Поезії

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Нелегко встановити, а то й неможливо зробити це докладно, які саме твори написала Леся Українка в Колодяжному, оскільки не всі тексти датовані. Все ж на деяких з них в автографі чи у першодруку зазначено час і місце їх виникнення. Так, перші вірші тринадцятилітньої поетки були надруковані у львівському двотижневику “Зоря” у 1884 році з точною паспортизацією: “” – Волинь, 1884, 30 жовтня й “” – Волинь, 1884, 30 жовтня. Обидві поезії, як бачимо, написані восени одного року в Колодяжному, оскільки у цей час юна авторка там проживала. У жіночому альманасі “Перший вінок” побачила світ найраніша поема Лесі – “” – з конкретизацією місця й дати її написання – Волинь, с.Колодяжне, 1885, 6 грудня. З зазначенням “Волинь, 1869 року” в “Зорі” публікуються вірші “”, “”. Прозовий нарис “” (Спогад) теж постав у Колодяжному – у першодруку зазначено: “Волинь, 1 грудня 1889 р.”. Волинську “метрику” мають і такі речі, як “” (“Волинь, 1889”), “” (Волинь, 1890), друковані у львівському дитячому журналі “Дзвінок”, а також рондо “” (Соловейків спів на весні) – “8 травня 1890 р. Волинь”, що з’явився у “Буковинському православному календарі” за 1891 рік. У франківському журналі “Житє і слово” вміщена була поезія “” (Волинь, 26 червня 1896).

На жаль, не при всіх віршах назви місцевости – “Волинь” чи “Колодяжне” зазначено у дванадцятитомнику творів Лесі Українки, хоча вони й фігурують у першодруку.

Авторську дату й колодяженську “прописку” мають ще (за дванадцятитомником) вірші циклу “” (1.VII 1906, Колодяжне), поема “” (с. Колодяжне, 1888), драма “” (31 августа 1896 року, Колодяжне), оповідання “” (8. IX 1896, Колодяжне).

Збереглося коло восьми десятків листів (у дванадцятитомнику їх 79), що писала їх Леся Українка у Колодяжному Драгоманову М. П., Драгомановій Є. І., Драгомановій Л. М., Драгомановій-Труш А. М., Драгомановій-Шишмановій Л. М., (деякі водночас і Шишманову І. Д.), Косачу М. П. (Миколі, братові), Косачу М. П. (Михайлові, братові), Косач О. П. (матері), Косач О. П. (сестрі), Луцькому О., Маковею О., Павликові М., Старицькому М. П., Франкові І. Я., Франко О. Ф.

Крім цих речей, атрибуцію Колодяжного за авторською датою, що співпадає з часом проживання Лесі Українки в Колодяжному, а також на підставі її листування, можна встановити й для таких поезій, які увійшли до збірки “”: “”, “”, “”, “”, “”, “”, “”, “”, “”, а у збірці “” – “”, “”, “”, “”, “”, “”. Тут виконувалися теж переклади з Гайне. Для співпраці над перекладами приїздив до Колодяжного сердечний друг поетеси – Максим Славінський. Їхні переклади тактовно редагувала й Олена Пчілка, яка чудово знала німецьку мову. Звідси письменниця послала допис до “Народу”, який і був там надрукований. Деякі дослідники схильні вважати, що у Колодяжному Леся Українка написала коло 80 творів (очевидно, художніх).

Частково у Колодяжному писалися рання повість “” і поема “”.

Справді, можна висловити припущення, що більшість поезій першої збірки “На крилах пісень” і набагато більше згаданих тут віршів з другої – “Думи і мрії” – постали таки в Колодяжному чи під враженням його природи. Мабуть, поліськими зорями є оті небесні світила, що оспівані у циклі “”. Остаточно до друку збірка “На крилах пісень” готувалась у Колодяжному. Саме тут працювала авторка над її композицією. Саме тут у ній на перше місце поставила мотив національної свідомости:

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься…

У циклі “Сім струн”, яким починається збірка, своєрідний заспів до всієї творчости, поетична програма авторки. Її пісня “по світі широкому… буде літати”, буде шукати за синім морем, за горами, у чистому полі долі, долі Батьківщини:

До нашої рідної хати,

До тебе, моя Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати.

Збірка компонується за зміною настроїв, тональностей, мотивів, утворюючи своєрідну мелодію для семиструнної арфи поетки.

Після програмного циклу-заспіву йде натурфілософський – “Зоряне небо”, а відтак трагічно-оптимістичний патріотичний цикл “Сльози-перли”, у якому поставлена альтернатива перед рідним краєм: “Або погибель, або перемога” і заклик до повстання: “повстанем, бо душа повстане”. І разом з тим скорбота й турбота за долю всіх людей на планеті, віра у непереможну силу слова, яке порівнюється з органом: “височенний Орган стоїть там, наче скеля дика, Де був прикований Титан страшенний”… Титан-Прометей. Слово – Орган-Прометей – так ступенуються символи. Видобутий з Органа гук “По всіх країнах має залунати, і перекинути світовий стрій одвічний…”

У тональності того визволенського гуку-грому настроює на служіння пригнобленим усього світу Леся Українка свою ліру.

Над людьми сонцем правда і надія!

