Повернення

Вікторія Сірук

Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. – К.: Темпора, 2015. – 536 с. Автор проекту та відповідальний редактор Тамара Скрипка.

З плином часу до постаті Лесі Українки не згасає незгасаючий інтерес. Її творчість, біографія стали утіленням особливого світу суверенної особистості, який вабить і надихає, дає поживу для роздумів. Книга «Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія», видана Українською Вільною Академією Наук у США (в пам’ять Олекси Біланюка), що є продовження і доповнення попереднього видання 2004 року, означує ті віхи життєпису письменниці та родини Драгоманових, які не лише послугують матеріалом літературознавцеві чи історикові, а стануть у нагоді пересічному читачеві, як приклади життєвого досвіду, мудрості, високості духу.

Адже у хронології особистого життя письменника є ті значущі епізоди, які розкривають його світогляд, моделі поведінки, слугують імпульсами до творчості. У звичному розумінні – це незворотні, кардинальні події (за Р. Бартом), критичні точки (за Ю. Іздриком). Однак значущою може стати й випадкова зустріч під час плавби, як у нарисі «» («Лист у далечінь») Лесі Українки.

Саме з таких емоційно й мотиваційно важливих спогадів-спалахів Ізидори Косач-Борисової, Наталії та Дмитра Дорошенків, Валерії О’Коннор-Вілінської, Менделя Розенбаума та інших культурних діячів зіткана рецензована книга, що разом зі статтями дійсних членів УВАН у США про творчість Лесі Українки становлять змістовний інформативно-психологічний матеріал. Кожен з цих проявів художньої документалістики та наукової діяльності репрезентує глибоке зацікавлення життям і творчістю родини Драгоманових-Косачів, оприявнює новий фактаж, доповнює здобутки лесезнавства. У кожному тематичному розділі – живі прикмети доби, виразні риси творчих особистостей, розкошування у слові.

Принцип групування документалістики у книзі надзвичайно вдалий, адже, як пише Тамара Скрипка, «дозволяє простежити процес “вростання” в загальну історію нашої культури історії окремої родини» (С. 31): листи Лесі Українки, спогади про неї сучасників, статті, переважно увесь матеріал, який ніколи не публікувався, заслуговує на особливу увагу дослідників. У книзі представлені насамперед невідомі широкому загалу факти з біографій українських письменників, спомини, зустрічі, листування, осмислення яких актуальне й необхідне сьогодні, з висоти днів теперішніх. Деякі спогади можна означити мемуарно-психологічними нарисами, як от І. Косач-Борисової. Цей жанр має суттєву перевагу: оприявнити неминуще значення життєвого й творчого досвіду Лесі Українки, Олени Пчілки, М. Лисенка, Л. Старицької-Черняхівської, передати атмосферу вже віддаленої від нас епохи.

Опубліковані листи Лесі Українки до Фелікса Волховського (зберігаються в Інституті Гувера, Стенфордського університету, що в Каліфорнії) не лише вносять посутні уточнення у «висвітлення напряму суспільно-політичних думок поетеси, для історії соціально-демократичного руху в Україні кінця 19 – початку 20 ст.» (С. 30), але й прояснюють її ставлення до ужиткової, публіцистичної, масової літератури. Зміст листа від 29. XI. 1902 року до Ф. Волховського суголосний проблемі мистецтва для народу в оповіданні « (думки арештованого)» Лесі Українки. В’язень не погоджується з тим, що його хист літератора повинен бути «перекований» на газетярський. У листі до Ф. Волховського читаємо: « – утилітарна белетристика: вона б мусила бути більш артистичною, ніж всяка інша, а проте здебільшого вона буває зовсім не артистичною і – на тім провалюється!» (С.49).

Цей фрагмент якнайкраще розкриває мистецьке кредо письменниці. Не писати на дані від когось теми, не змішувати двох протилежних стилів, наприклад, «легендарного і науково-практичного», враховувати жанрові ознаки творів – це ті практичні настанови, які вона висловлює у наступних листах до Ф. Волховського. Цікавою з цього приводу видається розвідка-зіставлення двох текстів: епістолярного та художнього. Листи також можуть стати посутнім доповненням до питання теоретичних, літературно-критичних зацікавлень Лесі Українки.

