Турбота про Лесю

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Олена Пчілка видає своїм старанням і коштами першу збірку поезій Лесі Українки “”, зв’язавшись з Іваном Франком. Закурсували численні листи між Колодяжним і Львовом у цій справі – то Лесині, то материні. У них з’ясовувались принципи видання, часом ставились навіть дуже дрібничкові вимоги. Франко, який доручив під час своєї відсутности видавничу справу частково дружині, писав до неї, щоб не зважала на ці вже дрібниці у вимогах “пчілок” і просто друкувала книжку. Та й в інших листах він інколи родину Косачів називав “пчілками”. І це знаменно.

Звичайно, Олена Пчілка розуміла, що ранні Лесині речі інколи мали наївно-романтичний характер, як от поема “”. Але вважала за необхідне не втручатися у фази розвитку дочки, яка повторювала етапи еволюції української літератури. Ольга Петрівна визнавала природність романтизму. Обидві письменниці обмінювалися критичними увагами стосовно власної творчості. Леся Українка завжди читала свої твори мамі або присилала їй рукописи. Вона дорожила думками й критичними оцінками найближчого родинного оточення й особливо таки материними.

У 1885 році про свою чотирнадцятирічну дочку мати писала в Женеву до Драгоманових:

“Леся прекрасна дитина, така без кінця добряча, поблажлива для всіх. Дуже здібна як до науки, так і до мистецтва. Вона цілком дуже добре і не по-панянському грає на фортепіано, особливо українське. Грає й інші речі. І це ж тільки одну зиму бравши уроки музики. Леся пише вірші і цілком незле володіє віршем. Може, колись стане справжньою поеткою. Вона тепер ніби переживає загальні фази розвитку української поезії. Спочатку писала про “долю”, а пізніше вірші її набрали цілком романтичного характеру. Щойно вона написала цілу поему “Русалка”. Безумовно, поема ця робить враження чогось трохи старомодного, але написано її так тепло, так навіть художньо, що просто не знаєш, чи варто примушувати автора звертати з того традиційного, вже застарілого шляху?! Нічого й казати, що Леся перейде від “Русалок” до живішого письма. Але чи треба упереджувати цей перехід, настоювати, щоб тепер уже вона кидала своїх “русалок?”.

Скільки у цьому листі любові й материнської радості та гордості за вдачу й талант дочки! Але й скільки мудрого такту й глибокого розуміння вікових її особливостей, скільки обережності у ставленні до творчої індивідуальности поетки!

Деякі твори Леся Українка надсилала для друкування у часописі “Рідний край”, який видавала Олена Пчілка. Ділилась з матір’ю своїми думками стосовно різних явищ літературного життя, мистецьких напрямів, радила їй ознайомитись з окремими творами певних письменників. Це було, так би мовити, взаємонавчання. Інколи мати й дочка неначе змагалися між собою, пишучи твори на однакові теми. Обидві вони, наприклад, написали вірші про біблійного Самсона, брали участь у конкурсі “Плеяди”, пишучи оповідання про “канапу”. Олена Пчілка дбала про збагачення української тематики, шукала способу “розширення поля для укр[аїнської] мови”, як вона писала, виставляючи свою п’єсу “Світова річ” на сцені: “Справді, люди бачать, що і особи в бальових сукнях та фраках говорять по-українськи – і нічого, виходить зовсім не дико й не дивно навіть! Публіки було на “Сві[товій] р[ечі]” багато. І акторів визивали після кожного акту” – так інформує вона про виставу своєї драми у Києві сина Михайла з Колодяжного 11 листопада 1889 року. Олена Пчілка неначе закладала своїми прозовими й драматичними творами основи того інтелектуалізму, у сферах якого перебуватиме потім філософська драматургія Лесі Українки. Ми не маємо ніяких підстав говорити про розходження чи неприйняття ідей художніх творів Лесі Українки її матір’ю, не зважаючи на те, що молодь ішла “своїм шляхом”. Крім глибокого, щирого демократизму споріднена зі своєю геніальною дочкою була Олена Пчілка і в непримиренності до царату. Якось, готуючи жіночий альманах “Перший вінок” до друку, Іван Франко натякнув Олені Пчілці, що оповідання Ганни Барвінок “підвіяне ц[аре]фільством”. Це надзвичайно стривожило Ольгу Петрівну.

