Гості Колодяжного
Іван Денисюк, Тамара Скрипка
Деякі гості Косачів зв’язали свою долю з ними на все життя. У дитячі роки Михайло та Леся бігали по волинських садах та лісах з дівчинкою Олександрою, яка з мамою, Ганною Іванівною, часто приїздила до них на літо. Хто сказав би, що ця дівчинка стане дружиною Михайла та письменницею Пчілчиної школи. Свекруха опрацює біографію своєї невістки, яка завчасно вмерла, вистежить її родовід. Розповість про батька та матір, обставини зближення двох родів – Судовщикових та Косачів.
Євген Васильович Судовщиков (1830-1869) був людиною “великого розуму й дуже високої освіти” – напише про нього Олена Пчілка. Цей полтавець з шляхетської родини, закінчивши Чернігівську гімназію й філологічний факультет Київського університету, подається по вищу науку до Німеччини. Здобуває філологічно-філософську освіту в Гайдельберзькому університеті. Багато подорожує по різних європейських країнах. Відтак осідає в Києві, не йде на офіційну царську службу, здобуває кошти на прожиток приватними лекціями. Зближується з поступовою молоддю, “жадібною руху, одважної думки, громадської діяльности”. Здружується з набагато молодшими за себе Михайлом Драгомановим, захоплюється його “живою силою”, його ідеями. Бере участь у недільних школах, у складанні книжок для народу. Рік 1866-ий був переломним у житті Судовщикова – він одружився з подолянкою Ганною Іванівною Хойнацькою, своєю ученицею, того ж року на нього зроблено донос, що на вчительских зборах говорив “возмутительные речи” з приводу замаху на Олександра II. Результат – арешт, слідство і заслання в Костромську губернію.
Тут і народилася Олександра, якій судилося стати українською письменницею з псевдонімом Грицько Григоренко. Євген Васильович не виніс неволі – швидко помер від сухот. Молода вдова, тяжко зажурена, з малою донечкою повертається до Києва і знаходить притулок у гуманнім домі приятеля сім’ї – Михайла Драгоманова. Заробляла приватними уроками. “Літом виїздила з дівчинкою на свій хутір пирятинський, то на Волинь до своїх приятелів Косачів, де теж були діти приблизно такого віку, як Олександра, дочка Судовщикових, – пише Олена Пчілка. – Скінчивши гімназію, Олександра Судовщикова захотіла ще поширити свою освіту і вступила на київські “Вищі курси”. Разом з тим, приятелюючи з молодими Косачами, що тоді вже пробували свою силу в українськім письменстві (Михайло Косач – під псевдонімом “Михайло Обачний”, а Лариса Косачівна – під іменем “Леся Українка”), Олександра Судовщикова пізналася з цілим гроном київських молодих письменників, до цього часу приходяться перші спроби літературні (перше вірші, а потім оповідання) самої Олександри Судовщикової, мовою теж українською”.
Олена Пчілка дуже тепло писала своєму синові Михайлові про матір письменниці – Ганну Іванівну – та її дочку: “Перевіривши всіх знайомих за многі роки, бачу, що Судовщикови наші найцінніші, найдорожчі друззя!” Цікаво, що вона бувала у них дома, в Києві, з подружжям Франків. Ганні Іванівні присвятила свого вірша. Проте, Ольга Петрівна тяжко переживала, коли невістка виказувала надмірну владу над її сином, коли подружнє життя молодих Косачів не завжди складалося гармонійно. Однак після смерти Михайла вона всіляко піклується своєю невісткою та онукою Євгенією, поселивши їх то в своєму домі в Гадячі, то викликавши їх до Могилева-Подільського у голодні часи – на початку 1920-х років. Вона цінувала твори Грицька Григоренка. Кошти на видання першої збірки оповідань цієї письменниці й своєї невістки дав Петро Антонович Косач, який всіляко заохочував і підтримував літературні спроби своєї родини.
На жаль, у творчості Грицька Григоренка ми не знайдемо відгомону волинського краю, але ж напевно був цей край не чужий для письменниці, коли Леся Українка дуже своєрідно й інтимно нагадала його. Вона написала своїй подрузі й зовиці оригінального листа-вірша на корі з поліської берези:
,
Може, ним я тобі пригадаю
Сею тріскою з нашого гаю
Наш далекий волинський куточок.
Грицько Григоренко часто зневірювалася у свій талант, і Леся Українка намагалася вселити віру в себе у своєї подруги й поетичним словом прагнула збудити замовклу Олександрину музу:
Та чи є нерозважная туга?
Се писання я шлю твоїй музі, -
Хай вона, як зозуленька в лузі,
Звеселить свого смутного друга.
Часто приїздили до Колодяжного друзі батьків по “Старій Громаді” – Є. Трегубов і В. Науменко, які до того ж були завзятими мисливцями. А поліські пущі були вдячним тереном для полювання.
Влітку село в поліських лісах приваблювало українських громадських діячів з Києва, Одеси, Полтави, Львова та інших міст. У різний час у Колодяжному побували Михайло Комаров (відомий український бібліограф) з дочками Вірою і Галиною, Михайло Старицький з родиною, Микола Лисенко з дружиною і дітьми. Оксана і Людмила Старицькі, Галина й Остап Лисенки залишили теплі спомини про своє перебування у поліському краї.
