Іван Франко в Колодяжному

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Культура родини Косачів вимагала товариських контактів. Сім’я вела так званий відкритий дім: двері ніколи не замикалися для гостей. Вже при останньому господареві Колодяжного – Миколі Петровичу – літувало тут якихось півтора десятка друзів і знайомих. А що казати про “старих Косачів!” Бували тут письменники, діячі культури, постійно проживав хтось з родичів, відвідували сусіди, а особливі друзі батьків і дітей.

Чи не найяскравішою фіґурою серед косачівських гостей був Іван Франко. Якби не Косачі, то, очевидно, ніколи так би й не ступила нога Каменяра на волинську землю, тоді відмежовану від землі галицької кордоном. Ту землю він завжди охоплював своїм інтелектом. Вважав, що тут найраніше в Україні було прийнято християнство й народилося письменство – раніше, ніж у Києві. Писав про ковельську “Палею” – знамениту пам’ятку староукраїнського письменства.

У тому, що сім’я Косачів потягнулася до родини Франків і навпаки, була своя закономірність. То були сім’ї-осередки української громадської свідомости, їх було мало, тому єдналися у спільну когорту Драгоманови, Косачі, Лисенки, Старицькі, Франки.

Почалося все з подорожі Михайла Драгоманова за кордон, під час якої він відкрив Галичину й Буковину, його ентузіастичному захопленню від них не було меж. Безугавно оповідав про них киянам, і Житецький запропонував навіть назвати Михайла Петровича Михайлом Галицьким. Драгоманов потім скористався цим і підписував так свої твори.

Відвідавши на початку 1870-х років Львів, Михайло Петрович не оминув нагоди зайти до університету, щоб послухати лекцію українською мовою з рідної літератури. Адже тут уперше в Україні, ще в 1848 році, відкрилася кафедра української філології. Щоправда, лекція професора О. Огоновського не надто захопила ерудита Драгоманова, який, оточений студентами після неї, сказав, що ніде глупіших викладів він не чув. Проте студенти виявились цікавішими від їхнього педагога, бо ж були серед них Іван Франко та Михайло Павлик. З ними вів кореспонденцію брат Олени Пчілки до останніх своїх днів. Був для них наставником і батьком. Ольга Петрівна намагалася брати участь у виданні Франка-Павлика – у “Громадському друзі” – і навіть частково фінансувала його. Повернувшись до Києва, розповідав Драгоманов і про Франка. Про це пише в автобіографії Олена Пчілка. Отже, з уст брата вона уперше почула про Франка. Безперечно, знала й про дальші приязні стосунки між ними.

У середині листопада 1878 р. Франко сповіщав Драгоманова, що одержав від Олени Пчілки статтю про чиновників (цю статтю пізніше забрала поліція під час обшуку), а з його листа від 2 січня 1879 р. дізнаємось, що мав можливість познайомитись з Лесиними батьками особисто. Щоправда, про цю зустріч пише Франко в гумористичній формі, бо це ж була листовна розмова з його коханою Ольгою Рошкевич, перед якою змушений він “очорнювати” красу всіх жінок, за один позитивний епітет давати два негативних, адже Ольга була надто заздрісна… “Щодо женщин, які тут бували, то скажу тобі ось що: 1) Ольга Косачева, Драгоманова сестра, з чоловіком. Баба дуже приємна, хоч не зовсім хороша і не зовсім мені подобалася. Ми балакали досить – о літературі і пр.”

У 1880-х роках, працюючи в редакціях “Світу”, “Зорі”, Франко листується з Оленою Пчілкою. Він цінить її як письменницю й запрошує до співпраці. А якось вона написала йому особливо сердечного листа: “Ваш щирий лист таким якимсь теплом повіяв на мене, що мимоволі отворилось серце і полились слова”.

