Місто лесиної “Надії”

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Луцьку судилася щаслива доля назавжди поєднатися з іменем Лесі Українки. Його поетеса любила дуже, адже тут пройшло більше як два роки її отроцького життя, коли вона ще певний час була здорова й зазнала радощів безтурботного віку.

З Луцька починається свідоме творче життя Лесі Українки. Її раннє дитинство промайнуло на житомирській Волині у тихому містечку над Случчю – у Новограді-Волинському. “Новоград-Волинський. Так звали це місто й повіт – офіційно, бо таку назву дано було йому за часів Катерини II, але місцева людність звала та, мабуть, зве й дотепер те місто Звягель, як звалося воно ще за часів стародавніх, між іншим, в старих літописах”, – пише мати письменниці Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, в одному з фрагментів своєї автобіографії.

У Звягелі, у будиночку Окружків (він зберігся донині), 25 лютого 1871 року і народилася геніальна дочка України – Леся Українка (Лариса Петрівка Косач). Звідси винесла майбутня поетеса перші враження від волинської природи. З любов’ю принагідно згадає вона “ і Случі рідної веселі береги”. Ольга Петрівна засвідчує, що звягельці про садибу Окружків, у якій Косачі винаймали помешкання, говорили просто – “коло Случі”. “Там були гарні скелі над водою,– згадує вона, – і хороше місце для купання”. У першому листі, що його написала п’ятирічна Леся до бабусі в Гадяч, наївним дитячим стилем подається опис випадку, зв’язаного зі Случчю: “ на сторону, а мама пішла за хлопцем, щоб правив, а ми самі поїхали, а мама хотіла встати та впала у воду”.

Перші дитячі Лесині листи дають деяку інформацію про спосіб життя дітей Косачів у Новограді-Волинському. Впадає у вічі, що вони виховуються на лоні природи, у постійному контакті з нею. Влітку вони “досліджують” природу – закопують у землю вужачі яйця, щоб вивелися вуженята, плавають на човні, смажать десь на вільному повітрі шматочки сала, очевидно, бавлячись у “диких людей”, зимою ліплять снігові баби. За родинними спогадами, біля другого будинку, куди перейшла жити сім’я, – будинку Завадських, був великий сад. Тут знаходили діти зелений вільний простір для своїх ігор. А ігри ті ставали дедалі поважнішими – діти Косачів грали ролі героїв Гомера, і маленька Леся виконує роль Андромахи. Тут вона, ще не скована хворобою, перебуває у безнастанному русі: “Малою вона любила рух, – любила танцювати, плавати, стрибати “стрибогами”, гімнастикуватися, бігати на перегони, лазити по деревах, любила різні рухливі ігри”, – згадує сестра Ольга. У новоград-волинський період свого життя маленька Леся стає, тай би мовити, “літераткою”. Не тільки пише листи з п’ятирічного віку, а й декламує різні вірші, а особливо охоче “Русалку” Адама Міцкевича у перекладі Пантелеймона Куліша, знайомиться з народною творчістю. Для цього Олена Пчілка у 1876 році вивозить її та сина Михайла на все літо у село Жаборицю. Тут Леся запам’ятовує на все життя деякі веснянки. Тут, у жаборицькому лісі, мати розповідає своїй донечці про лісових мавок, і цим образом авторка “” гідно увінчає українську літературу.

На дозвіллі Леся вишиває (навіть сорочку батькові), наспівуючи народні пісні. Ольга Косач-Кривинюк пише про родинну бібліотеку у Новограді-Волинському, зокрема, про ті книжки, якими цікавилися старші діти. Це – “Мифы классической древности” Штоля в російському перекладі, “Труды” П.Чубинського, “Сербські народні думи та пісні” в українському перекладі Михайла Старицького, кількатомне видання, яке просто звали “Дикі люди”. Персонажів цієї лектури діти уособлювали в тому ж таки саду біля дому Завадських – роль Робінзона Крузо виконував Михайло, П’ятниці – Леся. З сербських пісень вона взяла для себе роль віли, а її брат – юнака. Сестра Ольга відзначає, що Леся “розуміла кожен рух душі персонажів з “Міфів” та “Дум” і “Трудів” також”.

