Визвольна боротьба

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

“”. Сама назва збірки свідчить про глибинні роздуми поетки, про двобій мислей і почуттів, конфлікт розуму і чуття. Таке внутрішнє боріння становить ліричний сюжет – пульсацію емоцій кожного вірша. Два з них, написані в Колодяжному, відображають “прю” авторки з її музою, осмислюють амплітуду розмаху крил музи, прагнуть вирішити одвічне питання: чи писати для злоби дня, давати щоденний утилітарний хліб насущний, а чи творити для вічности.

З своєї ліри і скувати рало?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чи, може, злинути орлицею високо,

Геть понад кручі, у простор безмежний,

Вхопити з хмари ясну блискавицю,

Зірвати з зірки золотий вінець…

Але поетка не могла “арфу свою почепити На вітах плакучих смутної верби і дати велику присягу, що в світі ніхто не почує Невільничих співів моїх”… Багатострунною була арфа великої Українки, дочки Волині. Вона віддзвонювала і тихе зітхання вітру, і гомін битви, відгукувалась на душу поета і душу народу.

У Колодяжному якось не можна було не писати про природу. Громадянська повинність ставила “суворії питання… без покрас”, вимагала суворого аскетизму у рамках отого “трагічного світогляду “, – наслідку своїх фізичних болів і народних ран. А весна гомоніла: “Послухай мене..!” Цей внутрішній конфлікт становить поетичну напругу вірша “Перемога” з циклу “Мелодії”. Непереможна весна і її пісня.

Рік 1905-й у житті поетки – то був рік великий і бурхливий, рік вершин і низин, високих надій і гірких розчарувань. Леся Українка наслухалась на демонстраціях промов і пісень у повсталому Петербурзі й надивилася на калюжі крові, що стояли на тротуарах Тифліса. А влітку опинилася в Колодяжному. Який могутній трикутник: Петербург–Тифліс–Колодяжне! Ми не маємо жодного листа з Колодяжного з того часу, і тільки з дати під циклом “Пісні про волю” дізнаємось, що вона їх писала там. Тут, у поліській глуші, пригадувала картини демонстрацій і почуті “пісні про волю”, осмислювала співвідношення тональности цих пісень, їх слів і мелодій до складності моменту. Цикл – своєрідний триптих. У кожній частині його – роздуми з приводу якоїсь революційної пісні: “Смело, друзья”, “Марсельєза”, “Нагаєчка, нагаєчка”. Ці пісні її не задовольняли. Авторці хотілося ще більшого героїчного розмаху, мажорнішого їх тону. Але так звана “перша російська революція” не була українською. Поетка поставила проблему готовности українців до боротьби за свою національну волю.

здобуту волю руйнувать?

Чи за ту волю всі вкраїнці

готові одностайно стать?

Для здобуття такої волі необхідна національна згуртованість, одностайність і – своє військо. Тому рефреном у поезії “” з циклу “Пісні про волю” повторюється кілька разів:

А де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Щоб зрозуміти такий несподіваний поворот в інтерпретації поширених під час отої “першої російської революції” бойових пісень і самого характеру революції, необхідно зупинитись на особливостях світогляду нашої письменниці, на його еволюції.

Радянське літературознавство на підставі написаного в Колодяжному вірша “” й вислову у ньому про ці вогні “що світять їх люди робочі” називало Лесю Українку “другом робітників”, бо в “Рабочей правде” цей вислів перекладено “зажег их, конечно, рабочий”. Однак слово “робочий” на Волині означає “роботящий”, “працьовитий”. Саме про людей, які вставали по селах дуже рано удосвіта й світили лучину, щоб прясти й виконувати інші домашні роботи, казали: “ото робочі люди”. Леся Українка, пишучи цей автобіографічний вірш у Колодяжному, мала на увазі селян. Звичайно, образ “досвітніх вогнів” – це образ ширшого символічного значення, а стрижнем світогляду Лесі Українки була національна ідея.

