Крижовими дорогами Полісся

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Рутою і барвінком заквітчують сліди дорогої людини в українських народних піснях. Рутою і барвінком оповита пам’ять нашої Лесі Українки. Та чи всі її стежки “по гаях волинських” й дороги далекі по інших краях вже вивчено? Ще так багато таємниць у бурхливому, динамічному, безнастанно мандрівному житті поетеси не розгадано!

З Колодяжного Леся Українка, як і інші члени сім’ї Косачів, виїздила в навколишні села й міста – Ковель, Луцьк, Волошки, Любитів, Дроздні, Секунь, Вербка, Скулин, Білин, Запруддя.

”Моя адреса: Ковель, Волинської губ., с. Колодяжне”, – писала поетеса своїм друзям. “ від двірця треба їхати 7 верст, а переїзд сей хай Вас не турбує, бо тепер, як знаємо, коли прибудете, то вишлемо коні на двірець”, – інформує вона дружину Івана Франка. Тут, на Ковельському вокзалі, на волинську землю вперше ступала нога Івана Франка, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Фотія Красицького, Івана Труша, Оксани Стешенко, Людмили Старицької-Черняхівської, які приїздили до Косачів у Колодяжне. З цього вокзалу виїздила у світ широкий і сама Леся Українка, сюди поверталася вона після довгих мандрів по чужині.

У повітовому місті Ковелі з 1891 по 1899 рр. головою Ковельсько-Володимир-Волинського з’їзду мирових посередників, а з 1892 по 1897 рр. одночасно й “предводителем дворянства”, працював Петро Антонович Косач – батько Лесі Українки. Начальство й навколишні поміщики недолюблювали повітового маршалка Косача за те, що “псує” селян, тобто надто вже запопадливо захищає їхні інтереси. Одначе у різних чварах між собою пани запрошували його за арбітра на третейські суди як бездоганно чесну й справедливу людину.

”Живемо ми тепер всі в селі Колодяжному недалеко м.Ковеля (по шосе), куди я перейшов на службу з кінця листопада і таким чином уже не нарізно з сім’єю. Відчуваючи приємність і зручність такого становища, я звідси не рвуся”, – пише він у листі до Л. М. Драгоманової.

Дім Косачів у Колодяжному мав “своє” щоденне сполучення з Ковелем, оскільки Петро Антонович їздив на службу кіньми. Про ковельське оточення родини Косачів згадує Лесина сестра Ізидора:

“З ковельських знайомих того часу приязні стосунки були у нас з родиною Карташевських та з родиною Міяковських. Карташевські мали дочку і чотирьох синів, віком ближчих до наших старших дітей. Пані Марія Карташевська була землячка і кума нашої мами. У панства Міяковських було дві дочки і два сини, що товаришували з нами трьома молодшими. Варлаам Міяковський був мировим посередником в одному з’їзді з нашим батьком. З обома цими культурними родинами у нас були приязні відносини”.

Микола Петрович Карташевський працював у Ковелі головою з’їзду мирових посередників до 1890 року. За легендою, у цій родині у свій час по дорозі у Вербку зупинявся Тарас Шевченко. Ізидора Косач-Борисова про Миколу Петровича пише, що був він “як на ті часи”, досить ліберальним і трохи “українофілом”. Олена Пчілка була хресною сина Карташевських Петра, а Марія Миколаївна – Миколи Косача. Отож зрозуміло тепер, чому у 1905 році під час навчання на Петербурзьких сільсько-господарських курсах ім.Стебута Ізидора мешкала у Марії Миколаївни, яка після смерти чоловіка оселилась у північній столиці Росії. Майже щоліта Карташевські приїздили на Полтавщину в “Зелений Гай”.

Збереглися фотографії родини, зокрема Лесі, виконані у фотомайстерні-салоні Ейштейна у Ковелі. Є відомості, що Леся відвідувала Ковельський театр. Зокрема, у кінці вересня 1889 року Олена Пчілка з дочкою Оксаною й сином Миколою їздили до Луцька, де в той час був Петро Антоновича Косач, і, повертаючись звідти разом з ним, усі пішли просто з вокзалу до “театру, де вже їх чекали Леся та Ольга”. Сім’я вибралася на виставу “Невольник” Марка Кропивницького заїжджої трупи, актором якої був Василенко – далекий родич Олени Пчілки.