“Глядіть, щоб се не було такою смердячою краплею дьогтю в оповіданню Г[анни] Барв[інок], що носи многих можуть з прикростю й наганою одвернутись од нашого “Вінка”. Принаймні мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що допіру скажуть молодші, чуткіші носи?!… Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільство цілком не одобрюю”.

Великою подією в родині Косачів була поява рукопису “”, якою захоплювалась Олена Пчілка й інші члени сім’ї. Це ж до цієї драми-феєрії торувала дорогу мати письменниці, розповівши семилітній Лесі переказ про Мавку, пишучи й свої твори на феєричні мотиви, твори, де виступають мавки-русалки, це ж вона відкрила край “Лісової пісні” – Скулин і Запруддя, возила дітей своїх до дядька Лева. Про читання Лесиного шедевру в родині Ізидора Косач-Борисова згадує:

“Як Леся уважно ставилася до читачів її творів, можна навести такий епізод. Якось мама, сестра Ольга з чоловіком, тітка наша Олена Тесленко, дядина Л.Драгоманова та я зібралися у мами і прочитали в цьому родинному гуртку вголос “Лісову пісню”. Леся була тоді в Єгипті й прислала рукопис цього твору, щоб його віддати до друку. Ми всі, прочитавши твір, були в захопленні від цього Лесиного шедевра. Ольга написала про це Лесі і Леся зараз же відповіла, як вона рада, що її найближчі так привітали її твір. У листі вона писала: “ таки найбільш домагається “слави в отчизні своїй і серед родини своєї” може саме тому, що цього найтрудніше осягнути”. І просила Ольгу, щоб вона докладно написала, що саме сказав кожен з нас про “Лісову пісню” – що мама, що тітка і т.д., навіть, що я сказала, хоч я тоді була молода дівчина з невиробленим смаком”.

Таке ж було родинне читання “Боярині”, яку авторка подарувала мамі, котра й опублікувала цей твір. У свою чергу Леся Українка цінила дуже високо мемуари Олени Пчілки про видатних діячів української літератури й культури.

Сутність взаємовідносин між матір’ю і дочкою чи не найкраще проявилась на тлі Лесиної хвороби. Безнастанний поганий стан здоров’я талановитої дочки був джерелом великої материнської скорботи, навіть розпачу, разом з тим каталізатором її сердечної чулості до безнадійно хворої дитини. Можливо, у повісті “Приязнь” Леся Українка саме цю барву почуттів материнських має на увазі, показуючи, як Мартоха найніжніше любить найнедолугішу фізично дитину.

Після народження Лесі Ольга Петрівна важко захворіла недокрів’ям. За порадою лікарів вона поїхала за кордон, була у Відні, у Римі (побувала, до речі, у катакомбах). Маленька Леся залишилася вдома, на руках батька. Дитина була хоровита. Проте незабаром стан її здоров’я покращав. Він різко падає, коли Лесі Українці було десять років і коли вона простудилася. Немало переживань принесла батькам операція Лесиної руки в Києві – хірурги виймали кісточки, вражені туберкульозом. Хвору возив туди батько, приїхала по неї мати. На деякий час вона звільняє Лесю від домашнього навчання. А через рік хвора вже володіє рукою і навіть грає на фортепіано. Але починаються несамовиті болі ноги. Мати везе дочку на лікування до Друскенінку у Литві. Дядько Драгоманов висловлює пораду запитати лікарів, “не полезно ли Лесе пожить с год-другой где-нибудь вне болот ковельских”. Ольга Петрівна у розпачі: “Леся по-прежнему больна: с ее ногою чиста беда! У нее какой-то “коксит”, болезнь сустава тазобедренного. Ходить почти совсем не может, даже при поддержке”. Мати й батько везуть Лесю до Києва, де дитина під наглядом лікарів лежить 10 тижнів нерухомо на “витяжці” хворої ноги, прив’язаної бинтами до постелі. “Очень скучно бедной Лесечке лежать, но что же делать. Хорошо, что можно читать, то я записалась для нее в библиотеку”, – сповіщає свою маму Олена Пчілка. Побувши біля хворої Лесі три тижні, вона змушена повертатися до маленьких дітей у Колодяжне. Знову їде по Лесю мама, привозить її додому, але ще два місяці хворій не можна ходити, і п’ятнадцятирічну дівчину доводиться носити на руках. Мати уболіває: “так от з одного місця на друге (чи з ліжка чи в садок) треба носити Лесю на руках. Не дуже воно весело й зручно, що робить”. Найболючіше їй дивитися на дочку-каліку, “котрої милиці прямо по душі моїй стукають”.