Леся Українка у 1890-1900-х рр. заангажована у громадсько-політичний рух у Львові й Києві. Модними стають у 1890-х рр. соціалістичні гуртки. У листі з Ялти 30 серпня 1897 р. пише вона сестрі Ользі, що читає (“штудірує”) перший том “Капіталу” К. Маркса. Ставлення до цього модного серед соціалістів трактату у неї дуже критичне:

“…, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї “строгой системы”, про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного, і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть”.

Дуже скоро розчаровується вона і в російських соціал-демократичних гуртках, у тому числі “іскрівському”, побачивши у них шовіністичні тенденції й зверхнє ставлення до українців. Зокрема, 17 березня 1903 р. пише Ф. Волховському:

“Бо все-таки ми не бажаємо собі такого стану, що “славянские ручьи сольются в русском море”, хоч би й революційному: або федерація, або сепарація, іншої дороги ми не знаєм. Становисько, подібне до того, яке займає “Бунд” в соц-дем. партії, нас не чарує, ми не бажаємо вислуховувати “поучення” і “настановлення” від представників “русских” соц.-дем. і жертвувати своїми інтересами через те, що так треба для “русских” рабочих на юге России” (українські ж робочі на карті “русских соц.- дем” не мають, очевидно, території!). Хто для нас не має зайвих грошей, для того либонь і наша робота зайва, а може, він хоче від них тільки рук щоб жар загрібати, так нехай потрудиться сам! От через те гурт укр. соц.-дем. зостається зовсім незалежним від “русской” соц.-дем. так само як від польської в Росії і не буде накидатись нікому, та й помочі не проситиме ні від кого, окрім тих що схотять помогти, як рівний рівному”.

Отже, вже у зародку діяльности російської соціал-демократичної партії побачила Леся Українка її шовінізм і великодержавні тенденції. Натомість “Нарис програми української партії соціалістичної”, партії, що утворилася у Львові в 1900 р., викликав її схвалення, оскільки в ньому як чільний принцип декларувалася вимога української незалежної держави. У рецензії на цей документ “Оцінка Нарису програми української партії соціалістичної” Леся Українка із задоволенням відзначає, що він

“був прийнятий з щирим привітом і з виразом солідарности деякими польськими, великоруськими і німецькими соціалістичними виданнями” і що “привіт і солідарність відносились теж і до першої умови програми, а власне до вимагання політичної незалежности України”. Від імені групи, яку репрезентує рецензентка, вона заявляє, що “ми, українські соціальні демократи, можемо ще більше, ніж сусіди товариші, радіти за нашу країну, що в ній така свідомість починає розвиватись одночасно та одностайно в різних її частинах”.

Леся Українка була причетна до заснування української соціал-демократичної групи, яка мислила Україну як незалежну державу. Оскільки в рецензованому “Нарисі” було зачеплено питання про “братерський союз” соціалістичних партій, то у передбачливої та з гострим критичним розумом Лесі Українки щодо цього було застереження: “в історії є приклади, що не тільки від царату тяжко буває відокремитись незвиклим до державної самостійності народам”. Вона висловлює пораду, що “варто заложити “свою хату скраю”, покинувши “братерський союз”, коли він покаже себе не дуже братерським”. Письменниця ставить завдання “виховання в народі (і вже не в одній, а у всіх його класах) національної свідомости з метою якнайшвидшої сепарації”. В інших своїх виступах велику увагу надавала Леся Українка інтелігенції, яку називала “мозком нації”. Поетка з гіркотою писала, що наш народ

,

Катам своїх проводирів оддав.

…Вона писала про мечі і блискавиці, про боротьбу і кров, прагнула “дихать вогнем” яко поетка українського Рисорджименто (Д. Донцов), як лицарка української поезії. А в хвилини інтермеццо між поезією патріотичного обов’язку озивалися співи лагідні й ніжні іншої, “мирної” тональности:

,

мов жайворонка спів, дзвіночком срібним?

Чом не розсипатись над чорною ріллею,

мов дзвінкий дощ, просвічений промінням?