Повість «Приязнь»

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

“” був лише етюдом до великого й викінченого до найменших деталей високохудожнього полотна Лесі Українки – повісті “”, яке вона назвала “оповіданням з життя волинського Полісся”. Авторська дата закінчення твору й зазначення місця його написання – “1 мая 1905 р., Тифліс”. У цю повість, написану вже після ряду інших досконалих прозових творів, перенесла Леся Українка з свого “Одинака” образ Варки й розвинула його в Дарці. Цей образ мав свого прототипа. Була ним Варвара Дмитрук, подруга дитячих літ Лесі Українки. В образі Юзі втілені й певні автобіографічні елементи, але вони стосуються лише раннього дитинства Лесі – її приязні з Варкою. Ця дружба ніколи в дійсности не переривалась, але художній твір вимагав типовіших взаємовідносин між хатою і двором: назагал у дорослому віці щиролюдські й загальнолюдські стосунки як правило підпорядковувалися класовому статусу – заголовок твору “Приязнь” має іронічний нюанс.

За аналогією до дефініції “роман виховання” “Приязнь” за своїми жанрово-змістовними ознаками можна назвати “повістю виховання”. Це твір про шляхи, методи й наслідки виховання двох подруг-ровесниць – селянської дівчини Дарки й панночки Юзі – дочки поміщиків. Ані класова, ані національна приналежність (Дарка -–українка-поліщучка, Юзя – полька) не заважають спочатку дружбі двох дівчаток. Проте їхні характери і навіть долі формуються умовами й традиціями двох контрасних сімей – “мужицької” і панської. Життєві лінії селянської й поміщицької дитини, пролягаючи через майже той самий простір, перехрещуються, ідуть паралельно, сходяться й розходяться, утворюючи два сюжетних розгалуження в композиції твору. Маючи те саме сюжетно-пейзажне тло, вони, одначе, “обростають корою” неоднакового побуту. Поміщицький побут не має ніякого локального колориту – це польсько-шляхетський спосіб життя. Натомість хата й родина Дарчина, спосіб мислення й вислову цієї сім’ї глибоко вкорінені у Волинське Полісся.

Просторові параметри повісти позначені, фігурально кажучи, “автобіографізмом” косачівської садиби у Колодяжному. Придивімося до простору повісти.

Хата Мартохи Білашихи. Призьба. На ній щойно покарана – побита мала Дарка, сільська “мужицька” дівчина. Вона “зібрала останню силу й чкурнула від матері поза городдям на пастовень, що коло панського садка, прищулилась у вільхах”. “Мартоха була найближча панська сусідка”. Ми догадуємось, що місцевість болотиста, бо свою хворобу “трясцю”. (малярію) Дарка (“панна казали”) пояснює тим, що вона “з болота і комарів”. Вільхи, болото, комарі – це атрибути поліської місцевості. Мати наказує йти Дарці “до двора” – вона буде “стежки ґрасувати”, а Дарка їх замітати. Дарку взагалі посилають до легшої роботи – “квіток полоти, кровавник для індиків збирати, стежки замітати тощо”. Юзі вже не вільно було “побігти з Даркою в ліс або на пастовень”, бо за нею пильно стежить гувернантка – німка. Так поступово розширюється “географія” панської садиби та її найближчих околиць. Ми дізнаємося, що у садибі були стежки (а не алеї) – так, як і в Косачів у Колодяжному. Була альтанка, ставок, і саме за ним росли вільхи. Десь поблизу розташувались “пастовень”, ліс, куди бігали дівчатка. Росли квіти у садибі. “Квітки були під самим вікном, перед будинком”. Стежки посипалися піском: “татко наказав посипати свіжим піском усі стежки коло будинку і ту довгу стежку, що вела до альтанки”. У садибі знаходився й господарський двір. Дівчатка біжать за розхідником на “пастовень” (він десь “за протеребом”). Зоня, яка забула парасольку, згадала про це, коли “вони вже були коло “офіцини”, “на тім дворі”, коло панських обор”. Ми догадуємося, що у повісті, як і в Косачів, “чорний двір” був через вулицю: більший гурт людей “сунув до “чорної” пекарні, а менший подався через вулицю на “білий двір”…