Згадаймо ще приїзд Михайла Драгоманова до рідні у Новоград-Волинський, що його запам’ятала Леся. “Михайло Петрович Драгоманов, тоді доцент Київського університету, – згадує його син Світозар, – мав веселу життєрадісну вдачу, був великим майстром оповідати, розказувати казки, яких він знав безліч, бо збирав з уст рідного народу, – і сам, і через таких же завзятих земляків”. До того ж дядько був знаменитий плавець. І він учив Лесю та старшого брата плавати. М.Драгоманов згодом, читаючи вірші талановитої племінниці, дивуватиметься, що ще недавно вона сиділа на груші (очевидно, у тому ж Новограді-Волинському), а тепер – на Пегасі…

Таким змістовним був “підготовчий клас” восьмирічної Лесі до її переїзду до Луцька, де почався новий етап її життя, її радощів і смутків.

У 1878 році батька поетеси, Петра Антоновича Косача, перевели з Новограда-Волинського до Луцька на посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників. А навесні 1879 року він перевіз сюди свою сім’ю. Спочатку Косачі замешкали в будинку, що на Замковій площі. Недовго довелося жити родині у похмурому, незатишному “першому костьольному домі”, “повному всяких бувших людей, повиганяних з монастирів кармелітського, шариток і інших”. Менш як за рік Косачі винайняли половину одноповерхового приватного будинку над самою рікою Стир.

Саме у Луцьку дев’ятирічною дівчиною Леся написала свій перший вірш “” – схвильований відгук на заслання в Сибір її дорогої тітки Олени Антонівни Косач, яку заарештували “ввиду крайней политической неблагонадежности”. З того часу слово “надія” стало кредом життя і творчости Лесі Українки : “, – їй же першу пісню я співала, – мені провідною зорею стала”.

Влітку 1880 року до Луцька приїхала батькова сестра Олександра Косач-Шимановська з двома синами – Антоном і Борисом. “Тьотю Сашу” – свою першу вчительку музики – Леся завжди називала ласкавими словами: “тьотінька, моя малютка”, “тьотінька, моя голубая”. У Лесі кожна людина асоціювалася з певною барвою. Уже в той час у дитини виявився великий хист до музики. Ще у 1876 році Косачі придбали фортепіано. Купили його у Людмили Михайлівни Драгоманової.

Навесні 1881 року Олена Пчілка повезла дітей в село Чекну на Дубенщині (нині Зарічне Рівненської области), аби вони побачили обрядові хороводи, почули веснянок. Почуті пісні вона запам’ятає на все життя – продиктувала ж вона їх Климентові Васильовичу Квітці, своєму чоловікові, перед самою смертю – у травні 1913 року. Співаючи луцький варіант пісні про Бондарівну, уявляла ринок цього міста. На основі сюжету цієї пісні виношувала .

Не залишили байдужим дитяче серце і руїни замку Любарта. Ця історична пам’ятка заполонила її уяву легендарним світом минулих віків. Леся, Михайло та їхні друзі дитячих літ, серед яких були дочки Косачевого земляка Михайла Биковського – Марія та Олена, влаштовували тут героїчні ігри. Уявляли себе героями минулих епох. “Коли проживали ми ще в Луцькому, то часто діти бігали грати до старого Луцького замку. Там у них були познаходились свої знайомства досить демократичні”, – таке свідчення Олени Пчілки.

Згодом, у 1909 році, споглядаючи в Телаві “багато руїн старосвітських”, Леся Українка зауважить, що тутешнє замчище з вежами, з зубчастими мурами “нагадує Луцький замок і моє “отрочество”. Таємничі руїни прадавнього замку вели уяву косачівських дітей у романтику історичного минулого. Ці діти змалку були, так би мовити, “істориками”, дивували знайомих ґрунтовністю своїх історичних знань.

“Пам’ятаю один такий випадок, що трапився ще в Луцькому, – згадує у своїй автобіографії Олена Пчілка. – Був у нас Іловайський – історик, по дорозі переїздивши Луцьк. Він прийшов до нас із справником, щоб познайомити його з ким-небудь, хто знає Україну, і показати йому Луцьк. Тим-то справник і привів його до нас. Іловайський став просити мене: “Будьте добры, покажите мне украинскую хату. Мне очень досадно, что я проехал всю Украину, завтра уезжаю в Москву и не видел простой украинской хаты, белой”. Це було йому показати легко. Я повела спершу його в просту міщанську хату, і там він побачив білі стіни української хати. Господарі трохи здивувалися, як гість гладив рукою стіну від одного кутка до другого, промовляючи: “Да, белая стена, совершенно белая”. Бо в Росії хати рублені і дуже швидко стіна, й без того не біла, чорніє.

