Образок 3. Родина Міяковських

Тамара Скрипка

До кола близьких приятелів Косачів належала родина дворянина Варлаама Матвійовича Міяковського, повітового мирового посередника Ковельсько-Володимир-Волинського з’їзду мирових посередників. Міяковські через шлюби були споріднені з Корицькими і Лятошинськими, яких також можна вважати представниками ковельської аристократії другої половини XIX століття. І хоча імена цих людей відомі світові, їх ніколи не пов’язували з Ковелем i фактично до сьогодні не з’ясовано роль, яку вони відіграли в історії міста.

Сімейну хроніку Міяковських–Лятошинських–Корицьких, в листах до Оксани Міяковської-Радиш у міру сил намагалася виписати Олександра Дабберт (1899–2000) – донька Катерини Лятошинської. За її переказами, Леонтій Леонтійович Лятошинський (1828–1884), уродженець Житомира, здобувши медичну освіту в Ягелонському університеті в Кракові, брав участь у Кримській війні. У 1856 році він отримав посаду лікаря в Ковелі. Його батько, Леонтій Лятошинський, був міським лікарем у Житомирі, людиною заможною і відомим меценатом [25]. Повертаючись з Криму на Волинь, Леонтій Леонтійович відвідав родину батькового колеги Федорa Васильовича Корицького, лікаря 2-го класу Уфимського піхотного полку, який служив у військовому поселенні (так званому аракчеєвському) у м. Вознесенськ Херсонської губернії.

Ф. В. Корицький був учасником Бородинського бою, відзначеним за це платнею лікаря 1-го класу. Федір Васильович і Феодосія Федорівна (з дому Райзеліон-Сошальська) мали трьох доньок – Олександру, Наталію та Ольгу. Найстаршу з них Олександру (1840–1892) й посватав Л. Лятошинський. І у 1857 році молодята обвінчалися у Ковелі. В посаг батьки нареченої дали екіпаж з кіньми і двох кріпосних – кучера і покоївку. Покоївку навчили кравецькому ремеслу, а кучера – шевському. Вони прожили з господарями до останніх днів – спочатку в Ковелі, а потім і в Житомирі.

Л. Лятошинському, як міському лікарю, підпорядковувався також в’язничний тюремний шпиталь. Олександра Дабберт пригадувала мамину розповідь про те, як Леонтій Леонтійович допомагав арештованим у справі повстання 1863–1864 рр. полякам. Згодом, у 1922 році, в часі життя у Дрездені, їй трапився “Исторический Вестник” кінця XIX століття, у якому була стаття про польське повстання і де згадувався ковельський міський лікар Л. Л. Лятошинський, який врятував від заслання 40 поляків, визнавши їх хворими.

У подружжя Лятошинських народилося десятеро дітей: Ольга, Микола, Анна, Олександр, Лариса, Марія, Віра, Катерина, Володимир, Людмила. Усі діти були особистостями неординарними й талановитими, хоча доля кожного із них склалася по-різному.

Микола Лятошинський (1861, Вознесенськ – 1919, Київ), здобувши освіту в Київському університеті Св. Володимира, став відомим педагогом, істориком, громадським діячем. Був людиною феноменальної ерудиції, талановитим учителем. Викладав історію в першій Олександрівській хлопчачій гімназії у Києві, а згодом працював директором гімназій Житомира, Немирова та Златополя (1908–1911). Певний час також очолював Житомирське комерційне училище Н. Л. Ремезової. Сучасники відзначали його гуманізм, демократизм, любов до історії свого народу. М. Лятошинського-педагога згадують і його учні – В. Липинський та М. Зеров. Борис Лятошинський (1894, Житомир – 1968, Київ), син Миколи Леонтійовича, – композитор світової слави, диригент, педагог, основоположник модернізму в українській музиці, визнаний авторитет вітчизняного авангарду.

Анна Лятошинська (1862, Ковель – 1932), закінчила гімназію із золотою медаллю. І хоча усі доньки Лятошинських отримали середню освіту, однак їхня кар’єра здебільшого закінчувалася одруженням з талановитими, гідними своїх жінок чоловіками. Отже, Анна вийшла заміж за Олександра Семеновича Кедрова, капітана артилерії. У 1905 році він отримав золоту зброю за відвагу у бою біля Мукдена, а під час Першої світової війни у званні полковника командував дивізіоном.

Олександр Лятошинський (1864, Ковель – 1945, Гданськ) здобув освіту в Петербурзькому воєнно-морському училищі, служив офіцером Чорноморського флоту. Перед 1917 роком отримав чин адмірала. Після жовтневого перевороту емігрував до Польщі, де й помер.