На “пастовні” – десь за чорним двором – ріс розхідник. Цю типову поліську рослину, яка зацвітає наприкінці весни – на початку літа жовтеньким цвітом на пісках, Леся Українка опоетизувала. Цього, здається, не зробив жодний письменник. Адже це була квітка її дитинства, квітка її рідного краю: “На самому сонячному місці пастовня яснів блідим золотом островок дрібного низенького, немов воскового, розхідника, серед моря барвистого маєвого моріжку”. З одного боку садиби, отже, була вулиця, а за нею чорний двір, за ним – пастовень і протереб, а з другого – ставок і вільхи. Джерело за садком і ставком безпосередньо не описується, але з нього впадає у ставок невеличкий струмок: “Юзя пройшла через садок вузенькою протоптаною стежечкою геть до вільх коло тину – на те місце, де колись вони з Даркою сходились на розмову, – лягла у високу траву ницьма, лицем на долоні, і лежала тихо-тихо, їй неначе ніяково було дивитись на думливі, поважні вільхи, на малу водицю, що бігла з лісу в ставок, її немов не хотілось зустрітися поглядом з блакитними очицями незабудок”.

Є згадка, що Юзя з Даркою зустрічались у вологих закутках, що погано впливало на здоров’я панночки. Виступають у повісті відомі з опису в поезії Лесі Українки “росисті луки волинські” та зі спогадів Ізидори Косач гаї з конваліями: “… А то таки й весна видалась добра, не мокра, немов не поліська. Май був ясний і сухий напрочуд. Зоня і Юзя цілими ранками то ходили по луках, шукаючи незабудок, то пустошили рожеві й жасмінові кущики в саду – все те йшло на покраси до “майового набожества”. З садових квітів, крім троянд і жасмину, згадані ще жоржини і “панська м’ята”. З тексту повісти видно, що у садибі був не один садок (Косачі мали їх три): “От найліпше, як Дарка приходить сама кревавник збирати, там, де щепи, в новий садок. Туди не видко ні з будинку, ні з альтанок, там Юзя лягає в траву коло Дарки, помагає їй збирати кревавник (та й щавель – Мартосі на борщ), книжка лежить близенько – “на всякий випадок”…

Таким чином, з великою точністю відтворено топографічні деталі рідної садиби. Щоправда, вони у повісті не згуртовані в суцільний опис, а розкидані по всьому тексті, що сприяє його динаміці, і згадуються у зв’язку з якимось діями героїв.

У цій повісті Леся Українка виявила блискуче знання побуту поліщуків, зосереджуючи свою увагу на зображенні життя однієї сім’ї – сім’ї Мартохи Білашихи. Сім’я ця багатодітна, і тому всі діти змалечку включаються у трудову діяльність. Сувора й вимоглива Мартоха не хоче, щоб “якесь дармоїдство в хаті росло”. Вона живе за правилом “Як заробиш, так і з’їси”. Навіть чоловікові їсти не завжди дає (він собі п’яничка), і Дарка крадькома заносить йому “шматок палінки”. “Тато їли гнилиці під грушкою”… Сім’я харчується скромно, обід складається з типових поліських страв: “житня затірка та картопляні товкмачі з маком”. Згадуються складові частини жіночого поліського одягу – “каптан”, “сорочка з десятки”, “крайка”, “хвартух” – “біла домоткана спідничка, переткана в подолі заполоччю в п’ять рядків”.

