Родинний світець у Колодяжному

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Село Колодяжне (на Волині) відіграло величезну роль ужитті і творчості Лесі Українки. Воно овіяло молоду поетесу мелодією своїх лісів, річок, плесів та боліт. Леся дуже любила його, любила селян, приятелювала з ними, допомагала їм.

Оксана Стешенко

“Поет формується у тиші” – ця думка Лессінга має глибокий сенс. Письменники завжди прагнули по “диких бурях” відпочити у затишній пристані, після переходів по пустелях опинитись у якомусь оазисі. Такий рукотворний оазис серед широкого степу мала творча сім’я Тобілевичів – хутір з промовистою назвою “Надія”. Російські класики поверталися з гамірних столиць у затишок своїх дворянських гнізд – “усадеб”, де мали всі умови для творчих медитацій, для написання великоформатних романів. Українська сім’я Косачів, яка значну частину свого життя проводила, так би мовити, на колесах, найкраще почувала себе у своїй центральній дворянській садибі в Колодяжному. Цей осідок нашої культурної еліти перетворився на своєрідні Волинські Афіни. Спробуємо зробити словесну реконструкцію рідного дому Лесі Українки і тієї поезії – краси, яка жила в ньому та його оточувала.

Невелике, але давнє село. Із спогадів Юрія Косача довідуємося, що

“Колодяжне й неіснуюча нині Колодяжанська Воля належали колись до маєтків Ковельського ключа, який за ласкою польських королів переходив часто із рук до рук. Від Фірлея до Курбського, від Курбського до Семашків, Голинських, згодом до Сангушків і знов (за Станіслава Понятовського) до Фірлеїв, аж доки російська влада не запанувала міцно на західних окраїнах імперії й не відкрила цих теренів для колонізаторів з центру. Колодяжне – прадавня оселя. Переказ каже, що назва походить від незлічимих колодязів, куди скидали в часи поганства жертви для втихомирення якогось строгого бога. Тому це місце прокляте, фатальне. Найдавніша згадка в актах-грамотах Луцького суду 1555 року”.

Восени 1868 року Петро Антонович Косач купує за 2 тисячі 573 карбованців 85 копійок село Колодяжне з прилеглими до нього урочищами Коничівщина, Стадниця, Прислинське загальною площею 471,44 десятин. Господарські будівлі були майже зруйновані. Площа самої садиби становила чотири десятини. Якщо врахувати, що земля була придбана на викуп, починаючи з 1 січня 1869 року по 1 січня 1888 року включно, то можна в певній мірі заперечити думку біографів поетеси, які вважають, що переведення Петра Косача до Луцька було пов’язане лише з відвідинами сьомої Всесвітньої промислової виставки в Парижі, де він і його дружина Ольга Петрівна зустрічалися з Михайлом Драгомановим, політичним вигнанцем. Відомо, що Петрові Антоновичу пропонували декілька міст, але він вибрав Луцьк, мабуть, тому, що давно мав намір оселитися ближче до Ковеля, біля якого закладав родинне гніздо у придбаному маєтку. У Ковелі в той час посаду голови з’їзду мирових посередників займав М. П. Карташевський.

Після переїзду сім’ї до Луцька, навесні 1879 року Петро Косач розпочинає у Колодяжному планову забудову садиби, споруджує саме той дім, що звався в родині спочатку “великим”, згодом “старим”, а серед селян “палацом”, і так званий “чорний двір” – господарські будівлі. Підтвердження цьому знаходимо в листі В. І. Антонович до Л. М. Драгоманової, датованому весною 1879 року: “… они [Косачі – автори] начинают постройку дома”.

За спогадами Лесиної сестри Ізидори Колодяжне

“було зовсім невеличке, щось всього 40 з лишком дворів, розділене однією вулицею, що перетинала шосе (магістраль Київ-Берестя Литовське) і залізничну колію (Київ-Рівне-Ковель) на віддалені 6 верств від Ковля. Це було зі сходу від Ковля найближче село. Церкви в селі не було. Колодяжненці належали до парафії села Волошки (3 версти на північний схід). Земля у Колодяжному була трохи ліпша, ніж у північній частині повіту, селяни до того могли угноювати землю, тому, порівнюючи з іншими селами в околиці, були заможніші. Наприклад, у Колодяжному тоді вже не було курних хат, дехто почав сіяти пшеницю, на городах соняшники і т. інш. На роботу колодяжненці на довший термін не наймалися, тільки молодь ходила часами на поденну. Школи в селі не було, дітей (хлопців) посилали до школи в село Волошки”.

Однак цей Дорин спомин стосується пізнішого часу – кінця XIX – початку XX ст. Таким стало село завдяки Петрові Косачу, який не шкодував селянам ні дерева на хату, ні зерна чи хорошого сорту картоплі на насіння. А коли будівництво дому завершилося (травень 1882) і родина приїхала вперше літувати до Колодяжного, то воно нараховувало якихось 20 курних хат. Про цей переїзд у село пише у рукописі Лесиного літопису життя і творчости О. Косач-Кривинюк:

“Леся й Миша вперше літували в Колодяжному і дуже захоплювалися своїм новим місцем перебування. Вони, за виразом матері (в листі до Драгоманових), цілком перетворилися на якихось первісних дикунів, увесь час блукали десь лісами, не дивлячись на негоду й постійні дощі”.

Саме з 1882 року Колодяжне назавжди вписалося у життя і творчу біографію поетеси та її рідних. Тож недарма О. Косач-Кривинюк зазначала, що вони, діти, “так органічно зрослися зо всім колодяжненсько-полісько-волинським, що уважали себе тоді й потім усе життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волиняків-поліщуків.”

Якою ж вона була, ота домівка Лесі Українки, “батьківська хата”, який вигляд мала садиба Косачів у Колодяжному? Постараємося реставрувати її образ-фреску з найдрібніших камінчиків-фактів, розсипаних у різних матеріалах. Кожен такий камінчик чи навіть піщинка несе для нас цінну й цікаву інформацію.