Лариса Лятошинська (1865, Житомир – 1946, Київ), закінчила гімназію із золотою медаллю, паралельно навчаючись музиці у приватних учителів. Згодом сама давала уроки гри на фортеп’яно. Вийшла заміж за офіцера Олександра Щеньовського, який помер у 1896 році в Рівному. Вдруге одружилася з Богданом Синегубом, що служив при Губернаторі в Житомирі. У 1919 році його розстріляли більшовики у Севастополі.

Марія Лятошинська (1867, Житомир – ? Москва) закінчила училище А. Бєлокопитової, за зразком якого на наступний рік відкрила дівоче училище в Рівному, де викладала історію. Згодом до неї переїхала мати з донькою Катериною. У Рівному Марія вийшла заміж за офіцера Миколу Щеньовського – брата чоловіка рідної сестри Лариси. У 1917 році М. Щеньовський помер.

Віра Лятошинська (1869, Житомир – 1950, Варшава), закінчивши гімназію з відзнакою, викладала німецьку мову в училищі, закладеному сестрою Марією в Рівному. Вийшла заміж за Миколу Страшкевича, банківського урядовця, що помер від сухот у 1919 році в Рівному.

Катерина Лятошинська (1871, Житомир – 1961, Перу) закінчила Житомирську маріїнську гімназію і курси французької мови у Варшаві. Викладала історію і французьку мову в приватному дівочому училищі у Рівному, яке утримувала її сестра Марія. У 1894 році вийшла заміж за генерала Льва Дроздовського, уродженця Поділля, що у роки визвольних змагань служив у війську Гетьмана Скоропадського. У 1918 році він був військовим аташе представництва Української Народної Республіки в Швейцарії. Після приходу до влади більшовиків, лишився з родиною в Європі. (У 1899 році в Рівному у подружжя народилася донька Олександра, в одруженні Дабберт). Згодом Дроздовські жили у Сомалі та Перу. Лев і Катерина Дроздовські померли в Лімі (Перу). Донька Олександра переїхала до США, де й відійшла у кращі світи на 101 році життя. Ця красива і талановита волинянка мала виняткову пам’ять. З дванадцяти років цікавилася власним родоводом і на схилі життя усе, що дізналася, спробувала викласти на письмі. Її багате на цікаві події, яскраве життя, що тривало ціле століття, описано у книжці “Riding the Century” (“Вершниця крізь століття”). [26]

Володимир Лятошинський (1873, Житомир – 1900) здобув фах лікаря. Жив і працював у Харкові, де й помер під час епідемії тифу.

Людмила Лятошинська (1875, Житомир – 1878, Житомир) померла в трирічному віці, захворівши скарлатиною.

Найстарша донька Лятошинських – Ольга (1858, Ковель – 1932, Київ) з Варлаамом Матвійовичем Міяковським (1850, Рівне? – 1896, Ковель), губернським секретарем Волинського Губернатора в Житомирі, познайомилася на балу [27]. Невдовзі закоханий юнак попросив її руки. Однак його батько Матвій Францович, римо-католик за віросповіданням, не давав згоди на шлюб. Та син проти батьківської волі перейшов на православну віру й таки одружився з найкрасивішою донькою Лятошинських. Жило молоде подружжя у будинку Лятошинського-діда в Житомирі. Ольга не мала спеціальної освіти, але цікавилася медициною, приймала у своєму будинку бідних міщан, лікуючи їх травами. Подружжя мало четверо дітей – Дмитро (1880, Житомир – 1965, Київ), Зінаїда (1886, Ковель – 1965, Київ), Володимир (1888, Ковель – 1972, Нью-Йорк), Євгенія (1891, Ковель – 1975, Київ).

Про Варлаама Матвійовича відомо, що походив з польського шляхетського роду, який, вочевидь, під тиском обставин, клопотався і отримав права російського дворянства. Освіту здобув у Рівненській шестикласній реальній гімназії, після закінчення якої поповнив штат чиновників Волинського губерніального управління обійнявши посаду службовця канцелярії. У 1884 році В. М. Міяковський дістав призначення кандидата в мирові посередники при Губернському по селянських справах “присутствії”. Через рік його перевели на посаду мирового посередника 2-ої дільниці Ковельського повіту, яка звільнилася у зв’язку з переведення Є. Карвасовського в 1-у дільницю того ж повіту. Цю пропозицію титулярний радник В. М. Міяковський радо прийняв і переїхав з дружиною і сином Дмитром у Ковель. По суті, Ольга Леонтіївна повернулася у місто свого дитинства. На жаль, не вдалося встановити адреси будинку, в якому оселилася родина. [28] У цьому місті в подружжя народилося троє молодших дітей.