Різносторонніше, ніж в “Одинаку”, використано поліський діалект – збільшується увага до фразеологізмів: “не лазь по сонці”, “трясця вхопить”, “що то за холєрна дівчина”, “чудака з себе робить”, “бо вона податки платить, то її право в хазяйстві буде”, “на десятку зробиш, на двайцятку з’їсиш”, “хто рано жениться, той не кається”…

Порівняно з такими прозовими речами, як “Весняні співи”, “Одинак” у повісті поглиблюється функціональність фольклорних інкрустацій. Дарчина трудова пісня.

…,

Берися за вила, ходімо до гною!

зазнає критики з боку панночок: “Вже ж і пісня делікатна: “…ходімо до гною!” То так хлопський кавалер свою даму запрошує. Ото чистенька пісня! Аж пахне!”. Але ця пісня насправді пахне трудом, у той час коли фривольні з еротичним підтекстом пісеньки панича Бронека тхнуть моральним гноєм. Поліська пісня веде співачку й читача у якийсь вищий, сповнений моральної чистоти світ:

“. Там були всякі дива: і “віночок з перлами”, і “терен золотом перевитий”, те все та якась “Мар’юня покидала для свого “Іванка”, бо полюбила його, “як душу”. Дарка співала та все так бадьоро, голосно, завзято, відбиваючи кожне слово так само, як і ту пісню, де хлопець дівчину закликав іти до гною”.

Відтворена і поліська манера виконання народних пісень: Дарка “витягувала собі далі умисне грубшим голосом від натурального, по-поліськи”. Леся Українка в інших матеріалах зазначала, що саме так співали колодяженці.

Молдовани вдячні Михайлові Коцюбинському за те, що він врятував їхній національний танець “молдованеску”, який хотіли було у них “вкрасти” болгари. Просто оголосили, що цей танець – їхній. Молдовани кинулися шукати письмових описів цього танку і знайшли його в оповіданні Коцюбинського “Пе-коптьор”, де справді віртуозно зображено пристрасно-темпераментне його виконання сільською молоддю. Хоч поліського “крутяха” поки що ніхто собі не присвоював, але й уваги великої на нього не звертали. А ось Леся Українка захоплювалася ним і зобразила його не менш віртуозно, як Коцюбинський “молдованеску”. Етюдно вона це зробила, як вже ми бачили, в “Одинаку”, але дуже докладно пристрасть поліщуків до музики й своїх рідних танців передала у “Приязні”, не шкодуючи сторінок для зображення масового гуляння молоді, людей старшого віку і навіть дітвори, яка заразилася танцюристим шалом. У “Приязні” поліщуки -роботящі, здатні до спалаху енергії (дарма що інколи вони можуть бути повільними, як свідчить Леся в листах, – цю їх рису поділяють, за її спостереженням, болгари). Картина темпераментних поліських танців тут протиставляється панському балу.

Вже на перші звуки почутої музики сільські дівчата не можуть бути байдужими і чимдуж “летять” на них.

“, як жук, присадкувата дівчина, Яринина товаришка Мотруна. Вона з розгону підбігла до Ярини, вихопила в неї з рук недотороченого рушника і потягла її за рукав з-за столу.

– Братице, біжімо хутчій до двора!

– А то чого?

– Та чи ж ти не чуєш! О! – Мотруна зняла пальця вгору, і всі почали прислухатись: в покинуті розчиненими двері долітав відгук скрипок та решітки.

– Музики? Де ж то? На панськім току? Чого? – питали навперебій дівчата.

– Та то ж пан найняв челяді музики. Менини паннині, чи що… Там такий бал. То ввечері пани танцюватимуть – буде гинча музика. А тепер пан позволив на току челяді танцювати (…). Ой, біжімо, мої любойки, хутчій.

Останні слова Мотруна договорювала, вже біжучи вулицею до панського току, а за нею поспішала вся родина Білашів.

… Межи хлівом і стайнею (…) малеча танцювала, дрібно кружляючи, мов ті маленькі блакитні й червонясті метелички, що в гарячу пору жнив низько в’ються понад стернею, прудко-прудко.