Це був справді край лісової пісні. Ліси коло сучасного Колодяжного, жорстоко винищені під час тривалої й драматичної битви за Ковель у другій світовій війні (а після війни осушені й вирубані рештки їх) не дають жодного уявлення про праліси, які шуміли тут у часи Лесиного дитинства. У навколишніх пущах водилася тоді груба звірина. Своїй бабусі ще з Луцька десятилітня Леся пише, що папа як їздив в Колодяжне, то вбив лося і взяв собі роги. Про ліс згадує й подруга дитячих літ Лесі Українки колодяжненка Варвара Дмитрук:

“До самісінької садиби Косачів підступало лісове урочище Коничівщина. З старими гіллястими дубами та ліщиною. Мало хто з сільської дітвори наважувався ходить туди самотою, бо старші лякали нас лісовиками, відьмами та іншою нечистою силою, яка нібито там водилася. Знала про це і Леся, проте не вважала. Ранньою весною приносила звідти конвалії, ряст, а пізніше водила й нас збирати позьомки та інші лісові ягоди”.

Та найдокладніше й найдостовірніше образ Колодяжного, його околиць і своєї рідної селитьби у ньому відтворила наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора:

”Вся місцевість, як відомо, низька і дуже рівна. До садиби ліс підходив дуже близько з двох боків. З заходу (т.зв.Стадниця) – великий старий ліс, що сягав державних лісів над річкою Турією. У Стадниці були болота і водилося багато дичини, – дикі кабани частенько підходили з нього до самої садиби. Наш тато (а пізніше брати мої) вдало полювали на них. Забігали і лосі в цей ліс, а вже дрібнішого звіра і пташок було безліч. Дерева в ньому – самі листкові, з шпилькових росла невеличка група лише в одному місці. Гущавина в Стадниці була місцями така, що там завжди були сутінки і трава не росла, – землю вкривав мох та пріле листя, від нього стояв своєрідний терпкий дух. Попадались там дерева з покрученими стовбурами, що нагадували дивовижні постаті – не то людські, не то якихось потвор. На узліссі коло Стадниці – цілий килим з конвалій […]

На південному сході з другого боку, дуже близько від нашої садиби теж був ліс (звався Коничівщина). Зовсім інакший, не такий густий і темний, як Стадниця, а ясний і кучерявий. Багато в ньому було берези, ясенів, яворів, кленів, калинових кущів тощо. Були там осяяні сонцем затишні галявини з розкішною травою, де рясніли яскраві квіти. В нашій околиці багато вологости (опадів часами буває навіть надмірно багато), тому на сіножатях і пасовищах квіти надзвичайні. Таких великих, яскравих, соковитих і запашних і в такій масі мені більше ніде не приходилося зустрічати в житті”.

Косачі любили свої оті ліси – густі, предковічні, а найбільше – коничівський мішаний – з березами, кленами, ясенами, яворами, калиновими кущами, з осяяними сонцем затишними галявинами з рясним буйноцвіттям. А навколо – в саду і в лісі – весною безнастанно кували зозулі, а вечорами й на світанку невгавали солов’ї.

”Садиба родини Косачів мала старосвітський вигляд, – згадує Оксана Стешенко, дочка Михайла Старицького. – Велике, вкрите зеленою травою дворище, посеред нього одноповерховий дім на 6 кімнат, а позад нього простягається аж до лісу великий сад, що не мав вигляду панського саду. В ньому майже не було доріжок, а були лише стежки; під старими липами, дубами, ясенами був такий привабливий в літню спеку холодок, а серед них ясними плямами вирізувались галявини з молодими фруктовими деревами. Сад цей вражав і приваблював своєю красою”.

Збереглося три фотографії “великого” дому. Його спіткала найсумніша доля. У 1943 році німці розібрали будинок і, за свідченням колодяжненців, вивезли дерево, згідно з одною версією – для мощення доріг, а за другою – для спорудження бліндажів. У цьому домі Косачі мали велику бібліотеку. Певні відомости про неї можна знайти у статті М. Зерова “Леся Українка”. Під час свого перебування в селі Колодяжному зимою 1907 року Леся упорядковувала книги в сімейній бібліотеці (окрема кімната зі стелажами і столиком для писання посередині) і застудилася. До матері вона тоді писала, що “в великому домі оказується зовсім не темно, коли дерева стоять без листу”. Та все ж для Лесі з її ерудицією та колом зацікавлень цієї домашньої книгозбірні було мало, і тому вона користувалася послугами найбільших європейських книгозбірень.

Косачівська бібліотека в Колодяжному згоріла у серпні 1915 року при наступі німців на річці Стохід.

У великому домі була кімната, біля вікна якої росла райська яблунька. Це – спальня Олени Пчілки. У ній народилися менші діти – Оксана, Микола, Ізидора. Вісім тижнів пролежала у цій кімнаті весною 1890 року в “липких кайданах” Леся. П. А. Косач у листі до Є. І. Драгоманової пише:

“Оля и Ваши внуки и внучки молодцами, кроме Лесички, которой снова пришлось сделать вытяжение, и пролежит она бедная в постели все праздники и до половины мая, т. е. 8 недель с тяжестью в 9 фунтов, оттягивающую больную забинтованную ногу. Разумеется, ей лежать дома в Колодяжном лучше, чем где-либо в клинике, но все же положение ужасное и бедная девочка мучится, а Оля над нею убивается”.

Під цим же вікном біля райської яблуньки Косачі посіяли любисток, канупер і зірку, насіння яких вислала в Колодяжне бабуся Єлизавета Іванівна з Гадяча.

Діти підростали, шести кімнат “великого” дому було замало для сім’ї. Отож восени 1890 року батько починає будувати невеликий будиночок, який називали в родині “новим”, а згодом “білим домиком” (веранда його була змайстрована з берези і при світлі місяця в погожі дні видавалася білою). Петро Антонович з цього приводу сповіщає Людмилу Драгоманову:

“Щоб просторніше було, збудував за це літо окреме літературне шале-флігель для старших дітей, і в ньому живуть Леся і Ліля, а Миша теж, коли приїздить туди; ми ж з малими живемо в домі. І з цього розселення маємо розвагу: то ми ходимо до Лесі, то вона до нас на обід. У флігелі кімнати світлі, високі, сухі, саме такі, що дуже потрібні для Лесі”.