Про взаємини родини Косачів і Міяковських довідуємося з листування і спогадів. Діти Варлаама Матвійовича Володимир, Зінаїда і Женя приятелювали з молодшими дітьми Петра Антоновича – Оксаною, Миколою та Ізидорою. А Зінаїда узагалі була найближчою Ізидориною подругою [29]. Дорослі часто і радо обмінювалися візитами. Зокрема, Ольга Петрівна у листі до старших дітей, між іншими родинними новинами, повідомляла, що «приїздили Міяковські з дітьми, Ігельстроми і Короткевичі. Дора прозвала хлопчика Міяковських (4-х літ) “маленький шпунтик” [30] і була всіма гостями дуже втішена». [31] 25 березня 1896 року вже Петро Антонович сповіщає дружину, що “Дору я завез к Мияков[ским], а сам вот напишу и туда пойду” [32]. Також і Оксана охоче ділилася з матір’ю враженням від гостин у близьких друзів:

“Ми з Лілею (так називали в родині Ольгу – Т. С.) і з Короткевичами їздили в Порськ до Міяковських. Я вивчилась там шагать на гігантських шагах і мені тепер дуже хочеться, щоб устроіть [такі] у нас” [33].

В іншому листі вона пише про зустріч з Дмитром Міяковським у Любитові:

“Тепер тут дуже гарно, бо всюди цвіти цвітуть, птиці співають, трава зеленіє – одним словом, так гарно, як тут завше буває в цю пору. Ми уже їздили у Любитів купатись і були, звичайно, у Короткевичів. Катались на човні. Короткевич такий самий товстий, як і був, і все анекдоти розказує. У їх тепер живе Діма Міяковський – він уже зовсім великий, у восьмому класі” [34].

Збереглося кілька фотографій, які зафіксували товариські зустрічі дітей Косачів і Міяковських у Колодяжному.

Після переводу В. М. Міяковського на службу до Ковеля і переїзду сюди його родини, він придбав маєток у селі Порськ Великий (Велицької волості), яке в документах значилось як Порсько [35]. Це було невелике, але давнє село, опис якого знаходимо у виданні О. Цинкаловського “Волинь і Волинське Полісся” [36]. На час купівлі Міяковським маєтку в селі було лише 75 будинків і 438 мешканців. Чи не єдиною значною пам'яткою села вважалася дерев’яна церква збудована коштом фундації Сімашків у 1729 році.

Власне, устрій садиби Міяковських міг би багато розповісти про людей, які тут колись жили. Однак, до наших днів не збереглося жодної будівлі. Лише кілька світлин зафіксували зовнішні риси цього маєтку, а принагідні епізоди зі спогадів – відтворюють деякі факти його історії. Основу садиби становили дім і двір. Фотографії подають зображення невеликого будинку зі скромним без пишних оздоб ганком на центральному вході та балконом, що виходив у парк, характерним для поміщицьких осідків початку XIX століття. Будівлю зведено з дерева, найбільш доступного та вигідного в умовах Волинського Полісся матеріалу. Дах був покритий гонтами. Будинок оточував густий парк.

Та все ж найбільшою окрасою садиби вважався двір з деревами, під одним з яких зручно розташували стіл і лавки, де у теплі пори року збиралася родина і гості. Старі дерева, кущі бузку і жасмину у весняно-літню пору наповнювали повітря п’янкими пахощами. У дворі також прилаштували гойдалку. Спеціальне місце відводилося для площадки під “шаги” [37]. За будівлями блакитніло тихе плесо сажавки. В таких умовах минуло дитинство усіх дітей, що як особистості формувалися в атмосфері садибної культури і побуту. Любов до природи, яка прищеплювалася дітям змалку, органічно переростала в любов до своєї землі й рідного народу.

Волинське Полісся – край не лише лісів, але й боліт. I у Варлаама Матвійовича вже у 1888 році з’явилися перші ознаки легеневої хвороби, яку, мабуть, не в останню чергу спричинили болотиста місцевість та вогкий клімат Ковельщини. У тім же часі виникла ідея віддати старшого сина Дмитра на навчання до житомирської хлопчачої гімназії. Ці обставини й спонукали В. М. Міяковського у 1893 році подати прохання губернаторові Волинської губернії про переведення на таку ж посаду в Житомир. Але через відсутність вакансії це клопотання, яке, до речі, підтримав і завізував П. А. Косач, губернатор не задовольнив.

А у 1896 році Варлаам Міяковський передчасно помер. Похований був на ковельському цвинтарі. Сім’я його невдовзі переїхала до родини в Житомир. Згодом, коли діти вчилися в старших класах гімназії, удова перебралася до Києва. Їй ледь вистачало скромної пенсії, яку отримувала на дітей, однак усім їм спромоглася дати гімназійну освіту. А сини, окрім того, ще й закінчили університет. Попри скромні фінансові можливості, Ольга Леонтіївна зважилась залишити за собою порський маєток, щоб діти отримували не лише хорошу освіту і належне виховання в офіційних навчальних закладах та родині, але й зростали у “вільному” середовищі, мали змогу бодай на літні канікули поспілкуватися з природою.