Леся Українка лікувалася у ковельських лікарів – у Модеста Пилиповича Левицького (1894-1898 рр.), Кулькіна Марка Ілліча (1889), Делекторського Миколи Івановича (1888) та інших.

Приїжджаючи з різних міст залізницею, поетеса, як правило, зупинялася у конторі свого батька. На жаль, цей будинок не так давно знесений.

У ковельських книжкових магазинах Манделя та “Труд” Ю. Л. Нудліна родина Косачів, зокрема Леся, часто купувала літературу, про що свідчать штемпельні відтиски на конфіскованих жандармами книгах і брошурах під час обшуку 17 січня 1907 року на київській квартирі.

Косачі любили місто, яке було так близько розташоване від родинного маєтку. Ми вже цитували ностальгічну кінцівку першої частини “Волинських спогадів”, у якій Олена Пчілка згадала Ковель і рідну оселю біля нього.

До сусіднього села Любитова “великим шляхом” Косачі їздили скупатися в озері. Його Леся Українка перепливала, жартуючи, що Байрон, мовляв, перепливав, будучи калікою, Ла Манш, а вона хоч Любитівське озеро. Ці поїздки на озеро колоритно описує І. Косач-Борисова у своїх спогадах про Колодяжне:

“До Любитова ми влітку їздили часто купатися в озері і щоразу заїздили до Короткевичів, де завжди привітно приймали наше молоде шумливе товариство. Для подібних прогулянок ми мали трохи кумедний повіз – ”лінійку”. В ньому тільки одна особа сиділа лицем до напрямку руху (за візника), а інші всі сиділи по обидва боки досить довгої лави один до одного спиною, отже так можна було їхати значним гуртом. А як не ставало місця і в “лінійці”, то ще дехто їхав поруч верхи. Купалися по черзі, – спочатку жіноцтво, а опісля чоловіки. В ті часи ще не було спільних пляжів. Леся добре плавала, хвора нога їй не перешкоджала далеко і довго плавати на середині озера”.

Микола Короткевич, який жив з родиною в Любитові, був у приязних стосунках з Косачами. Він закінчив юридичний факультет Ніжинського ліцею князя Безбородька. Походив із родини священиків. Спочатку Короткевич з дружиною і донькою оселився в Ковелі, де обіймав посаду мирового судді, згодом замешкав у Любитові. У Ковелі Косачі й познайомилися з його родиною. І. Косач-Борисова, згадуючи про М. Короткевича у листі до А. Костенка, обурювалася з приводу вигадки про нього К. Граната у його книзі “Велетом покликана”. А у згаданих спогадах з особливою теплотою характеризує подружжя Короткевичів.

“Наша молодь особливо охоче вчащала до них, бо Короткевич був неперевершений оповідач гумористичних пригод та різних народних анекдотів. Особливо добре він знав побут “старосвітських батюшок і матушок”, бо сам він і його дружина були священичого роду. Говорив він доброю українською мовою з чернігівською вимовою. Короткевичі любили спів. Обоє мали досить приємні голоси і гарний слух, знали багато хороших українських пісень, а як збирався більший гурт – співали хором”.

Окрім родини Короткевича, у Любитів з Ковеля переїхав і Модест Левицький з дружиною Зінаїдою і сином. З цією родиною у Косачів теж були дружні стосунки, причому давні. Олена Пчілка підтримувала літературну творчість Модеста Пилиповича, сприяла його переїздові до Ковеля. Ізидора Косач-Борисова у своїх спогадах підкреслювала, що подружжя Левицьких “особливо заприятелювало з Лесею. Обоє Левицькі любили поезію, музику, спів, їхнє товариство було цікаве й приємне. Модест Левицький був не тільки добрий лікар, але й чула людина, а пацієнти (переважно селяни) його дуже любили”. До речі, Модест Пилипович написав музику до Лесиних поезій з циклу “”. Він є автором багатьох новел і оповідань – зворушливих, гуманним щирим чуттям пройнятих історій “маленької людини”, трударя-бідняка. Його новелістику високо оцінювала Олена Пчілка. У 1930-ті роки він працював викладачем в українській гімназії ім. Лесі Українки.

У мальовничих Волошках у місцевій церкві Леся Українка любила послухати церковних співів, і саме в ній прагнула взяти шлюб з Климентом Квіткою у 1907 році у Луцьку.