З нетерпінням чекали завжди Косачі на приїзд Ореста Левицького, який умів колоритно й захоплююче описувати різні події з історії Волині, чим інтересувалася вся родина. Про враження, яке справляли на слухачів ці розповіді, згадує Ізидора Косач: “Він так яскраво змальовував і окремих історичних осіб, і цілі пригоди, що хто його чув, то надовго в пам’яті лишалися виявлені образи. Отож, гостюючи в Колодяжному, щовечора Орест Іванович, на прохання Лесі та інших, оповідав про минуле Волині”.
Косачі називали його жартівливим іменем “Ангол”, бо “один ксьондз казав, що перед приїздом Ор. Ів. Левицького йому приснився пророчий сон, що аньол (ангол) з’явився до нього з неба”.
У Колодяжному гостював російський поет і прозаїк Григорій Мачтет, який народився у Луцьку. За спонукою Григорія Мачтета Леся Українка написала експромтом поезію російською мовою “” Одні мемуаристи стверджують, що це було у Колодяжному, інші – що в Києві.
У гостинній родині Косачів завжди знаходив притулок мандрівний художник з Ковеля Зозуля. Про нього майже нічого не знаємо (навіть його імени), крім поодиноких згадок у спогадах Варвари Дмитрук та Ізидори Косач. Зокрема, остання писала про нього: “Це був талановитий мистець і така чудна людина з дуже химерним життям. Замолоду був ченцем у Києво-Печерській лаврі, а потім пішки багато років мандрував по всій Україні. Не знаю, чи мав він яку художню освіту, але картини, що він подарував нашому батькові та намалював їх у Колодяжному, були гарні”.
Цей художник у часи свого пробування в Колодяжному давав уроки рисунка, живопису Лесі Українці.
Пізніше, після смерті Лесі Українки, відвідував Колодяжне і художник Іван Труш зі своєю дружиною, Лесиною двоюрідною сестрою Аріадною.
У 1886 році у Колодяжному Леся Українка познайомилася з Максимом Славинським, який приїхав до Косачів з любитівським знайомим, дорожним майстром Пільчиковим, через котрого й познайомився з родиною. Відтоді він був частим гостем Колодяжненського маєтку. Зокрема, влітку 1891 року приїздив сюди редагувати з Лесею переклади з Генріха Гайне, які вийшли друком у Львові в наступному, 1892, році.
Візьмемо на себе сміливість стверджувати, що у житті Лесі Українки перша, раніше не відома нам любов зародилася саме в Колодяжному. Інакше чим же викликані її жагучі інтимні ноктюрно з циклу “Мелодії” та деякі інші вірші? Були якісь найінтимніші почуття, сховані, як дорогі скарби, на дні душі, непідвладні вислову, – “як ті слова, що вголос невимовні”.
І те, що в ній цвіте весною таємною,
Либонь, умре, загине враз зо мною…
Але не все загинуло – певні відгуки цих почуттів є у сценах зустрічі Лукаша і Мавки, у їх почуттях. Якщо у поезіях збірки “На крилах пісень” (1893) пейзаж ще не олюднений (”Де ти, там радощі й весна”, “весняний рай” пригадує ліричний герой, “наче казку дивну”, поетизуються “ночі зористі”, “пісні соловейкові дзвінко-сріблисті”), то у циклі “Мелодії” із збірки “Думи і мрії” вже “нічка тиха і темна була, Я стояла, мій друже, з тобою!” Тут відчутний напівспомин, напівмрія про небайдужі зорі, які колись “мені в серце Солодку отраву лили”. М. Славинському Леся Українка присвятила свою поезію “Сон літньої ночі”:
;
Приснилось мені… та того не списать!
Де в світі є мова така чарівлива,
Щоб справжнєє щастя могла розказать?
Раптове одруження пана Максима викликало велике здивування у сім’ї Косачів. На це подружжя Олена Пчілка написала дотепне сатиричне оповідання “Біла кицька”. Зрештою, вона завжди картала за ледачість цього талановитого юнака. Його конгеніальний переклад з Генріха Гайне “Коли розлучаються двоє” став народною піснею. Максим Славинський відомий як український громадський діяч. Чи не він був першим коханням Лесі Українки?
З родичів у Колодяжному часто жили батькові сестри Олександра й Олена та брат Григорій.
І, звичайно, щоліта у дворянське гніздо Косачів з’їжджалася молодь – друзі Михайла, Ольги, діти приятелів, родичів Петра Антоновича та Ольги Петрівни, їх завжди брала під свою опіку Олександра Антонівна. Удень гості читали, дискутували, провадили поважні розмови, а ввечері розважалися – співали, танцювали, влаштовували інтелектуальні ігри, конкурси. У цих музичних розвагах (танцях, співах) їм акомпанувала та ж Олександра Антонівна, або ж запрошували колодяжненського скрипаля Пилип’юка. Танцювали під шатром велетенського каштана, а в негоду у вітальні “великого” дому.
За висловом Ізидори Петрівни, “легше сказати, хто в нас не був, ніж хто був”, адже сім’я відзначалася великою гостинністю, демократизмом і толерантністю по відношенню до інших та їх думок і поглядів”.