Сучасниця Лесі Українки, її няня-покоївка Варвара Дмитрук пам’ятала про закладини “білого” будинку:

“Пригадую, як закладали домик. Це було навесні, в травні, бо саме розвивалися дерева. В садку недалеко від великих будинків лежав матеріал, була викопана глибока яма. Всі знали, для чого все це готується.

І от одного ранку у двір прийшли майстри, музиканти з Любитова. Петро Антонович виніс відро горілки і став частувати всіх та промовляти: “Пийте, люди, та веселіться, грайте, щоб домик цей був веселий і той, хто в ньому буде мешкати”.

Поклали перші камені, окропили їх горілкою. А десь за два тижні домик був готовий”.

А 4 вересня, як згадується у листі Михайла до матері, “поставили крокви на хаті і на самому вершку квітку зацвітили: себто прибили гілку акації і букет квіток, ну, і, звичайно, майстри пригощалися”.

На даху веранди “білого домика” прилаштували для Лесі солярій, де вона мала змогу приймати сонячні ванни. Проте таке лікування бажаного ефекту не принесло, і вона змушена була поза своєю волею надовго розлучатися з наймилішими серцю місцями й шукати зцілення в Криму, Єгипті, на Кавказі. Вологе підсоння волинського Полісся шкідливо впливало на Лесине здоров’я.

За спогадами Ізидори Косач-Борисової та Наталії Косач, “білий домик” дуже подобався родині, і його стиль Олена Пчілка перенесла на будинок у Зеленому Гаю біля Гадяча, на хуторі, отриманому у спадщину від своїх батьків. Туди були спроваджені майстри з Колодяжного, і під керівництвом Кароля Русиловича поліські теслі будували дім у родинному маєтку Драгоманових. Групове фото, яке у всіх його публікаціях атрибутоване як закладка “білого домика” у Колодяжному, зняте, власне, у Зеленому Гаї. Помилка в атрибуції, очевидно, пов’язана з тим, що на знімку майстри-будівельники з Волині. Ізидора Косач згодом уточнила, що “це не закладка, а один із звичайних робочих днів” на будівництві будинку на хуторі біля Гадяча. На фото, крім матері, батька, брата і себе, Ізидора впізнала “двоє майстрів: один, що стоїть з палкою в руках праворуч від нашої мами, – це Владек (забула його прізвище), і другий високий у ясному піджаку за Мишою (моїм братом) – Кароль Русилович – це наші робітники з Волині – теслярі й столярі”.

У неопублікованих спогадах дружина Миколи Косача Наталія Дробишева-Косач так описує Лесин “білий домик”:

“Велика сонячна веранда, залита сонцем, багато вікон, угорі півкруглих, кольорове скло. Кімнати, згідно з бажанням Лесі, були помальовані салатовою та рожевою барвою. Перед вікнами росли акації, кущі барбарису і бузок. Знаючи, що Леся любить квіти, ми навколо дому насадили дуже багато квітів. Весною і літом увесь будинок стояв у квіттю. Оповідають, що під час будови того дому, за старим звичаєм, в кожний угол фундаменту були “на щастя” покладені золоті карбованці. Цегла для цього дому була роблена на спеціальне замовлення, на ній були вибиті літери П. К. (Петро Косач), і вони дійсно були дуже тривалі. З усіх трьох будинків у Колодяжному Лесин дім, здається, був найбільш тривалий і “модерний”.

Ще точніший опис “білого” дому дала Ізидора, отримавши фото після його реставрації, її опис і схема будинку становлять велику цінність, оскільки відтворюють кожну деталь інтер’єру:

“Добре, що його відбудували (шкода, що деякі деталі не відновили так, як воно колись за Лесиного життя було і що рослини навколо дуже вже не подібні до тих, які там росли за давніх часів – як батьки наші та Леся там жили). Ну, та, може, згодом хтось і про це подбає; так біля самісінького домика росли дві сріблясті тополі, також багато було бузку (різного кольору), під вікнами цілий ряд білих лілей, і багато ще інших рослин, переважно багаторічних, а кущів декоративних… Тільки, звичайно, отих величезних каштанів старезних чи лип то вже не буде, то вже тільки на старих фото вони залишаться, як спогад”.

Ізидора Петрівна воскрешає у своїй пам’яті й інтер’єр кімнат:

“У “біленькому” будиночку у великій (рожевій) кімнаті стояв рояль і довжелезний диван (спинка й боки різблені дерев’яні), а сам диван м’який, хоч і не пружинний, оббитий червоною у вузенькі смужки з чорними і жовтими кустарного виробу вовняною матерією, ще були звичайні “венські” бутсові стільці, стіл овальний, вкритий червоною сукняною скатертиною, вишитою, кавказькою, були дві етажерні капоти і книжки, на стінах висіли досить великі фотовиди Італії та Греції та інші у простих дерев’яних рамах. Стояли квіти у вазонах. У Лесиній кімнаті (мала кімната наліво від входу) було ліжко, стіл до писання, крісло, стільці і також етажерка, коло ліжка висіла плахта (як килим), над вікнами висіли (як окраса) “чадри” – кримські, вишиті. У Лілиній кімнаті (праворуч від входу) стояло ліжко і софа, шафка, комод і досить багато квітів у вазонах. Велике дзеркало було (від стелі до підлоги з поличкою у великій кімнаті, – це я тільки що пригадала, а у Лесі і у Лілі в кімнатах було по маленькому дзеркалу)”.

”Квітів найбільше було у Лілі в кімнаті (величезне воскове деревце завило було ціле вікно). У великій був фікус, пам’ятаю. У Лесі – досить велика рослина лимон, що виріс з кісточки, що хтось з дітей посадив”.

Привітно й затишно було у молодих господарів цієї хатини поезії, повної сонця і музичних звуків. Рожева, біла і блакитна кімнати. Скрізь повно квітів.

”Почуваю себе “як не може бути” (себто – як слід) в своїй новій маленькій рожевій хатинці з білими меандрами. Ся хатка має підтримувати в мені оптимістичний настрій”, – пише Леся Українка до Михайла Драгоманова в .

