Олена Пчілка

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

(Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, 1849 – 1930)

Напередодні Різдва глибокими снігами вулицями глухого поліського села брела жінка. Прямувала на вогник, що блимав з віконечка присипаної снігом сільської хати. Ішла на записи колядок. Джерелом світла у цій курній поліській хаті був так званий світець. У центрі інтер’єру у землю вкопаний досить високий стовбур дерева, на обрубках гілок якого покладено плоский камінь. На камені горіла лучина. Уся сім’я колом оточила світець – правогонь – і співала прадавніх колядок. Фольклористка була захоплена світцем та обстановкою виконуваних пісень. Світець тлумачила як багатогранний символ. Символ незнищенности нашої духовності.

Тією фольклористкою, яка від “панського” палацу йшла під сільську стріху в пошуках праджерел пісні, була Олена Пчілка. Поліський світець став для неї близьким ще й тому, що подібний – у символічному значенні – розпалила вона у своєму домі як жрекиня домашнього вогнища – берегиня. Тож вона виховала своїх шестеро дітей на аристократів духу і серед них – геніальну Лесю Українку.

Та заслуги цієї небуденної жінки, яку громадянство сприймало як характерницю і піонерку поступу, ще ширші. Багато чого довелося їй на ниві українства робити вперше як жінці. Була, отже, першою журналісткою і першою жінкою-академіком (за наукові заслуги в 1920-ті роки обрано було її членом-кореспондентом ВУАН). Писала поезії, прозові твори, драми, критичні статті.

”Цивільною відвагою” Олени Пчілки захоплювалася Олена Теліга, а принциповістю й незламністю – Дмитро Донцов. Він накреслив її портрет. Наголошував: “А головно – її вдача, безкомпромісова, мілітарна, горда, що можна побачити на її портреті, звідки дивляться на вас пара проникливих суворих очей, з-під трохи насуплених брів, висунуте наперед, виразно окреслене, підборіддя, високе просте чоло, твердо закроєні уста; нічого з солодкавости української Марусі, а цілість – повна жіночого чару, краси і детермінації”. Цей дещо “змілітаризований” образ “жінки-воячки” утеплив однією промовистою деталлю Юрій Сірий. Він теж пише про “залізний” характер Пчілки, але звертає увагу на колір і вираз очей Лесиної матері: “При розмові лице похилої віком О.Пчілки здавалось молодим, а темно-сині з сталевим відтінком очі світились ясним промінням”. Ольга Петрівна Драгоманова-Косач була надзвичайно привабливою жінкою. Чар і поваб її особистости захоплювали Івана Франка, Михайла Павлика. Зокрема, Павлик боявся зустрічі з нею. Уявляв, що вимагатиме борг (триста корон вона прислала йому на видавничі справи, але він, студент, ці гроші “проїв”). Та при зустрічі аристократка духу про борг не згадала, а виявила багато лагідности й доброти. Віденський студент Мелітон Бучинський, який десять днів супроводжував Олену Пчілку по столиці Австрії, у листі до її брата – Михайла Драгоманова – не знаходив слів, щоб виразити своє зачарування його сестрою. Схвильована гостинністю, дбайливістю, добротою Ольги Петрівни, дружина Івана Франка назве її найліпшою жінкою у світі…

І зовсім інший образ Лесиної матері подавали деякі радянські літературознавці – образ “класового ворога”. Для цього були певні підстави, адже Олена Пчілка завжди стояла в обороні гідности українського народу. Не будучи шовіністкою, вона мала глибоке почуття національної свідомости.

“Взагалі ж щодо політичного світогляду, – пише Юрій Сірий, – то Олена Пчілка твердо стояла на позиціях самостійної й ні від кого не залежної України, що тоді вважалось майже єрессю. У такому дусі вона видавала тижневик “Рідний край”.

І той же мемуарист – Юрій Сірий – відзначає напрямок журналу:

“У ньому яскраво обстоювались в першу чергу інтереси українського народу й плямувались яскраво явища, шкідливі українській справі, незалежно від того, звідки вони йшли: від москалів, жидів чи поляків”.

Глибоко шануючи свого брата – Михайла Драгоманова, не поділяла Ольга Петрівна його завужених антинародовських поглядів і взагалі була за об’єднання роздрібнених сил на ґрунті української національної ідеї.

Не маємо права судити сьогодні про Олену Пчілку-матір всупереч оцінці її дітей. Дочка Ольга, маючи намір написати спогади про неї, усвідомлювала складність поставленого перед собою завдання. Для неї мати – “ні, це занадто велика фігура, занадто складна, занадто значна її роль і місце в житті”.

Ольга згадувала, що “на Лесин захоплений погляд” мати була найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня. Саме вона, матір, загартувала крицю душі геніальної Лесі.

Найменша дочка Ізидора на віддалі років так судитиме про відносини геніальної дочки й талановитої матері:

“Леся і мама до останнього дня життя любили й цінували одна одну надзвичайно, хоч мали різні вдачі, як то всім відомо. А ще мушу нагадати, що до того й Леся мала таку незалежну вдачу, що коли вона була вже доросла, то на її світогляд ніхто не міг би впливати”.