Олені Пчілці доводиться весь час кудись возити хвору: “вот ездила с Лесей в Варшаву к докторам, а теперь прийдется в конце августа или начале сентября ехать за Лесей в Одессу, на лиман” (серпень 1888 року). А через рік: “В конце святой недели поеду опять в Киев, чтоб забрать там Лесю и везти к бабе Параске в Суми” (квітень 1899). “Не знаю, как долго придется быть у бабы. Ужасно мне тяжело бросать меньших детей, да что делать! Не могу я равнодушно видеть хромую Лесю и буду пробовать все лечения, пока будет хоть какая-нибудь надежда на излечение”. А Лесі вже вісімнадцять років… Мати розривається між поїздками до хворої дитини й найменшими – “сколько с ними забот и тревоги, я просто дрожу за них”. Після лікування у сільської жінки на Харківщині Леся змогла покинути милицю, з якою ходила і яка так краяла змучене материнське серце. Для закріплення здоров’я Леся Українка їде до Одеси, але значні здобутки народної медицини ліквідовують дипломовані лікарі: вони назначають хворій масажі, після яких… Знову летить розпачливий лист матері до найстаршої дитини – сина Михайла, перед яким вона хоче виплакатися:

“Ах, Мачино, милая, коли б Ти знав, яке нам лихо трапилось… Привезли лист од Лесі, Вона заслабіла од масажу, почав так боліть сустав, як колись… Я боюсь, що все ж таки Лесі прийдеться вернуться до костиля, або, може ті витяжки та пов’язки робити… Аж холод у душу вступає. Цілий вечір я вчора плакала і не знаю, що робить… Звичайно, я рвусь в Одесу, хоть се зовсім не впору: грошей нема, і я нездужаю…”

І мати, звичайно ж, поїхала, нехтуючи своїм здоров’ям. Пробула в Одесі шість днів, “ссорилась с докторами-специалистами”, була вражена не так їх невіглаством, як безвідповідальністю: “Что же виноват врач, если больной даже умирает? Средство пробуется, а если оно не годится, то его бросают и больше ничего!” Вот падлюка…” Тепер мати старанно добиратиме найкращих лікарів. Леся їде з батьком на консультації до Києва, мати подається за нею і привозить до Колодяжного. У Києві Леся знову лежала два місяці без руху в пов’язці, але біль не пройшов. Тепер одна думка: операція. Треба зібрати грошей і везти дочку до Петербурга або до Відня. Нехай вона червень 1890 року побуде в Колодяжному, щоб прийти до себе після витяжки, а потім повезе її – хто ж би! – все та ж багатостраждальна мати. Повезе її в Саки в Криму на лікування грязями, бо батько не може: влітку на Волині чекають царського приїзду, прибуде безліч високопоставлених чиновників, губернатор і генерал-губернатор, і Петро Антонович, теж високий державний службовець, мусить там бути.

Грудень 1890 року.