Прийнято вважати, що у лютому 1907 року Леся востаннє побувала у Колодяжному. 3 того часу, коли вона не змогла в силу різкого погіршання стану здоров’я й особистих обставин бувати на Поліссі, її “білий домик” призначався для гостей. Деякий час у ньому жила родина Петерсона, приватного повіреного Кременецького повіту. Під час першої світової війни тут знаходилася польова пошта, а в 1919 році, за спогадами Ю. Косача, “дуже коротко містився штаб північно-західної групи української армії, а в 1920 році місцевий виконком”.

Згодом будинок купив у Миколи Косача колодяжненець Пилип Силюк. Вже у той час Лесин “білий домик” вимагав оновлення й ремонту. У 1938 році прогресивна громадськість Західної України, особливо жіноцтво, порушила через пресу питання про викуп Лесиного “білого домику”, ремонт і збереження його. Почали збиратися для цієї почесної справи пожертвування. У травні 1941 року було вирішено організувати у цьому приміщенні її музей.

Газета “Радянська Волинь” 16 липня 1944 року в статті “В селі Лесі Українки” писала:

“… їдемо до місця, де жила письменниця. Перед нами купи каміння. Тут був будинок, в якому жила Леся Українка в молоді роки. Будинок зруйнували німці… Поруч другий невеликий будиночок. В ньому Леся Українка писала свої твори. Цей будинок спустошений до невпізнання: знесена веранда, обдерті стіни, поламана підлога, продірявлений дах. Понищено фруктовий садок. Так фашисти поглумилися над пам’яттю великої дочки українського народу”.

Майстри-будівельники з Колодяжного на старому фундаменті звели нові стіни двох кімнат “білого домика”. Первісна архітектура його була порушена. За спогадами Олени Силюк, дочки останнього власника будинку, веранда була з білої берези, за розміром вужча, вхід був з протилежного боку, а у підвальне приміщення, так звану пивницю, у якій Косачі зберігали молочні продукти, фрукти, вино, варення, був з третьої кімнати, Ольжиної. (У 1949 році у відбудованому будинку-копії розмістився музей-бібліотека Лесі Українки на громадських засадах.)

У 1896 році Петро Косач через матеріальну скруту змушений був віддати колодяжненський маєток в оренду драгунському офіцерові Ярчевському. За спогадами О. Косач-Кривинюк, літо 1896 року ротмістр Ярчевський жив без родини у флігелі, а Косачі у “старому” домі. Восени він збирався перевезти в маєток свою родину. Про це виразно говориться у листі Лесі до Ліди Драгоманової-Шишманової з Колодяжного: “Мама ремонтувала київську квартиру і на тім тижні має приїхати сюди очищать дом для орендатора, що має перебратися хутко сюди…”

Проте родина Ярчевського перебралася у “великий дім” наступного літа, а Косачі, як згадує Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, оселилася в “перебудованому з сільської хати “сіренькому”. Ця думка Лесиної сестри дещо спростовується, якщо зважити на певні обставини. А саме, у вересні 1896 року Петро Косач писав дружині про оренду Колодяжного і закінчення будівельних робіт у “сірому” будинку: “Постройка уже много подвинулася: твоя комната наверху сделана, кладем печи, а там примемся за полы, потолки й штукатурку, все рассчитываем недели за три сделать”.

На основі згадки про кімнату “наверху” можна стверджувати, що йдеться саме про “сірий” будинок, оскільки він єдиний у маєтку мав горішню кімнату. Олена Пчілка у Колодяжному тужила за широкими обріями рідної Полтавщини, і щоб краєвид був розлогий, у “сірому” будинку побудували їй кімнату на горішньому поверсі з мезоніном, який виходив на відкритий бік садиби, де спеціально не садили дерев.

2 жовтня 1896 року в листі до Лесі батько теж сповіщав про завершення будівництва “сіренького” будинку. Листи батька, звичайно, мають більшу достовірність, ніж спогади сестри, написані майже через півстоліття. Та й сама О. Косач-Кривинюк наголошувала, що літо 1896 року родина мала жити у тимчасовому будиночку, дійсно перебудованому з сільської хати, а “сірий” дім тільки починав споруджуватися, звідси й така зміщеність фактів. “Сірим” його називали тому, що він мав насіро пофарбовані надвірні віконниці.

Відомості про інтер’єр “великого” і “сірого” будинків надзвичайно скупі. Знаємо тільки зі спогадів Ізидори Петрівни, що у “великому” домі була копія портрета Т. Г. Шевченка пензля І. Репіна, яку зробив художник Зозуля. У “великому” домі, коли ще не було “білого”, проходили шевченківські вечори. Там теж стояло фортепіано, яке згодом перейшло у “білий будинок”. Цей музичний інструмент має свою історію, свою долю. У 1885 році його привезли до Колодяжного з Києва спеціально для Лесі і назвали “Лесиним”. Коли поетеса надовго від’їздила до столиці, то і фортепіано мандрувало за нею. Олена Пчілка з цього приводу у вересні 1894 року писала: “Цей фортепіан має для мене, опріч доброго голосу, якесь особенне значення, і я його дуже жалую для таких поневірянь, як пересови до Києва й з Києва”. Згодом для київської квартири Косачів було куплено ще одне фортепіано. На зиму 1890-1891 рр. фортепіано з Колодяжного помандрувало за Лесею і до Луцька, де вона вчила грати на ньому своїх менших сестер Ольгу й Оксану.

На цій дорогоцінній родинній реліквії грав Микола Лисенко. Про Лесину гру і коло її музичних зацікавлень довідуємося найбільше з неопублікованих спогадів Оксани Косач-Шимановської:

“Але що Леся музику дуже любила, то все-таки змолоду часто грала “для себе”, хоч би й як дилетант, і досягла навіть значних успіхів. Особливо любила імпровізувати, все якісь бурхливі фантазії. Це бувало, пам’ятаю, в Колодяжному вечорами, коли не було нікого чужого в хаті, і мені тоді малій, вже лежачи в ліжку, подобалось здалека, з третьої кімнати слухати у півсні цю Лесину гру. Фортепіано у Лесі в Колодяжному було добре, віденської марки, те, що залишила дядина Драгоманова. Але грала також і по нотах, причім завжди, граючи, спрощувала собі партію лівої руки. Улюбленими композиторами Лесі були майже виключно романтики Шуман, Шуберт, Мендельсон, Шопен, пізніше, на ті часи, навіть Гріг. З класиків – тільки Бетговен… В зрілому віці Леся сама вже не грала. В сфері музики інтерес її тоді зосередився на українському фольклорі і записуванні разом з Квіткою українських народних пісень і дум від кобзарів”.