Село Запруддя загубилося в лісах і травах “росистих лук волинських” Тихо дзюрчить поміж ними маленька річечка, стоять у замрії лісові “озюрка”.

Літературознавці не виявляли досі інтересу до цього поліського села у Камінь-Каширському районі і не вписували його в географію перехресних доріг і стежок Лесі Українки, хоча воно в її епістолярії згадується неодноразово. Нашу зацікавленість Запруддям спричинила стаття Юрія Косача “До історії Лесиного домику”, надрукована у львівському журналі “Нова хата” (лютий 1938). Автор, спираючись на родинні спогади та документи, констатує: “У літах шістдесятих минулого [19] століття генерал Петро Косач із Стародуба, нащадок сербського князя Стефана Косача і кондотієрів на службі у Ю. Хмельницького і Самойловича, набув колодяжанський маєток разом із селами Запруддя біля Ратна й Торчином біля Луцька”.

Документи, віднайдені в результаті наших пошуків, дещо спростували та уточнили твердження Юрія Косача. Купча на село Колодяжне з прилеглими урочищами Прислинське, Стадниця та Коничівщина, складена П. А. Косачем у липні 1868 року, не включає в перелік ні Запруддя, ні Торчина. Документи Волинського обласного архіву засвідчують придбання Торчина родиною Косачів значно пізніше. А Запруддя, як виявили наші довготривалі пошуки, належало П.В.Тесленку-Приходьку, чоловікові Лесиної тітки. Проте часте перебування там родини Косачів дало підстави Юрієві Косачу віднести його до родинного маєтку. І все ж ці спогади змусили нас звернутися до родинного листування, архівних матеріалів, у результаті чого відкрилася нова, не відома досі сторінка в житті найближчого оточення Лесі Українки та в біографії її самої.

З листа Петра Косача до дочки Оксани від 29 травня 1901 року довідуємося, що П. В. Тесленко-Приходько “вчера уже Запрудье продал… И только что выехал от меня в Ригу. Значит, они будут на даче в Запрудье, не ведя ни одной из отраслей хозяйства”. Отже, це поліське село належало Тесленкам-Приходькам до 1901 року, після його продажу вони приїздили туди лише на відпочинок. За цей період (1901-1907 рр.) Запруддя відвідали всі члени родини Косачів.

У листуванні Лесі Українки знаходимо відомости про те, що її сестра Оксана для заспокоєння своїх розтроюджених нервів їде у затишок Запруддя, до тітки Олени Антонівни, яку в родині називали “тьотя Єля”. “На щастя, її запросила до себе на село наша старша тітка, що, власне, добрий порядок у домі провадить і має авторитет перед Оксаною. Се вже тиждень як Оксана там, і пишуть, що там їй ліпше”, – читаємо в листі Лесі Українки до Ольги Кобилянської . Оксана пробула у Запрудді осінь і початок зими 1902 року. Людмилі Драгомановій ось що вона пише з цього села:

“Я б хотіла зовсім забути той настрій, в якому я була перед виїздом сюди і довший час тут. Тепер мені все-таки краще, власне, останніми днями якось раптом зовсім інакше почуваю себе щодо настрою. Взагалі мені тут живеться добре, от тільки часто у мене голова болить, але, не дивлячись на те, я все ж таки маюся добре. Кожний день ходжу гулять або з тьотею, або сама в супроводі двох собак, котрі так звикли ходить за мною, що ніколи не пропустять, коли я йду. Поки не було снігу, я ходила досить далеко в ліс, а тепер ходим або в село, або так по дорозі. Тепер тут уже біло кругом од снігу і річка замерзла, так що якби коньки, то можна було б і кататися”.

Під час свого перебування у Запрудді Оксана вчила двох селянських дівчаток читати і писати, в’язала для них рукавиці. Вона допомагала тітці у підготовці свята різдвяної ялинки для запрудянських дітей. А вільний від усіх цих турбот час проводила за читанням відомих на той час петербурзьких та московських періодичних видань, які надходили сюди: “Журнал для всех”, “Русское богатство”, “Мир божий”, “Русские ведомости”. Саме на початку XX століття на їх сторінках друкували свої твори М. Горький, А. Чехов, І. Бунін, Д. Мамін-Сибіряк, М. Сумцов. Вечорами покої їхнього помешкання заповнювала романтична музика Мендельсона – улюбленого композитора Оксани, яку вона награвала на піаніно, що його добре настроїв мандрівний майстер.