“Дети здоровы… А вот с Лесей беда. Она больна по-прежнему и даже ей теперь хуже” (лист Олени Пчілки до матері). І далі: “Решили мы делать операцию за границей, в Вене, потому что в России я не решаюсь делать такую серьезную операцию… Очень мне грустно, что опять приходиться бросать детей… Леся очень страдает от боли, зачем же ей мучиться лишнее время”.

І ось вони вже в дорозі – Леся Українка і її невідступна мати. Сестра Драгоманова в уяві австрійської поліції – державного злочинця. З першого кроку поліцаї стежать за ними у Львові. Навіть їх вражає, що молода тендітна дівчина (Лесі двадцять років) ходить з трудом на милицях. Це не заважає їм телеграфувати донос у цісарську столицю – до Відня. Віденське хірургічне світило не бачить підстав робити операції. Знову купелі, подорожі… У Відні виготовлено хворій ортопедичний апарат, кращий того, який Лесі зроблено у Варшаві. Леся починає помаленьку ходити, нога перестала боліти. “А про море ще подумаємо, на яке і коли, й з ким” – материним турботам кінця-краю так і не видно. Леся Українка милицю замінила на маленьку паличку (”лясочка” – як називали колодяженці). Надходить літо 1891 року. “Я целое лето разъезжаю, все из-за Леси”, – звітує знову ж своїй матері Ольга Петрівна. Спочатку вона відвезла дочку в Крим, взявши й Лілю, яка мала надягати апарат на хвору Лесину ногу, але дитина не могла переносити кримської спеки, треба було відвозити молодшу дочку додому. Від Лесі летить телеграма, що вона захворіла черевним тифом. “Конечно, я помчалась в тот же вечер в Одессу, а оттуда пароходом в Крым” (Олена Пчілка – матері). При переїздах з Лесею вона, піднявши важку скриню, сама захворіла. “Вот так то нам, все беда с нашей Лесею! И она не выздоравливает, и нам бесконечные хлопоты и неприятности”. А між тим того ж літа 1891-го гостює у Колодяжному Іван Франко з дружиною та дітьми. У Франків син Петрусь – дитина хоровита, і ось у листі до його батька восени 1891 року Олена Пчілка пише жорстокі, здавалось би слова:

“Діти Ваші мене не клопотали. Одно мене журило, се здоров’я Петруся. Скажу Вам по правді, от же я боялася, щоб він не помер у нас замість того, щоб поправитись; думаю й тепер, що лиш чудом зоставсь він живий. Ви втішилися тим, що у Петруся не сухоти, а тілько англійська слабість. Отже, по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабости. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї життя, котре у неї, і у всіх найприхильніших людей будить тільки тяжкий жаль.

Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців – свідомо прикінчити життя недолугій дитині. Дай боже, однак, щоб Ви з своїми помічними заходами коло бідолашного Петруся були щасливіші, ніж я коло Лесі!”

Ці слова, кинені на папір матір’ю Лесі Українки “в хвилину розпачу”, потребують коментаря. Це крик душі з надмірної любові. Здавалось, слова надто вражаючі і стосовно Франка як батька (при всій щирости вони не могли не завдавати йому болю) і стосовно своєї багатостраждальної дочки. Але тут треба мати на увазі певний психологічний фактор – рису характеру, що ми її можемо назвати “драгоманівською”. І Михайло Драгоманов, і його сестра Ольга Петрівна та її дочка Лариса Петрівна мали отой “драгоманівський характер”, в якому поєднувались напускна “сталь” з затамованою ніжністю, холодна теорія і сердечна пристрасть. Михайло Драгоманов не раз – не два картав і Франка, і Павлика, і навіть свою улюблену племінницю Лесю часом занадто гостро, а то й несправедливо, але завжди з батьківським почуттям. Цей зовні суворий полеміст з мефістофелівським скепсисом був у ґрунті речі людиною ніжного шляхетного серця. Він міг по-батьківськи вилаяти Михайла Павлика, який раз у раз допоминався у нього грошей, а на другий день ці гроші вислати. Цей тверезий муж, як признається він своєму найвірнішому другові – тому ж Павликові, просто “здурів”, коли дочка виїхала із зятем до Болгарії: йому здавалося, що вона висуне голову з вагона і розіб’є її в телеграфний стовп…