Страшенно здивувало мене, що Іловайський зовсім не знав української мови. Хотіла я його хоч трохи познайомити з українською мовою, але він сказав: “Нет, это уж когда-нибудь в другой раз, теперь уже нет времени для этого”. І задовольнився вже тою знайомністю з Україною, що завдяки мені здобув. Він дякував мені за проходку в Луцькому і околицях його і між іншим розговорився з дітьми. Зараз зайшла у нього розмова з Михайликом за Галицьку Русь. Розмова вийшла така виключна, що Іловайський навіть здивувався. У якомусь-то питанні про княжу Русь Червоноруську малий Михайло навіть переспорив Іловайського. “О, это у вас растет какой-то дока. Посмотрите, как он знает украинскую историю!” – “Не то что дока, а очень любит читать книги по истории Украины,”– відповів Михайло”.

Ми навмисне навели цю простору цитату для того, щоб збагнути тонку іронію Олени Пчілки над “книжним” істориком, таким далеким від життя; таким віддаленим від її “школи” – школи виховання дітей у справжньому глибокому проникненні в коріння рідної культури. Вона прагнула передусім “виховати дітей в українській мові”, виключність їхнього українського напрямку не давала змоги ширити дитячі знайомства”. Це немало дивувало обмежених міщан: діти голови з’їзду мирових посередників, а говорять українською мовою, одягнені у волинське селянське вбрання!

Все, що пов’язане з Луцьком, з його історичним минулим, буде хвилювати Лесю Українку і в її зрілому віці. Із захопленням сприймала вона “Волинські оповідання” історика Ореста Левицького, мріяла про те, щоб у такому ж дусі написати драму про Бондарівну з середньовічного міщанського життя в Луцьку.

На жаль, саме в Луцьку розпочалася Лесина “тридцятилітня війна” з туберкульозом. У січні 1881 року йшла процесія з Покровської церкви на річку Стир святити воду. До неї примкнули Косачівські діти. Леся змерзла й захворіла, як спочатку вважали, ревматизмом. Зрештою є декілька версій її захворювання. Найбільш правомірна, на нашу думку, гіпотеза письменника, доктора медичних наук Юрія Щербака. Туберкульоз кісток – недуга малопоширена серед людей, а вражає, як правило, тварин, домашню худобу. За спогадами О. Косач-Кривинюк, після народження Лесі мама слабувала, мала анемію (загальне виснаження організму). Обставини склалися так, що дитину змушені були годувати лише штучним способом, бо жодна мамка їй не підходила. На той час штучне годування немовлят було явищем маловивченим і малорозробленим у медичній науці. Дитину потрібно було рятувати. І от батько, П. А. Косач, узяв відпустку й почав доглядати дівчинку, годуючи її коров’ячим молоком, ретельно дотримуючись приписів лікарів, за якими спеціально їздив до Києва. Ю. Щербак припускає, що, можливо, корова, від якої давали дитині молоко, була хвора на туберкульоз кісток. В організм Лесі палички Коха могли попасти через молоко. Процес захворювання у такої зараженої дитини протікає саме так, як і в Лесі. Дитина до 2-3 років виглядає здоровою, має нормальну вагу. Доречі, О. П. Косач-Кривинюк згадувала втрачену фотографію своєї дворічної сестрички, на якій вона мала повновидий здоровий вигляд. Але весь той період в організмі дитини відбувається повільний розвиток хвороби. Провокуючим моментом для її спалаху є застуда. Саме дитяча цікавість, яка потягла Лесю й Мишу на Стир, стала причиною затяжної хвороби, з якою поетесі допомагали боротися за приблизними підрахунками півсотні лікарів найкращих клінік Росії та Європи, сухе підсоння курортів Криму, Італії, Єгипту.

Існує ще одна версія, яку розповіла одному з авторів книги няня Лесі Варвара Йосипівна Дмитрук. Вона пригадувала випадок, коли Леся заснула на пастовні біля кадуба в Колодяжному, дуже застудилася й довго лежала, прикута до постелі. Звичайно, могло бути й таке. Але хвороба активно почала розвиватися значно раніше, таки в Луцьку.

Навесні 1882 року родина переїхала на постійне проживання у батьківський маєток у селі Колодяжному.

А з містом свого дитинства – Луцьком – відбулася у Лесі ще одна зустріч у 1888 році. Разом з матір’ю вона приїхала на два тижні провідати батька. У поетеси був намір лишитися тут надовше, щоб брати уроки італійської мови в однієї знайомої. Докладніших відомостей про це немає. Вдалося віднайти лише деякі нові факти про останній приїзд поетеси до Луцька восени 1890 і зимою 1891 рр. Для послідовности відтворення його використаємо також мемуарні джерела О. Косач-Кривинюк.