У першу збірку Лесі Українки увійшли твори, які виражали розлогу гаму десятирічних пошуків – “від дитинячої імпресіоністики до широкої ідейности та могутнього пристрасного вогню” (Іван Франко). Не забуваймо, що писались вони у віці від 9 до 19 років, у волинсько-поліський період життя Лесі Українки. Перша збірка поетки запрограмовує всі конструктивні лінії розвитку творчої індивідуальности письменниці, – від схвильованої уваги до “рідного куточка”, “найріднішого” краю до сміливого вторгнення у контекст світової літератури й вічних вселюдських проблем та образів, від давнини до сучасности й до прозріння у майбуття.

“Зоряне небо” в цілому – це літопис душі ліричного героя, ніжний, тремтливо-бентежний, але не вузькосуб’єктивний.

Відштовхнувшись від народнопісенного камертона (образ крутої гори крем’яної береться з фольклору), взявши аналогічний заголовок, який є в одному вірші Марії Конопніцької – “Contra spem spero” – Леся Українка створила свій гімн оптимізмові.

Образ зоряного світла, як підкреслює назва циклу, тут основний. Звідки черпала вона поетику своїх зореносних віршів? Читала поліське “зоряне небо” з високого ґанку свого “білого домика” у Колодяжному? (“І вам згадається садок, високий ґанок, Летючі зорі, тиха літня ніч”… (“Товаришці на спомин”). Чула у весільній поліській пісні, як молодого порівнювали до місяця, а його “громаду” побратимів – до зірок… (“Розходився ясний місячик по небу, збираючи зоройки в громаду”)? Читала, як виглядав зорю свою вечірнюю Шевченко в краю далекім за Уралом? Зустрічала цей образ наша поетка у щораз то інших модифікаціях у різних авторів. Зоряна мова, зоряна книга зачаровувала її улюбленого поета Генріха Гайне, котрого вона так дбайливо і натхненно перекладала – у Києві і в Колодяжному. Але своїм “Зоряним небом” вона злегка й полемізувала з німецьким класиком:

Поетична констеляція “Зоряне небо” – це діалог людини з всесвітом. Мерехтлива картина зоряного неба відбиває тремтіння дівочого серця й пульсацію мислі поетки. Підтекст образів філософський та психологічний. Зоря – то згусток болю (“сльоза промениста) і мужности (“не страшна їй темнота нічная!”). Почуття туги ліричний герой прагне затамувати свідомістю невідокремлености від всесвіту.

Нарешті, мандрівка “по здоров’я” з вітцівського дому не лише викликає прощальні мотиви з рідною стороною, ностальгію за нею, а й поширює у циклі “” обрії дитячої й підліткової “імпресіоністики” новими пейзажами, зокрема, мариністичними. Подорожує поетка не лише у нові простори, а й у давні часи вже з найранішого віку – у добу древньої Еллади (“Сафо”), часи Марії Стюарт (“”). Та скрізь провідною зорею є мотив “служити країні”:

,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідні пісні.

Однак трагізм Лесі Українки оптимістичний:

В ріднім краю я чути бажаю.

І разом з тим поетка – співець легкокрилої богині – фантазії. Тож вона, фантазія, “збудувала світ в порожньому просторі. Вложила почуття в байдужий промінь зорі” і “світове з’єднала з таємним”. Ще так далеко до “Лісової пісні” як викінченого шедевру, але її мелодії бринять у серці тої, яка змалку образ Мавки “в умі держала”. Легкокрилі, граціозні, якісь дзвінко-прозорі й жагучі, як танець Перелесника, ритми й рими викристалізовуються і в київсько-колодяженській школі перекладу. Ось конгеніальний з гайнівським оригіналом Лесин переклад, виконаний у Колодяжному:

,

Гаєм ельфи проїздили,

Чув, як сурми їх бриніли,

Чув, як дзвоники дзвеніли.

Коні мали злоті ріжки,

Коники маленькі білі,

Прудко так, неначе зграя

Диких лебедів, летіли.

“Думи і мрії” (1899) – друга за хронологією книжка поезій Лесі Українки – була епохальним явищем в історії політичної та інтимної лірики в українській літературі. Тож Іван Франко не завагався після її виходу написати у чеському журналі “Slovanský Přehled”: “Від часу Шевченкового “Кобзаря” Україна не видала кращої збірки поетичних творів”.

У збірці “Думи і мрії” об’єднано поетичний доробок авторки за тих шість років, що минули від виходу у світ її першої книги – “На крилах пісень”. То був час дальшої інтенсивної праці над собою, ідейного зростання й мистецьких пошуків відомої вже поетки. Політична атмосфера доби, духовний потенціал, її висока культура й талант – усе це зумовило характер “Дум і мрій” – поезій громадянського гарту й чарівливої інтимної ніжності.

Колодяжне на Волині й Гадяч на Полтавщині, Одеса й Крим, Київ і Львів, Софія і Берлін – ось головні координати неспокійного, мандрівного життя Лесі Українки в 1893-1899 роках, коли писалися ці вірші. З них у Колодяжному, як це можна встановити на підставі дат поезій і хронології життя авторки, написані “Роберт Брюс, король шотландський”, “Перемога”, “Товаришці на спомин”, “Грішниця”, “Хвилина розпачу”, “О знаю я…”, “Fiat nox”, “To be or not to be”. Тут постали теж вірші циклу “”, написані у переломний 1905 рік.