Біографічний нарис

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

У повітовому місті Гадячі Полтавської губернії 17 червня 1849 року Олена Пчілка вперше побачила світло сонця. Походила з Драгоманових. Досить згадати лише її брата Михайла, щоб схилити з пошаною голову перед цим заслуженим перед Україною родом. Драгоманови прийшли з Греції – “драгоман” по-грецьки означає перекладач. Предки Олени Пчілки перебували на дипломатичній службі в Богдана Хмельницького. У роді не переривалися традиції літературні й революційні. Батько майбутньої письменниці та його брат Яків писали вірші, які охоче друкували російські журнали. Обидва були вільнодумці. Яків Драгоманов – декабрист, загинув на каторзі. Гордість за свій рід голосною луною озивається в крицево гартованих рядках Лесі Українки: “. Ми, слава Богу, вродились не підніжками магнатів, у нашім гороскопі інші зорі”, – каже Річард Айрон з драми “У пущі”. Така ж і його мати Едіта, що ладна йти на найтяжчу громадську роботу, бо її рід “”; і там, де не йде син, за нього виконувати громадський обов’язок піде мати. Отак і в родині Драгоманових виконували його і син, і дочки, і брат, і мати.

Перші ази освіти Ольга Драгоманова здобула вдома під керівництвом батька. Згодом поступила до Київського зразкового пансіону шляхетних дівчат, який закінчила у 1866 році. Її учителем російської літератури й мови був Євген Судовщиков. Серед учасників “Громади”, до якої залучив її брат Михайло, знайшла свою долю, свого друга життя – Петра Антоновича Косача. У 1868 році Ольга одружилася з ним й оселилася в місті Звягелі, де чоловік обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників. Високі ідеали “Громади” заполонили молоде подружжя на все життя, зробили їх спільниками і друзями. Листування проливає світло на теплі взаємовідносини і сердечну любов цих людей. Обоє ж виростили-виховали шестеро дітей. У листі від 21 липня 1891 року напередодні річниці шлюбу Петро Антонович писав своїй дружині:

“Завтра буде 23 года як ми з тобою, моя голубка Олеся, повінчалися-побралися! Бажаю тобі і собі пробути довго-довго, дождати 50-го року нашого шлюбу в доброму здоров’ї і благополучію. Велике спасибі тобі, моя мила, за ті роки, що пройшли, й за все, що для мене робила!!!”.

У Звягелі Ольга Петрівна Драгоманова-Косач поринає у вир народної творчости та народного життя. Перші фольклорні записи Ольги Петрівни використали Михайло Драгоманов та Володимир Антонович в “Исторических песнях малорусского народа” (1876), Драгоманов у “Малорусских народных преданиях и рассказах” (1876), “Очерках звуковой истории малорусского наречия” (1876). Текстами народних пісень та мелодій постачала Гната Житецького, Михайла Комарова, Миколу Лисенка, Климента Квітку. Разом зі славним композитором Лисенком Ольга Драгоманова-Косач записала волинське весілля і мала намір видавати його у двох томах. З невідомих причин ці матеріали друком не з’явилися.

У 1876 році Ольга Петрівна видала альбом “Український народний орнамент (зразки вишивання, ткання, писанок)” з передмовою про наукове значення зібраного матеріалу.

Лише на один рік раніше за Лесю Українку почала друкувати свої вірші Ольга Драгоманова-Косач під псевдонімом Олени Пчілки. З цього приводу її дочка Ізидора писала:

“Олена Пчілка – псевдонім, що мама придбала собі, як була ще зовсім молода. Тоді молоде подружжя (наші батьки) жили в Звягелі на Волині, там часом Ольгу звуть Олена, а що мама дуже захопилася збиранням етнографічного матеріалу (вишивки, тканини), то батько наш казав, що вона як тая пчілка працює. Та й все життя мама любила пчіл – ці комахи подобалися їй, як символ невсипущої праці для загалу. Мама, де жила довгий час, то заводила пасіку, хоча б 3-4 вулики, то не задля якоїсь там вигоди, просто їй подобалось спостерігати тую доцільну метушню комашок і сам буколічний вигляд вуликів”.

Перша збірка поезій Олени Пчілки “Думки-мережанки” виходить у 1876 році. Та письменницький хист виявився набагато раніше. Ще у приватному пансіоні у Києві, куди дванадцятилітню Олю влаштував її брат Михайло, вона німецькою мовою так гарно написала оповідання про пригоди капелюшка, що захоплений учитель надрукував цю річ у німецькому журналі.