У листі, написаному з Луцька у кінці грудня 1890 – на початку січня 1891 р., Ольга інформувала Г. І. Судовщикову, майбутню тещу брата Михайла:

“Я перед святками училася з учителями з Луцького училища і з француженкою, але француженка поїхала в Пензу, то я не знаю, з ким буду вчитися по-французьки. Грати то я з Лесею учусь, але Леся поїде в Вену, то я знов так останусь”.

У той останній приїзд до Луцька Лесю Українку дуже турбувала вражена туберкульозом нога, у зв’язку з чим і планувалася поїздка до Відня на консультацію до лікарів. До того ж була “плаксива” волинська осінь, яка теж негативно позначалася на її самопочутті. Писав П.А.Косач до сина Михайла таки з Луцька: “Леся больше лежит и читает, а Лиля по лавках “чимчикує”. І про це ж Олена Пчілка у листі з Луцька до своєї матері в Гадячі: “ходить без костыля не может”. Отже, лежачи, читала. Читала й книги по-італійському, бо, вивчивши недавно граматику, прагнула оволодіти цією мовою, аби перекласти “Діалоги” Леопарді, бо мала на них замовлення. Просила свого дядька-фольклориста вказати літературу “про методи етнографічні, а власне, про способи записування народних пісень”. Мала на увазі їх слова разом з мелодією. Книги приносив поетесі учитель міського училища Крохмальний, який давав приватні уроки Ользі.

Як не важко було Лесі ходити, все ж вона відвідала замок Любарта, віддаючи данину своєму отрочеству. У вірші-спомині “Віче” (1901) поетеса із схвильованою зажурою згадала свої ігри у його мурах, друзів дитинства:

?

Ми розійшлися, мов стежки по лісі.

Чи ви коли ще згадуєте замок

і всі ті речі, співи, таємниці?

Чи, може, вам – “великим”, мудрим людям

тепер уже не до дитячих мрій?

У будинку, де жили Косачі в 1890-1891 рр., розмістилося під час осіннього призову “воїнське присутствіє”, до якого був причетний П. А. Косач. Леся Українка щодня спостерігала з вікна свого помешкання заплаканих матерів, які прощалися з синами-рекрутами. Можливо, ще й тому, що це був призов однолітків її старшого брата Михайла, Леся з особливим болем переживала тяжкі сцени, розпачливе ридання. Оці враження й лягли, на думку її сестри Ольги, в основу оповідання “”.

Упродовж усього життя не зникав у Лесі Українки інтерес до одного з найдавніших жанрів народнопоетичної творчости – колядок. Вона цікавилася колядками всіх слов’янських народів. До дядька, Михайла Драгоманова, зверталася з проханням надіслати болгарські тексти колядок. Чоловіка сестри Ольги – Михайла Кривинюка – просила привезти з Праги збірники чеських колядок. З великим нетерпінням чекала виходу наукової розвідки своєї матері “Украинские колядки”, до якої увійшли унікальні запрудянські колядки-веснянки. Отож у Луцьку іде на милицях до костелу на Святий вечір заради того, щоб послухати колядок.

Напередодні Нового року Ольга, Оксана й Микола збиралася до Колодяжного, щоб влаштувати селянським дітям святкову ялинку. Поїздка не відбулася, і діти під керівництвом Лесі готували у себе вдома постановку дитячої оперетки М. В. Лисенка “Коза-Дереза”. Через від’їзд поетеси до Відня 18 січня постановка не була здійснена.

Деякі фрагментарні інформації про Лесине життя в Луцьку знаходимо в її листі до дядька Михайла Драгоманова :

“Тепер хіба написати Вам що про наше життя? З приїздом у Луцьк воно мало чим одмінилось, тільки що Ліля почала справніше вчитися та люди частіше заходять до нашої хати. Мені з тих людей мало користі, бо мої товариші всі або в Києві, або так по різних містах, а тут з молодих нікого такого не знаю, а старі… Однак не скучно, маю роботу, тепер більше, ніж коли, чимало писати знаходиться, хоч то з тим писанням чисте горе. Одно те, що не можу довго над ним сидіти, а друге те, що посилаю – посилаю до “Зорі”, а мало пуття…”