Перечуленість натур, які говорили, як Кассандра, правду “временно и безвременно”, навіть найприкрішу, була властива й Олені Пчілці. Можна згадати, як вона “жорстоко” картала Лесю Українку, що та якось днів десять не писала листа й не сповістила, чи щасливо повернулася увечері з театру. Пройшло чимало часу, і мати вже знала, що нічого не трапилось, але треба зрозуміти серце матері – вічно тривожне й тремтливе за здоров’я своїх дітей. Материнська надмірна любов інколи проявлялась у зайвій настирливій опіці. Леся Українка обмовиться якось, що ні одна її дружба, ні одна любов не обходилась без втручання матері, без “ревности материнської”. На цьому вислові свідомо запрограмовані негативно висвітлювати постать Олени Пчілки дослідники будували цілі піраміди з фальшивих ярликів, вигадок. Адже кожна мати в якійсь мірі проявляє фройдівську “ревність материнську”, та ми не знаємо, врешті – решт, у якій формі вона виявлялася в культурі Косачів. Напевно, набагато делікатніше й непомітніше для стороннього ока, ніж у багатьох інших сім’ях. Чи ж це було головним у стосунках між геніальною дочкою і матір’ю – письменницями, які для неупереджених критиків сприймались як певна гармонійна цілість. Тож невипадково Осип Маковей читатиме лекцію про Олену Пчілку й Лесю Українку як двійнят, невипадково Франко називатиме їх “Пчілками”, хоч добре бачитиме, наскільки перевершує мистецьким хистом дочка матір. А проте таке протиставлення сама Леся Українка вважала неделікатністю.

Олені Пчілці доведеться тривожитись за здоров’я Лесі аж до скону останньої, усе робити для її лікування для того, щоб підтримати віру хворої у можливість покращення, навіть вже добре усвідомивши, що його бути не може.

“Тая заживо мерлая Леся приводить мене до такого тяжкого, холодного розпачу, що всі думки од мене одлітають і нікотрої охоти не маю писать ні до кого…

…Так, я настояща Ніобея. Котре доростає – погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо діти її покоченіли на смерть, і вона сама закоченіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!

Леся терпить, т.є. мовчить, і думає, що я не бачу її мук всякого рода, що я навіть не чую, як вона часом уночі плаче. Я все чую і все бачу, а її стан фізичний лучче бачу, ніж вона сама. Вона, може, ще трохи надіється на вилічення, а я не надіюся ні крихти – всі ці паліативи – це одна мана і скорботна процедура, довга, марудна, тягуча жили і з слабої, і з цілої сім’ї.

Ранньою весною кажуть їхать у Євпаторію. Скільки знов муки, нудьги, трати часу, грошей (котрих зовсім нема) – надаремне. Ні крихти користи я од сього всього не жду, себто “крихта” поліпшення буде, але не буде жадної гарантії, що знов не прийдеться в один прекрасний тиждень звалитись безпомічною слабою. І там назавше”.

Цей лист до сина Михайла (грудень 1896) – то справді крик Ніобеї, то образ матері в апогеї горя. І в той же час та ж мати знаходить у собі сили, аби розгортати активну культурну діяльність. Вона тоді ж влаштовує “спектакль нашого общества, з живою картиною великою”. У підготовці вистави брали участь і Олена Пчілка, і сестра Лесина Ліля. “…А Леся скорбними очима дивилася на те все”, – серце матері крається від болю тієї, яка не може через хворобу жити нормальним життям. “Будуть читаться і українські переклади. Леся готує теж свій – хтось прочитає їх на вечорі. Ах, Мако, неможливо тяжко це все!” Ми бачимо, як тонко спостерігає нюанси страждань дочки мати, як все вона бачить очима й материнським серцем.