Слова лились вже так, як поміж друзями. Радилась Ольга Петрівна з Франком стосовно долі Михайла Драгоманова, який тяжко захворів, знаходився у злиднях. Франко ж писав сестрі Драгоманова: “віддавна вже привик я уважати в нім другого батька (першого я мало й затямив), духовного батька”. Радив, щоб він переїхав у Галичину. Одночасно йде мова в листах обох кореспондентів про літературні справи, про Пчілчині твори, які вона посилає до “Зорі”. А між рядками – несмілі тихі натяки про “одну особу”. Тією особою була киянка Ольга Хоружинська – наречена Франка. Він, нарешті, відважується при “вродженій у неї неохоті до переписки (у неї – в Ольги Хоружинської) попросити Олену Пчілку сказати “щирий суд про сю особу, радий почути від Вас дещо більше”. “Погляньте Ви своїми жіночими очима і скажіть опісля так, як би своєму синові по щирости сказали”. Ольга Петрівна “поглянула”. Придивилася пильніше до молоденької Олі Хоружинської, з якою раніше рідко зустрічалася, про яку раніше небагато знала. Щоправда, родина Косачів з родиною Ольги Хоружинської була здружена. Чоловік її сестри Єлисей Купріянович Трегубов належав до київської “Громади”, як і Петро Антонович Косач. Трегубови нераз гостювали в Колодяжному, особливо Єлисей Купріянович любив приїздити сюди на полювання. Олена Пчілка навіть присвятила йому вірша. І що ж вона відповість Франкові, який згорає з цікавости, чекаючи відповіди?

“Отже тепер, під час мого пробування в Київ, ми таки й добре пізналися з нею (з Ольгою Хоружинською – автори). Отже, скажу Вам – це золото, не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична і до того як она розвилась за сі роки, як пройнялась ідеєю українства! […] Але ж тепер она навіть вродою здавалась мені кращою. Не розумію, як могла мені перше більш сподобатись її сестра, панна Саня! Та “Олеся” ж далеко краща! Очерти лиця в Ольги далеко тонші, виразніші, вся постать зграбніша! А врода, – як собі хочете, – багацько значить! Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете Ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину – спільницю ваших думок, переконань і праці. А се тепер велика річ… Ви говорили колись о шлюбі як о причалі, де можна гоїти рани душі, здобуті на ідейнім бойовищі”.

Так поглянула своїми жіночими очима сестра того, котрий був другим батьком Франкові, на його наречену і по-щирости (як своєму власному синові) написала характеристику Ольги, яка мала ту слабість, що не конче любила писати листи, навіть нареченому, вважаючи, що з кореспонденції неможливо визначити характер людини. Мабуть, слово-похвала Косачевої на терезах вагань нареченого заважило рішуче: Франко одружився з Ольгою Хоружинською. Зворушена “сваха” свою радість, свій тріумф виражає у поезії, присвяченій цій події, у вірші, написаному, очевидно, експромтом – невигладженому, але зате ж як схвильованому.

Пані Олені Франковій

З коханцем серце поєднавши,

У щасті спільнім потопавши,

Згадайте інколи і нас,

Друзів прихильних тут до Вас!

Нехай далека та країна,

Куди Вас повезе дружина,

Нагадує країну другу,

Де серце оддали Ви другу,

Де Ви зросли, де Ваша думка

З добром кохалась, як голубка,

Де першії були враження

Рідного краю і служення

Украйні Ваше почалось,

Всім чулим серцем пройнялось!

Подаймо руку на прощання!

Та не прощаймося зовсім!

Назавжди любеє пріяння

До Вас у серцеві моїм!

Згадайте ж інколи і нас –

Друзів прихильних тут до Вас, –

З коханцем серце поєднавши,

3 ним в щасті спільнім потопавши.

Олена Пчілка

4 мая – день, котрий Ви будете пам’ятати завжди.