Згодом Леся повідомляє сестру Ольгу, що Оксана “хотіла, правда, остатись на перші дві свят у Запрудді ради ялинки для запрудянських дітей, але мама (вона ж була в Запрудді) “обиделась” за такий замір, отже, “не варт сваритись із-за пустяків”, і Оксана вже поїде празникувати в Київ. Лесю ж рідні інформують, що сестра “в Запрудді поправилась до невпізнання”.

У цитованому вище листі Лесі Українки згадувалося про те, що Олена Пчілка теж бувала у цьому селі. “Розшифрування” цієї Лесиної фрази дало цікаві образи-картинки і нові факти.

Був кінець 1902 року. Тихе Запруддя дрімало, засипане снігом по самі віконця курних хат, що блимали, як вовчі очі, світлом лучини. По глибоких снігах йшла мати Лесі Українки – Олена Петрівна – у супроводі селянки від “двора” до курної хати на фольклорні записи. Слухала вона запрудянських пісень й у “дворі”, але запрагнула почути їх у природній обстановці – під сільською стріхою.

Олену Пчілку, яка, за її ж свідченням, бувала у Запрудді й раніше, але влітку, вразила його зимова краса: обважнілі від снігу високі дерева навколо церковці край села, борть на одному з них з “ярими бджілками”. А ще більше враження справив інтер’єр поліської хати і проспівані у ній колядки. Свої наукові роздуми й ліричні захоплення Олена Пчілка виклала у фольклористичній розвідці, яка друкувалася у кількох номерах “Киевской старины” за 1903 рік.

Часто навідувався у Запруддя П.А.Косач. Восени 1904 року Леся Українка пояснювала свою затримку в Києві відсутністю батька.

“ і папа з нею, пробудуть у Запрудді днів 3, далі Оксана поїде далі (за границю), а папа ще пробуде днів 10 у Колодяжному, а – може довше – його начальство виїхало на місяць, то він користає з того для устройства своїх діл”.

А ще раніше, восени 1902 року, у листі до Олени Пчілки П. А. Косач журиться “…кабы твои дела не задержали тебя, й я мог бы съездить в Колодяжно й Запрудье”. Ще в одному листі він повідомляє дружину, що був у Сошичному і Запрудді.

Влітку 1904 року у Запрудді відпочивала найменша Лесина сестра Ізидора:

“Я тут багато читаю, граю в крокет і гуляю. Не купаюсь, бо холодно. Буду сьогодні шити блузку собі під керівництвом тьоті. Їздили ми з Юрою на озеро і катались на лодці. Які тут чудні лодки, якісь чотирикутні”.

У цьому ж листі Дора повідомляє матір про приїзд у Запруддя брата Миколи, який бував тут і влітку 1903 року. Петро Косач у листі до дружини від 2 серпня 1903 року з Києва, висловлюючи невдоволення з приводу довгої мовчанки рідних, писав: “Вот Микось тот открытками откликается из Ковеля, где бывает во время перепартирования из Запрудья в Колодяжно и обратно”.

З упевненістю можна сказати, що саме на початку XX-го століття відвідала Запруддя Леся Українка. Це підтверджується спогадами Юрія Косача про те, що Леся “виїздила інколи кіньми” до Запруддя; інформацією Олени Пчілки до фотоілюстрацій “Лісової пісні”: “Село Запруддя на Волині, де жила Леся Українка”; згадками про це село як добре відоме у листуванні поетеси. Нарешті у рукописі “Леся Українка. Хронологія життя і творчости”, написаній О.Косач-Кривинюк, зазначено: “24 вересня 1902 року. Ольга має везти Оксану в Запруддя коло Ковеля, де жила тоді тітка Єлена з родиною. Леся має виїхати на сих днях”.