Найбільш сприятливими були умови життя і побуту сім’ї Косачів у місті Луцьку та селі Колодяжному. Незнаний край захопив полтавчанку і красою природи, і вдачею людей, їх мовою, – волинян назвала “коханим людом”.

Досить просторий діапазон перекладницької діяльности Олени Пчілки. З російської мови перекладала Гоголя, Пушкіна, Лермонтова, Кольцова, Тургенєва, Короленка, Тютчева, Фета, Надсона, Єсеніна, з польської – Міцкевича, Словацького, Ожешко, Конопніцьку, із західно-європейської літератури – Гюго, Брет Гарта, Шіллера, Андерсена, Мопассана та інших.

У “часи глухонімії” заходилася Олена Пчілка “знімати полуду з очей сліпця” – сприяла активізації видавничого руху. Разом з Наталією Кобринською видала жіночий альманах “Перший вінок”. “” Степана Руданського побачили світ завдяки старанням Олени Пчілки. Революційний друкований орган Михайла Павлика та Івана Франка “Громадський друг” теж фінансувала вона.

Де б не жила ця колоритна, багатогранна постать, скрізь вносила живий струмінь. Зокрема, вона створила осередок літературного і театрального руху на Волині. Ольга Петрівна Драгоманова-Косач організувала НГВ (Невеликий Гурток Волинський) і видала сама від його імени згадані “Співомовки” Руданського. Організувала першу українську бібліотеку, поставила декілька українських спектаклів у Луцьку (навіть військові допомагали їй у цьому). А її дім у Колодяжному став своєрідними волинськими Афінами: тут збирався цвіт української інтелігенції. Тут був наче домашній літературний інститут – виховувала, плекала письменницькі таланти своїх дітей. З Колодяжного культурні промені розходилися у всі сторони світу – у Київ, Петербург, Варшаву, Відень, Софію. Для Олени Пчілки не існувало штучних кордонів, які розмежовували українські землі. Вона у постійних зв’язках з Галичиною, Буковиною, безперестанку доводить спільність західноукраїнської і східноукраїнської культур.

У своїх “Волинських споминах” Олена Пчілка естетизує цей край, прищеплює любов до нього своїм дітям. Вона підносить у найвищий культурний ранг творчість поліщуків, досліджує їх колядки як витвір прадавньої, сливе праслов’янської культури, видає їх. Неухильно торує шлях до “”. То ж вона відкрила чар Скулина і Нечимного, фольклорні поклади Запруддя. Хоча М.Драгоманов був для неї не тільки братом, а й другом, учителем, тим не менше вона виступила, по суті, проти його дослідницького методу фольклору – компаративізму, який вів до національного нігілізму, доводячи у статті про українські колядки автохтонність цього фольклорного жанру.

Життя не милувало Олену Пчілку – час від часу жорстоко вражало її душу разючими ударами. Смерть брата і матері (1895), найстаршого сина (1903), чоловіка (1909), відтак дочки (1913) – усе це вона мусила пережити, переболіти.

”Мама не була соціалісткою, – згадує дочка Ізидора в неопублікованих у нас спогадах, – вважала соціалізм утопією, але демократкою вона була і на словах, і на ділі. Так само, як і ворогом соціальної нерівности мама була все життя і свої переконання висловлювала одверто не тільки в родині своїй, чи серед друзів, а широко в громаді, в пресі. Отже, робити з мами через 120 років по її народженні ретроградку (буржуазну націоналістку), як це мені якось трапилося прочитати років 30-40 тому, тепер вже просто дико було б”.

А щодо літературних справ, то дочка-письменниця високо шанувала компетентність своєї високоосвіченої матері, зверталась до неї за оцінками своїх творів, за порадами, а також давала їй свої.

Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, як і її мужня дочка, у найскладніші моменти життя могла висловитись про себе: “, що я корюся долі?” Тікала від горя і втрат у вир праці й витривало стояла на своєму посту. З самопожертвою трудилася як журналістка. З 1905 року почав виходити у Полтаві український тижневик “Рідний край” (часопись літературна і громадська з ілюстраціями)”. Олена Пчілка була найактивнішим співробітником, а згодом (з 1907 р.) видавцем і редактором цього часопису. Вона єдина видавала журнал навіть у роки світової війни без дозволу цензури. Додатком до “Рідного краю” був дитячий журнал “Молода Україна”, який передбачав знайомство дітей зі світовою культурою – звідси переклади класиків літератури різних народів. Для цього журналу вона писала популярно-наукові статті для малечі у напівбелетристичній формі – про амебу, про звірів, про море. Олена Пчілка жила в редакції журналу “Рідний край”, а властиво редакція та жила в її хаті. Усе це вимагало великих коштів, та жінка з роду Драгоманових ніколи не знала, де кінчається особисте, а починається громадське.