Олена Пчілка не любила у листах ставити дат, але день шлюбу своїх друзів відзначила, сказав би Катул, “білим каменем” – віршем і датою під ним, не зазначивши, щоправда, року (1886-ого). А ще перед шлюбом Ольги з Іваном Франком запросила молоде подружжя до себе в Колодяжне в гості, про що дізнаємося з листа нареченого від 28 березня 1886 року.

“Олені Пчілці низенько кланяюсь і дочку її (хоч незнакому мені особисто, але знану по письмам) поздоровляю, її запросини пробути кілька день в Колодяжному дужа мене врадували, і я радо на се згоджуюсь, тям більше, що багато дечого буду мав з нею поговорити”.

Олена Пчілка не тільки дала напрочуд прихильну оцінку особі Ольги Хоружинської, а й Іванові Франкові у листі до нього :

“… Моя повага до Вас далеко ще більша, ніж Ви взагалі можете думать, не чувши від мене ніколи про се. Перш усього Ви знаєте, що я Вас яко письмовця ставлю вище всіх наших пишучих, як в Галичині, так і в Україні. Ви талановитіші всіх. Отже, одного його було б досить, – бо я завжди одрізняю загальні заслуги чоловіка від його особистої вдачі і не одну людину поважаю за її заслуги, – не вважаючи на її несимпатичну вдачу, чи поводіння. Але ж що приходиться до Вас, то тут ще якраз повага моя до Вас, яко вельми поважаного письмовця й товариша праці, стоїть у повній гармонії з поважанням тяги вашої власної вдачі, ваших особистих черт і поводіння. Завше нічого тільки доброго я о Вас не чула і завше ніяк інакше, як тілько з найбільшою теплотою о Вас думала та не спогадувала чи то в розмовах з ким, чи в своїй думці”.

Франко теж цінить досвід, доброту, розум Олени Пчілки, глибоко поважає її як письменницю. Молоде подружжя не приїхало тоді, у травні 1886 року, після шлюбу в Києві до Колодяжного – подалося до Львова розпалювати своє домашнє вогнище. Мине аж п’ять років, поки здійсниться мрія Олени Пчілки – гостювати Франків у Колодяжному. Лесина мати наполегливо запрошує в 1889 р. Ольгу Федорівну та Івана Яковича приїхати до них з дітьми. Перед тим, їдучи до Відня й повертаючись звідти, Олена Пчілка та Леся Українка відвідували сім’ю Франків у Львові.

З листа-запрошення ми дізнаємось про певні деталі з косачівського побуту в їхньому поліському родинному гнізді: “Ні о яких “стісненіях”, про які Вам може хто говоритиме, не думайте: живемо цілком “на лоні природи” свого хутору, – простору, поміщення скільки хочеш, всякого молока і “плодов земних” далебі нікуди дівать! – одно тілько раджу Вам: не набирайте багато нарядів, ні собі, ні дітям, бо ми ходимо так просто, як може й не думаєте”.

Леся Українка теж з особливою жагою чекала цих незвичайних на Поліссі гостей – сім’ї Франка. Вона, на жаль, повинна була їхати на лікування до Євпаторії.

“Вже то, певне, така моя доля, – жалілася в , – що як тільки приїде до нас на літо хто цікавий, то я мушу втікати десь так, до мені зовсім не хочеться, як би от тепер у ту Євпаторію. Приїздіть до нас хутчіш, аби я могла хоч розмовитись з Вами про все як слід”.