Це село вписується у біографію письменниці багатьма моментами, у тому числі систематичними зв’язками з Оленою Антонівною Тесленко-Приходько та її сім’єю. Хроніку цих контактів відтворюють спогади Ольги Косач-Кривинюк і листування Олени Пчілки з її матір’ю, а також багатоінформативна епістолярія Лесі Українки. Сестра Ольга згадує, що тьотя Єля доглядала Лесю малою, вчила її плести вінки й вишивати, розповідала їй про революційну боротьбу. Упродовж усього життя Олена Антонівна підтримувала з письменницею листування, цікавилася її творчістю. Вона, зокрема, фінансувала видання збірника дитячого фольклору, що його Леся зібрала на Волині. Прикро, що зберігся лише один лист поетеси до своєї тітки. У деяких листах Леся Українка переказує думки Олени Антонівни, висловлені у переписці з нею. Тьотя Єля не залишила своєї улюбленої племінниці у трагічні дні – приїхала до Мінська рятувати помираючого Сергія Мержинського (вона мала фах медсестри). Саме у тьоті Єлі (очевидно, таки в Запрудді) радить Леся Українка справити весілля своєї сестри Ольги. Нарешті – її телеграма П. В. Тесленку-Приходьку в Київ про смерть поетеси в Сурамі.

Однак, нас цікавить образ О. А. Тесленко-Приходько як героїчної постаті, яка “в сповиточку” пробудила музу Лесі Українки, спонукавши дев’ятилітню дівчинку написати не по-дитячому серйозного вірша “” (”Пісня заволоки”), а згодом – поезію “Забуті слова”:

,

Мов сльози по її замучених братах…

То знов зривалися слова палкі, ворожі.

Мов грізні вироки всім тим, що кров лили”

– так змальовує духовний гарт і революційне завзяття цієї мужньої жінки поетеса.

Сила й незламність тьоті Єлі полонила Ольгу Кобилянську. Вона захоплено писала О. Маковею:

“Яким брутальностям і грубостям була та дівчина виставлена, не маєте поняття. Куди не кидано і на який манер не добиралися до неї, щоб “видобути” щось з неї, – се не до увірення, та проте вона вийшла з всього чесно і вернула і врешті додому… мусило щось бути в тій жінці”.

На жаль, ніхто в Запрудді тепер не знає, що ця жінка після стількох життєвих бур знайшла затишок у їхньому мальовничому селі. Не вивчена біографія Олени Антонівни. Лише окремі етапи її революційного шляху накреслено скупими штрихами у словнику “Деятели революционного движения в России”. Звідти дізнаємося, що вона була слухачкою акушерських курсів при Київському університеті. Як учасниця гуртка “бунтарів”, знаходилася під наглядом поліції. Завідувала притулком для дітей робітників, що його заснувала Людмила Драгоманова. Зимою 1878-1879 рр. жила у Петербурзі, працювала акушеркою в Калінінській лікарні. Була заарештована після 13 березня 1879 року у зв’язку із замахом на Дрентельна. Перебувала в Литовському тюремному замку. 21 квітня 1879 року через крайню політичну неблагонадійність та революційні зв’язки була заслана в Олонецьку губернію, а в 1881 році на п’ять років у Тобольську.

На засланні О. А. Косач познайомилася з Петром Тесленком-Приходьком, колишнім студентом Московського університету, революційним діячем 1870-х років, членом партій “Земля і воля” та “Чорний переділ”. Доля Петра Васильовича – звичайна доля революціонера. У 1880 році він був заарештований і кинутий в Петропавловську кріпость, а в наступному році висланий в Тобольську губернію, “без лишения прав и состояния”. Після повернення з Сибіру подружжя оселилось у Ризі. Петро Васильович на той час мав великий маєток на Полтавщині, доручив його братові, щоб продав. Отже, повернувшись із заслання, мав гроші, за які купив Запруддя. У 1905 переїхали до Києва, де його помешкання аж до 1908 року було явкою Центрального комітету партії соціал-революціонерів.

Відбувши заслання у грудні 1884 року, Олена Антонівна залишилася в Сибіру, чекаючи, поки відбуде його її чоловік. Наприкінці березня 1891 року, як тільки Леся Українка повернулася з Відня, де лікувалася, тьотя Єля з сином приїхала з Томська до Луцька, а згодом до Колодяжного. Олена Антонівна була енергійна, рішуча, пряма, добра господиня, гарно вишивала (це вона навчила й Лесю різних способів вишивання). Трохи різка була у мові, але насправді дуже добра і ніжна, особливо до тих, кого любила. З чоловіком своєї тітки Леся вперше зустрічалася у Києві у 1896 році. Він справив на неї приємне враження. До речі, Петро Васильович виконував роль свідка при шлюбі Лариси Косачівни з Климентом Квіткою у серпні 1907 року.