Зрештою, усі встигли полюбити рідну садибу на Ковельщині, адже тут минуло дитинство, з яким пов’язані найяскравіші враження і спогади. Маєток у Порську був уособленням справжнього спокою, втіленням гармонійного співіснування людини і довкілля, своєрідним осередком родинного й особистого щастя. Триб такого існування закладався турботливими батьками з любов’ю і увагою до місця проживання, що сприймалося і як селитьба для душі і тіла, і як єдність природного і духовного начал людини, в якому теперішнє невіддільне від минулого, а сама людина – від усесвіту.

Володимир Міяковський, який на 1966 рік уже був мешканцем Нью-Йорка, в листі до двоюрідної сестри Олександри Дабберт, зі щемом згадував, що

«Порськ був невід’ємною частиною життя нашої сім’ї. З якою радістю згадуються наповнені змістом літні канікули в Порську, починаючи з літа після смерті тата, коли в нас жили тьотя Анюта з Мілушею і Мусею, і це скрасило наше перше сумне літо без батька і дідуся, що помер в той же рік. Запам’яталося виразно і літо 1904 року, коли ваша родина тимчасово лишилася із-за війни без батька, приїхала до нас на літо…» [38]

В оселі Міяковських у Порську, радо й гостинно вітали не лише родичів, але й добрих знайомих, скажімо друзів дітей. Найчастіше навідувалися сестри Ольги Леонтіївни – Марія, Анна, Віра та Катерина. Дехто з них залишив свої враження від садиби на Ковельщині у листах. Зокрема Марія Борсукова, донька Анни Лятошинської, писала Оксані Міяковській-Радиш: “З батьком твоїм я проводила щасливі дні юності у Порську. […] Пам’ятаю виразно і дім, і подвір’я, і сажавку, і сад” [39]. Здавалося б усього два речення, а скільки в них замилування втраченим минулим…

A Шура Дабберт, живучи в іншому кінці Америки (Сан-Дієго, штат Каліфорнія) чи не в найдрібніших деталях змалювала картину свого перебування у Порську:

«…відразу бачу маєток в Порську, задній балкон виходив у сад, який спускався далеко вниз до сажавки, в якій водилась риба, навіть щуки. Старші купались в сажавці, […], а мене купали в старій ванні на березі. Коли ми йшли купатись, лунав спочатку голос тьоті Олі: «Володя… Діма… Ідіть сюди, бо тепер “дами” будуть купатись». Тоді купались без купальних костюмів, тим більше вдома. Пригадую, як одного разу чистили сажавку. Спочатку в мою ванну виловили рибу, і щука з’їла половину якоїсь іншої рибки. З того часу я ненавиджу щук…

Це було влітку 1904 року. Мій батько був уже в Манджурії на російсько-японській війні. Тоді ще жила няня, маленька, мого зросту бабуся в білій хустині. A мені було тоді неповних 6 років. Няня займалась домом, садком, щось поправляла. Вона винянчила всіх дітей твоєї бабусі, була білоруска. Казала, що ніколи не купається, щоб не змити святу воду, в яку її занурювали під час хрещення. Але була чистенька… За сажавкою були кущі. Взагалі, довкола саду – горішник, а за ним поле… Серед жовтого поля був пагорб – наче острівець –з темними соснами, які шелестіли від вітру, і там був цвинтар.

І вдруге ми з мамою гостювали у Порську (не пригадую, коли це було, але няня вже померла, бо Діма привіз звідкісь залізні решітку, хрест і монтував на її могилці). Пригадую, як Володя, стоячи на великій драбині, фарбував дім. І трапилась «драма»: на драбині був цвях, на який він чіпляв відерце з фарбою. Я бігла мимо і налетіла на цей цвях: на щоці довго був шрам… Приїздили іноді дві панночки Косачівни в українському одязі. Я із захватом його розглядала…

Під тінистими деревами був великий стіл, а між столом і будинком “гігантські шаги” – це було місце, де Женя (їй було 15 років) вражала всіх своєю відвагою!» [40]

Бував у Порську також Микола Лятошинський з родиною, про що згадує Олександра Дабберт: «Дорога Оксаночко, сьогодні прокинулася згадуючи старі часи 1904–го. Нас зустрів на станції … не пригадую назви [ймовірно, Любитів – Т. С.] Ковельського повіту Волинської губернії, Діма на конях Берка – їх орендаря… Згодом приїхав в гості дядя Коля з сім'єю. Борис [син М. Лятошинського, згодом відомий композитор – Т.С.] ще не був в гімназії, а Ніночка [дочка М. Лятошинського – Т. С.] поступила в гімназію Дучинської, де дядя Коля був викладачем історії».

[41