Дружину Франка дуже втішила нагода провести літо на селі, лякала її лише далека дорога, в яку пускалася з такими маленькими трьома дітьми (найстаршому хлопчикові було не більше чотирьох років). Тому вона в листі до Олени Пчілки й питає, як їхати, де краще купити молока найменшій дитині, до якого року в Росії треба брати квитки дітям. У Ковелі вона мала бути 18 травня (за старим стилем). Отже, Леся Українка (матері не було вдома) відповідає на ці питання. Вона дає цілий ряд порад: як їхати, що брати з собою. На вокзал по гостей Косачі вишлють коні. Франки мали їхати через Радзивилів, де треба чекати дві години. Ще одна пересідка у Здолбунові. Молоко можна взяти з собою пряжене. “Служницю не конче треба брати, бо в нас було би кому доглянути Ваших дітей…” Від трьох до чотирьох літ за дитячий квиток платити треба було ¼ частину квитка для дорослих…

Франки ще застали Лесю Українку в Колодяжному. Саме їй доручили батьки вітати й влаштовувати дорогих гостей, бо самі змушені були виїхати на короткий час до Києва. “Приїхавши в Колодяжне, ми не застали дома ані Ольги Петрівни, ані Петра Антоновича, тільки самих дітей, обоє приїхали тільки в понеділок (ми приїхали в суботу)”, – писав Франко Драгоманову 8 червня 1891 року. Якщо зважити, що в Колодяжному Іван Якович був тиждень, а 21 травня 1891 р. Леся писала Ользі Франко “ждатиму Вас у суботу”, то Франки прибули до Колодяжного 21-го в суботу, в останній декаді травня 1891 року.

Іван Франко докладно пише Михайлові Драгоманову про те, “що розказував мені про киян Петро Антонович”. Виклад змісту цієї розповіді зайняв багато сторінок листовного паперу, бо ж “звіт” Лесиного батька про громадське життя в Києві має сторінок чотири високого друку. Петро Косач, виявляється, дуже докладно вникав у всі українські питання Києва. Він у курсі справ так званої “Старої Громади” і передає своєму львівському гостеві зміст розмов її членів, концепції та погляди їхні й свої міркування стосовно франківсько-павликівського журналу “Народ”, на який Микола Ковалевський передав 250 крб.; інформує про працю над словником української мови й роботу над виданням творів Шевченка, торкається роботи Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Петро Антонович називає точні цифри, які Франко вже не міг відтворити, але запам’ятав, що в дискусії з Барвінським, котрий був у Києві, “Житецький поставив 35 питань, Антонович 18, Михальчук 10…” Інколи й Лесин батько від імени киян свого покоління ставить Франкові в Колодяжному теж питання, і той на них відповідає. Так, Петро Антонович передав видавцям “Народу” “принципіальні закиди”: “Пощо ви поставили в програмі раціоналізм, а не толеранцію? Пощо ви поставили соціалізм, коли наш мужик індивідуаліст?” Як же реагував Франко на такі зауваження?

“На перше я відповів, що ставити в програмі толеранцію для нас значило би згори зложити оружжя перед єзуїтським католицизмом (признав рацію). Ставити індивідуалізм для мужика пролетарія або халупника – се просто безсовісно, а соціалізм поставили ми як науковий принцип, а не як практичну, детально оброблену програму, противно, наша детальна програми економічно має в собі дещо таке, що не зовсім годиться з теперішнім розумінням соціалізму в соціально-демократичних партіях європейських”.

Ось на такому рівні точилася розмова Франка з Косачем у тихі поліські вечори під каштаном, який, зрештою, вже “звик” до інтелектуальної атмосфери колодяжненської “академії”.

А Леся, двадцятилітня Леся Українка, яка ще не мала жодної друкованої збірки поезій, як поводилась вона? Чи мовчки прислухалася до поважної дискусії старших? Про що говорила поетка з “цікавим гостем”, коли батьки ще не приїхали й вона репрезентувала господиню дому? На жаль, ми про це звісток не маємо. Тільки через років 12 продовжить вона “нескінченну розмову” з Франком, почату в Колодяжному. Продовжить у новорічну ніч, у далекій Італії, у Сан-Ремо, вирішивши її зустріти… разом з Франком. У ту ніч вона просто писала довгого, найдовшого із знаних нам, листа йому. Епістола ця стосувалася літературних справ, Івана Франка поетеса називала “другом святої поезії”. Її дуже глибоко вразили Каменяреві вірші “”.

