Гюго, Ожешко та ін.

Завантажена лікарською практикою, Ольга водночас вивчає все нові й нові мови, постачає журнал своїми перекладами, дає уроки наймолодшим родичам. Не жаліє ні сил, ні здоров’я і допрацьовується до анемії. Догасаюча вже Леся пише їй з Кавказу тривожного і “караючого” листа, вболіваючи за свою улюблену Лілею:

“ от я тобі неприємність напишу, вживаючи права старшої сестри. Яке се в тебе протианемічне лічення з трьома чужими мовами, з юрбою дітвори в хаті, з двома службами медичними, з репетиторством небоги і т.д., з їздою щодня по 14 верстов? Мені здається, що так здобувають анемію, хто її не має. Схаменися, Лілеє, ти ж бо лікар! Не компрометуйся. За два тижні за границею навчишся мови краще, ніж тут за два місяців заплатити репетитора небозі було б економніше, ніж учити її самій. Навіщо ти марнуєш свою силу? Не будь марнотраткою, моя Лілеєнько, твоя сила дуже дорога і єсть куди її прикласти. А крім того, я не хочу, щоб моя золотая Лілія прив’яла. Покинь все, що лиш можна кинути, і лічись таки справді. Будеш?”.

А через неповний місяць Лесі Українки не стало. Останні два тижні Лесиного життя Ольга провела у надзвичайній напрузі. Телеграмами та листами інформовано її то про погіршення, то про поліпшення здоров’я сестри. Їхати Ользі чи не їхати до Лесі? Леся жаліла сестри й не погоджувалась на її приїзд. Мати боялась, що на обличчі Ольги-лікаря Леся може вичитати смертельний вирок собі. Нарешті Ольжин приїзд, як і всіх сестер, став моральною необхідністю. Леся чекала цієї останньої зустрічі. Знала, що Ольга прибуде ось-ось з Оксаною, і останні її слова були про те, щоб нагодувати по приїзді дорогих сестер. Ольга вже не застала Лесі живою.

Як же склалося життя тієї злоторожевої лілеї, яку Леся Українка називала ще “дитиною щастя”, бо ж не раз нагадувала жартома, що вона, Ольга, й линовище знайшла. За поліським повір’ям той, хто знайде шкіру вилинялого вужа – линовище, буде щасливий. Була Ольга щасливою, маючи вірного і щирого друга життя – свого чоловіка. Але у житті, як на довгій ниві… Війна, розруха, голод. Особливо лютував він на Катеринославщині на початку 1920-х років. Після смерті донечки Ольга Петрівна не змогла вже працювати лікарем. У 1921 році незадовго після народження сина Василька родина переїхала до Могилева-Подільського, де не було такого голоду, як на Катеринославщині. На той час там жила найменша сестра Дора зі своєю сім’єю і матір’ю. У цьому місті Ольга Петрівна розпочала свою нову професію – учительську. У 1924 році повертається до Києва. Тут працювала вчителькою української мови, а згодом – бібліографом у медичній бібліотеці. У 1929 році арештовано її чоловіка, який безпідставно звинувачується у ворожій діяльности в СВУ. Ціною великих фізичних і моральних зусиль (вистоювання черг коло Лук’янівської тюрми у Києві, а потім поїздки на Холодну Гору до Харкова) Ольга Петрівна всіляко підтримувала свого чоловіка, колишнього учасника соціал-демократичних гуртків на Україні. Чудом вдалося йому вирватися із сталінського котла.

Друга світова війна нагнітає горе і невдачі. П’ятнадцяте червня 1941 року не віщувало ніякої біди, і Михайло Васильович Кривинюк спокійно виїжджає до Москви, де мешкав К.Квітка. Туди ж приїздить син Михайло, який працював у Свердловську інженером залізничного транспорту. Звідти вони разом відправились до Свердловська. І початок війни застає їх у поїзді. Рідних на Україні відрізує фронтова лінія. Син його йде на фронт, і літній та хворий Михайло Васильович залишається у чужому місті самотнім. Як він вижив тут протягом воєнного лихоліття?! Але вижив. Вже зарожевіла надія на повернення до рідних на Україні, але… Стається трагічна випадковість. 1-го вересня 1944 року, переходячи через залізничне полотно, біля якого була його грядка з картоплею, Михайло Васильович не почув сигналу паровоза і попав під його колеса. Коли син зі своєю дружиною повернулися після війни до Свердловська, то їм не вдалося навіть віднайти батькової могили.

А менший син Ольги Петрівни – Василько, над яким вона так тремтіла після смерті донечки, у перші дні війни перебував на військовій службі у прикордонному військовому окрузі Мозиря БРСР попав у полон. Звідти йому вдалося втекти й повернутися до Києва. Про свій неймовірний стан, про болі й зойки зраненої душі Ольга Петрівна писала до львівської дослідниці життя і творчости Лесі Українки Марії Дем’янівни Деркач:

“Не знаю, як дожити те, що мені відміряно долею, з тою смертельною турботою, що маю за старшого сина і за чоловіка, що за тиждень перед початком війни поїхав до нього побачитись і відпочить та й застряг там (на Уралі), і я вже більше як рік не знаю, що з ним діється. Ще хвалити Бога маю при собі цілого і неушкодженого молодшого сина, що його війна застала у війську та що прийшов додому з полону” (Лист від 11.ХІ. 1942 р.).