Заходив до Косачів у ті довгі зимові вечори Лесин давній знайомий Лебединський, який у студентські роки (1881-1882) вчив латинської і грецької мов її та брата Михайла у Києві. А близько Луцька у селі Піддубцях вчителювала подруга з дитячих літ М. М. Биковська. Зворушлива дружба між Лесею і нею збереглася на все життя. М. Биковська була на службі, Леся хвора, отже, частих зустрічей, можна здогадуватися, бути не могло. Знаємо лише, що у квітні 1891 року після повернення з Відня поетеса відвідала у Піддубцях близьку по духу подругу. Адже в дитинстві Маня теж “в дворі старого замчища-руїни” збиралася разом з Лесею на “віче”. Відвідини подруги-вчительки Леся Українка описала у “волинському образку” “”, який правомірно вважати документальним нарисом.

Марія Михайлівна Биковська – дочка луцького нотаріуса – була молодшою за Лесю на один рік. Складно сьогодні відтворити повністю сумний життєпис неординарної цікавої особистости – душевного друга Лесі Українки. Відомо, що крута вдача її батька, його жорстоке ставлення до дочок і дружини, прирекли їх на постійні пошуки роботи задля прожиттєвого хліба. Закінчивши Кременецьке духовне жіноче училище, М. Биковська з вісімнадцяти років учителювала у різних селах Волинської губернії. Восени 1888 року вона вперше отримала місце вчительки в селі Серединці Заславського повіту, скромно влаштувала свій побут разом з молодшою сестрою Оленою. Позбавлена культурного оточення і спілкування, Маня з жалем згадувала яскраву першу половину року, прожиту у родинному маєтку Косачів у селі Колодяжному, живі гарячі розмови з близькими друзями – Лесею й Мішею, прогулянки на санях по засніжених околицях села аж до Голоб. І ще багато приємних споминів пропливало у пам’яті вчительки, приреченої на одноманітне життя в глухому селі.

Кореспонденція подруг майже не збереглася, лише в “Хронології…” О.Косач-Кривинюк переказує листа Мані до Лесі, написаного в кінці серпня 1889 року. Маня “зраділа усім серцем і душею”, отримавши довгого дружнього Лесиного листа, ще раз переконалася, що в авторки його “добра душа і великий розум – це правда, мій друже!” Завдячує їй у підтримці й заохочуванні до літературної праці. Творчі задуми, лише тліли в її душі, а Леся розпалила ту творчу іскру й дала їй життя. Повідомляла про свої переклади віршів, якими невдоволена, про бажання сестри Олени працювати над перекладами. Маня Биковська була активним учасником літературного гуртка української молоді “Плеяда”, друкувала свої переклади і власні проби пера під псевдонімом Марусі Козачки.

У 1890 році Марія Биковська перейшла на посаду вчительки села Піддубці поблизу Луцька. Саме в цій школі провідала свою подругу у квітні 1891 року Леся Українка. Не виключено, що сама Марія Михайлівна спонукала Лесю Українку до написання нарису про її школу, тим більше, що щось подібне пробувала створити сама. В архіві письменниці зберігся рукопис М.Биковської, зазначений як оповідання, без початку, датований 20 жовтня 1892 року, але з усією очевидністю це автобіографічний нарис учительки Марії Биковської. Мабуть, цей матеріал і використала Леся Українка для свого “образка”.

Один час працювала М.Биковська учителькою в с. Баїв поблизу Луцька. У 1892 році Маня переїхала вчителювати в село Бережці над Бугом. Це село знаходилося відносно недалеко від Колодяжного, і в серпні 1892 року Леся разом з меншими сестрами та братом приїхали сюди на відпочинок. Сонячна погода, цілющі води Бугу сприяли гарному настрою Косачів, які поселилися в приміщенні школи. Але епідемія тифу, яка охопила цю околицю, змусила брата Михайла терміново забрати сестер і брата Миколу з Бережців. Леся Українка тільки між іншим згадала про своє перебування над Бугом: “, що я цілий рік буду дома (бо пробування на Бугові я не вважаю за пробування “на чужій стороні…”

На початку XX століття Марія Михайлівна одружилася з козачим офіцером Беляєвим. Військова служба чоловіка закидала її у різні кутки Російської імперії – Кавказ, Далекий Схід. Не пощастило Мані і в сімейному житті, яке досить швидко скінчилося розлученням. З того часу вона жила у різних містах на Україні, а найбільше у Кременці на Поділлі. Цей період її життя теж позначений частими відвідинами Косачів у Києві.

Відомо, що Марія Михайлівна була свідком арешту Лесі й Ольги в січні 1907 року, доглядала однорічного Ольжиного сина Михайла, коли арештантки поїхали в поліцейську дільницю.