“ я згадала собі, як давно колись, ще в Колодяжному, Ви розповідали мені план однієї драми, що здався мені надзвичайно цікавим і оригінальним, потім елементи з нього я пізнала в “Кам’яній душі” і щиро призналась Вам, що від плану я більше сподівалась. Ви сказали, що дійсно мусили “скрутити голову” планові через незалежні від Вас причини: “умови моєї роботи”…умови мого життя… умови нашої сцени…” Що я могли на те сказати? Але мені було жаль того плану із “скрученою головою” як чогось рідного”.

Отже, виходить, знаний письменник старшої генерації ділився своїми творчими задумами з поеткою, молодшою за нього на 15 років. Очевидно, саме тоді, у той “колодяжненський тиждень”, познайомився він з її творчим поетичним доробком докладніше, адже зразу ж після повернення до Львова вирішив видати його окремою збіркою.

А, крім високоінтелектуальних розмов з Косачами-енциклопедистами, Франко ще ловив у колодяжненській сажавці раки, в’юни і ходив би тут по гриби, коли б пробув довше. Та йому було необхідно повертатися до своїх львівських численних літературних і громадських справ, до того ж “гриз”, як то кажуть, грецьку граматику, готуючись скласти іспити й захистити докторську дисертацію. Це була “примха” дружини – Ольга Федорівна великі надії покладала на здобуття кафедри у Львівському університеті. Сам же він добре знав, що це можна було б осягнути йому, людині з “політичним минулим”, лише у тому випадку, коли б розвалилася Австрія.

А дружина з дітьми залишалася на лоні поліської природи аж до середини вересня. У вересні Франко мав поїхати до Києва у справах, а звідти – по сім’ю в Колодяжне. Ольга Федорівна, коли Леся подалася в Крим, а Олена Пчілка теж інколи кудись виїжджала, часом нудилася в Колодяжному. Вже звикла проводити літо у Карпатах, вона полюбила гори. “Поправді сказати околиці Ваші, найбільше в сторону млина, роблять не дуже прихильне враження. Після наших мальовничих гірських країн Ваша рівнина та й ще болотяна действует пригноблююче, а ще більше як обгорнуть навколо тумани, а тут ще нема любої Пані, Ольги Петрівни, до розмов! Єй богу признаюсь, що я так останніми днями привикла до Вас, що лишитись хвилинку без Вас було мені дуже прикро… як чоловіку буває потрібна вода (а найбільше після чогось солоного), так мені була мила, пожадана Ваша присутність”, – так писала пані Франкова вже після повернення до Львова. А ще іншого листа (без дати) закінчувала такими словами: “Любящая і уважаюча Вас яко найліпшу жінку в світі. Прихильниця Ваша й від усього серця. Ольга Франко”.

Але франківські малята не нудилися зовсім. Вони розкошували під наглядом матері на зелених поліських розлогих просторах та ще розважалися бійками з Косачівськими дітьми. Пізніше Ольга Федорівна своєму синові Тарасові нагадає, що він тоді в Колодяжному побив Дору Косачівну. Косачі Франкових дітей жартівливо називали “лисами”. “, що вдома все гаразд, сподіваюся, що Дроздові бойові рани досі вже загоїлись. Одначе, як бачу, “закордонні брати” завзяті!” – пише з Євпаторії Леся Українка. Їй присилає Олена Пчілка з Колодяжного фотографії, на яких знято дітей – Косачівських і когось з Франкових: “ одержали вчора. “Гетьманство” вийшло добре, тільки в Уксуска мордочка вийшла далеко кругліша, ніж вона є, а й в Микося губи якось чудно стулені і вираз такий, який буває у нього, під час слухання казки, “Лис” просто як живий і настоящий “шпортсман”. Очевидно, Франковий синок був одягнений під спортсмена.