Саме у “великому”, а не в “сірому” домі жив Іван Франко зі своєю сім’єю у травні 1891 року. Усі будинки у маєтку були покриті ґонтами.

У “сірому” будинку з 15 вересня 1912 року Микола Косач відкрив школу для сільських дітей. Згодом він продав його ковельському міщанинові Цибульському, а той перепродав мешканцеві Колодяжного Федчуку. На початку 1950-х років останній власник розібрав будинок і переніс на інше місце, поруч з садибою. (Приблизно на тому ж місці за кошти держави зробили копію “сірого” домика, теж дуже приблизну, і в 1958 році відкрили літературну частину музею. З 1981 року у “сірому” будинку відтворено інтер’єр трьох кімнат: спальні, вітальні, кабінету Петра Косача).

Після смерті батька (1909) у Колодяжному оселився його наймолодший син Микола зі своєю дружиною Наталією Григорівною Дробишевою. Олена Пчілка у тому ж році, переселяючись з будинку № 97 по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській у будинок № 101, меблі з київської квартири відправила до Колодяжного. Улітку 1912 року Микола Петрович відремонтував “великий” дім, упорядкував садибу. На жаль, у 1915 році, під час першої світової війни, будинок охопила пожежа, і меблі, як і бібліотека, згоріли.

Після війни Микола Косач віддав господарство в руки свого товариша В. Просяниченка. З тих пір воно поступово занепадало, розпродувалось.

Ось така сумна доля трьох будинків маєтку Косачів у селі Колодяжному. Не краща спіткала сад – великий, розкішний (більше 1 га), який складався, по суті, з трьох – старого, молодого, наймолодшого – і тягнувся за “великим будинком аж до селянського поля і лісу. Вся садиба потопала в буйноквітті й зелені дерев, квітучих декоративних кущів та квітів. За садом доглядав і насаджував його Петро Антонович, а під час його відсутности – садівник. Щороку батько виписував з найкращих садівництв нові сорти і досаджував сади. Діти й дружина допомагали йому, вибирали місце для нового дерева, куща. Кожен з них мав своє дерево, яке сам садив і доглядав. У Лесі таким деревом була срібляста тополя, у Миколи – ялинка, у Дори – рання літня груша, у Михайла – каштани, Ольга найбільше любила засаджувати квітники: квіти сіяла то “сонечком”, то “місяцем”. Навколо кожного будинку росли троянди, білі лілеї, півонії, левкої. Під вікнами Лесиного “білого домика” Ольга сіяла резеду й пахучий тютюн (нікотіану). З багаторічних садила білі лілеї, а також улюблені Лесині конвалії. Посеред квітів стояли у затінку бузків (цвіли різними кольорами), кущів жасмину оповиті диким виноградом альтанки, а та що найбільш подобалась Олені Пчілці, вся була обплетена капріфолієм.

Петро Антонович Косач дбав, щоб фруктові дерева родили від початку літа й аж до перших заморозків. Тому садив ранні й зовсім пізні сорти. Першими достигали вишні-шпанки якраз на Івана Купала. А яблук родило щороку стільки, що вистачало до нового врожаю. З кущів у садибі росли малина, аґрус, порічка, смородина, барбарис (особливий селекційний сорт без кісточок), кизил, багато полуниць садили теж. З врожаїв ягід готувалося варення для себе і для родичів та київських знайомих. Як згадує Ізидора Петрівна, варіння фруктів на зиму виконувалося в досить поетичний спосіб. Під крислатим шатром каштана на дві цеглини ставилася миска, у якій варили фрукти та ягоди. Діти зносили зі столярні тріски й стружку, за що отримували шумовиння з варення. Усі гуртом, хто на той час перебував у Колодяжному, перебирали, дрилювали ягоди-фрукти, а хтось один із них читав уголос книжку.

Петро Косач дуже кохався у своєму саді, одухотворяв його, майже в кожному листі до родини описував, як розвиваються, плодоносять, засипають на зиму дерева, кущі. Ось деякі уривки з цих листів:

”Как бы мне хотелось, чтобы ты увидела грозди слив на посаженных тобою, моя кохана, деревах!”

”Виноград зовсім збуяв, лізе в окна і як багато на его киток. От, якби поспів!”

”Сегодня… осматривал и леса, и поля, и сады. Все это стоит в чудесных разноцветных уборах, еще не побитых ни одним морозом, и шумует, як завше, полиська равнина”.

”Сад уже стоит голый, лист вже лежит на земли й потрохи згребается в кучи. Можна дещо подсадити, та якось без тебе не хочется”.

Про сад писала й Оксана Петрівна:

”У нас уже все розвинулось, а сад починає цвісти. Фіалки уже перецвіли, а Лесині ландиші ще не починали цвісти, але будуть, бо єсть пуп’янки на цвіт, тепер ландишів усіх дев’яносто шість”.

”На цвітнику зацвіли рози, виноград і персики зріють, сливи ще лучше їх”.

Та все ж найбільшою окрасою садиби був велетень-каштан, що ріс поруч з великим домом. Це були, власне, сім каштанів, які зрослися корінням, а кронами творили одне велике шатро. Під цим листяним наметом стояв стіл з лавками навколо, поруч розміщався майданчик для крокета. Навіть у великий дощ крізь густу сітку каштанового листя не проникала вода, і молодь мала змогу грати партії крокету без погодних перешкод. Під каштаном у теплі пори року родина снідала, обідала, а найбільше любили всі збиратися на вечерю, коли вже сонце було на вечірньому прузі й червонило верхів’я довколишніх лісів. На стіл ставили свічки в лампіонах, щоб не гасли.