У 1911 році Драгоманову-Косач відвідує галицький етнограф Іван Зілинський, який так писав про особистий поваб цієї оригінальної талановитої жінки:

“Олена Пчілка зробила на нас сильне враження своїм зверхнім виглядом, а ще більше своєю надзвичайною інтелігенцією. Перед нами стояла уже поважна жінка, в силі віку, повна життя та енергії. Дуже симпатичне обличчя, без найменшої зморшки, чорні палкі очі та чорне, наче в ворона, волосся свідчили про її колишню вроду. Ніхто не сказав би, що вона саме тоді почала шістдесят третій рік життя (ур. 17.VІІ.1849)… Мене займала найбільш правильна, чиста мова Олени Пчілки та її гарна вимова”.

Ольга Петрівна мала композиторські здібности – дописала музику до народних слів “Без тебе, Олесю”, які стали народним романсом. Виявляла неабиякі нахили до малювання, що передалися й Лесі.

Писала Олена Пчілка не лише ліричні вірші, байки, переспіви, поеми, повісті, оповідання, новели і драми, а була й глибоким ученим широкого профілю – літературознавцем, етнографом і фольклористом. Її праці “Украинские колядки”, “Очерки национальных типов в украинской народной словесности”, “Украинская юмористика”, “Українські народні легенди останнього часу”, “Українське селянське малювання на стінах” ще докладно не вивчені, заслуговують на якнайпильнішу увагу й добре вдячне слово.

Значне місце в її художній спадщині займають прозові твори. Виступивши з ними у 1880-х роках, вона поширювала обрії української літератури новою проблематикою. Її проза вже не етнографічно-побутова, а інтелектуалістська. Вона відбила бентежний дух ідейних шукань вісімдесятників, показала пробудження національної самосвідомости української інтелігенції. Наша авторка належала до піонерів феміністичного руху. Різні типи емансипанток, дівчат з України, що поїхали студіювати медицину у Цюріхському університеті, змальовує вона у повісті “Товаришки”. А повість “За правдою” веде нас у київське середовище різночинців – у товариство праль, шевців, студентів та “панів”-інтелігентів.

Демократизм Олени Пчілки проявився яскраво в оповіданнях, якими вона відгукнулася на революційні події 1905 року. У її белетристичному шедеврі-новелі “Збентежена вечеря” – показано психологію зародження людської гідности у дитини, у душі розумного і палкого сільського хлопчини.

Олена Пчілка виявила себе знавцем жіночої душі. Зокрема, психологія зрадженої жінки прекрасно змальована в оповіданні “Маскарад”. Переодягнена героїня цього твору йде на маскарад, де в неї закохується… її ж чоловік. Витонченою іронією пройнята її граціозна новела “Біла кицька”.

Писала Олена Пчілка також мемуари і літературно-критичні статті про Тараса Шевченка, Євгена Гребінку, Олексу Стороженка, Михайла Старицького, Миколу Ковалевського, Марка Кропивницького, Бориса Грінченка, Павла Житецького, Миколу Лисенка, Михайла Драгоманова.

Разом з Лесею Українкою, Павлом Житецьким і Миколою Лисенком у 1907 році підписала заяву міністрові народної освіти й послала у Петербурґ з вимогою дозволити навчання рідною мовою:

“необходимо дать украинскому народу возможность учиться на его родном языке. Интересы двадцатипятимиллионной массы народной достаточно важная вещь для того, чтобы нижеподписавшиеся могли выразить уверенность, что затронутый здесь вопрос будет внимательно исследован Вашим высокопревосходительством и разрешен в том направлении, которого потребует как педагогия, так и интересы населения”.

З часу першої світової війни О. П. Косач була активним членом Київського правління “Общества друзей мира”. Відділи його були у всіх країнах Європи. Товариство обстоювало роззброєння всіх держав, висувало вимогу міждержавні конфлікти вирішувати в мирний спосіб, уникаючи війни. Антивоєнні промови, які виголошували члени товариства на своїх регіональних конгресах, друкувалися і поширювалися по всьому світу.

З 1920 року Ольга Драгоманова-Косач працювала в етнографічній комісії ВУАН. Через п’ять років її обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

В останні роки свого життя письменниця зазнала прикрих переслідувань – лише тяжка передсмертна недуга врятувала її від репресій.

Уже приїхав по неї “чорний ворон”, але виявилось, що арештована настільки хвора, що не може ходити… Померла Олена Пчілка 4 жовтня 1930 року. Похована на Байковому кладовищі у Києві.