На току зостався вільним від натовпу вже тільки невеликий круг землі, і на ньому витинали “крутяха” пара молоденьких дівчат, побравшись попід руки, і трійко – хлопець з двома дівчатами, – хлопець посередині; а дівчата, кожна обіч нього, – і він обіймав обох їх за шиї, одну правицею, другу лівицею. Всі троє кружляли трохи важким кроком, не звертаючи ніякої уваги на пару, що не раз налітала на них з розгону. Дівчата були дуже поважні, а парубок здавався гордим від тої постави з піднятими на дівочі плечі руками, усміхався, як переможець, та підморгував товаришам. Музики сиділи високо на соломі; гуркіт решітки слався низом, немов розкочуючись по темних кутках, а дрібчасті перебої скрипки та басолі літали понад людьми і виривалися з клуні вкупі з промінням осіннього пообіднього сонця, що стріляло крізь стіну, де була вийнята одна дилина, і слалося через увесь тік аж до розчинених воріт широкою яскравою смугою, живою від мільйонів блискучих порошинок, що мінились, як дрібні золоті комашки. Світло черкалось об людські голови і яріло в передніх рядах людей на дівочих та молодих білих, синіх, червоних, зелених та рябих убраннях, що красніли, як весняний цвіт; далі світло гасло в осінніх, темних кольорах чоловічих шапок та серм’яг і поринало в старечих брунатних каптанах, “барханках” та “набиванках”, що глушили де-не-де ту веселу мішанину барв. Всі дівчата були зав’язані хустками так само, як молодиці, тільки Дарка та “дурна” Грипа були “простоволосі”. Дарка любила так ходити, коли не “закручувалась” хусткою, “як мала”, хоч мати сварила, а товаришки дорівнювали до “дурної” Грипи. “Не гріх і так, – ще находжуся колись по-бабськи”, – казала Дарка.

Пара дівчат, утомившись, покинула танцювати. Мотруна вхопила Ярину під руку і полетіла з нею в танець, сипнувши, навперебій музиці, веселою танцюристою піснею. На пісню обізвався парубок, що танцював з двома дівчатами, тепер уже не вряд, а крутячись по черзі то з одною, то з другою, пускаючи одну й хапаючи другу напереміну: раптом він, держачи одну дівчину, закинув вільну руку поза шию Дарці, але Дарка випручалась, відмовивши: “Я втрьох ненавиджу, загайне так! “Тоді хлопець пустив дівчину, потяг саму Дарку в танець і хутко-хутко закрутився з нею, держачи під руку. Вони не бачили обличчя одне одного, лівиця лівицю держала, а правицею хлопець немов хотів піймати Дарку за стан, вона ж утікала від нього, все вколо, все вколо, а все не випускаючи його руки. Обоє співали навперейми, і пісня Дарчина немов утікала, глузуючи, від пісні парубка. Раптом пісні й погляди зустрілись -хлопець перейняв Дарку за другу руку й заглянув в очі; Дарка урвала пісню, вирвала лівицю і вихром закружляла в інший бік, з іншою піснею, і знов хлопець бачив тільки блискучу плетеницю русих кіс, що немов одбивались від нього тонкими розвіяними кісниками, черкаючи по лиці й примушуючи хлопця одхилятись назад, дарма, що лівиця простягалась вперед, немов шукаючи дівочого стану. Серед прудкого танцю Дарка була така сама поважна, як і другі дівчата, тільки не спускала очей в землю, а дивилась просто на людей. Коли краска вступила їй в обличчя, а волосся потемніло, змокрівши, Дарка, трохи задихавшись, але спокійно, сказала хлопцеві: “Ну, вже годі, пусти! – і він зараз же пустив її й сам зійшов з круга.

