Криниця творчої снаги
Іван Денисюк, Тамара Скрипка
Усе, що написала Леся Українка у зв’язку з Волинським Поліссям, можна поділити на дві групи: 1) твори з поліським локальним колоритом і 2) твори на різні теми, що постали у Луцьку чи у “білому”, чи то у “великому” домі в Колодяжному, виношені в гаях та лісах волинських.
Ми зацитували майже все з ліричної та епічної поезії Лесі Українки, де найяскравіше звучать мотиви любові до “рідного куточка”. Але там лише поодинокі деталі й реалії з волинської природи й побуту поліщуків. Ширше волинсько-поліська тема розроблена у прозі письменниці, де, окрім ландшафтно-пейзажної сценарії, виведені колоритні типи поліщуків з їх характером, одягом, говіркою, побутом та звичаями, піснями й пекучими соціальними проблемами.
А втім, поділ на вищезгадані дві групи умовний. Бо хоч Леся Українка все найкраще, художньо найдосконаліше переважно писала на певній просторово-часовій відстані від зображуваних подій, у тому числі й “поліські” її твори поставали далеко від отчого дому, на Кавказі (повість “” і драма-феєрія “”), то все ж деякі речі про Волинь і з виразним волинсько-поліськими барвами написані таки в Колодяжному. До них належить оповідання “”, що його в листах авторка інколи називала повістю (правда, є згадка, що працювала над ним і в Києві). Твір написаний частково за “луцькими” враженнями, частково – за “колодяженськими”.
Перебуваючи в Луцьку в 1890-91 роках, Леся Українка зблизька зіткнулася з трагічними картинами “призову” – набору новобранців-рекрутів.
“Доводилось тої осені переживати Лесі тяжкі, болючі враження через сусідство “воїнського присутствія”, що містилося в тій самій кам’яниці, де й ми жили, лише в другому кінці. Під час рекрутського призову на вулиці коло того “присутствія” збирались юрби рекрутів і їх родичів та відбувались тяжкі сцени, лунало не раз таке голосіння, такі розпачливі ридання, що хотілося забігти кудись далеко з нашого дому, щоб того не чути і не бачити”
- згадувала сестра письменниці Ольга Петрівна.
Батько Лесі Українки за характером своєї служби брав участь у наборі рекрутів щороку. З цією метою він виїздив у різні містечка Волині, наприклад, у Камінь-Каширський, Ратне, і не міг не розповідати про це вдома. Не одного колодяженця він захистив від царської армії, за його життя в селі жоден хлопець не пішов до війська. В образі доброї пані, до якої звертається в оповіданні “Одинак” Іваниха за протекцією та її дочок-панночок, а також чоловіка цієї пані, що має відношення до “призову” (і який не завжди може допомогти, бо не він остаточно вирішує справу), врешті в імені покоївки Ганнусі можна побачити певні обриси родини Косачів. Пані, наприклад, не любить, аби їй цілували селяни в руку, не бере хабаря, панни знають Іваниху: “Пані не гніватимуться, вони добрі, таже наші панни мене знають”.
Твір цей виношувався довго – про нього у листуванні авторки є згадки від 1892 до 1894 року (закінчений у січні 1894 р.), призначався для друку в альманасі “Плеяди”. Очевидно, про нього йде мова, коли Леся Українка пише про свій задум “волинських образків” – творів на суспільні теми. За структурою “Одинак” не так оповідання чи повість, як нарис-образок: сюжет тут нерозвинутий, накреслені лише масові сцени великого жалю, плачу, смутку й деякі силуети – індивідуальні постаті. Леся Українка пізніше поставилась до нього критично, не зважаючи на те, що у певному гуртку при читанні він викликав позитивне враження й первісно задовольняв авторку.
Уперше письменниця так широко й послідовно використала діалектно-говіркові особливості мови мешканців Волинського Полісся. Події, зображені в нарисі-образку, відбуваються у поліському селі, в якому є озеро. Можливо, авторка мала на увазі Любитів або Білин чи Уховецьк (городи в нарисі доходять до самого озера, біля нього – вигін), у яких неодноразово бувала.
Інколи діалектизми стилізують мову героїв не лише в аспекті загального мовного колориту поліщуків, а й несуть на собі забарвлення жанрових стилів – голосінь, прокльонів. У мові матері перший з цих стильових тембрів посилює її почуття ліричної схвильованости: “Сядь, мій синойку! сядь, моя дитинойко! та хоць надивлюся на тебе востаннє в батьковій хаті! Ой, моя годинойко темная!”. “Ліпше ж би мені бути вік удовою, як тепер без мого синойка. без мого соколойка”. В інших випадках говіркові слова, не вжиті у спеціальних синтаксичних конструкціях, просто передають характерну поліську вимову певних голосних: “чєс”, “взєти”, “тєгне”, “матьонко”, “пожєлуй”, а також характер флексії – “свеї”.
