Передмова

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Написана наприкінці 1980-их років, ця книжка з’являється із запізненням на одне десятиліття. Ініціатором об’єднати друковані у пресі наші статті про родину Косачів у монографію був ректор тодішнього Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки – Нестор Володимирович Бурчак. Він мав додати також і свій розділ до нашої колективної праці, про друкування якої домовився з видавництвом “Світ”. Та, на превеликий жаль, Нестор Володимирович – ця високошляхетна, світла людина, генератор багатьох цікавих задумів та їх реалізатор (зокрема музею Лесі Українки в інституті, який згодом мав перерости в окремий музей родини Косачів) раптово помирає. І, як у тій “Лісовій пісні” зі смертю Дядька Лева, – “Умова наша вмерла разом з ним”… Видавництво “Світ” не квапилося виконати обіцянку – видати книжку до ювілею поетки у 1991 році, не зважаючи на позитивні рецензії й п’ять тисяч замовлень на неї. Попри усе, інтерес до життя й творчості Лесі Українки постійний. Зокрема, у доперебудовні роки літературно-меморіальний музей Лесі Українки у Колодяжному щороку відвідувало понад тридцять тисяч тих, які прагли збагнути витоки її творчості, відчути поезію через атмосферу, в якій жила поетеса, через її дім, родинне та близьке оточення.

Написати достовірну картину життя дворян Косачів, про їх долі стало можливим лише у перебудовний час. Давній інтерес авторів цієї книги до Лесі Українки – феноменальної постаті у світовій культурі – помножений ще й на фактор земляцтва – обидвоє волиняки.

“Шукайте десь там на своїй Ратнівщині Запруддя – воно вписується у біографію Лесі”, – радила Марія Дем’янівна Деркач одному з авторів. А Юрій Косач, небіж Лесі Українки, це село зараховував до Косачівського маєтку і теж писав, що воно біля Ратна. Але там є лише Забріддя, а Запруддя затаїлося за лісами й “озюрками” південної Камінь-Каширщини. “Таємниці” Запруддя розкрило пильне студіювання архівних матеріалів. Виявилось, що це забуте село у свій час було неначе філіалом Косачівського Колодяжного. А якщо так, то потрібні були й подальші пошуки зв’язків Косачів з Волинню. Більше того, первісний задум літературно-краєзнавчого нарису був розширений концепцією комплексного вивчення літературної родини. Необхідно було виробити й методику вивчення такої творчої “сімейности”. Адже розвиток красного письменства, літературний процес можна і треба досліджувати не лише за епохами, за “духом ґенерацій”, за творчими напрямами, жанрами, стилями, а й за родинними традиціями. Леся Українка признавалась, що їй не важко було стати письменницею, бо походила “з літературного роду”. Діти письменників подовжують традиції таких родів та оновлюють їх, нерідко виявляючи й певну опозицію до батьків. Але ж і така опозиція є особливою формою родинних зв’язків. Ще не вивчені у такому аспекті українські літературні роди й сім’ї – Куліші-Білозерські, Старицькі, Франки, Грінченки, Грушевські, Липи, Кандиби тощо. Та чи не найяскравішим конгломератом літераторів “рідних по крові і духу” був рід Драгоманових-Косачів. Фактом і важливим фактором нашого літературного процесу є міцно вкорінені в український ґрунт Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Леся Українка. Не стихійно, не спонтанно творили Драгоманови-Косачі, а свідомо взаємовиховувались на працівників на ниві українства. Маркою якости цього заслуженого роду був високий духовний аристократизм, який органічно включав у себе демократизм. Невсипуща енергія, працьовитість, широка ерудиція, скептицизм, поєднаний з непохитним переконанням у необхідності праці для громади – потреби не гучних слів, не пустомельства, а власне діяльного патріотизму, чину, подвигу аж до самозречення – це атрибути драгоманівсько-косачівського менталітету. Драгоманови говорили “сувору правду без покрас” “временно и безвременно”, надто відверто і гостро, але все це було “з надмірної любові” і до своїх кревних, і до України. При всьому своєму раціоналізмі вони були фанатиками у почуттях, людьми глибокої затамованої ніжності. Ці риси вдачі ми прагнули простежити у їх переломленні через особливості психологічних темпераментів у кожної по-своєму суверенної особистости.

