Поеми

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Збірка “” починалася двома поемами, серед них згаданий уже “” У легких, дзвінких ритмах, неначе бурхливий потік з гір, вільно й упевнено ллється поетична оповідь про давні середньовічні “чвари”, але підтекст цих історико-легендарних подій у далекій Шотландії спроектований на сучасність. Радянські стереотипні підручники повчали, що селянські повстання неминуче були придушені, бо не було робітничого класу. Але в поемі “Роберт Брюс” селянське повстання, що його очолив вірний народові національний герой, перемогло. А перемогло тому. що був монолітний зв’язок мас з вождем на національній основі, що було розуміння аксіоми орієнтуватись на власні сили, бо “Хто визволить кого – в неволю візьме”. Поему популяризував Іван Франко, який назвав її прекрасною. Вона “натхнена палкою любов’ю до народу й свободи”. “Чудова мова, гладка форма і чарівність правдивої поезії цього твору робить його справжньою перлиною у новітній українській поетичній літературі, –“ писав він.

На цьому місці слід згадати й інші поеми Лосі Українки, написані у її ранній вік у Колодяжному, – “”, “”. Їх теж аналізував Франко, вказуючи на певну літературну вартість творів, незважаючи на те, що написані були вони ще невправною дитячою рукою. У поемі чотирнадцятирічної Лесі “Русалка” ми бачимо отой настрій юности, “коли так душа жадала романтичного, дивного”. Твір нагадує романтичні балади Шевченка й Міцкевича.

Головний мотив – непереможність кохання. Навіть смерть не вгасила його у зрадженої дівчини, яка втопилася й стала русалкою. Отож водяна русалка, яка має свою посестру у “Лісовій пісні”, є основною героїнею поеми. Але твір ще не має локального поліського колориту. Поема назагал ще наївна, розтягнена, але в деяких місцях вона захоплює задушевною щирістю і якоюсь шевченківською легкоплинністю вірша. Зокрема, пісня русалки написана в стилі народної лірики:

Смутний по темному гаю?

Слухай, козаче, пісню русалки,-

Тож я для тебе співаю!

Ой чи забув ти, серце-козаче,

Пісню, що мила співала?

Ой чи забув ти тую дівчину,

Що тебе вірно кохала…

Як не забув ти, – ходи до мене!

Я твоя першая мила!

Зраду забуду, любити буду,

Тебе, як перше любила.

Саме за цю русалчину арію хвалив поетесу Іван Франко.

Лесина поема “Самсон” була раннім зверненням авторки до світових образів і мотивів. На цей раз за прикладом своєї матері, що написала на аналогічну тему поезію “Дебора”, сімнадцятилітня Леся опрацювала біблійний сюжет про Самсона, наділеного могутньою силою. Але секрет цієї сили вивідала його зрадлива дружина-чужинка, яка обстригла чоловікові довге волосся. Самсон втратив силу, та у передсмертну хвилину виблагав її у Бога й помстився ворогам. Цікаві тут дві колізії – з одного боку Даліла, Самсонова кохана, вище ставить від особистого кохання любов до рідного народу, а з другого – Самсон – втілення тієї помсти, яка є водночас самопожертвою. Це був експеримент епічного твору, однак Іван Франко вище ставив Лесину поему від поезії Олени Пчілки “Дебора” – талантом дочка переважала матір вже у юні роки.

Мотив “Самсона” забринить у пізній поезії Лесі Українки, теж писаній у Колодяжному, – “Хвилина розпачу”. Самсон загинув, зрушивши колону і зруйнувавши дім, де були вороги, і сам поліг у його руїнах. Ліричний герой “Хвилини розпачу” проголошує прокляття і горе собі й тим усім, хто народився у темниці, у сірому безбарвному світі, що “немов тюремний двір малий”, тим усім, “що звикли у неволі носить кайдани ржаві та важкі”. Краще загинути, руйнуючи цю тюрму, ніж жити в ній:

!

Нехай впаде вона, і зрушене каміння

Покриє нас і наші імена.

У збірці “Думи і мрії” авторка піднімає “важкі питання… без покрас” – говорить про трагізм “не жити, а нести життя, мов кару”. Проблема морального гарту звучить тут з не меншою силою, як у першій книжці поезій, багато в чому ще романтично-наївних. З “Дум і мрій” вимальовується образ мужнього борця зрілого розважного розуму, який співає “невільничі пісні” – пісні прокляття, гніву, не раз розпачу, але водночас це співи надії. Кожен вірш сповнений внутрішнього драматизму, у його горнилі відділяється шлак і сталь, гартується душа, виковується моральна зброя. По-новому зазвучав давній мотив “досвітніх вогнів” – тут він безпосередньо зв’язаний з “залізом для мечей”:

,

І жду, що серед них вогонь той загориться,

Де жевріє залізо для мечей,

Гартується ясна і тверда криця.

Але не досить виковати й подати зброю іншим. Треба самому уподібнитись до незламної криці:

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

Скажіть тоді: нова людина народилась;

А як зломлюсь, не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

“Білий домик” серед лілій і троянд властиво перетворювався у таку зброярню Лесиної поезії. Ми якось не пізнаємо нашої Лесі, закоханої у квіти, зорі й зелений шум лісу, населений русалками й мавками. Перед нами постає образ авторки з орифламою героїчного, котра виростає в монументальну постать оратора, який апелює до товаришів і до мас. З-під її пера виходять вірші, які можна назвати політичними діалогами-дискусіями, памфлетами чи інвективами. Воістину глаголить устами цієї слабосилої дівчини муж-лицар, закований у залізний панцир. В образі революціонерки у поемі “Грішниця” ми бачимо ліричного героя саме у такій героїчній подобі:

Був заступ гострий, а в кишені куля

Набитая знадобом розривним…

Мирний вечір під поліськими високими зорями перетворюється у якесь громадське віче, а його високий ґанок – трибуну. З тієї трибуни й виступає оратор, який проголошує, що “тільки той ненависти не знав, хто цілий вік нікого не любив”. Ця максима аргументується фактами всесвітньої історії. На її тлі “ми” – гірше паріїв і феллахів – раби, “паралітики з блискучими очима”, “великі духом, силою малі”. Авторка не жаліє картально-саркастичних епітетів. Адже “ми” не маємо (є, очевидно, у поезії не тільки ліричне “я”, але й ліричне “ми”) навіть власної хати – держави:

Речення гордеє: “Мій дом – мій храм!”

Крилатий вислів цей (“My house is my castle”) виник на батьківщині Шекспіра з її тисячолітньою державністю, з її фортецями-селитьбами – замками.

Картали своїх сучасників отак Шевченко і Куліш, розтроюджуючи в їх душах національні почуття. Не дає спокою й Леся Українка “серцям, що мохом поросли”. Але у неї є для своєї аудиторії – отих “нащадків Прометея” – ще й слова іншої тональности. Раби не лише носять на собі тавро ганьби, а й мають свою гордість і свою тисячолітню героїчну історію:

…Нехай же ми раби, невільники продажні,

Без сорому, без честі, – хай же так!

А хто ж були ті вояки одважні,

Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

Так мотив національної трагедії переріс у мотив народної гордости, яка витікає не лише з історії рабських повстань, а й з упевнености у майбутньому як компенсації за страждання.

Героїчно-трагічна поема “Грішниця” теж побудована на плюралізмі думок і контрасті світоглядів – догматичного і непримиренного з миром “між ворогом і бранцем” (“в подоланім місті немає щастя і не може бути”).

“Грішниця” вирішує піти на смерть за волю. “Наша смерть научить інших, як їм треба жити”.