Саме ці обставини і стали причиною й спонукою від’їзду сестер Ольги та Ізидори у 1944 році до Праги, де мешкала їх третя сестра – Оксана. Страх перед новими сталінськими репресіями гнав їх з рідної землі на далеку чужину. І востаннє поцілували сестри рідну землю, “де щастя і горе так божевільне сплелися”, і подалися, як ті журавки, у далеку й невідому чужину, щоб не вернутися ніколи і там померти.

“Линовище” остаточно відмовилося діяти… Не знайшли вони притулку й у рідної сестри – в Оксани Петрівни, людини з тяжкою долею, відчуженої від родини, бо ж ще у 1909 році виїхала вона у Льєж. І подалися ці українські журавки зі своїми дітьми далі у непривітну хмарну чужину – табори Ді Пі в Аусбурґу. Надломлена тяжкою невиліковною хворобою і нервовими стресами, Ольга Петрівна помирає у таборах для переміщених 11 листопада 1945 року.

Везла було Ольга Петрівна з собою скарби, яким ціни немає. То був архів родини, серед якого й шедеври неопублікованої інтимної лірики Лесі Українки, її жалобні вірші-трени, написані у зв’язку з хворобою і смертю Сергія Мержинського. Для свого народу зберігала ці скарби Ольга Петрівна. Так, вона залишить частину родинного архіву у Львові, хай слугуватиме він українській культурі. Залишила його М. Д. Деркач, котра, як тільки закінчилась війна, передала його до АН УРСР.

Нелегко жилося Ользі Петрівні, сестрі всесвітньовідомої Лесі Українки, на старість. Колишня дворянка ходила у латаному-перелатаному одязі, жила скромно й нерідко голодуючи. Але невтомно працювала. Все щось перекладала. Писала про свою сестру і родину спогади. Згромаджувала архів Косачів, який і під час воєнної завірюхи вдалося їй врятувати. Вона одна знала найкраще архівну спадщину своєї відомої сестри-поетеси. Бо ж ще за кілька років до своєї смерти Леся звернулася до неї з проханням взяти на зберігання її папери, рукописи, книги – оте, як вона називала, “завадзадло”, що з ним так незручно було возитися по світах. Ольга прийняла від сестри скриню дорогоцінних матеріалів. У 1930-х роках вона починає працювати над літописом-хронологією життя і творчости Лесі Українки.

”Образ Лесі Українки все життя був для неї надзвичайно дорогим і рідним. Скільки разів вона бралася за писання спогадів про свою велику, чудову сестру і скільки разів вона відступала перед цим наміром, коли бачила, розуміла, що пишеться не зовсім так, як треба.

О. Косач-Кривинюк відзначала з великим незадоволенням кожну помилку, неточність або фальшиву нотку чи навмисне перекручування фактів, що стосувалися життя Лесі Українки. Вона відстоювала правду в спогадах про сестру та її сучасників”,– слушно вважає за потрібне відзначити А. І. Костенко. У книзі “Спогади про Лесю Українку” вміщено цінні мемуари Ольги Петрівни: “З моїх споминів”, які обіймають розповіді “Батько Лесі Українки”, “Ознайомлення Лесі Українки з народною творчістю”, уривки з листів Лесі до Ольги, “З дитячих років Лесі Українка”, “Перебування Лесі Українки в Луцьку”, “Як Леся Українка зложила курс “Стародавньої історії східних народів”, а також нарис “Полум’яне серце”. Ці матеріали міцно увійшли в українське літературознавство.

Так звані “нотатки” були фактично хронологією життя і творчости Лесі Українки. “Сестра Ольга, опрацьовуючи, вірніше, систематизуючи біографічні матеріали, ставила собі за мету подати перебіг життя Лесі Українки так, як він відбувся фактично, не вносячи жодних оцінок особистих, ніяких своїх припущень, чи пак пояснень індивідуальних, з яких мотивів те, чи те діялось. Словом, не накидала майбутнім дослідникам Лесиної творчости жодних своїх особистих думок. Тому її “Хронологія…” для кожного літературознавця буде завжди цінним вірним матеріалом з Лесиного життя”, – писала І. Косач-Борисова у 1971 році до А. І. Костенка.

У своїй оцінці вона аніскільки не помилилася. Інтереси сьогоднішьої науки про життя і творчість Лесі Українки вимагають перш за все обов’язкового перевидання роботи О. Косач-Кривинюк в Україні. Без цієї фундаментальної джерелознавчої основи неможлива підготовка повного академічного видання творів Лесі Українки, її наукової біографії.