Уперше даємо змогу читачеві познайомитися з портретами усіх членів сім’ї. Ця родинна галерея складається з таких постатей: Олена Пчілка, Петро Косач, Михайло Косач, Леся Українка, Ольга Косач-Кривинюк, Оксана Косач-Шимановська, Микола Косач, Ізидора Косач-Борисова. Центральною фігурою тут є Леся Українка – письменниця із світовим іменем, то ж їй найбільше приділено уваги і в її портреті, і при зображенні родинних взаємостосунків. Однак найвпливовішою особою у домі Косачів була Олена Пчілка – вихователька талантів і громадян, людина чітко визначеної позиції. Можна говорити про Пчілчину школу в літературі. Іван Франко жартома письменників цієї школи називав “пчілки”. Тож хотілося нам заглянути у цей, фігурально кажучи, трудовий “вулик” і збагнути те, що Метерлінк називав “духом вулика”– духом безнастанної творчости. Атмосфера, клімат сім’ї, її висока культура, притаманна українським дворянським родинам, появлялися не лише у літературно-мистецьких і громадських зацікавленнях, а й у щоденному побуті. Ми знайомимо читача з сім’єю Косачів у її святковому і буденному одязі, у творчій праці та її господарських турботах, у турботах про фізичне і моральне здоров’я кожного сім’янина. Якомога детально “реставруємо” простір цього дворянського гнізда – його житлові будинки і “чорний двір”, куди бігали малі Косачівни неначе до школи, яка знайомила їх з поліською міфотворчостю. Зелене тло, дбайливо плекані сади і квіти, природно-географічне оточення – луки, гаї, ліси, озера – ці персонажі нібито “без мови” багато говорили поетичним душам сім’ї Косачів. Дворянська садиба не була запарканованою від села, і в книзі автори показують, як Олена Пчілка і Косачівські діти набиралися народного духу, як збирали, публікували, досліджували і всотували в себе народну творчість і багатства поліської говірки, а з другого боку – як ставало Колодяжне завдяки Косачам волинськими Афінами, світочем цивілізації, як тягнулися до нього діячі нашої культури. Окремий розділ присвячений тим живодайним джерелам, з яких виструмовувала “Лісова пісня” й інші твори Лесі Українки з “волинськими барвами” – з місцевим колоритом.

У дослідженні використані нові архівні матеріали та письмові свідчення, а також мемуарні – відомі й невідомі. Зокрема, неоціненні родинні скарби передали для використання авторам книги Ольга Сергіїв (племінниця Лесі Українки), яка мешкає у США, Ірина Кривинюк (дружина племінника Лесі Українки Василя Кривинюка) та її дочка Оксана Закидальська з Канади. Більшість світлин з їхніх архівів публікується вперше. Автори вдячні також письменнику Анатолю Костенку, на жаль уже покійному, за листи Ізидори Косач-Борисової, наймолодшої Лесиної сестри, написані до нього.

Наша розвідка як перша спроба монографічного дослідження актуальної проблеми – волинського оточення Лесі Українки – постає, звичайно, не на голому місці. З меншою чи більшою повнотою зачеплені тут питання висвітлювали у статтях і монографіях про Лесю Українку та Олену Пчілку М. Зеров, А. Музичка, М. Драй-Хмара, О. Білецький, Ю. Косач, М. Деркач, О. Бабишкін, В. Курашова, А. Костенко, Л. Міщенко, О. Ставицький, Є. Шабліовський, А. Чернишов, Н. Вишневська, П. Покальчук, М. Олійник, А. Омельковець, О. Ошуркевич.

Ми свідомі того, що далеко не все охоплено та з належною повнотою висвітлено у нашій певною мірою експериментальній книзі. Адже за останні десять років, протягом яких рукопис лежав у “шухляді”, автори віднайшли ще більше архівних матеріалів, мемуарних відомостей, на тему, підняту у книзі. Однак вирішили не “переписувати” уже готовий рукопис, не порушувати первісний задум. Можливо, що наша творча співпраця матиме своє продовження. Зокрема, маючи епістолярно-мемуарні свідчення, хотілося б згодом заторкнути одну з найделікатніших і так огидно перекручену проблему інтимного життя поетеси.

Призначається книга для широкого кола читачів і має науково-краєзнавчий характер. Тому цитати не паспортизовані, а лише в кінці книги подається список основної використаної літератури та архівних джерел.

Автори