Особливої уваги заслуговують раніше не публіковані спогади сучасників Лесі Українки. Короткий, але достатньо інформативний спогад О. Косач-Шимановської розкриває зацікавлення поетеси музикою, творами композиторів-романтиків: Шуман, Шуберт, Мендельсон, Шопен, Гріг. З класиків – Бетховен. При тім варто зауважити, що Шуман на першому місці. В оповіданні Лесі Українки “” романс Р. Шумана “Ich grolle nicht” (“Я не гніваюсь” (нім.)) можна розглядати як ключовий музичний знак усього нарису. Він розуміється як те, що викликає спектр широких асоціацій поза межами тексту, апелює не лише до читацької ерудиції (як алюзія), а й до почуттів, виконує функцію емоціонального впливу на читача, ліричного коментаря до образу головної героїні. І. Косач-Борисова згадує про неабиякий музичний хист поетеси, якому, на жаль, не вдалося розвинутися через хворобу:

«…її гра на п’яно була дуже хороша, і грала вона гарні класичні речі або народні українські пісні, у виконання яких вкладала багато душі і почуття. А часом грала якісь свої власні імпровізації».

Цікавою видається інформація І. Косач-Борисової про те, що Леся спробувала малювати (олівцем, а також олійними фарбами) під час перебування у Колодяжному маляра Зозулі, талановитого митця із химерною долею. Замолоду був ченцем у Києво-Печерській лаврі, а потім пішки мандрував по усій Україні. З коментарів довідуємося, що художник навчався в Петербурзькій академії мистецтв, автор портрета Т. Шевченка, який висів у «великому домі» в Колодяжному. «Мати з дитиною біля пташиного гнізда» – єдина живописна робота Лесі Українки, яка зберігається у музеї письменниці у Києві.

Спогад Валерія О’Коннор-Вілінської апелює до літературних зацікавлень Лесі Українки, зокрема про те, що Лесі дуже подобалося оповідання Мопассана, особливо новела «Qui sait?» («Хто знає?»), у якій відбиті містичні відчуття. Світозар Драгоманов з особливою теплотою згадує Лесину пораду ретельно вивчати Мольєра, Расіна, Жан-Жака Руссо, Гете, Шіллера у часи його навчання в Парижі та її обізнаність зі стародавньою історією східних народів, майстерний виклад якої прислужився Світозарові у ліцеї. Під час перебування у Софії Леся Українка у товаристві Аріадни Драгоманової удосконалювала знання французької, а під час відпочинку у Владаї вони разом опановували ще й англійську.

Спогади Д. Дорошенка, С. Драгоманова стануть у нагоді тим дослідникам, яких зацікавить перекладацька майстерність Лесі Українки, її знання мов. На прохання Д. Дорошенка, письменниця відшукала статті в ірландських виданнях, зробила ряд виписок, переклала, а згодом і сама зацікавилася ірландською справою, що мала чимало спільного з українським рухом. Статтю Френсіса Артура Фегі «» Леся Українка переклала для літературно-наукового місячника «Нова громада» з огляду на очевидну аналогію між становищем ірландської мови й української (про це йдеться у коментарях, С. 309). За рекомендацією Михайла Драгоманова письменниця ретельно узялася за вивчення болгарської мови й опанувала її настільки, що «могла вести розмови на найрізноманітніші теми з молодими болгарськими вченими», – писав Світозар.

Осердям книги можна назвати спогади, інтерв’ю, листування І. Косач-Борисової, неоціненні з погляду інформативності, фактажу, культурно-історичної спадщини. Як справедливо стверджує Т. Скрипка, Ізидору Петрівну можна вважати одним із класиків мемуарного жанру української літератури через абсолютно вільний виклад думки, повноту переживань, широку гаму почувань, християнську морально-етичну основу її характеру. Зазвичай біографи характеризували Лесю Українку як людину мужньої вдачі у переборюванні життєвих труднощів, принципову в обстоюванні своїх переконань. І. Косач-Борисова оповідає про співчутливе ставлення сестри до «усякого страждання інших»: завдяки дбайливому Лесиному доглядові Ізидора у дворічному віці переборола дифтерію, вдруге вона врятувала їй життя у Петербурзі, коли та захворіла на черевний тиф і опинилась уперше серед чужих людей. З особливим трепетом і сумом читаються епізоди про арешт Лесі Українки 1907 року, день її похорону.

З любов’ю, теплотою І. Косач-Борисова згадує про кожного із членів великої родини, їхнє перебування у Колодяжному, Зеленому Гаю, Києві. Цікавим, вартим популяризації видається факт з життя Михайла Косача, ученого-фізика: написав дисертацію про «Х-проміння» й одночасно з Рентгеном сконструював апарат, який дотепер широко застосовується у медицині. У спогадах відчувається реальна присутність оповідача – з живою думкою і словом. Арешт, нестерпне перебування у в’язниці, поневіряння в сталінському концтаборі Сибіру І. Косач-Борисової у нарисі «Із минулого і пережитого» сприймається як одкровення, гідне подиву і захоплення подвижництво духу, оптимістичне сприйняття світу, незламність людської гідності.

