Взаємини з селянами
Іван Денисюк, Тамара Скрипка
Які були контакти Лесі Українки з селом? Ми вже бачили, що у дитинстві встановилися у неї тісні стосунки із сільською дітворою, котра мала вільний вступ у цю нетипову панську садибу і вносила в неї свої ігри, пісні й оповідки про бувальщину та казки. “Пани” не цуралися люду.
“Багато хто знайомих,– писала Ольга Косач-Кривинюк у своїх спогадах,– докоряв матері – українській письменниці Олені Пчілці: як ви дозволяєте дітям знатися з мужиками?
Але мати була іншої думки про це. Вона виховувала в дітях любов до свого народу. А народ – це були не лише інтелігенти, що вели паразитичне життя, а трудівники – робітники, селяни.
Школи в Колодяжному не було, і Леся сама вчила грамоти багатьох своїх подруг”.
Про якийсь клуб у селі у ті часи не було й мови. Будинки Косачів, особливо Лесин “білий” домик, як уже зазначалось, ставали часто місцем літературних вечорів і ранків. Тут святковано шевченківські роковини. На них схвильоване й мудре слово про Шевченка виголошувала Леся Українка. Вона читала селянам “Кобзаря”. Як запам’ятав дехто з них (Варвара Дмитрук), читаючи “” при сцені вбивства Гонтою дітей, плакала. Один Шевченківський вечір у Колодяжному зобразила Олена Пчілка у дописі на сторінках “Зорі”.
Леся Українка рішуче виступала проти концепції “двох правд” – однієї для панів, а другої для “мужиків”. Вона вважала за необхідне знайомити колодяженців із здобутками наукової і навіть філософської думки, вести бесіди на суспільно-політичні теми. Одержавши Драгоманову працю “Віра й громадські справи”, у листі до автора пише, що вона їй сподобалась, як і друга дядькова робота – “Шістсот років Швейцарської спілки”. У зв’язку з тим зачіпає проблему стилю отаких науково-популярних праць. З усіх “пишучих українців” тільки Драгоманов, на її думку, вміє писати “ без жадного туману в ідеях і мові”.
“Я ще не пробувала читати чогось подібного з людьми, але говорити траплялося не раз, і мені здається, що такі теми людям і цікаві, і зрозумілі здавались. Читати самостійно чогось поважнішого наші люди не дуже-то люблять, бо взагалі страх мало звикли до самостійного читання, та й мало між ними добре читаючих, страх як мало. Є багато таких, що по 3, по 4 роки до школи ходили, проте читати ледве-ледве тямлять, жінки і зовсім не вміють читати ні одна, і вчитись не хотять: “Пощо нам теє?” Проте слухати, як хтось читає, жінки більш охочі, ніж чоловіки, врешті, може, се мені здається, бо взагалі більш приходиться мати діло з жінками. Читаємо більш белетристику, бо добрих популярно-наукових книжок у мене дуже мало, та й взагалі їх у нас мало. Найбільш мені приходилось завважати брак книжок по історії, своїй і чужій, а їх би читали напевне, тільки треба знати, як писати, – не так, наприклад, як написана історія Барвінського. Після історичних книжок теж бракує добрих перекладів святого письма, але сьому, може, хутко дасться рада. Дуже тяжко писати книжки для людей, позбавлених навіть початкової просвіти, як от наші. Але я думаю, що наші люди з натури дуже розумні, бо їх навіть наші волинські школи не можуть дурнями зробити, а вже, здається, для сього немало прикладається роботи” (виділення наше – автори).
У цьому листі до М. Драгоманова (27 жовтня 1892 року) є вбивча характеристика казенної школи з її програмою “оглуплювання” і чудова атестація волиняків! Образ отого народного розуму “від природи” подано в постаті дядька Лева в “Лісовій пісні”. Разом з тим ми маємо право догадуватись, що Леся Українка займалась ширшою просвітницькою діяльністю на селі, ніж інформує про це даний лист. Не всі популярні брошури, що їх написала сама Леся Українка, виявлено,– вони видавались під псевдонімами.