Але чудо contra spem матері сталося. У 1899 році у Берліні медичне європейське світило професор Берґман зробив вдалу операцію ноги Лесі. Операція коштувала неймовірно багато, Косачі ледве не розсталися з родинним гніздом у Колодяжному. Мати чергувала ночами біля хворої у найважчий післяопераційний період. Приїхавши додому, Леся через деякий час могла ходити лише “з паличкою”, потім вона могла навіть (у 1901 році) вийти на вершину гори Лукавиці в Буркуті.

Ціною неймовірних зусиль і коштів здобуте здоров’я Леся Українка проте офірує на вівтар морального обов’язку. Вона їде до помираючого на туберкульоз легень Сергія Костянтиновича Мержинського до Мінська і заражується туберкульозом сама. Ми не маємо жодних матеріалів документального характеру, які б підтримали вигадану версію, нібито Олена Пчілка була проти цієї дружби Лесі Українки. Ми тільки бачимо ідилічну фотографію, на якій у родинному колі присутня й Олена Пчілка, фотографію, де Лариса Петрівна у вінку сидить поруч з Сергієм Костянтиновичем у Зеленому Гаї. З листа Лесі Українки знаємо, як мама разом з Сергієм Костянтиновичем вимусили у Лесі дати слово перекласти “” на російську мову. Сергій Мержинський бував у сім’ї Косачів у Гадячі та в Києві. Він постійно передає батькам Лесі привіт. Олена Пчілка дає якісь поради щодо лікування хворого. Вона, звичайно, як мати, переживає за дочку, коли та поїхала до помираючого Сергія Мержинського. А Леся переживає за матір: “, мамочко, що моє лихо відіб’ється на твоїх і без того неміцних нервах”. Олена Пчілка поривається їхати теж до Мінська, бо тремтить за Лесю, за її здоров’я. Леся тремтить за матір:

“, не приїзди, ти тільки даремне надірвеш себе, а мені не поможеш, бо мені ніхто в світі тепер не може допомогти, і до того ж ми можем розминутись. Ти не повинна дивитись на сю агонію (вона все ще триває), се не по твоїх нервах, я навіть писать тобі про се не хочу. Коли не писатиму, не бійся, се я через те, що слів не знаходжу. Як буде треба, пришлю телеграму. Цілую тебе тисячу раз”.

Знаючи перечуленість Олена Пчілки, сімейний “консиліум” вирішує послати до Мінська Лілю. Потім приїздить Михайло Кривинюк. Про ніякий “протест” матері проти цієї доччиної любові, скоріше приязні, ми не знаємо й не повинні вигадувати.

Лариса Петрівна, з огляду на свій нервовий і цілком зрозумілий стан після тяжкої втрати – смерти свого друга Сергія Мержинського – виїздить на Буковину до Ольги Кобилянської. Вона втаює від родини ознаки туберкульозу легень, боїться передусім злякати матір. Климент Квітка, який теж був з Лесею Українкою на Буковині й перебував у тісних зв’язках з Косачами розповідає родині про справжній стан її здоров’я. Та в Олени Пчілки з її драгоманівським скепсисом і всевидящим материнським оком і серцем не було ілюзій: вона сконстатувала, що дочка заражена туберкульозом.

Леся Українка неначе намагається втекти від себе самої й переконати матір, що це не так. Зрештою, бацил туберкульозу поки що не виявлено. Леся їде до медичних світил, аби заглушити тривогу матері. Але зловіще пророкування Кассандри справдилось. Туберкульоз легень перекидається згодом на нирки. Починаються нові подорожі на курорти і поступове неухильне погіршання стану здоров’я Лесі. Мати, звичайно, чим тільки може, рятує дочку. Вона здобувається на велику суму грошей – 800 карбованців дарує Лесі на лікування, на “єгипетський фонд”.