А Франко в листах до дружини в Колодяжне тішився, що діти здорові, повідомляв про львівські громадські справи, про безнадійне становище Драгоманова, просив запитати родичів у Києві, чи можна йому туди приїхати. І дивувався: “Невже ви там так і не ходите на гриби?”. А Київ був стривожений і Франка “не приймав”.

“До Ольги Петрівни, Вашої сестри, – писав він Драгоманову, – прийшла вість від Комарова з Одеси, буцімто в Києві Новицький – жандарм тягав до допросу Трегубова і Кониського по поводу того місця в моїй автобіографії, де сказано, що кияни дали мені на видавництво газети 300 руб. Звісно, нічого їм Новицький не зробив, але страху все-таки напустив, так що Трег(убов) навіть до моєї жінки в Колодяжнім не осмілився ані разу написати, а тільки переказував їм часом дещо через Петра Антоновича”.

Дружина Франка була не з лякливих. Вона не без іронії пише Олені Пчілці про те, що її сестра Саня не приїхала тоді до Колодяжного через переполох, котрий зробився коло них з “приїздом фамілії нашої в Росію”. Навіть стояла варта, чи не їде, “а він (таке страшидло!) тим часом спокійненько ловив раків в Колодяжному…”

А проте Ольга Федорівна недооцінювала небезпеки й даремне іронізувала над переполохом своїх родичів. Косачі були суворо попереджені, щоб вдруге не приймали таких небезпечних для спокою Росії гостей. І коли пізніше дружина Франка знову хотіла приїхати до Колодяжного, Ольга Петрівна з гіркотою мусила писати їй, що ніхто не повірить, що це – “родственные связи”. “Але ж як звісно, з вашого пробування у нас вийшла ціла історія. Прийшлось формально объясняться. Начальство прямо сказало тоді, – “так смотрите, берегитесь, я вас предостерегаю”. Отже і страшно, щоб тепер прямо не сказали: “Ну я ж вас предостерегал, что если эти сношения будут продолжатся, то плохо будет”. І далі теж з гіркотою іронізувала:

“Осібно Ви і осібно я ще не здаємось страшними, а вкупі при наших “свиданиях” – багато бачать страшного. Що се не єсть чиясь тілько вигадана боязнь, о тім свідчать спогадані найреальніші слова перестороги найвищого начальства києвського з поводу вашого невинного гостювання у мене з маленькими дітьми”.

Політичні обставини, роз’єднаність кордоном Галичини й Волині не давали можливости зближення обох заслужених перед українською культурою родин такою мірою, якою вони цього прагнули. Все ж їхні приязні стосунки тривали. Леся Українка вісім разів бувала у Львові і кожен раз не минала гостинної домівки Франків.

Франко був безмежно зворушений сердечним прийомом Косачів. Почуття вдячности він виражає Олені Пчілці і в листі до Драгоманова, і в листі до неї. Першому пише: “Жінка моя дуже вдячна Вашій сестрі за гостину і за правдиву материнську чуйність до наших дітей, котрі особливо в останні часи причинили їй багато гризоти тим, що в Колодяжнім багато дітей хорувало на дифтерит”. І до Олени Пчілки:

“Пишу сей лист іще під свіжим враженням оповідань моєї жінки про ту безконечну, справді материнську доброту і терпеливість, з якою Ви, зайняті своїми власними клопотами і гризотами, піклувалися ще й моєю сім’єю через усе літо. Я не в силі описати Вам, як глибоко зворушили мене ті оповідання – і завстидали не трохи: я добре тямлю, як мало я заслужив на таку Вашу добрість, хоч запевняю Вас, що в моїм поважанні Ви все стояли високо, обіч Вашого брата, а мого найліпшого приятеля. Та се вже якась така фатальність, що я завсігди мушу робити прикрощі та клопоти тим, котрих найбільше поважаю і котрим найбільше завдячую. В моїх споминах набереться багато таких моментів, котрі я рад би окупити своєю кров’ю, коли б се було можливе”.