Особливої експресії досягає авторка у сцені сварки Іванихи з своїм чоловіком, який пошкодував для неї коней, щоб та змогла провести сина у військо. Тут певним чином озивається хист Лесі Українки-драматурга. Характерні волинсько-поліські фразеологізми, такі типові для жанру прокльонів, надають сцені пластики й посилюють енергію назагал дещо млявого твору:
, не тра твоїх коней! Щоб тебе ними на цвинтар завезли! Щоб тобі їх вовк з’їв до вечора! Таки ж я проведу свого голубойка і без твоїх коней паршивих, таки проведу, хоч ти мене бий, хоч заріж!
Мовчи, коли хоч! От роздерла губу од уха до уха! Який тебе чорт різатиме, бідо напрасна! Та лізь собі ні то до міста, а хоч у пекло до чорта! – гукнув Іван дужим голосом”.
Такі експресивні прокльони, живцем вихоплені з уст поліських селян, письменниця застосує в мові персонажів “Приязні”, “Осінньої казки” (Служебка), “Лісової пісні” (Мати, Килина). А оте “бідо напрасна” знову ж повториться у драмі-феєрії.
Леся Українка дорожила волинським мовним колоритом своєї недрукованої повістки. Коли йшлося про переклади українських новел та оповідань на німецьку мову для збірника, який задумував видати Л. Якобовський, авторка “Одинака” писала О. Кобилянській :
“Я знаю, що для п. Якобовського були б більше пожадані повісті з народного життя, у мене хоч і є одна така повість, та одно, що її треба причепурити, а друге – вона задовга, а третє (і головне) – я зовсім не в стані віддати нашого волинського народного стилю по-німецьки, виходить якось смішно, певне, для сього треба знати німецькі діалекти, тоді б можна вибрати який відповідний, а літературний не вистачає”.
Намагається юна авторка заглибитись у певні психологічні нюанси – взаємовідносини у сім’ї, де є так звані зведені діти, а також між закоханими (Корній – Дарка, Семен – Гапка) у момент вимушеного розставання. Накреслюється вольовий, гордий характер небагатослівного Корнія, непримиренного до будь-якого приниження.
“Одягає” авторка своїх героїв-поліщуків у типову народну одежу: Іваниха “хутенько накинула сермягу, зав’язала хустку”, рекрути теж убрані в “сірі сермяги, шапки сиві смушеві або рогаті поліські”, а якийсь парубок в “сірій вишитій свиті”. Дарка, Корнієва дівчина, “убрана в білу спідницю з свого полотна і в білу свитину”. Зображена й мораль старого поліського села – дівчині соромно виявляти свої почуття до хлопця, коли вона ще не заручена, але зарученій можна прилюдно прощатися з ним. Твір пересипаний уривками з рекрутських пісень, а також трапляються цитати із жартівливих:
,
Женітеся, парубойки, аби не рекрути…
Цю пісню, до речі, записав з уст Лесі Українки Климент Квітка. Вона така типова для Волинського Полісся.
В “Одинаку” майстерно передано психологію людського страждання, “голосні струни” горя материнського й німу затамовану тугу рекрута Корнія. Іваниха не може запанувати над своїми почуттями – вона голосить, проклинає, врешті падає зомліла. А її син лише “прихилився до стовпа, дивиться абикуди, нічого не бачить, нічого не чує”. Небагатослівне прощання Корнія з коханою: “Корній уже не докоряв, не в’ялив словами, а тільки стискав в обіймах свою милу”.
Досить жваво виконані й такі “етнографічні сценки”, як зображення поліського танцю – “крутяха”. Дівчата й хлопці “переспівувалися” у перерві між “крутяхом”, відтак знову пускалися у цей танок.
“Знов закрутились по двоє, по троє у танці, миготіли червоні хустки та білі спідниці, червоним натикані (так звані домоткані “хвартухи” – автори): обертались поміж старшими і дівчата-підлітки, їх ще не брали хлопці в танець, то вони собі в парі з товаришками літали в танці, мов ті пари метеликів ясних, дрібненько, шпарко та все на місці”.
Певний настроєвий акомпанемент вносять скупі, лаконічні зарисовки природи. Коли Корній приходить вночі “на пораду” до Дарки, на прощання перед розставанням з нею (читач догадується з підтексту, що це не лише розставання на років чотири, але й навіки – їхні шляхи вже не зійдуться), то природа неначе нейтральна, але в її занімілості, у порваності хмар відчувається якась затамована напруга, якийсь жаль і співчуття до людських доль на розстайних дорогах.