Цікаво, що Олена Тесленко-Приходько пробувала свої сили і в українській літературі під псевдонімом Є. Ластівка і Є. Зовиця. У 1881 році в Києві вийшла її поема-билиця “Ганна”. Нехай твір написаний у манері наслідувачів Шевченка, але він піднімав новий тематичний пласт. Це була поема про страдницьке життя заводських робітників. Дружина Антоновича писала Людмилі Драгомановій у 1880 році, що О. А. Косач прислала Олені Пчілці “целую тетрадь стихотворений на идеально чистом малорусском языке”. Олена Пчілка надіслала ці вірші Іванові Франкові. У каталозі бібліотеки Драгоманова, який знаходиться в бібліотеці Софійського університету, числиться “Читанка”, що її видала у свій час Є. Ластівка.

Померла О. А. Тесленко-Приходько у 1928 році, а її чоловік на два роки пізніше.

Родину Косачів і Тесленків-Приходьків притягувало Запруддя ніжною задумливою красою синіх озер і дрімучих лісів “справжнього Полісся”, спокоєм після суєти і турбот великих міст. Навколишні ліси вражали їх своїми чарами. Любив приїздити сюди на полювання брат Олени Антонівни – Григорій, який мешкав у містечку Полонному. Вона ж уміла підтримувати тісні контакти із запрудянцями, залюбки спілкувалася з ними, відзначаючи їх тонкий розум і народну “філософію”. “Меня очень интересует Корниха, и я хожу к ней на заваленку с большим удовольствием”, – захоплено пише вона у листі від 11 жовтня 1903 року.

Юрій Тесленко-Приходько, двоюрідний брат Лесі Українки, захоплений красою цього поліського куточка, щоразу робив тут фотознімки. Частина з них увійшла до видання “Лісової пісні” 1914 року. Особливий інтерес становить фотоальбом, який належав Ізидорі Косач-Борисовій, а нині зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Серед багаточисленних світлин, які розміщені в альбомі за розділами, що відповідають певним місцевостям, знаходимо підпис: “Имение Запрудье. Вол.губ. Лето 1905 г.” Ця серія фотографій дає можливість уявити, як виглядала садиба, що цікавило і турбувало Косачів у Запрудді, їх побут і дозвілля. На початку століття фотографія входила у мистецьке життя. Юрій Тесленко-Приходько проявляв великий інтерес і зацікавлення до цього нового виду мистецтва, якість його фотографій дорівнювалася професійному рівню. Він фотографував, як кажуть, все і всіх. У майбутньому це зацікавлення стало основою його професії. У першу світову війну, здобувши освіту у Мюнхенському політехнікумі, потрапив у медчастину і став рентгенологом. У радянський час працював директором Рентгенівського інституту у Києві. В історію ж Полісся Юрій Тесленко-Приходько увійшов як один з перших хронікерів, залишивши для нас унікальні знімки місць, що тісно переплітаються з біографією Лесі Українки. Він був демократом загальноросійського стилю. Багато нашарувань нашої доби на цій людині. У часи єжовщини (1937 р.) його засудили до розстрілу. Після кількох днів у смертній камері вирок змінили на табори. Покарання відбув у Котласі, де скоро й помер.

Відгомін тих далеких часів важко знайти зараз у Запрудді. Час, окрім хіба небагатьох реліквій, не залишив майже нічого. Немає вже курних хат, мало хто пам’ятає, як виглядав “світець” – вогонь наших предків. Не зосталося людей, які могли б пригадати когось з родини Косачів. Проте, як і колись, шумлять таємничо навколишні ліси. Дивиться своїм синім оком у небесну блакить Наболоцьке озеро. Стоїть на околиці села церковця, яку описала у своїй розвідці про колядки Олена Пчілка:

“Оригинальный вид представляет небольшая церковка (бывшая униатская), отдельно стоявшая за селом, окруженная огромными деревьями, – на одном из этих белых, сияющих инеем деревьев высоко виднелся оставленный там и на зиму большой улей с “пчилками ярыми”… Тишина кругом, неподвижность.”