Один чарівний мент під цим каштаном разом з настроєм весняного вечора увіковічнила Олена Пчілка в оповіданні “Соловйовий спів”:

”Ми сиділи в садку чудовим весняним вечором. Весна подихала тим лагідним диханням уст своїх, коли вона тільки що відчинить чарівною рукою двері тепла, радощів, любови. Природа ще не розгорнула всіх див своїх; вона тільки що прокинулась, тільки що почала творчу працю свою. Якесь вільне зітхання стояло в тихому, легкому повітрі, напоєному пестінням. Життя, нове, молоде життя чути було навколо. Молоденька травиця навіть і при вечоровому світлі відбивала ярою барвою від чорної, ще вогкої землі. Садок стояв нерухомо, укритий більше цвітом, ніж листом, укритий тим білим та ясно-рожевим цвітом надії, ніжної, непорушної краси. Сам соловейко тим чарівним співом розвивав той цвіт. Тож пісня його єдналася і з тим цвітом, і з прозорою блакиттю весняного неба; воля, щастя, озивалися в тім співі!

– Чуєте, як співа соловей? – спитала я свого товариша, що сидів задуманий поруч зо мною на садовій лавці під моїм чудовим каштановим деревом, що спускало віття над лавкою розкішним наметом”.

І характерно, що той самий образ – соловейко своїм співом розвиває цвіт дерев і листя – вживає і Леся Українка у віршах і в “Лісовій пісні”. З палітри рідної садиби черпали образ обидві поетки цієї “каштанової чи “солов’їної” школи колодяжненської.

Декілька понадсторічних лип стелило по садибі в літню пору п’янкий аромат. З роками їх ставало все менше, бо саме їх завжди вибирав Перун у хвилини своєї люті. Одна з них згоріла просто на очах у родини. Перед “білим домиком” майже при вході в садибу прилаштовувалася гойдалка-стовп з навхрест прибитим на вершку колесом від воза, до чотирьох кінців яких прив’язувалася мотузка з сидінням.

Біля “сірого” домика і на “чорному дворі” були колодязі-журавлі з дубовими цямринами. Над вулицею, яка вела до села Будищ і розділяла садибу від господарських будівель, був магазин, а в саду льодовня.

“Навколо садиба була огороджена парканом, воріт було двоє: від вулиці і в кінці саду. З вулиці ворота вели у двір, що являв собою заокруглений лужок, увесь встелений низько скошеним споришем. Цей двір відділяли від квітників штахетники з берез – біла березова кора так гарно виглядала на тлі зелених кущів. За садом було селянське поле, а трохи далі – наш ліс”. (Зі спогадів Ізидори Косач-Борисової).

По садибі гордо походжали павич з павою як декоративна прикраса. Собак за традицією завжди називали Співак, Заграй і Кудля.

За садибою в гайку блакитніло тихе плесо сажавки, а трохи далі виприскувало несподівано з-під дуба джерело. Коли дуб зогнив, з його пня було зроблено кадуб і вставлено у джерело як цямрину. Косачі вживали смаковиту джерельну воду на чай. Маленька Леся любила цю поетичну місцину. Це була її своєрідна святиня задуми. Росли тут синьоокі незабудьки, – плела з них вінки й мріяла. “Лесин кадуб” – так звали це місце тоді, так зовуть його і тепер

Леся Українка, не зважаючи на холодну воду, у сажавці інколи купалася, хоч це і шкодило її здоров’ю. Адже вода там, за спогадами Ізидори,

“була проточна, струмок впадав з невеличкого ставка, що був за межами садиби, а в другому кінці сажавки витікав, на дні було кілька джерел. Вода була досить холодна, дно мульке, проте ми все-таки в ній щоліта купалися. В намулі сажавки водилися раки, я пам’ятаю, як Іван Франко, що гостював у нас зі своєю дружиною і дітьми, з захопленням ловив їх. Пригадую, як він убраний бродив у воді, коли вилазив з води, то спокійно відривав п’явки, що, бувало, начіпляються йому до босих ніг. Щовечора батько обов’язково проходжався (”робив проходку”) по алеї, що вела від садиби до Коничівщини і назад. Часто в цих “проходках” йому компаніювали діти. Леся ж любила прогулюватися по цих місцях на самоті з природою, яку так любила, наче живу обожнювану істоту”.

Господарський двір Косачів розміщувався навпроти садиби. Він складався з великого довгого будинку, “де мешкали робітники, а навколо просторого двору розміщені були сільськогосподарські будівлі: клуня, стайня, короварня і т.п.”. Час від часу, залежно від потреб. Косач тримав управителя маєтку, кухаря, садівника, покоївку і робітників, які працювали біля поля, худоби і лісу. Інформації про багатьох з них ми майже не маємо, окрім поодиноких згадок в листах членів родини. Але Косачі ставилися до них, як до своїх, близьких людей. Діти приятелювали з дітьми робітників. Зокрема, сповіщаючи про колодяжненські новини, ніхто з родини не оминав подій, пов’язаних з життям селян, які працювали в маєтку. Наприклад, восени 1896 року батько у листі до Лесі пише, що в Колодяжному “нічого особливого, тільки Варчина сестра заслабла, але не на тиф. Катеринин брат жениться!”

Найближчою Ольжиною приятелькою була фурманова дочка Марися, яка неодноразово згадується в родинному епістолярії. Докладні відомости про неї подає у своєму листі до Анатолія Костенка Ізидора Косач-Борисова:

“Питаєте про дівчинку Марисю. Звичайно, я її добре знала і пам’ятаю, бо це дочка нашого фурмана в Колодяжному… Батьки її поляки, переселилися ще з малими тоді дітьми, здається, з-над мазурських озер на Ковельщину, шукаючи заробітку. Тай як почав Шимон працювати у нашому господарстві (кучером), так все життя і жив до кінця свого віку. Був вдачі сумирної, мав жінку дуже господарську (і досить твердої вдачі), і двох дочок – старшу Карольку і молодшу Марисю. Дівчата освіти не мали і природні здатности мали різні – Каролька тупа, флегматична; а Марися від природи якась інтелігентна, лагідна і на вроду гарненька. Ото з нею і заприязнилася Ліля (у мене є їхнє фото, що вони знялися, поїхавши до Ковля, бо тоді ще аматорських фотоапаратів мало було. На фото тому вони обидві, певно, років мали по 16).

