Леся Українка
Іван Денисюк, Тамара Скрипка
(Лариса Петрівна Косач-Квітка, 1871-1913)
Лесю Українку – славетну й улюблену письменницю нашого народу, феноменальну жінку у світовій культурі, можна характеризувати її ж поетичним образом – “світло нагірне”. Нагірною проповіддю було її слово, що будило з летаргійного сну націю й вселяло віру й надію в її духовні сили “contra spem”.
Але якою була поетеса зблизька – як людина, як член сім’ї, удома, у найближчому оточенні. За порадою Ґете, щоб збагнути поета, треба піти у його край. Отож і ми хочемо піти у його дім, у сад, поглянути на “ліричні яблуні у ньому” й на берези у найближчому лісі, зробити родинну світлину, показати спосіб домашнього життя поетичної особистости й спосіб її поетичного творення, а передусім її любов до своєї сім’ї й найріднішого на землі куточка.
Линула душею вона, Леся Українка, до рідного краю, до свого саду й батьківського дому після захоплюючих, але втомливих і болісних блукань по трьох континентах світу – Європі, Азії та Африці. А особливо у той час, коли догорало її тіло й уся вона перетворювалась у вогонь, у пломінь духовності, коли від життя, яке спрагло любила, хоч у ньому “щастя і горе так божевільно сплелися”, переходила у легенду й безсмертя. У 1910 році, три літа після останнього побуту на Волині, три роки до смерті Леся Українка неначе посилає свою душу з Єгипту у рідні сторони. Від синього намету неба високого, африканського, що міниться сяйвом, черпає світла, а теплої ласки з глибини власного серця, аби освітити й зігріти хмарне небо над рідним Поліссям. З високостей пташиного польоту душа Лесина огортає зором простір, який дедалі все завужується для приземлення.
… ?
Так, се Вкраїна… Он і садок,
батьківська хата і луки зеленії,
темнії вільхи, ставочок із ряскою…
Так, се Вкраїна…
Можна спинитись… годі блукання…
Все буде добре… Рідний мій край
вкупі зо мною одужав від злигоднів,
небо не хмуре, не плаче, не хмуриться,
люди веселі і я… не будіть…
Все буде добре…
Ці тихі добрі слова сну-мрії укладаються у своєрідний заповіт, де нема жодного слова про величний пам’ятник-монумент собі, а є благословення рідному краєві, жага, аби у ньому люди веселими стали. І віра у своє пророцтво.