Не стояла осторонь просвітницьких змагань своєї дочки й мати. Вже безліч разів цитований достовірний мемуарист – Ольга Косач-Кривинюк – писала:
“Іноді в селі влаштовувались вистави – живі картини. Мати написала історичну драму в 5 діях “Кармелюк”. Розіграти її не було змоги – не вистачало ні людей, ні засобів. Тоді вирішили поставити її в ляльковому театрі.
Леся була за режисера, художника, артиста – за все. Зробили багато ляльок, декорацій, навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармелюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом в Колодяжному і вносив чимало радости в наше життя”.
В одному з листів Леся Українка запитує, як пройшло свято Купала в Колодяжному. Безумовно вона ходила на це свято в гурті сільської молоді. Вона ж записала 49 купальських пісень та мелодії до них, дала опис купальського обряду. Ці матеріали – “” – послала для друку в журнал “Житє і слово” Франкові, який їх оцінив високо, назвавши добірку багатою і прекрасною. Посилала вона волинський фольклор Миколі Лисенкові, Михайлові Драгоманову.
У спогадах колодяженців та селян з інших сіл повторюється два основних мотиви: любов Лесі Українки до рідного куточка та її гуманізм, добре серце.
”Любила Леся наше село, дуже любила. Сидить, було, на веранді, дивиться на ліс і луки наші та й каже: “От, Варко, в багатьох країнах побувала, а не бачила милішої природи за нашу”. Та ще й повторить: “Не бачила!”
Леся Українка заступалася за селян перед батьком, коли їхня худоба наносила косачівським посівам шкоду. Вона обдаровувала своїх сільських подруг різними подарунками. У колодяженському Музеї Лесі Українки зберігається сорочка, що її власноручно вимережила-вишила письменниця й подарувала Варварі Дмитрук.
Дехто запам’ятав зміст дитячих спільних забав з Лесею та іншими косачівськими дітьми.
“Бувало, – згадувала Л. С. Ніколайчук,– повилазять вони на паркан і кличуть нас: “Дівчата! Ходіть до нас гратись!” Ми йшли до них і гралися завжди дуже дружно.
А гралися ми, як і всі діти. Мені пам’ятається, що найчастіше ми гралися у “весілля”. “Весілля” робили на веранді. Плели вінки. Леся майже завжди вдягала вишивану сорочку і вінок (вона дуже любила українське вбрання). Від нас, сільських дівчаток, вона повиучувала весільних пісень, знала всі обряди, як треба робити весілля, який обряд за яким, і ми всі разом співали, грались”.
А ось Лесин портрет за спостереженням її сучасниці Ганни Поліщук, яка працювала у Косачів покоївкою:
“Виглядала Леся вище середнього росту, тоненька, худа дуже, смаглювата, лице мала загоріле, темне, довгасте, без рум’янців, жовтувате лице.
Як дивилась або сміялась, трохи плющила очі, любила прижмурювати очі, а розповідаючи, інколи затримувалась…
…З собою в ліс і мене брала. Я також одягала українське вбрання, яке вона мені подарувала. У неї був зошит і олівець. Леся там писала.
Вона й гарно малювала. Одного разу Леся намалювала мій портрет в українському вбранні.
Любила лісові квіти і, бувало, додому букета лісового принесе. Леся багато читала. Вона мене також навчила читати й писати. Вчила мене Леся грати на фортепіано “Чижика”.
Леся часто заходила у столярню, де працював мій батько. Радила батькові відпочити. Пізніше Леся попросила свого батька, щоб той дав моєму батькові землі, дерева на хату, щоб допоміг збудувати хату. Усе це було зроблено. Мій батько з сльозами дякував Лесі. Така ж добра була Леся до всіх бідних. До неї часто приходили жінки з села й просили допомогти, і вона нікому не відмовляла, допомагала всім. А то й на село сама піде – прийде, посидить, поговорить”…
Ізидора Петрівна Косач-Борисова, ознайомившись з цими спогадами селян у книжковому виданні, вважала їх цілком достовірними: селяни правдиво відтворили демократичні відносини Косачів з селом.