З листування І. Косач-Борисової з А. Костенком дізнаємося про те, як ретельно вона перечитувала белетристичні твори К. Граната, М. Олійника, Л. Смілянського про Лесю Українку, справедливо критикувала за фальсифікації, вигадки, недосконалість мови, як прагнула зреалізованості відповідального завдання – дати мистецьку картину Лесиного життя. У листі від 4. 06. 1971 року до Анатоля Ілліча високо поціновує мистецький талант, особливу інтуїцію художника Василя Чебаника. Портрет Лесі Українки його роботи, на переконання І. Косач-Борисової, передає дивовижну схожість із письменницею. Згадує авторка і кумедний випадок із Лесиного життя на віллі «Наталія» у Сан-Ремо: Леся із господинею дому Наталією Садовською утнули першоквітневий жарт (педантичному чоловікові пані Наталії поклали на стіл газету річної давності, а той спантеличено читав і дивувався повторюваності подій).

Критичні статті, розвідки Володимира Міяковського, Юрія Шереха, Євгена Маланюка, Юрія Дивнича, Альберта Кіпи, Лариси Залеської Онишкевич привертають увагу широтою, небуденністю поглядів на творчість Лесі Українки, актуальністю проблематики, гостротою аналітичних суджень.

Надзвичайно грунтовну частину книги займають коментарі, які не лише прояснюють події, населені пункти, персоналії, часописи тощо, а подекуди стануть відкриттям не лише для пересічного читача, а й науковця. Так, у контексті листування Лесі Українки із Ф. Волховським довідуємося про досі не віднайдену її брошуру «Яке наше життя під московськими царями», де Леся мала намір розповісти про історію панщини, рекрутчини, докладно висвітлити « і Гордієнка, Петра і Катерину та те панство, що продавало і купувало Україну» (С. 64). Окрім того, коментарі докладно висвітлюють довгий шлях спогадів від автографів, передруків у старих часописах до сучасного видання. Так довідуємося, що свої спогади С. Драгоманов запропонував для друку редакторові луцької газети «Український голос» Анатолієві Дублянському, а машинопис на редакційних бланках знайдено у бібліотеці Волинського обласного історико-краєзнавчого музею 1944 року тодішнім його директором В. Засядчуком (С. 272).

Енциклопедичне знання епохи, родинного кола, життєпису Лесі Українки, виняткова ретельність у доборі матеріалу, вдумлива обсервація явищ літературного життя в Україні кінця 19 – початку 20 ст., бачення історії нашого красного письменства у світовому контексті – ось той фундамент, що забезпечив глибину і науковість книги Т. Скрипки. Усі уміщені у ній матеріали спонукають до неодноразового перечитування, насичені вражаючими відкриттями.

У передмові до книги автор проекту та відповідальний редактор докладно пише про долю спадщини Лесі Українки, архіву Драгоманових-Косачів, про те, як серед лихоліть революції, воєн О. Косач-Кривинюк зуміла зберегти родинні реліквії, матеріали, зробити найповніший звід вивірених біографічних фактів у виданні «: Хронологія життя і творчості». Особливо прикро було дізнатися про історію тієї частини Лесиного архіву, яка зберігалася у третьої дружини Климента Квітки Галини Кащеєвої-Квітки у Москві, про безслідно зниклі безцінні матеріали.

Т. Скрипка справедливо поділяє столітнє вивчення життя і творчості Лесі Українки на три періоди: перший – це 20-ті роки 20 ст., коли з’явилися біографічні нариси М. Зерова, А. Музички, М. Драй-Хмари та ін., другий припадає на 1930–60-ті роки, коли радянське літературознавство обмежене марксистсько-ленінською теорією, науковість досліджень надолужувало написанням белетризованих біографій. Та попри ідеологічний тиск у цей період були видані твори Лесі Українки у п’яти, десяти і дванадцяти томах, опубліковані монографії О. Ставицького, Н. Кузякіної, статті Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Світличного мали на меті змінити сформований канон.

Третій період – це роки перебудови і незалежності України, коли поряд із грунтовними працями публікувалися статті-сенсації з приватного життя письменниці. Свого дослідника ще чекає діаспорна літературна критика, дискурс української еміграції про Лесю Українку. Сучасний період – це якраз той, коли дослідник повинен оперувати різноманітними інформаційними, документальними джерелами для неупередженого осмислення життя і творчості великої людини. Тому упорядникові варто було б згадати електронний ресурс: персональний сайт Миколи Жарких як новий досвід творів Лесі Українки у справі популяризації творів письменниці.

Книга «Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія» відкриває перспективи для нових досліджень. А читач сподіватиметься, що мемуари Ольги Косач-Кривинюк та зібрані нею матеріали до біографістики Лесі Українки будуть видрукувані окремою третьою книгою цієї ж серії, стануть ще одним дорогоцінним скарбом задля майбутньої наукової біографії славетної письменниці, для збагачення української культури, уписаності української літератури у світовий контекст.