Доля: Людмила Івченко (Коваленко)
Тамара Скрипка
(1898, Катеринославщина – 1969, США)
Чи думали Микола та Олена Коваленки з Приазов’я, що Бог приготував для народженої 25 вересня 1898 року їхньої дочки Людмили долю, в якій знайшлося місце не лише для любови, віри, надії, а й для безмірних страждань, глибокого терпіння, еміґрантських поневірянь, – по суті, всього, чим наділило людину надломлене важке й трагічне XX століття.
Батько Людмили походив з українського козацького роду, а мама – з грецького роду Тохтарових. Звідси – її особлива зовнішність й вродливість. Після навчання в Марійській гімназії, продовжила освіту на слов’яно-російському відділі Вищих Жіночих курсів у Києві (1914–1919 рр.). У період Гетьманату викладала мову на курсах українізації для співробітників Генерального суду, в більшовицькі часи – для співробітників Ніжгортресту та Будівельного тресту в Києві.
У голодний 1921 р. з чоловіком, письменником Михайлом Івченком, виїхала в Лубни. Там разом з ним організувала літературний клуб, біля якого згуртувалось чимало місцевої інтелігенції. У 1924 р. повернулась у Київ і згодом (1926 р.) дебютувала як письменниця оповіданням „Кулька”. Відтоді співпрацювала у „Червоному шляху” та „Глобусі”, перекладала з французької Вольтера, Ґі де Мопасана (разом з братами Рильськими), Бальзака та Золя.
У 1929 р. заарештували у справі СВУ її чоловіка. Це, мабуть, був перший тяжкий удар долі та розгубленість й непевність за майбутнє, в першу чергу, дітей. У подружжя Івченків було дві дочки – Галина (1920 р.н.) та Олена (1928 р.н.). За цих обставин М. Івченко, звільнений після суду, виїхав на Кавказ, де 16 жовтня 1938 р. помер. Дочка Галина, яка жила театром і мріяла про сцену, у 1940 р. виїхала до Москви, де мала намір здобуту акторську освіту. Там одружилась з Ґ. Саакяном.
У роки німецької окупації Людмила Івченко очолювала Відділ полонених в Українському Червоному Хресті у Києві. Тоді ж довелось пережити смерть батьків. У 1942 р. помер батько, через рік, у 1943 р., втратила матір. Через півроку з наказу німецького війська разом з молодшою донею Оленою (Лесею) евакуювалась до Німеччини. У Львові з потягу їх забрала п. Люба Луцька і примістила в родині адвоката В. Бемка. Він зареєстрував Людмилу Коваленко як свою служницю. Таким чином вдалось уникнути примусових робіт у Німеччині.
А далі – Мюнхен, табори „ДіПі”, праця: невтомна літературна і громадська діяльність. І знову болюча втрата – трагічна смерть юної талановитої дочки Олени (21 вересня 1945 р.). Рани від цієї втрати ніколи не загоювалися у серці усамітненої матері. З дочкою Галиною листувалася ніби як знайома матері й листи пересилала через родину брата, яка мешкала в Чехословаччині. З цих міркувань у листі до Владики Мстислава писала:
„Але дуже прошу Вас, не пов’язуйте імені Івченко з моїм літературним псевдо „Л. Коваленко”. Для мене це дуже важно, щоб ці два імені ніколи не в’язались в одне, бо там є ще брати Івченка і їх родини, – і не хочу відповідати за те, що їх знову будуть тягати. Досить вони витерпіли за брата! Тому дуже і дуже наполегливо прошу Вас, у повідомленні про стипендію розкрити тільки Лесі псевдо (Л. Оленко), а моє псевдо не згадувати! Якщо ж будете писати про те, що більшовики лають Л. Коваленко – не в’яжіть цього з Івченком, і якщо можна – не згадуйте, що це – жінка. Нехай собі шукають якогось Л. Коваленка! Це для мене значно безпечніше”.
Отже, повсякчас дбала про безпеку рідних, бо на власній долі носила тавро тамтешнього „раю”.
У цих невідрадних обставинах особистого життя Людмила Коваленко знаходила сили для надзвичайно активної діяльности у Золотому Хресті, в жіночих організаціях та сестрицтві. Приїхавши у 1950 р. до США, працювала на радіостанції „Голос Америки”, постійно була у вирі громадського та церковного життя української спільноти. Також була членом УВАН у США, членом Об’єднання Українських письменників „Слово” та Спілки Українських Журналістів Америки. У 1961 р. з благословення Владики Мстислава очолила Об’єднання УПС у США.
Як письменниця, Л. Коваленко співпрацювала у „Наших днях”, „Часі”, „Арці”, „Молодому житті”, „Нових днях”, щоденнику „Свобода”, була редактором жіночого журналу „Громадянка”. Її перу належить ґрунтовна розвідка про Український Червоний Хрест за часів УНР і Другої світової війни у Києві. А також вийшли друком такі книжки: „В часі і просторі” (збірка п’єс), „Рік 2245” (фантастичний роман), „Віта нова” і „Давні дні”, „Трилогія”, переклади західних письменників.
13 червня 1969 р. Людмила Коваленко-Івченко померла від серцевої недуги. Усе своє життя вона жила й мріяла Україною, але спочила в чужій землі (похована на цвинтарі в Бавнд Бруку поруч з могилою доньки Олени (Лесі).
Людмила Коваленко-Івченко була особистістю, яка, не дивлячись на обставини політичні й приватні, дбала лише про добро для загалу, добро духовне, вкладаючи всі сили й віддаючи своє життя на цей вівтар.
2001 р. для журналу «Віра» Об’єднання українських православних сестрицтв у США