Це пишу так докладно, бо ці дрібниці побутові дуже характеристичні для нашого побуту в родині нашій. Обидві – Каролька і Марися, – якийсь час працювали у нас в хаті покоївками, а потім повиходили заміж за залізничних службовців у Ковлі. Ніхто з нас, дітей, не виявляв ні до кого з них, що ми “панські” діти, а вони “слуги”, і ми цілком щиро взаємно любили одні одних. Ми завжди старалися увійти в їхні інтереси, а вони багато нам робили приємностей не “по долгу служби”, а просто з приязні.

Скільки себе пам’ятаю, то таке ставлення до робітників у нашому господарстві у наших батьків до слуг при господі завжди було таке – дійсно гуманне, дійсно не розходилося поступовання в повсякденному житті і вдома з людяністю справжнього демократа”.

Працювала якийсь час покоївкою у Косачів німкеня Амалія, яку рекомендував із Тарту Михайло Косач. Вона довго не розуміла ні української, ні російської мов, і тому на перших порах з нею могли спілкуватися лише Леся й Олена Пчілка. На жаль, докладніших відомостей про неї не маємо. З родинного листування довідуємося, що Косачі любили й цінували її за старанність і обов’язковість. Збереглася й фотографія Амалії.

З малих літ працювала у Косачів Варвара Пиріг (в одруженні Дмитрук). Чоловік її був у Петра Косача лісником. Управителя маєтку господар не завжди мав. У різні роки ці обов’язки покладалися на Миколу Порохова, Кароля Русиловича, а при господарюванні Миколи Косача – на Володимира Просяниченка. Столяром у Косачів був Владек (прізвища його ніхто з мемуаристів не пригадав). Він будував Лесин “білий будинок”, “сірий” і споруди на хуторі “Зелений Гай”. У родині його шанували, навіть віддали йому свій будиночок, який мали в Прислинському, про що довідуємося з листа Олени Пчілки до сина Михайла: “Владек оселився в нашій хаті в Прислинському”. Наталія Косач пам’ятає його сивим, лагідним дідусем. Ще раніше, у грудні 1894 року, “мати пише Лесі, що їздила до Колодяжного, там усе в порядку. Амалія поїхала додому. В Колодяжному Кароль (Русилович), у нього ключі від усього, і Порохов (Микола); їсти варить Катерина Філаретова, є Яким і всі інші. Владек ніби підріс, бо бороду велику відпустив, його сімейство підростає”.

Однак подібні новини були не звичайною інформацією – у них живий інтерес Косачів до своїх робітників, наче родинне почуття до цих людей. Леся Українка, яка приятелювала з Варварою Пиріг, довідавшись, що в цій родині захворіли її сестри, доглядала і лікувала їх.

Був час, коли над родинним гніздом Косачів згущувались хмари. У зв’язку з великими коштами операції Лесі Українки в Берліні маєток треба було продати. Про особливу прив’язаність, укорінення родини в поліську землю писав тоді Михайло – найстарший із дітей – до батька:

“Для мене особисто спродаж Колодяжного була б важкою пригодою, бо, по правді сказати, у мене тільки з Колодяжним в’яжеться думка про дім “свій”, як ото в Гарольдовій пісні “отцовский дом” співається. Ні про Київ, ні про Гадяч, ні про хутір я не можу так, як про Колодяжне, сказати щось, мовляв, їду “додому”, про Дерпт я і не кажу. В кожнім разі, якщо тільки папа рішиться продавати…, то поставлю рішуче вимагання, щоб на ті гроші, які зостануться поза ліквідацією довгів, була куплена ж садиба чи земля біля Звягеля над Случем. Тоді б я все-таки не почував би себе “ізгоєм” з землі волинської, себе і усіх нас. Як не як, а на Волині ми народилися, на Волині хрестилися, на Волині і помирати нам краще буде, і не мати на своїй країні кутка, куди б голову прихилити було б, дуже смутно”.

Наскільки Леся Українка тривожилася продажем родинної оселі, можемо судити з листа її брата Михайла до матері в Берлін:

“Напиши, що думаєш ти і Леся про це [продаж Колодяжного – автори]. Чи, може, його й не слід Лесі розказувати, щоб її не розстроювати, бо то вона мені з великою прикрістю казала, що ось це через операцію прийдеться Колодяжне продавати. Тепер це їй буде дуже прикро, тож я думаю, краще не казати, коли тілько єсть надія, що з цього торгу нічого не вийде, а то щоб часом знов у неї температура вгору не пішла”.

Не менш переживав і навіть впадав у розпач і сам Михайло. В іншому листі він писав:

“Про себе просто і одверто скажу, що якби Колодяжне було продане, то я б без сліз не їхав би прозь него. Старий каштан став нашим Hammel – Punuf’ом, під чим ми, хто народилися, хто позрастали, хто до ума доходили, коли він мені майже той Dewajtys дома Rodzewiczwny, то настільки ж він ним єсть для Микося і Дори. На крайні грошові видатки і витрати я особисто готовий, аби втримати Колодяжне. Може, це хто назве “сентиментами”, але власне ними і для них ми і живемо, – цур їм, тим грошам, коли вони робляться метою […] Не гаразд папа зробив, що почав балачку саме тепера, відаючи, який це вплив може мати на Зеїка (Лесю Українку – автори)”.

Хвилювалася й переживала за Колодяжне й Леся у листі до брата Михайла:

“, що Колодяжне не продане, твоя і мамина телеграми мусили мати якийсь вплив. Нарешті, плакать завжди буде час” (Плакать зовсім не треба. Сьогодні отримала листа, що Колодяжне не продане, дякуючи телеграмам!!!)”.