Ларисі Петрівні гірко було чути з уст матері чи вичитувати з її листів отой, здавалося б, безсердечний діагноз, у який так не хотілося вірити. У кореспонденції дочки з матір’ю є одне “темне місце”, яке викликає інколи різночитання, оскільки при “односторонності” діалога (листи Олени Пчілки до Лесі Українки не збереглися) його нелегко розшифрувати. Леся Українка писала додому, що лікарі діагностували у неї не ознаки туберкульозного процесу, а лише “предрасположение” до цієї хвороби (катар легень, анемія). У вона оповіщає:

“Се дуже добре, коли тобі “зараза” менше страшна, ніж “предрасположение”, і я зовсім нічого не маю проти того, що ти щиро мені говориш про те, як ти дивишся на мій стан, – я взагалі не “мнительна” і ніяких страшних слів (та й речей) не боюся. Мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не міг нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або пошкодити, а більше ніхто; се я говорю на основі певного досвіду. Хто міг би мене одвернути, щоб я не була з Дорою при її дифтериті? Хто був винен, якби я тоді заслабла? Думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто винен, то тільки я сама, отже мене можна винуватити, але ж тоді ти візьмеш назад те страшне слово “проклинаю”? Правда ж, правда? Я зовсім щиро признаю, що я таки дуже була винна, завдавши тоді всім стільки турботи (ще й досі незаспокоєної) за мене, та тільки я вже й так досить “проклята” тією Мойрою чи як там вона зветься, тая “Лесина богиня”… Ну, та годі вже про сю прикру тему, то все речі минулі”.

До кого стосується оте слово “проклинаю”? Цілком очевидно, що мова у цьому уривку листа йде про можливість зараження Лесі Українки в Мінську біля вмираючого на туберкульоз Мержинського. У кінофільмі “Іду до тебе” за сценарієм Івана Драча Олена Пчілка проклинає свою дочку, яка їде до Мінська. Сцена ця обурила багатьох, у тому числі й сестру Лесі Українки Ізидору Косач-Борисову, яка мала можливість познайомитись з кінокартиною. А тим часом з логіки тексту виходить, що слово “проклинаю” стосується когось, хто винен у тому, що Леся поїхала, хто не “одвернув” її від цього заміру. Ми не знаємо, кого мала на увазі Олена Пчілка. Леся Українка того “когось” захищає – він не міг її відвернути від її наміру, такий вже у неї характер, такий, зрештою, характер випадку, і вона всю вину бере на себе. А якщо так, то логічно, що треба проклинати її, Лесину Мойру (долю). Чейже мати не буде проклинати рідної дочки – неначе запитує (і впевнена у цьому) вона, Леся Українка. Отже, ніяк слово “проклинаю” не стосується Лариси Петрівни. Врешті, у Леся Українка писала у зв’язку з її новою хворобою: “Я себе ні в чому обиженою не вважаю, і волі моєї ні ти, ні мама не обмежили”.

З мамою у Лесі тривали дискусії: мати вважала її зараженою туберкульозом, дочка не могла примиритися з такою фатальністю долі:

“ не поїхала б навіть ради її краси, настільки мені тепер органічно противні залізниці і втома, зв’язана з ними, але вже мушу, щоб озброїтись діагнозами для моїх спорів з мамою: вона все доказує, що в мене “просто” чахотка, а я їй доказую, що ні, так от хочу мати більше авторитетів за собою”.

Швейцарські світила подивились на хвору більш оптимістично, ніж віденські, до котрих Леся звернулась після дискусії з мамою чи з собою самою.