Поки люди йшли “козака”, поки поважно, по троє проти одного, водили “чумака”, Дарки не було видко. Бона трохи потопталась в “вальці” та й знов відстала. Але раптом музики врізали “гречки”; увесь передній ряд людей, найближчий до круга, захвилював колом, побравшися за руки, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубоцькою шапкою, то з дівоцькою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці, раз по раз чоловічі голоси, розбиваючи жіночий дрібний спів на рівні частки, вигукували “сам п’ю, сам гуляю”… але кінець тої приспівки губився в швидкому диханні гурту, в тупанні кількох десятків ніг та в несамовитому гуркоті решітки. Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом, танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні пчоли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня; тут музика запалювала гострим вогнем невинні дитячі очиці і дратувала безсилі старечі ноги своєю непереможною, дикою силою. “Сам п’ю!.. Сам п’ю!”. – бухало уривчасто, мов важкі гупання збунтованої крові в жилах”.

Ми навмисне зацитували цей довгий, зате унікальний опис поліських танців, оскільки він становить цілісну картину – напрочуд живу, динамічну, експресивну. Та це не простий етнографічний опис, – танець виконують не манекени, а окремі індивідуальности. Кожна з них охоплена загальним азартом маси, який опановує всі вікові групи людей, але ще й реагує по-своєму, індивідуально і в залежності від віку, статі й від характеру. Рішучий характер Дарки, її “гонорність” тут проявляється. Підтекстом проходить оте “умикання”, притаманне для молоді, – гонитва парубка і втеча дівчини, “переспіви” між ними. Раз у раз живе, динамічне, розтанцьоване коло порушує правила танцю – особливим “анархістом” виявляє себе невтомний хлопець, який пригне “загарбати” якнайбільше дівчат. Ми помічаємо спалах симпатій, пристрастей, ревнощів.

Раз у раз Леся Українка акцентує темперамент танцю, його енергію, одухотворюючи його, персоніфікуючи спів, вживаючи крилатих метафор -–динамічних дієслів: дівчата не йдуть, а біжать на танці. Мотруна вхопила Ярину і полетіла з нею у танець, сипнувши танцюристою піснею. Дарчина пісня немов втікала від пісні парубка, хлопець з своєю партнеркою закрутився хутко-хутко, Дарка вихром закружляла в інший бік, музики врізали “гречки”, гуркіт решітки був несамовитий; пари літали, як буйні пчоли…

Життєнаповнені іскрометні деталі-росинки з побуту поліщуків надавали творові свіжих рум’янців життя. Вони сприяли пластиці малюнка, образності стилю, урізноманітнювали його тонкими модуляціями настроїв від задушевного затамованого ліричного замилування до іронічної усмішки.

Пишучи повість “з життя волинського Полісся”, Леся Українка з любов’ю відображала колорит найріднішого свого краю, хоча це не було єдиною художньою метою твору. Його концепція багатогранна. В індивідуалізованому вияві ставилась проблема селянства, його соціального статусу та взаємин з “двором” – поміщицтвом. Простежується проблема загальнолюдської моралі, а також соціальної психології, яка конкретизується, зокрема, у способах виховання. Невипадково у повісті дві героїні – ровесниці. Поки дівчатка ще діти, їхня свідомість не отруєна класовими упередженнями й умовностями. Юзя з панського “білого” палацу й Дарка з “чорної” курної селянської хати разом пасуть свині на пастовні й разом бігають на гойдалку до єврейки Рифки (момент для Лесі Українки автобіографічний). Дівчатка зустрічаються у вільхах, вони ніякої відрази до себе не відчувають, міняючись одягом. Зате скільки презирства до “мужицтва” виявила панська підлиза – економка, коли вона наказала Юзі й не доторкатися до Дарчиного одягу і навіть до свого, який щойно приміряла її подруга. Трудне Дарчине дитинство заставляє її рано замислюватись над сутністю обов’язку, до чого якось ніяк не доходить панська дитина. Дарка підпорядковується загальному трудовому ритмові й порядкові своєї селянської хати – тут не може бути дармоїдів, тут усі діти змалечку трудяться, хоч бажання до вільного життя та ігр на зелених просторах природи у них таке ж, як і в Юзі. Чесна, добра, альтруїстична за своєю природою Юзя змушена поступово просякнутись атмосферою панського способу життя і думання й відійти від Дарки як невідповідної для її станового статусу подруги. Система виховання за допомогою гувернанток врешті-решт деморалізує Юзю. Щоправда не всі й гувернантки однакові. Авторка симпатизує бідній “німці”, яка теж стає жертвою панських капризів. Зате французка зображена іронічно-сатиричними штрихами:

“ до “науки життя”. Перш усього власна особа mademoiselle Lucie, шнурована, лянсована, фризована, уроча своєю паризькою неподільністю штучного й натурального в найменшому рухові й слові”. “Наука хутко дійшла до того вищого ступеня, що Юзя робила вже тільки ті орфографічні помилки у французькому письмі, які робила сама вчителька, колишня продавщиця у великому Magazin Loure”.

Тим часом Дарка проходить сувору школу життя під наглядом вимогливої матері. Їй часто доводиться скуштувати “прута”, переборювати фізичні хвороби, терпіти злигодні в хаті, затаювати в собі мрії про кращий одяг і передусім важко працювати фізично. Якось “по-скульптурному” розкриває письменниця красу цієї юної трудівниці:

“, але тонка Дарчина постать. Сухорляві, але міцненькі руки держали на плечі великий кошик, повен малин; з-під закачених по лікті рукавів видко було, як мускули на руках нап’ялись, мов пружини, ще зовсім дитячий стан, тісно вперезаний вузенькою крайкою, одкинувся назад, і через те вся постава здавалась гордою, а лице від легкої напруги було поважне і зовсім “доросле”.

У цій докладно виписаній “анатомії”, яка є тут портретно- і характеротворчим елементом, підкреслено гордість дівчини та її трудову зрілість і загартованість у “школі життя” іншій, ніж у панської дитини. Щоправда й слабовита Юзя, яка порівнюється з тоненькою вербичкою, викликає спочатку симпатії читача. Але в остаточному результатів Юзя – жертва свого виховання, Дарка – переможець.

“, з якої Дарка вже виходила з перемогою. Дарка вже подолала “шіплю”, зжилася з півголодом, виросла з “няньки” та “підпаска” в дівчину-робітницю (хоч більше як сороківку за день роботи їй таки не давали) і несвідомо, але живо, цілою своєю істотою тішилася з свого молодого життя, з молодої, але вже загартованої сили, винесеної з трудового дитинства, наче скарб із пожару”.

Авторка прагне викликати почуття повабу цілком звичайними рисами обличчя й постаті Дарки й висловити думку, що краса цієї трудівниці глибша, ніж її можуть виражати зовнішні, поверхові й банальні ефекти – її “обличчя здавалось вирізьбленним скупою на легкі ефекти рукою думливого артиста, що, творячи красу, зовсім не дбав про неї”. Врешті, перерахувавши звичайні риси цієї “просто русявої, не білявої й не рудої, не великої й не малої, навіть не чорнобрової” дівчини, Леся Українка зосереджує увагу читача на виразі очей героїні: Дарка мала звичай здебільшого дивитись просто поперед себе, хоч би перед нею були люди чи просто далекий простір, і здавалося, що її очі були створені для такого погляду”. Так розкривається почуття самоцінности трудової людини, яке й промінює з усієї її постати, а найбільше – з дзеркала душі – очей. Це новаторський в українській селописній прозі портрет. Не нехтуючи побутово-етнографічними деталями, реаліями, Леся Українка не цурається й інтелектуалістичного осмислення своїх героїв у такому ось “голосі автора”.