Ще раніше, у 1903 році, Маня, живучи разом з чоловіком у Тбілісі, розділила разом з Лесею її тяжку безвимірну втрату – смерть брата і друга Михайла, допомагала їй у ті тяжкі дні влаштувати побут. З листа Лесі до А. Кримського довідуємося, що К. Квітка та “одна моя товаришка з дитячих літ помогли мені врядитись вже не по-отельному, а “своїм господарством”.

Леся Українка допомагала своїй подрузі не тільки морально вистояти перед життєвими випробуваннями, а й матеріально підтримувала у скрутні часи: “Чи не писав тобі Кльоня чого про довг Мані Б. мені? Коли писав, то даремно, бо я рішуче не хочу з неї правити, навпаки, жалую, що сама їй не можу помогти”, – писала поетеса в листі до сестри Ольги .

Родина Косачів, її демократична творча атмосфера лишила глибокий слід у житті М. Биковської. У 1929 році на схилі життя вона зізнавалася Олені Пчілці: “Уже минуло 50 літ як я знаю Вас, Лесю і Мішу, і люблю Вас. Куди не закине мене злая доля – моє серце вічно з Вами. Так було і буде до кінця мого життя, знівеченого недолею”.

Живучи в скрутному матеріальному становищі в Югославії, М. Биковська запропонувала в кінці свого життя українським товариствам у Галичині листи Лесі Українки до неї. На жаль, коштів на ці дорогоцінності не знайшлося, а доля цієї частини епістолярію великої поетеси невідома.

Відірваність від активного оточення, брак близьких друзів сприяли Лесиній творчій роботі в Луцьку, про що засвідчує її лист до Михайла Драгоманова. На жаль, нам відомі лише два сонети – “” та “Дивлюся я на смерть натури…”, написані тоді в Луцьку. Сумними мотивами перекливаються вони з настроями авторки. Проте крізь ноти смутку й печалі пронизується промінь надії, якій поетеса не зраджувала у найтяжчі хвилини:

Утіху щирую та усміхи ясні…

Питання, які ще твори написала поетеса в Луцьку, залишається не дослідженим. Не кожен автограф Леся Українка датувала і зазначала місце його написання.

По приїзді Лесі з Відня до Косачів прибула з Томська Олена Антонівна Тесленко-Приходько з сином Юрієм. Сім’я Косачів навіть своїм короткочасним перебуванням у Луцьку внесла у це сонне провінційне місто живий фермент. Олена Пчілка, диктуючи на смертному одрі автобіографію – цей своєрідний звіт зробленого за все життя, мала право сказати: “Мені довелось закласти в Луцькому камінчик української культури”. Оскільки за своїм службовим становищем П. А. Косач був у близьких стосунках з цивільною і військовою владою, то повинен був брати участь і в клубному житті… Його дружина – Лесина мати – вступає в драматичне товариство, грає у двох виставах головні ролі. За зібрані гроші вона запропонувала придбати для клубної бібліотеки українські книжки. “Повинна я сказати, – пише вона, – що члени клубу не робили перешкод при заснуванні українського відділу в бібліотеці, а, навпаки, сприяли тому.

Так було не тільки в “общественном собрании”. “Офицерское собрание” драгунського полку само просило мене, щоб і для їхньої бібліотеки виписати теж українських книжок на їхні кошти, і я те зробила”.

Стараннями і коштом Олени Пчілки виходить перше зібрання творів Степана Руданського. Видав його Невеликий Гурток Волинський (НГВ), душею і серцем якого була Лесина мати. Її популярність і компетентність у справах театру були настільки великі, що навіть пізніше, коли Олена Пчілка жила в Києві, луцькі артисти зверталися до неї за консультацією.

Таким Луцьк увійшов у біографію Лесі Українки, в її життя і творчість. З особливою теплотою та пієтетом поетичним словом про Луцьк згадала Олена Пчілка. Вона вписала його у “часу давнього скрижалі”, у “спогади ясні про милі та красні куточки”:

Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний

Ховаєш старої давнини,

Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала, -

Були то хорошії днини!.

Старезний твій замок, дідизни останок,

Навік в моїй думці зостався.

І повідь весняна широка, і давня

Та церковця, в котрій прощався

Мій дух із тобою!.. Не жалем-журбою

Хотіла б тебе спом’янути,

Волинський куточку, де мов в сповиточку

Години ті сплять незабутні!

(”Волинські спогади”).