Врешті, яке було справжнє ставлення матері до дочки, про це найкраще свідчить поведінка першої при смертному ложі Лесі Українки. Відчуваючи серцем смертельну небезпеку (хоч від неї утаємничували тяжкий стан Лесі), вона їде на Кавказ. Автомобіль мчав над страшними урвищами у неймовірну спеку. Від цієї незвичної й важкої для її віку їзди Ольга Петрівна на кілька днів оглухла. Відчинена навстіж брама будинку, де жила Леся, перелякала: так буває, коли вже дуже погано. Але Леся ще жила. По зміненому кольорі й виразі обличчя, якого раніше ніколи не було, мати відчувала, що стан хворої надзвичайно важкий. Все ж Леся Українка продиктувала матері задум твору, який виношувала в душі. Хвору перевезено з малярійного Кутаїсі до Сурамі. Тут довелося Олені Пчілці пережити трагічні дні. Вона напружила усі свої сили, опанувала розтроюджені нерви – так, як це робила Леся Українка біля помираючого Мержинського, так, як це потрапила робити жінка з роду Драгоманових. Ізидора Петрівна Косач-Борисова, яка була з мамою в останні Лесині хвилини, згадує про героїчну витримку у цей трагічний час обох – матері і дочки.

“І досі, вже 52 роки невимовний жаль огортає при цих спогадах. Та я вважаю за свій обов’язок про це написати, бо та сила волі, що виявила мати і дочка, – безприкладні. Мама і в хвилини відчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявляти своєї зневіри в порятунок, хоч вийшовши від Лесі, з розпачу умлівала. Леся теж мала в собі силу, з любові до мами, так героїчно переносити страждання. Ніколи жодної скарги. Хоч, як я тепер певна, Леся тоді в Сурамі вже була свідома того, що це її останні дні”.

Найдокладнішу оцінку Лесі Українки як письменниці і людини дасть Олена Пчілка у відповіді Ользі Кобилянській за співчуття з приводу смерті її дочки і своєї подруги.

”Ваші палкі, гарячі слова співчуття й гіркого жалю за нещасливою Лесею діймають мене до глибини душі…. Нема Лесі! Не тільки боляче, але якось дивно уявити це. Такий величний вогонь перестав горіти, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло цю прекрасну так багато обдаровану істоту! Нащо так ведеться на світі?! І як можуть люди вірити в якийсь вищий розум якоїсь всеорудної істоти, бачивши такі явища? Кому, нащо потрібна була дочасна згуба цієї прекрасної людини і ще серед таких мук?.. Скільки прекрасних творів могло вийти з тих, таких талановитих, працьовитих рук! Але ж бо ті руки були такі нещасливі!”

Скорботну матір огортає жаль, що так мало цінили Лесю Українку навіть інтелігентні кола при її житті, – “а вона стояла цілою головою вище навіть тієї юрби, що читає наші писання”. І далі про свою працю, життя:

“Живу, не слабую. Ще давніше тяжке горе, смерть мого любимого сина, так гірко загартувала моє серце, що вже розбити його не може ніщо. І так житиму, працюватиму, доки зможу, доки й мене не подолає природна сила, від нас незалежна”.

У громадській свідомости образ Олени Пчілки викарбовувався як жінки-патріотки, виховательки письменників і громадян, жриці того домашнього вогнища, яке палало високими громадянськими ідеалами. На її 25-річний ювілей подвижницької праці відгукнулися російські письменники з Петербурґа, московські професори, Панас Мирний, на її свято прийшло багато молоді. Від імені редакції Літературно-Наукового Вісника вітали її М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк.

“От іще людина, – писали вони, – що двадцять і п’ять літ вистояла на одинокій чаті, не подалась і не була передчасно зметена сею хуртовиною, що змела стілько молодих працьовників, що в домашньому крузі набралися любові до рідного язика і до рідного люду. Такою письменницею на українській ниві були Ви, Високоповажна Пані. Ви дали Україні перший приклад освіченої сім’ї, в якій плекається рідна українська мова і українська літературна традиція в найкращім розумінню сего слова. За приміром Вашого славного брата Михайла Драгоманова Ви поклали в основу своєї літературної діяльности любов до вселюдського прогресу, нерозривно зв’язаного з любов’ю до найменшого брата, до нашого простого, віками поневоленого люду… Гарячою душею леліяли Ви думку про кращу будущину рідного краю і ніколи не тратили віри в поступ і волю, які не можуть же минути й нашої вбогої хати”.