Сестра Лесі Оксана у 1964 році писала з Праги працівникам Київського музею, що “для цілої нашої родини ця квартира [по вул.Саксаганського, 97, колишня Маріїнсько-Благовіщенська – автори] не була нашим “дома”, воно було раніше в Колодяжному, поки ще цілою родиною ми там жили, а потім то все було тимчасове, випадкове і не “своє”.

І найменша сестра Ізидора Косач-Борисова на схилі літ у 1963 році стверджувала свою любов до поліської землі. “Жодної екзотики, жодної найпишнішої природи не любила так, як наше волинське Полісся”.

Народ, його звичаї, культура, мова Волинського Полісся стали органічною часткою життя родини Косачів. У травні 1895 року писала Лесі з Гадяча її мати:

“Гарно скрізь по тій околиці й солов’ї дуже співають, тільки “наші волинські” лучче співають – і то я тобі без жартів кажу! Зовсім інший звук і іначі коліна. Волинські більш тягучо і чуло співають, а ці якось коротше і прозаїчніше”.

”Наша сім’я”, – згадує сестра письменниці Ольга – жила в дуже близьких стосунках з селянами, всі ми, в тому числі й Леся, може ще більше, ніж хто, мали між колодяжненцями не лише знайомих, а й приятелів, і товаришок, і товаришів, тому весь їх побут дуже скоро став нам відомим, а далі й рідним”.

Потім, дійшовши літ, Леся буде старанно збирати й популяризувати фольклор Волинського Полісся. Волинські фольклорні матеріали, зокрема з Ковельщини, входять у такі публікації, як “” в журналі “Життя і слово” за 1894 рік; “, песни и сказки Ковельского, Луцкого и Новоград-Волынского уездов Волынской губернии (Київ, 1903 р.), “ з голосу Лесі Українки. Записав і упорядкував Климент Квітка (Київ, 1917 р.).

Михайло Косач разом з Лесею планував етнографічну експедицію на Волинське Полісся з метою вивчення і фотографування одягу, зовнішнього вигляду та інтер’єру хат, предметів побуту тощо. Здійснити експедицію з невідомих нам причин їм не пощастило. Однак протягом усього свого короткого життя Михайло не переставав захоплюватися народнопоетичною творчістю Полісся, записував її, деякі матеріали надсилав дядькові – Михайлові Драгоманову.

Батьків Лесі Українки волиняки-поліщуки згадували теплим словом як чуйних до людського горя. Крім Лесі, що “взагалі любила зробити людині щось добре”, особливо теплі згадки викликала мати поетеси – Ольга Петрівна Косач, її колодяжненці характеризували епітетами “гарна”, “добра”, “прихильна до народу”, “дуже розумна”.

Спогади про взаємовідносини родини з селянами зберегла пам’ять Ізидори Косач-Борисової :

“З околишніми селянами, особливо з колодяжненськими, всі члени нашої родини були в щиро приязних, взаємно доброзичливих відносинах. Батько наш допомагав селянам при потребі то матеріалом, щоб поставити хату, то добрим зерном на насіння і дуже часто різними порадами господарського і правного характеру. Селяни батька дуже шанували. Я, бувало, щодня бігала на село до своїх ровесниць, сільських дівчаток. Там ми гралися часами десь за хатою, в повітці тощо. Траплялось, що старші нас не бачать і не знають, що я чую, і не раз я отак чула, як колодяжненці говорили про моїх батьків завжди дуже прихильно, завжди з пошаною, приязно”.

До Косачів часто приходили селяни з навколишніх сіл, а іноді Косачі самі провідували своїх знайомих у них дома. Найчастіше приходила баба Лукера з Білина, яка знала багато народних переказів, легенд і вміла цікаво оповідати їх. Не раз бувала дівчина, яку називали в сім’ї “Білинка”, бо теж була родом з Білина. Вона мала напрочуд приємний голос, співала давніх пісень. У фольклорних записах Лесі Українки є багато пісень, записаних з її голосу.

З Уховецька приходила одна старша жінка, яка мала пристрасть до мандрів. Вона пішки ходила на прощу до Києва, до Почаєва, Браїлова. За допомогою однієї православної благодійної установи вона їздила навіть до Єрусалиму. В Колодяжному ця мандрівниця ділилася своїми враженнями від подорожей по світу.

”У цілому садиба Косачів за тих часів виглядала дуже затишно, мов те кубелечко, дбайливо звите. Кожному, хто потрапляв теплої пори року у цю садибу, відразу видно було, що її спорядили, в ній мешкають люди з розвиненим почуттям естетики й замилуванням до природи”, – писала у своїх спогадах про Колодяжне Ізидора Косач-Борисова.

”Чистим раєм” видавалося тоді Колодяжне для Лесі. “Жита наші хвилюються, садки буйно зеленіють…” Одшумували не лише сади, гаї, а й ті прекрасні роки, прожиті з родиною на рідній, наймилішій серцеві Волині. Хвороба та обставини особистого життя гнали Лесю Українку з дорогих обжитих місць. Не менш складно й трагічно розлучалися згодом з Колодяжним й інші члени родини Косачів.

У 1908 році в Колодяжному мала намір оселитися з сім’єю Ольга Косач-Кривинюк, яка була призначена лікарем у село Тагачин (нині Турійського району). Через політичну неблагонадійність свою і чоловіка до роботи її не допустили, і вона змушена була назавше залишити Волинське Полісся й оселитися біля Дніпропетровського. Найчастіше приїздила до Колодяжного Ізидора. Однак у 1920 році родину Косачів від рідних місць відмежував кордон. З того часу вони поверталися сюди лише думками і споминами. Свою тугу за втраченою найріднішою оселею виливала в поезії Олена Пчілка:

Волинське Полісся!.. Діброви, узлісся…

Край Ковеля є там господа,

Що ми будували, садків насаджали,

Та сталась лихая пригода:

Волинь шматували й село одірвали,

Де діти мої виростали,

Ще раз подивиться, сльозами облиться, -

Та й спогади хай би вмирали…

Прощай, Волинь красна, країна прекрасна!

Тебе я навік не забуду

Та кращої долі, і щастя, і волі

Бажати для тебе все буду!

Однак не судилося Лесиній матері “ще раз подивиться” на рідну землю…